пропозиції від українських розробників.

Найбільш перспективними з комерційної точки зору проектами з трансферу українських технологій на внутрішній та зовнішній ринки є:

1. Ряд проектів з продажу НВК «Наука» ліцензій альянсу «Брітіш технолоджі груп» в рамках міжнародної програми «Нанофізика та наноеклктроніка».

2. Проект за участі ряду українських інститутів в інтелектуалізації нафтовидобувної галузі Російської Федерації.

3. Будівництво НВК «Наука» заводу з виробництва монокристалічного кремнію в Сірійській Арабській Республіці.

4. Венчурний проект компанії «Сіменс» зі створення виробництва монокристалічного кремнію сонячної чистоти на НВП «Карат» м. Львів.

Основними функціями та завданнями Національної агенції з питань трансферу технологій та інтелектуальної власності мають стати:

1. Формування пропозицій та ініціатив щодо зміни діючого законодавства України з питань комерціалізації інтелектуальної власності та державного регулювання ринку технологій в Україні.

2. Питання захисту інтелектуальної власності, що створюється українськими вченими і підприємцями, та державної підтримки, включаючи фінансову, міжнародних патентів з найбільш перспективних розробок.

3. Акредитація учасників ринку технологій на Україні та ліцензування їх діяльності у випадку трансферу технологій та технологій подвійного призначення.

4. Вирішення питань з ведення інтелектуальної власності, створення за рахунок коштів державного бюджету в господарський обіг підприємств шляхом збільшення ї нематеріальних активів. При цьому досягається збільшення капіталізації інноваційного сектора економіки, значно зростають активи та відкриваються перспективи розвитку фондового ринку високотехнологічного сектора промисловості.

5. Вирішення питань експертизи та оцінки вартості інтелектуальної власності, що вводиться в господарський обіг підприємств та вирішення питань з пільгового оподаткування для нематеріальних активів, створених за рахунок коштів державного бюджету.

6. Держреєстрація ліцензійних контрактів на продаж інтелектуальної власності, що створюється за рахунок держбюджетних коштів та відшкодування державної частки коштів, що надходять на рахунки ліцензіарів в результаті комерційних угод, пов’язаних з інтелектуальною власністю, чи частково належать державі.

7. Створення та підтримка державою структури з центру трансферу технологій та інновацій у великих регіональних центрах України.

8. Створення та підтримка комп’ютерної національної інформаційної мережі, банків даних технологій та експертів, створення суперкомп’ютерного центру з депозитарієм захищених об’єктів інтелектуальної власності для розвитку інформаційних послуг і використання інформаційних ресурсів.

5. Результати комерціалізації технологій і об’єктів патентного права в Україні

Слово комерціалізація походить від латинського kommecium (комерція) і означає перетворення чого-небудь у джерело прибутку, в предмет купівлі-продажу.

Комерціалізація інтелектуальної власності (ІВ) означає перетворення у джерело прибутку об’єктів авторського і патентного права, тобто – діяльність, пов’язана з реалізацією інтелектуальної власності як товару.

Зазвичай, комерціалізація об’єктів ІВ потребує додаткового їх оприлюднення, зокрема - встановлення договірних відносин з покупцями і/або з посередниками. У зв'язку з цим виникають додаткові ризики того, що ініціювавши інтерес до певних об'єктів ІВ у певним чином зацікавлених осіб може виникнути бажання скористатися інтелектуальним розробками помимо волі іх власника. Для убезпечення інтелектуальної власності від можливих на неї посягань, необхідна її державна охорона.

Відповідна державна ґарантія такої охорони забезпечується патентами і свідоцтва, які в Україні видає Департамент інтелектуальної власності, а в інших країнах – подібні державні відомства.

У Патентбюро питаннями комерціалізації ІВ займається його структурний підрозділ - Укрліцензінторг.

Пасивна комерціалізація ІВ – обнародування (оприлюднення) пропозицій щодо дозволів на використання прав на ІВ або продажу таких прав повністю, шляхом публікації в Базі даних об'єктів авторського і патентного права.

Активна комерціалізація ІВ – звернення власника прав на ІВ (або його уповноваженого представника) із пропозиціями щодо купівлі прав на об’єкти ІВ до конкретних потенційних користувачів і/або покупців.

Економічне зростання та створення нових робочих місць за рахунок росту високотехнологічного малого та середнього бізнесу всерйоз почалось у середині 90-х, із початком кількох великих програм, частково фінансованих Європейським Союзом, США та іншими приватними і громадськими донорами, зокрема Фондом Сороса. Одною з більших програм була програма розвитку бізнес-інкубаторів (BID), фінансована USAID. У Києві, Харкові та Славутичі були створені три технологічні бізнес-інкубатори. Хоча робота коцентрувалась переважно на навчанні, розвитку бізнесу та наданні гарантій під позики, можна було бачити великий потенціал та фактичні результати. Однак перепони були великі через важке середовище для заснування та управління бізнесом, особливо у виробничому секторі, де інвестиції дають віддачу іноді через роки. Візити податкової міліції, мафії, чи навіть місцевої влади, що вимагала хабарів, часто руйнували бізнес раніше, ніж йому вдавалось стати на ноги.

В Україні уже створено структуру, призначення якої — сприяти стимулюванню і задоволенню попиту на ОІВ. Нею стала створена у 2002 році Інтернет-біржа промислової власності (ІБПВ). Її діяльність спрямована на використання сучасних інформаційних технологій для просування науково-технічних досягнень України на світовий та вітчизняний інноваційні ринки. На сторінках ІПБВ (www.ip-centr.kiev.ua) винахідник і патентовласник мають унікальну можливість висвітлити для потенційного покупця економічні, екологічні, соціальні та інші переваги, які надає використання даного винаходу, корисної моделі, промислового зразка. Біржа надає також можливість розмістити інформацію підприємців про потрібні їм технології. Це має спрямувати винахідницьку думку у продуктивному напрямі, а власнику патентів, ноу-хау та перспективних ідей — допомогти знайти потенційних суб’єктів комерціалізації конкретного об’єкта інтелектуальної власності. Оскільки сайт забезпечений засобами зворотного зв’язку з відвідувачами, він забезпечує можливість швидкої реакції на потреби користувачів. Аналогічних структур поки що в Україні недостатньо. Держдепартамент інтелектуальної власності планує за своєю участю створити відповідні структури на базі представництв у регіонах України.

Питання передачі і комерціалізації технологій та об’єктів  права інтелектуальної власності (ОПІВ) уже не перший рік стоїть перед нашим суспільством. Актуальність цього питання пов’язана з тим, що ОПІВ є основою інноваційного розвитку провідних країн світу, а в Україні, за даними Держкомстату, в останні роки продовжується падіння показників інноваційної діяльності. Так, у 2009 р. інноваційною діяльністю у промисловості займалося 12,8 % обстежених промислових підприємств, тоді як у  2008 р. – 13,0 %, у 2000 р. – питома вага інноваційно активних підприємств складала 18,0 %. Частка реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції у 2009 р. склала 4,8 відсотка проти 5,9 відсотка в 2008 р. Однією з причин такого стану є відсутність дієвих законодавчих актів та економічних стимулів для суб’єктів інноваційної діяльності в реалізації інноваційних проектів, технологій та об’єктів права інтелектуальної власності.

 З урахуванням того, що 2011 рік оголошено в Україні роком інноваційно-інвестиційного розвитку, державі потрібно багато зробити в різних галузях, зокрема і у вирішенні питання передачі і комерціалізації інноваційної продукції.

Для покращення ситуації з передачею та комерціалізацією технологій, що створені за державні кошти, за прикладом США, Великобританії, Росії та інших провідних країн світу, потрібна підтримка державою університетів, наукових установ і винахідників, що створюють нові технічні рішення і отримують охоронні документи на ОПІВ. Така підтримка може полягати в наступному:

1. Законодавчо визнати право ВНЗ і наукових установ на об’єкти права інтелектуальної власності. Для прикладу, прийнятий  у США ще в 1980 р. Акта Бай-Доула, дозволив залишати ОПІВ, що створені за рахунок коштів уряду країни або штатів,  у власності університетів і спричинив стрімке зростання процесу трансферу технологій і росту малих підприємств.

У Росії в 2009 р. прийнято Закон Російської Федерації «О внесении изменений в отдельные законодательные акты РФ по вопросам создания бюджетными научными и образовательными учреждениями хозяйственных обществ в целях практического применения результатов интеллектуальной деятельности» (набув чинності 02.08.2009 р.), який дозволив університетам і науковим установам розпоряджатися своєю інтелектуальною власністю та створювати малі інноваційні підприємства. Тому і в Україні настав час надати державним університетам та інститутам НАН України право розпоряджатися своєю інтелектуальною власністю і вносити до статутних фондів господарських товариств вартість об’єктів інтелектуальної власності, створених за державні кошти.

На законодавчому рівні потрібно також визначити питання закріплення і використання  ВНЗ технологій та ОПІВ, що захищені в кандидатських і докторських дисертаціях після закінчення аспірантури і докторантури (як це зроблено в Росії).

2. У процесі впровадження ОПІВ при виконанні господарських тем, що передбачають закупівлю обладнання або комплектуючих, науковці ВНЗ мають проблеми з проходженням тендерних процедур, які пов’язані з термінами (тривалістю) їх проведення, вартістю обладнання і вибором організацій-виробників необхідної технічної продукції.

3. З метою забезпечення необхідних умов для створення науковцями ВНЗ інноваційної  продукції пропонується на державному рівні вирішити питання щодо зняття обмежень на обсяги витрат коштів, які зароблені університетами під час виконання госпдоговірної тематики та надання послуг (нині вони перераховуються до так званого спецфонду).

4.  Законодавчо визначити пільгові умови для виконання інноваційних проектів, зокрема для покращення діяльності інноваційних структур, що створені на базі університетів та займаються впровадженням інноваційних технологій, пропонується внести ряд пропозицій до проекту Податкового кодексу України:

• звільнити від оподаткування прибуток суб’єктів господарської діяльності, одержаний упродовж визначеного спеціальним законодавством України строку реалізації інноваційних проектів, які зареєстровані у встановленому законодавством України порядку. Суми коштів, вивільнених у зв’язку із використанням податкової пільги, спрямовуються платником податку на здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності;

• передбачити зняття податку на додану вартість при закупівлі нового устаткування, обладнання та комплектуючих, а також матеріалів, які не виробляються в Україні та будуть використовуватися для реалізації інноваційних проектів, зареєстрованих у встановленому законодавством порядку;

• для стимулювання власників підприємств займатися інноваційною діяльністю передбачити у Податковому кодексі України положення про те, що кошти з прибутку підприємства, які направляються на впровадження інновацій, не оподатковуються.

5. Вкрай необхідно створити в Україні реальну систему венчурного фінансування. Галузь венчурного інвестування розвинена за кордоном і зрозуміла для інвестора, який хоче увійти до економіки нашої держави. Для покращення ситуації з венчурним бізнесом в Україні на державному рівні потрібно вирішити наступні питання:

• надання дозволу для пенсійних фондів і страхових компаній на інвестування у венчурні фонди;

• розробки та введення в дію закону про малі венчурні підприємства і фонди, який би регулював їх функціонування та ринок венчурного капіталу;

• створення інфраструктури венчурного фінансування, до елементів якої можна зарахувати фондові біржі, інжинірингові фірми, бізнес-інкубатори, технопарки, наукові парки;

• пільгового оподаткування і кредитування інноваційної діяльності;

• стимулювання притоку приватних інвестицій у високотехнологічні венчурні фонди, бізнес-інкубатори шляхом доінвестування їх державою та передачі їм в управління відповідних об’єктів державної власності;

• розвитку кадрового та наукового потенціалу шляхом створення науково-освітньо-виробничих комплексів.

6. На сьогоднішній день прийнято Закон України “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”, але він фактично не працює. Відсутні дієві механізми його впровадження. Необхідно ухвалити низку підзаконних актів.

7. Існує також проблема з постановки на бухгалтерський облік патентів та інших охоронних документів, створених за бюджетні кошти. Потрібно законодавчо визначити цей механізм і механізм здійснення контролю за його виконанням.

8. Адекватними заходами на рівні держави має бути стимульована підготовка фахівців з питань інноваційного менеджменту, здатних вирішувати практичні завдання з комерціалізації наукових розробок і технологій в сучасних ринкових умовах.

Держава може одержати віддачу від коштів, вкладених у фінансування наукової діяльності тільки тоді, коли ці результати втіляться в нові технології (способи), нову продукцію (пристрої, прилади, апарати, речі), які можуть бути реалізовані на ринку.

Сьогодні в Україні функціонує інноваційна система (ІС) перехідного типу, у якій сполучаються елементи старої, адміністративно-командної ІС і нової, характерної для ринкових економік.

До ринкової ІС можна віднести науково-технічні організації приватного сектора промисловості й сфери послуг («внутрішньофірмова наука»); малі інноваційні підприємства; недержавні некомерційні наукові, аналітичні, консалтингові та інші центри. У розвинених країнах близько 90 % ВВП визначається інноваційними процесами, за останні 20 років обсяги продажів наукомісткого сектора в цих країнах зростали в 1,7 рази швидше, ніж обробна промисловість. У країнах Заходу не рідкість, коли на НДДКР витрачається 20 % обороту підприємства.

Пошуки організаційно-правових, фінансових й інших необхідних умов для одержання конкретної економічної віддачі від наукової й винахідницької діяльності здійснюються сьогодні в нашій країні з урахуванням досвіду ряду розвинених країн.

Так, із метою поліпшення організації використання результатів наукових праць і розробок в Україні прийнятий ряд законів, що регулюють інноваційну діяльність, у тому числі закон України «Про інноваційну діяльність». Тут доцільно вказати, що відповідно до цього Закону метою інноваційної діяльності є перетворення досягнень науково-технічного прогресу на виробництво й соціальну сферу, які включають: випуск і реалізацію принципово нових видів техніки й технологій, реалізацію довгострокових науково-технічних програм із більшими термінами окупності витрат; фінансування фундаментальних досліджень, спрямованих на істотні зміни продуктивних сил; розробку й впровадження нових ресурсозберігаючих, а також спрямованих на поліпшення соціального й екологічного середовища технологій.

Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність» є підставою для державного регулювання й управління науковою та науково-технічною діяльністю. Він визначає порядок бюджетного фінансування наукових досліджень, є механізмом державного регулювання й управління науково-технічною діяльністю в країні. Відповідно до статті 37 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» уряд здійснює координацію наукових досліджень при формуванні й виконанні державних замовлень. Уведення конкурсного відбору проектів наукових досліджень, виконуваних за рахунок держбюджету, дозволяє підвищити їхню ефективність та практичну значущість.

У 1999 р. на пропозицію вчених ряду академічних інститутів України Верховна рада прийняла закон про діяльність в Україні технопарків.

Технопарки не є винаходом України. Вони почали виникати у світі в 70-і роки ХХ століття. Їхнім завданням стало доведення наукової розробки до промислового впровадження й навіть продаж продукту на ринку. Якість нового продукту має відповідати вимогам ДСТУ ІSO 9001-2001. Зараз у світі функціонує понад 600 технопарків, у тому числі 140 у США, 260 у Європі, 130 у Китаї, 60 у Росії.

За своєю структурою технологічний парк – це форма територіальної інтеграції науки, освіти й виробництва у вигляді об’єднання наукових організацій, проектно-конструкторських бюро, виробничих підприємств, що створюються з метою прискорення розробки й застосування досягнень науки. У них сконцентровані висококваліфіковані кадри. Самі парки обладнані виробничою, експериментальною й інформаційною базою. У розвинених країнах їхнє фінансування частково здійснює держава. Вони користуються пільгами з оподаткування, здійснення митних операцій тощо.

В Україні перші технопарки були створені в 2000 р. На 2004 р. їх уже було вісім. Вони мали ряд пільг, але не мали державного фінансування. Протягом 5 років, з 2000 по 2004, технопарки в Україні випустили інноваційної наукомісткої продукції на суму 3,4 млрд. грн., що становить 11 % усієї інноваційної продукції України. Також вони стали реалізаторами десятків унікальних проектів, на фінансування яких у держави не було коштів. Наприклад, у технопарку «Інститут монокристалів» (м. Харків) розроблені й впроваджені у виробництво сучасні технології, відповідні міжнародним стандартам, виготовлення ліків і новітніх матеріалів для медичного приладобудування.

У 2004 р. у нашій країні був уведений мораторій на створення нових технопарків, а також скасовані державні пільги, й діяльність технопарків практично припинилася. Цим рішенням фактично ліквідований найбільш швидкий й ефективний шлях розробки й впровадження досягнень науки у виробництво.

Варто визнати, що сьогодні в Україні ні держава, ні підприємства й організації, що є власниками патентів і результатів НДР й ДКР, фінансованих із держбюджету, також не мають достатніх коштів на введення в господарський обіг новостворених об’єктів інтелектуальної власності. Ці результати залишаються не затребуваними й не сприяють росту економіки, поліпшенню життя населення, збереженню й зміцненню його здоров’я.

Аналізуючи показники інноваційної діяльності й комерціалізації технологій України порівняно з розвиненими країнами світу, можна зробити висновок, що вони є низькими, а також існує великий розрив між одержанням результатів НДДКР і їхньою комерціалізацією. Згідно з офіційними даними в Україні менше 5% результатів НДДКР використовуються в промисловому виробництві, тоді як у США й Великобританії – 70 %. Одним із закономірних наслідків такого становища стало стрімке старіння основних виробничих фондів підприємств.

Незважаючи на недоліки фінансування й інші фактори, що стримують розвиток науки, останнім часом спостерігається ріст творчої активності дослідників. Ученими-винахідниками створено ряд нових технічних рішень. За період з 1992 до 2005 року Укрпатент видав 150 253 охоронних документів на об’єкти промислової власності, серед них 77 345 патентів на винаходи й 8 991 патентів на корисні моделі, у тому числі на винаходи в галузі медицини.

Можна виділити основні труднощі, які гальмують процеси формування й реалізації науково-технічного продукту у виробництво:

- не розроблені чіткі механізми із залучення й використання результатів науково-технічної діяльності в господарський обіг;

- відсутні критерії оцінки ринкової вартості науково-технічної продукції;

- кадрова проблема (процес комерціалізації вимагає комплексного підходу, зусиль і знань цілого колективу фахівців).

Закордонні фахівці звертають увагу, крім недостачі кваліфікованих менеджерів, у першу чергу, на такі перешкоди:

- корупція і, як наслідок, непрозорість українських компаній;

- митний режим, що перешкоджає як увезенню, так і вивезенню високотехнологічних товарів;

- відсутність технічної інфраструктури у двох значеннях слова: у вузькому (технологічної) і широкому (незадовільний стан доріг, аеропортів, комунікацій, візового режиму);

- відсутність технологічної пропрацьованості багатьох складових впровадження інноваційного продукту (ІП) на ринок, відсутність кваліфікованих кадрів із впровадження ІП тощо.

Тема 2: Організаційно-економічний механізм комерціалізації науково-технічних розробок

1. Економічна природа науково-технічних розробок в умовах ринкової економіки.

2. Складові організаційно-економічного механізму комерціалізації НТР та обґрунтування необхідності його формування в Україні.

3. Сучасні методи комерціалізації НТР.

1. Економічна природа науково-технічних розробок в умовах ринкової економіки

В умовах фомування у провідних країнах світу нової економіки, що базується на новітніх досягненнях науки і сучасних комунікаційних технологіях, головним джерелом економічного зростання стають не природні і матеріальні ресурси, а ідеї та інновації.

Для того, щоб отримати нові знання необхідно провести наукові дослідження та розробки. Саме наука є генератором нових ідей, які ведуть до відкриття нових знань. Внаслідок використання результатів наукових досліджень та розробок виникає інновація. При цьому слід підкреслити, що народження інновацій починається з наукових ідей.

Наукові дослідження та розробки охоплюють три види діяльності: фундаментальні дослідження (ФД), прикладні дослідження (ПД) та дослідно-конструкторські роботи (ДКР).

Отримання нових знань починається з наукових досліджень, першим кроком яких є ФД – спрямовані на отримання нових наукових знань та виявлення суттєвих закономірностей.

Мета фундаментальних досліджень – розкриття нових зв’язків між явищами, пізнанням закономірностей розвитку природи та суспільства безвідносно до їх конкретного використання. Фундаментальні дослідження поділяються на теоретичні та пошукові.

Результати теоретичних досліджень полягають в наукових відкриттях, обґрунтуванні нових понять, створення нових теорій. До пошукових відносять дослідження, завданням яких є відкриття нових принципів створення виробів та технологій; не відомих раніше властивостей матеріалів та їх сполучень, методів аналізу і синтезу.

Слід підкреслити, що позитивний вихід ФД у світовій науці складає лише 5% . В умовах ринкової економіки не можуть собі дозволити цим займатися галузева, а тим більше заводська науки. ФД повинні фінансуватися за рахунок бюджету держави на конкурсній основі та частково можуть використовуватися позабюджетні кошти.

Наступним етапом Після ФД починаються прикладні дослідження (ПД), які спрямовані на дослідження шляхів практичного застосування відкритих раніше явищ і процесів.

Науково-дослідницька робота (НДР) прикладного характеру має на меті вирішення технічної проблеми, уточнення нез’ясованих теоретичних питань, отримання конкретних наукових результатів, які надалі будуть використані як науково-технічні наробки в ДКР. Крім цього, ПД можуть бути самостійними науковими роботами.

Під дослідно-конструкторськими роботами (ДКР) розуміють застосування результатів ПД для створення (модернізації, удосконалення) зразків нової техніки, матеріалів, технологій.

Дослідно-конструкторська робота – завершальна стадія наукових досліджень, своєрідний перехід від лабораторних умов і експериментального виробництва до промислового виробництва. До ДКР відносяться: розробка технологічних процесів, тобто засобів об’єднання фізичних, хімічних, технологічних та інших процесів з трудовими в цілісну систему (технологічні роботи). Приблизно 89-90% НДР дають результати для подальшого практичного використання: на стадії ДКР 95-97% робіт завершуються позитивно.

Науково-технічна розробка (НТР) – форма наукового знання, отриманого в результаті цілеспрямованого наукового пошуку, що вирішує проблему задоволення чітко визначеної суспільної потреби.

Особливість НТР полягає в тому, що їх ринкова реалізація обмежує дію окремих економічних законів в їх традиційному трактуванні.

Закон попиту та пропозиції на ринку НТР не спрацьовує як на рівноважних ринках, де будь-які порушення регулюються механізмом ціноутворення.

Виключні права на інтелектуальну власність дозволяють підтримувати штучний дефіцит та встановлюють монопольно високі ціни на інноваційну продукцію, що виходить ринок із стану рівноваги.

Впровадження НТР вступає також у протиріччя із законом спадної віддачі, коли підприємство досягає межі, після якої ефективність додаткових витрат ресурсів поступово зменшується у розрахунках на одиницю ресурсу. Аналіз досвіду функціонування підприємств у розвинених країнах засвідчив, що інвестування коштів у НТР постійно збільшує доходність без ефекту спадної віддачі.

Розробка та впровадження НТР призводить до виникнення комплексу соціально-економічних, наукових та технічних ефектів, які є базовими стимулами інноваційних процесів на всіх рівнях економічної системи.

Наукові знання, отримані при впровадженні розробок призводять до розвитку існуючих та формуванні нових наукових напрямів, а способи трансформації теоретичних знань у комплекс корисних соціально-економічних ефектів потребують створення нових видів техніки, що підвищує технологічний рівень суспільства.

Отже, розробка набуває статусу науково-технічної через виникнення сукупності наукових, технічних та економічних ефектів, вартісний вираз яких є показником ефективності функціонування інноваційної сфери країни.

2. Складові організаційно-економічного механізму комерціалізації нтр та обґрунтування необхідності його формування в Україні

Комерціалізація результатів науково-технічної діяльності, в умовах посиленої конкуренції та прискореного розвитку науки, є одним з найактуальніших напрямів діяльності як для підприємств, які хочуть отримати конкурентні переваги в бізнесі, так і для винахідників та науковців, які хочуть довести до завершальної стадії свій інтелектуальний продукт та отримати за це винагороду.

Методологічно найбільш правильним поняттям комерціалізації є наступна ситуація: покупцеві потрібні права на вашу технологію, і він заплатив вам за них гроші. Проте насправді комерціалізація науково-технічної продукції - це не просто акт купівлі-продажу, це процес, який починається з моменту її створення. Саме розгляд комерціалізації як процесу допомагає розкрити механізми цього процесу, використання якого зробить його ефективнішим.

Процес комерціалізації – це комплекс організаційно-економічних заходів, спрямованих на отримання прибутку від ринкової реалізації, наявних знань у певній сфері науки і техніки.

Комерціалізація результатів науково-технічної діяльності – це взаємовигідні дії всіх учасників процесу перетворення результатів інтелектуальної праці у ринковий товар з метою отримання прибутку чи іншої ринкової вигоди. Метою комерціалізації результатів науково-технічних дослідів є отримання прибутку за рахунок використання об’єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві або продажу чи передачі прав на їх використання іншим юридичним чи фізичним особам.

Наведемо приклад на основі ВНЗ. Типовий алгоритм складного процесу комерціалізації науково-технічної продукції показаний на рис. 2.1.

Взаємодія відділу комерціалізації з потенційнім покупцем прав на об'єкти інтелектуальної власності відображає пошук покупця, передачу інформації про технології, обговорення умов і підготовку ліцензійної угоди.

Що стосується етапів 3.2, 4-6, то на сьогоднішній день лише дуже небагато ВНЗ можуть самостійно забезпечити їх реалізацію. Технології на Українському ринку не займають оптимальну схему трансферу, побудовану на ідеї з'єднання чотирьох ресурсів: технології, виробництва, фінансів, менеджменту. Університет як власник патенту може виступати в цій схемі постачальником одного з найважливіших ресурсів – науково-технічної продукції, а своєрідним каталізатором процесу інтеграції є інноваційне агентство – Центр трансферу технологій або венчурний фонд.

Досвід зарубіжних університетів свідчить про доцільність для власників об’єктів інтелектуальної власності активного використання в ланцюжку їх комерціалізації фірм, що спеціалізуються в області трансферу технологій. Разом з тим, для успішної діяльності в цій області ВНЗ повинен мати в своєму розпорядженні власний компетентний структурний підрозділ для проведення первинних робіт з виявлення, оцінки комерціалізації і закріплення прав організації на результати науково-технічних розробок.

Рис. 2.1. Послідовність комерціалізації охороноздатної НТП.

Проведений аналіз комерціалізації науково-технічної продукції на світовому ринку дає можливість запропонувати наступний механізм комерціалізації НТП в ВНЗ, що представлений на рисунку 2.2.

Рис. 2.2. Механізм ринкової комерціалізації НТП.

Необхідність взаємодії з інноваційними агентствами припускає підвищення ефективності процесу комерціалізації науково-технічних розробок.

Спектр взаємодії тут дуже широкий. В першу чергу це активізація творчої діяльності в області створення розробок за рахунок різних мотиваційних механізмів. Дуже важливо також чітко розмежувати права ВНЗ і учасників колективу – авторів розробки і, крім того, перевірити правомірність походження прав самого ВНЗ. Справа в тому, що саме творчий колектив, як правило, в особі його керівника здійснює основні контакти в схемі "заказник-виконавець". Тому саме на керівнику творчого колективу повинна лежати відповідальність за забезпечення правомірності походження майнових прав на науково-технічні результати. Допомога відділу комерціалізації тут обов'язкова.

Взаємодія з конкурентами пов'язана із запобіганням фактами неправомірного використання об'єктів інтелектуальної власності ВНЗ, а також аналізом патентної чистоти власної продукції.

Взаємодія Відділу комерціалізації" з іншими підрозділами підтримки інноваційного підприємництва також дуже різноманітна: експертиза об'єктів інтелектуальної власності, маркетинг інновацій, участь в освітніх і консалтингових проектах і т.ін.

З'єднавши всі розглянуті елементи механізму комерціалізації НТП і ВНЗ на рисунку 2.3 представимо модель механізму комерціалізації.

Рис. 2.3. Модель механізму комерціалізації НТП у ВНЗ.

Взаємодія Відділу комерціалізації з потенційним покупцем прав на об'єкти інтелектуальної власності відображає пошук покупця, передачу інформації об технології, обговорення умов і підготовку ліцензійної угоди. Взаємодія відділу комерціалізації з потенційнім покупцем прав на об'єкти ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ власності відображає пошук покупця, передачу інформації про Технології, обговорення умов і підготовку ліцензійної догоди.

Взаємодія з конкурентами пов'язана із запобіганням фактам неправомірного використання об'єктів інтелектуальної власності вузу, а також аналізом патентної чистоти власної продукції. Взаємодія з конкурентами пов'язана із запобіганням фактами неправомірного використання об'єктів ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ власності ВНЗ, а також аналізом патентної чистоти власної продукції.

Необхідність взаємодії з інноваційними агентствами припускає підвищення ефективності процесу комерціалізації охороноздатних науково-технічних розробок. Необхідність взаємодії з інноваційними агентствами припускає Підвищення ефективності процесу комерціалізації охороноздатних науково-технічних розробок.

Взаємодія Відділу комерціалізації" з іншими підрозділами підтримки інноваційного підприємництва також дуже різноманітно: експертиза об'єктів інтелектуальної власності, маркетинг інновацій, участь в освітніх і консалтингових проектах і т.п. Взаємодія відділу комерціалізації "з іншими підрозділами підтримки інноваційного підприємництва також дуже різноманітно: експертиза об'єктів ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ власності, маркетинг інновацій, участь у освітніх І консалтингових проектах і т.п.

З'єднавши всі розглянуті елементи механізму комерціалізації представимо на рисунку 2.4. модель механізму комерціалізації.

Рис. 2.4. Модель механізму комерціалізації НТП у ВНЗ

Способи комерціалізації інтелектуальної власності: це інжиніринг, промислова кооперація, передача технологій в рамках спільних підприємств, технічна допомога, франшизінг, лізинг .(рис.4)

Рис. 2.5. Способи комерціалізації інтелектуальної власності

Механізм повинен формувати функціональне забезпечення підприємницьких структур в його прив'язці до стадій також їх життєвого циклу. Під функціональним забезпеченням ми розуміємо інноваційне, інвестиційне і фінансове забезпечення. Інноваційне забезпечення повинне сприяти зародженню і ефективному пошуку нововведення. Повинен бути в наявності відповідний механізм, що дозволяє прискорити процес генерування нововведень. Далі слід створити умови вкладення засобів (інвестування) з метою комерціалізації нововведень, їх впровадження у виробництво. Природно, що рішення завдань створення інноваційних рішень і інвестування неможливо здійснити без відповідних джерел фінансування. З іншого боку, не вимагає особливих пояснень той факт, що механізми функціонального забезпечення будуть різними залежно від того, на якій стадії розвитку знаходиться та або інша підприємницька структура. Необхідно пов'язати елементи функціонального забезпечення із стадіями розвитку підприємницьких структур.

Напрями подібної ув'язки можна представити у вигляді таблиці (табл. 2.1).

Таблиця 2.1.

Характеристика взаємозв'язку елементів функціонального забезпечення і стадій розвитку підприємницьких структур

Рис. 2.6. Складові механізму комерціалізації НТР

Рис. 2.7. Механізм функціонування інноваційного посередника

В Україні існує низка державних установ, що мають доступ до значного обсягу науково-технічної та економічної інформації і при цьому створили власні представництва у всіх регіонах країни (НДІ інтелектуальної власності, держкомстат, МОНУ, Товариство винахідників та раціоналізаторів, ЦНТІ).

Використовуючи ці підприємства можна створити розгалужену мережу інноваційного посередництва, яка могла б сприяти комерціалізації вітчизняних НТР на національному та міжнародному ринках.

3. Сучасні методи комерціалізації нтр

Здатність генерувати та впроваджувати досягнення НТП стає одним із найголовніших факторів забезпечення конкурентоспроможності як національної економіки у глобальному конкурентному середовищі так і окремих регіонів на національному рівні, окремих товаровиробників на конкретних ринках.

Для закордонних та українських дослідників питання комерціалізації результатів науково-технічної діяльності досить актуальне.

Так, науковці в сфері комерціалізації НТР визначають три природні фази комерціалізації технології:

1. Оцінювання технічних аспектів ідеї з перевіркою новизни та дослідження потенціалу комерціалізації;

2. Акцентування на бізнесових і маркетингових аспектах проекту, в тому числі, на роботі над дослідними зразками, їх випробування (в разі необхідності), захисті інтелектуальної власності, розробленні детального бізнес-плану;

3. Завершення формування стратегії виходу нового продукту чи процесу на ринок.

Світовий досвід свідчить, що основними формами та методами комерціалізації результатів науково-технічних дослідів є дані представлені на рис.2.8).

Форми визначають потенційних покупців науково-технічних розробок. В першому випадку проводиться так званий внутрішньо фірмовий або внутрішньо корпоративний «продаж» між підрозділами підприємства або від розробника певному підприємству. У другому випадку потенційним покупцем може бути підприємство, яке використовуватиме технологію для виробництва кінцевої продукції, або будь-яке інноваційне агенство, яке потім продаватиме цю технологію для впровадження. У третьому випадку потенційним покупцем може бути стратегічний інвестор, який збирається впровадити технологію, але не має достатнього досвіду, і внаслідок цього залучає робітників до роботи в спільному підприємстві або створює нове.

Рис. 2.8. Форми та методи результатів НТД

Методи. Вважається, що комерціалізація через використання результатів НТД у власному виробництві є найбільш вигідною з точки зору прибутку. Адже весь прибуток від продажу інноваційного продукту, що отримано за допомогою результатів НТД, залишається у правовласника.

Передача або продаж прав на результати НТД здійснюється на основі договорів між власником та покупцем. Найбільш поширеними договорами на використання об’єктів інтелектуальнох власності є ліцензійні договори.

За договором франшизи покупець за власний кошт створює необхідні виробничо-торгові потужності для випуску відповідної продукції, а продавець надіє йому технологію, технологічний та навчальний супровід та інші послуги, що дозволяють покупцю більш впевнено, швидко й з найменшими затратами вийти на ринки збуту та постачання.

Угоди «під ключ» широко поширені в багатьох країнах. Вони передбачають доручення фірми-виконавцю(підряднику) наукрвр-технічних розробок будівництво промислового або іншого об’єкту від стадії проектування до поставок і монтажу устаткування .

Створення спільних «підприємств об’єднаних ризиків», як форма технологічного обміну, що швидко розвивається, набула поширення з 60-х років минулого століття. При цьому внесок однієї із сторін здійснюється у формі передачі науково-технічних знань, а , іноді, своєї репутації шляхом надання права користування в спільній діяльності добре добре відоме фірмове найменування. Інша сторона – спеціалізована організація або фонд – вкладає кошти зазвичай у вигляді безвідсоткового займу.

Венчурне підприємство – одна з форм реалізації певного інвестиційного проекту, ефективність якого заздалегідь оцінена як висока. В той же час цей інвестиційний проект настільки складний і ризикований, що реалізувати його без організації особливого цільового підприємства дуже ризиково хоча б тому, що в разі невдачі існує реальна небезпека «підставити» успішно працюючу фірму під борги.

Венчурне підприємництво – невеликі самостійні підприємства, які спеціалізуються на дослідженні, розробці та впровадженні інноваційних продуктів.

Створення венчурних фірм передбачає наявність таких компонентів:

1. Ідеї, інновації.

2. Готовності ринку до споживання інноваційного продукту та наявності підприємця, який на основі запропонованої ідеї може організувати фірму.

3. Ризиковий капітал для фінансування.

Швидкі темпи розвитку сфер венчурного фінансування та інноваційного бізнесу поруч із застосуванням нових технологій ведення бізнес-процесів призводять до виникнення нових відносин в інноваційній сфері та інститутів, що їх опосередковують.

Основними функціями інноваційного посередництва є:

• Оцінка НТ та комерційного потенціалу нових розробок.

• Аналіз патентноздатності або патентної чистоти розробок.

• Надання допомоги в юридичному оформленні прав на інтелектуальну власність.

• Складання бізнес-плану реалізації нових технологій.

• Пошук потенційних споживачів об’єктів інтелектуальної власності.

• Юридичний супровід угод купівлі-продажу об’єктів інтелектуальної власності.

• Управлінський консалтинг для малих інноваційних фірм та приватних підприємців.

• Пошук та залучення венчурного капіталу під нові проекти.

• Організація та управління інноваційними проектами.

Комерційна реалізація НТР через інноваційного посередника збільшує ефективність інноваційних процесів у 3-5 разів , а значна кількість інноваційних проектів ніколи не досягла б стадії ринкової реалізації без участі інноваційного посередника.

Основними методами, що застосовуються для оцінки майнових прав інтелектуальної власності є:

1. Метод непрямої капіталізації - дисконтування грошового потоку та прямої капіталізації доходу для оцінки майнових прав інтелектуальної власності передбачає визначення розміру тієї частини доходу, що отримана у зв’язку з наявністю у юридичної або фізичної особи таких прав.

2. Метод додаткового прибутку - додатковий прибуток, який отриманий суб’єктами прав інтелектуальної власності в результаті використання ОПІВ.

3. Метод роялті – ліцензійний платіж за надання прав на використання ОПІВ.

4. Метод розподілу прибутків – полягає у виділенні тієї частини прибутку, що отримана в результаті використання ОПІВ. Із загальної суми прибутку суб’єкта права інтелектуальної власності з подальшим переведенням такої частини прибутку у вартість майнових прав інтелектуальної власності.

5. Витратний під’їзд до оцінки майнових прав інтелектуальної власності - ґрунтується на визначенні вартості витрат, необхідних для відтворення або заміщення об’єкта оцінки.

6. Метод прямого відтворення – ґрунтується на визначенні поточної вартості витрат, пов’язаних із створенням або придбанням на дату оцінки майнових прав інтелектуальної власності, які оцінюються приведеними ОПІВ у стан, що забезпечує його найбільш ефективне використання з врахуванням витрат на правову охорону, маркетингові дослідження, рекламу тощо, а також розмір прибутку суб’єкта господарювання, який створив такий об’єкт.

7. Метод заміщення – застосовується для оцінки майнових прав інтелектуальної власності, заміщення яких можливе і економічно доцільне.

Тема 3. Основні проблеми науково-технічного розвитку України та можливі напрями їх розв’язання

1. Розвиток інтелектуального потенціалу та системи кадрового забезпечення.

2. Розвиток системи управління та інфраструктурного забезпечення.

3. Проблеми в сфері охорони інтелектуальної власності в Україні.

1. Розвиток інтелектуального потенціалу та системи кадрового забезпечення

В спадщину від СРСР Україна отримала значний науково-технічний потенціал в галузі ВПК. Це близько 800 підприємств, які за часів СРСР випускали продукцію майже на 1,5 млрд. карбованців. Працювало на цих підприємствах понад 3% від усього населення України або 19,2% від загальної кількості працівників, зайнятих в промисловості.

Незважаючи на складну економічну ситуацію в Україні, ВПК на сьогодні зберіг ще значний виробничий і науково-технічний потенціал. Саме в ньому зайнята наукова, інженерна та робітнича еліта. В науково-дослідних інститутах, лабораторіях та на підприємствах ВПК зосереджені найкваліфікованіші фахівці. ВПК України сьогодні – це близько 700 науково-дослідних інститутів (НДІ), конструкторських бюро (КБ) і заводів, які охоплюють практично всі напрямки досліджень, розробки технологій і організації виробництва сучасних видів озброєнь та військової техніки. В Україні досить розвинуті радіоелектронна, ракетно-космічна, авіаційна, танкова, суднобудівна та деякі інші підгалузі машинобудування. Від СРСР Україна отримала майже третину космічного потенціалу. Тільки до ракето- і супутникобудування безпосередньо залучено понад 140 підприємств та інститутів з 200 тисячами працівників.

Ракетно-космічна підгалузь представлена такими науково-дослідними організаціями та підприємствами машинобудування як: Національна Академія Наук України, НДІ “Аеропружних систем”, НДІ “Квант”, міжгалузевий НДІ проблем механіки “Ритм”, державне КБ “Південе” ім.Янгеля, один із найбільших ракетних заводів світу – дніпропетровський “Південмаш”, ВО “Топаз”, ВО “Комунар”, Український НДІ технології машинобудування; центральне КБ “Арсенал”, харківське наукове ВО “Хартрон”.

Підприємства галузі мають високий науково-технічний та експортний потенціал у сфері ракетобудування та приладобудування: міжконтенентальні балістичні ракети, ракетоносії типу “Зеніт” та “Циклон”, космічний комплекс радіоелектронної розвідки “Цілина”, народногосподарські космічні апарати “Ресурс” та “Океан”, системи керування ракетами та орбітальними станціями “Мир”, оптико-електронні системи, прилади ракет, устаткування для виробництва композиційних волокон.

Сьогодні загальновизнано, що ДКБ “Південне” і виробниче об’єднання “Південний машинобудівний завод” – це один із найбільших у світі центрів розробки і виробництва ракетно-космічної техніки. Спільно з італійською фірмою “Fiat-Avio” розробляється великий проект “Циклон-4”, який передбачає впровадження на базі ракети “Циклон” нової триступінчатої ракети.

Сьогодні також важливим і перспективним для запуску космічних апаратів цивільного призначення є конверсійне використання міжконтинентальних балістичних ракет, знятих з бойового чергування. Внаслідок тривалих спільних зусиль російсько-української кооперації створена міжнародна компанія “Космотрас” для розробки та експлуатації космічного комплексу “Дніпро” на базі бойового ракетного комплексу Р-36М, за допомогою якого здійснено успішний запуск космічного апарату англійської фірми SSTL. Сьогодні міжнародна космічна компанія “Космотрас” веде переговори з провідними фірмами світу, які можуть бути потенційними замовниками на запуск космічних апаратів систем зв’язку і дистанційного зондування Землі в період 2011-2017 років. І серед них такі відомі фірми, як “Motorola”, “Boeing”, “Lockheed Martin” та інші. Реалізація проектів дасть змогу не тільки раціонально використовувати ракети Р-36М, що підлягають знищенню згідно з договором СНО, а й забезпечить збереження високого науково-технічного потенціалу підприємств ракетно-космічних підгалузей України і Росії, їх завантаження на багато років. Важливе місце у структурі робіт ДКБ “Південне” посідає розробка космічних систем різного призначення. Понад три роки триває експлуатація супутника “Січ-1”, з виведенням на орбіту якого почала успішно функціонувати перша національна космічна система спостереження Землі. За програмою міжнародного співробітництва ДКБ “Південне” та ВО “Південмаш” беруть участь у проекті “Sea Launch”. Серцевиною проекту стала ракета-носій “Зеніт”, дооснащена розгонним блоком російської корпорації “Енергія”. Сьогодні офіційно визнано в світі, що ракета-носій “Зеніт” ДКБ “Південне” є найкращим в світі екологічно чистим носієм із повністю автоматизованим стартом. Ще одним важливим досягненням використання ракетно-космічної техніки є запуск в липні 1999 з космодрому Байконур ракети “Зеніт-2” з космічним супутником “Океан-0”. Це універсальний супутник важкого класу (близько 6,3 тони), запущенний ракетоносієм “Зеніт” на майже кругову орбіту висотою близько 680 км. Його оснащено унікальним комплексом бортової апаратури. У світовій практиці налічуються лише одиниці “космічних лабораторій” такого класу, а тому можна розраховувати, що далі супутник “Океан-0” знайде свою нішу і на міжнародному ринку. Крім економічних завдань, супутник “Океан-0” вирішує і широке коло наукових. Вони знайшли своє відображення у створеній Україною і Росією міжнародній програмі наукових експериментів. Міждержавними угодами між Росією та Україною визначений паритетний розподіл інформації супутника між двома країнами (тобто 50% на 50%). Створення апаратів класу “Океан-0” під силу тільки високорозвиненим країнам, оскільки потрібно не тільки володіти сучасними технологіями, а й мати значний досвід запуску космічних апаратів. Україна може пишатися участю в такому проекті, оскільки це підтверджує репутацію нашої країни як космічної держави.

Авіаційна промисловість представлена такими підприємствами машинобудування як: асоціація державних авіапідприємств “Укравіа”, авіаційним науково-технічним комплексом (АНТК) “Антонов”, НДІ “Аеропружних систем”, київським ВО ім.Артема, ВАТ “Мотор-Січ”, київським заводом “Авіант”, Харківським авіаційним заводом, Харківським агрегатним конструкторським бюро, Жулянським машинобудівним заводом. У всьому світі відомі сьогодні українські літаки конструкторського бюро “Антонов”. Їм належить багато світових рекордів як за вантажопідйомністю, так і за дальністю перельотів. Україна пропонує на авіаційний ринок нові типи літаків, зокрема сучасний економічний пасажирський літак Ан-140. Але найбільше науково-технологічних досягнень зосереджено у літаку Ан-70, розробка якого завершена в Україні. Це літак ХХІ століття, який перевозить до 35 т вантажу; завдяки принципово новим двигунам української розробки він найбільш економічний у своєму класі. Підгалузь має практично всі виробництва і таку інфраструктуру, яка дозволяє проектувати, виготовляти і експлуатувати найсучасніші високоефективні літаки, двигуни, радіоелектронне та інше обладнання. Літаки Ан-22 “Антей” і Ан-124 “Руслан” свого часу були найпотужнішими в світі. А велетенському Ан-225 “Мрія” й досі немає рівних.

Підприємства підгалузі проектують і виробляють літаки Ан-72, Ан-74, Ан-32, Ан-22, Ан-124, Ан-70, Ан-140 та їх модифікації, двигуни Д-436, Д-27, AL-450 тощо, комплектуючі агрегати та послуги для широкого спектру авіаційної техніки. Великих успіхів підгалузь досягла в розробці унікальних технологій як військового, так і подвійного призначення. На підприємствах працюють висококваліфіковані спеціалісти з розробки та виробництва бортових систем для літаків Су-27 та МіГ-29, літаків військово-транспортної та транспортної авіації, гелікоптерів Ка-50. На сьогодні українська авіакомпанія “Авіалінії Антонова” - одна з провідних компаній на світовому ринку вантажних перевезень - реалізує укладений в 1997 році контракт з американськими фірмами “Boeing” i “Lockheed Martin” на перевезення великогабаритних конструкцій супутників і ракет всередині США та до Китаю. Також “Авіалінії Антонова” тісно співпрацюють з 1990 року з американською компанією “Certes Air Services Inc”. Протягом останніх трьох років обсяг вантажоперевезень Ан-124-100 “Руслан” збільшується в середньому на 18% на рік. Це обумовлено тим, що в світі не існує аналогів Ан-124-100 “Руслан” за вантажовмісткістю. Україна, Росія, Великобританія та США підготували нову програму співробітництва в галузі літакобудування. Йдеться про спільну розробку нового варіанту вантажного літака Ан-124-200. У відповідності до вимог ІСАО на літаку буде встановлено нове радіоелектронне обладнання, та передбачається встановлення на літаку двигунів General Electric CF6-80C2, що дозволить збільшити дальність польоту на 8-10%. Вартість літака не перевищить $92-98 млн., що в 1,8-2 рази менше порівняно з ціною Боїнга С-17. Нещодавно на АНТК ім.Антонова розпочалася робота зі створення власної мережі технічного обслуговування літаків марки “Ан”. На сьогодні таких центрів не має жодна фірма-виробник із держав СНД. Центр передбачається створити в Південній Африці, оскільки африканський регіон разом з Південною Америкою є найбільшим покупцем літаків, розроблених на АНТК ім.Антонова. Всього в Африці експлуатується більше 150 літаків марок “Ан”.

Україна належить до провідних країн світу щодо розробки та виробництва сімейства авіаційних двигунів. Авіаційними двигунами українського виробництва оснащуються Ан-124 та Ан-225, Ан-72, Ан-74, Ан-24, Ан-26, Як-40, L-39, Іл-18, гелікоптери Мі-8, Мі-17, Мі-26, Ка-28, Ка-32, Ка-50. У даний час країна може запускати у виробництво нові двигуни Д-436Т1, Д-436Т2, Д-18ТМ, Д-18ТР, які передбачається встановити на нових літаках Ту-334, Як-42М, Ан-218, Ан-180, Ан-70Т, Бе-200. Авіаційні заводи України оснащені сучасним виробничим устаткуванням, зокрема унікальною вітчизняною дослідною установкою, призначеною для випробувань великогабаритних двигунів. Розробники та виготовлювачі авіаційних двигунів - запорізьке машино-будівне конструкторське бюро “Прогрес” та запорізьке підприємство “Мотор-Січ”.

Ще один пріоритетний напрямок - танкобудування, виробництво гусеничної техніки та гармат. Конструкторські та виробничі підприємства України зробили значний внесок у проектування та створення гусеничної техніки військового та цивільного призначення, зокрема танків (Т-34, Т-54, Т-64, Т-80УД) плавучих транспортерів, легких гусеничних шасі, тракторів, тягачів. Українським фахівцям належить пріоритет у розробці надійних двигунів потужністю до 1500 к.с., завдяки яким стало можливим освоєння виробництва не тільки танків, а й сучасних інженерних машин (гусеничних транспортерів, всюдиходів-амфібій, самохідних паромів, засобів інженерної розвідки, розмінування) та іншої техніки для сухопутних військ. Розробники та виробники: Харківське КБ машинного будування ім. О.О.Морозова, КБ артилерії, Харківське державне підприємство “Завод ім. Малишева”, Київське окреме КБ “Буддормаш”, Кременчуцьке ВО вагонобудування, Київський завод інженерних машин, Київське АТ АТЕК, АТ “Новокраматорський машинобудівний завод”, АНПП “Луганські акумулятори”, Харківське агрегатне КБ, Державна холдингова компанія “Луганськтепловоз, Шосткінський завод “Імпульс”, Ізюмський приладобудівний завод. За визначенням фахівців найперспективнішим є проект модернізації найпоширенішого в світі танка Т-72. В 1999 році на міжнародній виставці озброєнь ІDET – 99 у чеському місті Брно був представлений танк Т-72МР (МП) Харківського КБ машинобудування ім. О.О.Морозова. Танк Т-72 МП є грунтовною модернизацією цього найпоширенішого у світі танка, який знаходиться на озброєнні 20-и армій світу. Модернізований Т-72 МП за своїми бойовими можливостями із танка другого покоління “перестрибує“ аж до “третього з половиною”, наближаючись до найсучасніших машин четвертого покоління “Леклерк”, М1А2 “Абрамс” та “Леопард” 2А5, причому за мінімальні витрати – 25-30% від цін західних зразків. Модернізації потребують понад 4000 танків Т-72 (без країн СНД). На сьогодні Т-80 УД і Т-84 - найсучасніші танки у світі. Танк Т-84 належить до групи озброєння ХХІ століття. Танк спеціально обладнений засобами для розмінування та проведення інших інженерних робіт. В разі необхідності Т-84 може бути обладнаний іноземними системами або вузлами, а також адаптований до стандартів НАТО. В минулому році між Україною та Пакістаном був підписаний контракт про поставку 200 одиниць Т-84. Вартість проекту оцінюється в $ 620 млн. За останніми повідомленнями український Т-84 приймає участь у тендері, який проволиться Туреччиною. Туреччина передбачає закупити близько 1000 одиниць бойової техніки.

Великі потенційні можливості має українська суднобудівна промисловість: тонаж суден, що вироблялися в Україні, становив 30 % обсягу колишнього СРСР, а за кількістю суден – 40%. Суднобудування в Україні представлено такими науково-дослідними організаціями та підприємствами: Дослідний проектний центр суднобудування України, НВО “Славутич”, НВО “Машпроект”, Чорноморський суднобудівний завод, АТ “Завод Ленінська кузня”, ВО “Море”, ВО “Зоря”, Миколаївське ВО “Суднобудівний завод ім. 61 комунара”, Керчинський завод “Залив”, ВО “Нептун”, ВАТ “Завод Океан”, Державне підприємство “Севастопольський морський завод ім. С.Орджонікідзе”. Україна може запропонувати виготовлення на своїх суднобудівних заводах вантажних суден та бойових і сторожових кораблів всіх класів (катери на підводних крилах та повітряній подушці, патрульні катери, катери берегової охорони, фрегати, флагманські кораблі, броненосці, ракетні крейсери, підводні мінні загороджувачі, підводні човни, транспортні рефрижератори, танкери, банкери, китобази, науково-дослідні човни, авіаносці), суднового комплектуючого обладнання, судових силових установок, унікальних газотурбінних двигунів потужністю до 25 тис. КВт. В період незалежності України суднобудування в основному працює на експорт. За остані сім років Україна передала зарубіжним замовникам 111 суден загальною вартістю $ 998 млн. Українські корабели беруть участь у створенні нового натовського фрегату, над розробкою якого працюють спеціалісти з 13 країн. А також беруть участь у міжнародному тендері на будівництво двох військових фрегатів для Чилі.

Особливе місце у ВПК України посідають спеціальні радіотехнічні та оптикоелектронні комплекси, які охоплюють всі напрямки – від створення сучасної елементної бази у мікрохвильовому діапазоні до унікальних радіолокаційних, гідроакустичних комплексів, агрегатів і систем космічного зв’язку, спеціальних систем радіоелектронного захисту і протидії, оптикоелектронних систем наведення ракет. Підприємства радіоелектронної промисловості активно співпрацюють з багатьма фірмами СНД та інших країн світу: Німеччини, Італії, Індії, Болгарії, Югославії тощо.

Створено спільні підприємства (СП) з Росією: «Трансконтур» – у галузі виробництва апаратури до залізничного транспорту, «Фазотрон УкрНоватор» – у галузі виробництва бортової радіолокаційної апаратури для військової авіації. Також створені СП з фірмами з Італії в галузі виробництва сучасної телефонної апаратури; за рахунок співпраці з Німеччиною виготовляється різноманітна продукція на їх замовлення. Продукція радіоелектронної промисловості експортується до багатьох країн Європи, Азії та інших країн світу. До радіоелектронної галузі входять такі підприємства: Українська електронна корпорація, Харківське ВО «Прапор», Хмельницьке ВО «Новатор», Запорізьке ВО «Радіоприлад», Київський НДІ «Квант», Тернопільське ВО «Оріон», Київський НВК «Електроприлад», НВО «Славутич», Український радіотехнічний інститут, АТ «Лтава», Харківське ВО «Протон»; Київське ВАТ «Меридіан» Ім. С.П. Корольова, Донецьке ВО «Топаз», Ніжинський НВК «Прогрес», Світловодське ВО «Олімп», Київський завод «Радар».

Можливе розв’язання системи забезпечення кадрами та інтелектуального потенціалу НТР України є внутрішніми. Відповідно внутрішній потенціал розвитку (безпосередньо у науковому товаристві країни) є майже вичерпним, а, отже, ця проблема має розв’язуватись створенням зовнішніх умов для її ефективного функціонування.

2. Розвиток системи управління та інфраструктурного забезпечення

Українська мережа трансферу технологій (UTTN), створена за технологіями Європейської релей-мережі і яка має спільні з нею формати представлення даних. Мережа розміщує в своїх публічних базах як пропозиції, так і запити на технології (далі - профілі). У мережі з'являються тільки профілі, що пройшли технологічний аудит. Мета діяльності мережі - організація максимально можливої кількості контактів між потенційними постачальниками та споживачами технологій. Трансфер технологій через мережу проходить за безпосередньої участі технологічного брокера - регіонального члена мережі. Фактично, мережа - це електронний виставковий майданчик наукоємних продуктів, де інтереси продавців і покупців представляють технологічні брокери - професійні учасники ринку трансферу технологій. Мережа допомагає продавцям і покупцям знайти один одного. Але хто платить за роботу брокерів і містить мережу в цілому? На даний момент окремі учасники мережі (наприклад, Рівненське представництво ДБУ «Північно-західний центр інноваційного розвитку») розвивають мережу на громадських засадах - для клієнтів розміщення запитів в мережі та їх супровід безкоштовні.

29 липня 2010 р. проведено державну реєстрацію новоутвореної державної установи - Рівненського регіонального центру з інвестицій та розвитку, віднесеного до сфери управління Державного агентства України з інвестицій та розвитку (Держінвестицій).

Ця державна бюджетна установа сформована на базі безбалансового Рівненського представництва ДБУ «Північно-західний регіональний центр інноваційного розвитку» Держінвестицій у відповідності до розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 червня 2010 року № 1289-р «Про перейменування регіональних центрів інноваційного розвитку», а також на виконання пункту 12 доручення Президента України від 11 червня 2010 року № 1-1/1154. 

Виконуючий обов’язки директора Рівненського регіонального центру з інвестицій та розвитку Юрій Трачук повідомив, що таке рішення значно розширює повноваження, раніше надані обласному представництву. По-перше, це новий рівень роботи. Окрема державна установа має вищий правовий статус у порівнянні із відокремленим підрозділом (яким було представництво). Відтепер, Центр матиме змогу самостійно заключати угоди, договори, меморандуми, видавати розпорядження та приймати накази. Директор Центру призначатиме чи звільнятиме персонал, застосовуватиму заохочення чи накладати стягнення. По-друге, це ширші повноваження самої установи. Адже, до них додано право формувати «єдине» вікно інноваційних та інвестиційних проектів, сприяти утворенню проектів приватно-державного партнерства, організовувати навчання, підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації спеціалістів з питань інвестиційної діяльності, сприяти капіталізації підприємств через введення об’єктів інтелектуальної власності у цивільний обіг, також право виконувати функції регіонального адміністратора системи трансферу технологій Держінвестицій, проводити конкурсний відбір проектів, організовувати та проводити експертну оцінку проектів, здійснювати фінансування створення технологій, введення їх до цивільного обороту, реалізації проектів у реальному секторі економіки та ін. По-третє, Центр визначено установою не лише інвестиційного спрямування, але і є базовою організацією для реалізації проектів та програм з регіонального розвитку. Особливу увагу Центру буде приділено сталому розвитку Рівненської області, розробці та ефективному впровадженні концепції «Західна брама». Розвиток інноваційних інвестпроектів з високою доданою вартістю за дотримання принципів соціального розвитку та екологічного балансу - ось головний принцип сталого регіонального розвитку, за яким життя пересічного мешканця області стане і гідним за рівнем доходів, і гармонічним за своїм змістом.    

 - Центр з інвестицій та розвитку у Рівному створено за активної підтримки облдержадміністрації, ця установа відіграє одну із визначальних ролей у концепції сталого розвитку Рівненщини на 2010-2015 рр. «Західна брама». Створення  Рівненського РЦІР, само-по-собі, є одним із перших результатів реалізації цієї концепції на теренах області, - завершив Юрій Трачук.

До недоліків сучасної системи управління можна віднести:

• Непріоритетність розвитку науки і техніки на державному рівні;

• Незабезпеченість рівноправ’я наукових організацій різних форм власності;

• Ринкові перешкоди утворення малих інноваційних фірм;

• Відсутність реального моніторингу розвитку процесів у науково-технічній сфері.

Можливі заходи розв’язання проблеми:

1. Запровадити систему національного моніторингу науково-технічного розвитку:

• Спростити національну статистичну систему даних про науково-технічну діяльність та гармонізувати її з відповідною системою Євростату.

• Створити національну базу даних моніторингу науково-технологічного розвитку за регіонами, галузями економічної діяльності, галузями наук.

1. Удосконалити систему державного управління науково-технологічною діяльністю, головними завданнями яких мають стати моніторинг та законодавчо-нормативне удосконалення процесів, що відбуваються в цій сфері.

2. Зменшити кількість рівнів управління науково-технологічної діяльності та нормативно обмежити чисельність адміністративно-господарського персоналу в наукових організаціях.

3. Розділити виконавчі та регулюючі функції виконавчих органів влади у сфері науково-технічної політики, створення при них відповідної агенції, як головних розпорядників бюджетних коштів за державними замовленнями.

4. На виконання заходів стратегічного плану розвитку науково-дослідних робіт в Україні провести реорганізацію існуючих інституційних форм у сфері науково-технологічної діяльності.

5. Визнати головними виконавцем науково-дослідних робіт дослідника, а принципами науково-технологічної діяльності – академічні вольності та права на самоорганізацію науковців.

1. Першочерговими заходами щодо створення сучасної інфраструктури науково-технологічної діяльності в Україні має бути:

1. Фінансова інфраструктура:

   • Повне скасування директивного способу розподілу державних видатків на науку.

   • Запровадження програмно-цільового бюджетного фінансування на підставі розроблених програм щодо виконання стратегічного плану НТР, зокрема розроблення порядку надання грантів на виконання науково-дослідних робіт в Україні через мережу державних фондів.

   • Створення державних фондів гуманітарних та цивільних досліджень при галузевих міністерствах і комітетах, агенцій, які виконуватимуть функції головних розпорядників державних коштів.

   • Забезпечення обсягів бюджетного фінансування наукових досліджень, розробок, обсягом не менше 3% від видаткової частини державного бюджету.

   • Запровадження фінансового планування наукових видатків.

2. Законодавчо-нормативна інфраструктура:

   • Провести аналіз чинного законодавства щодо здійснення науково-технологічної та інноваційної діяльності в Україні.

   • Розробити програму реформування національної наукової системи України.

3. Інституційна інфраструктура:

• Запровадження принципів самостійності внутрішньої наукової діяльності державних наукових установ.

• Скасувати адміністрування наявної системи присвоєння та забезпечення наукових ступенів та вчених звань (у т.ч. академічних) з наданням цього права безпосередньо науковому співтовариству (вченим радам при університетах).

1. Матеріально-технічна інфраструктура:

• Проведення певної інвентаризації наявної матеріально-технічної бази наукових організацій країни.

• Зменшення кількості державних установ, створення сучасних дослідницьких центрів, лабораторій для виконання нових напрямів науково-дослідних робіт.

• Створення сучасної експериментальної бази науково-дослідних робіт при університетах.

• Створення на базі академічних наукових установ з унікальним науковим обладнанням національні центри експериментальних досліджень.

1. Інформаційна структура:

• Розробка законодавчих умов функціонува6ння ринку інформаційних послуг в Україні та основні засади його комерціалізації.

• Створення національного веб-порталу науково-технічної інформації на базі існуючих відомчих систем.

• Розробка та запровадження уніфікованої класифікації пошукових технологій до бази даних національного сегменту Інтернет для вільного доступу до відкритої науково-технічної інформації.

• Розробка державної програми сприяння національному науковому книговиданню та заохочення у перекладі наукових праць іноземною мовою.

3. Проблеми в сфері охорони інтелектуальної власності в Україні

Одним із визначальних зрушень у світовій економіці наприкінці ХХ – початку ХХІ століття стала принципова зміна співвідношення чинників ефективного економічного розвитку – з надзвичайно швидким піднесенням ролі інтелектуального капіталу. Саме інтелектуальний капітал дедалі більше перетворюється на провідний чинник економічного зростання та міжнародного обміну, радикальних структурних зрушень, стає головним у визначенні ринкової вартості високотехнологічний компаній і формуванні стало високого рівня конкурентоспроможності.

Значення охорони інтелектуальної власності для розвитку України визначається обраною Україною стратегією інноваційного соціально-економічного розвитку, що має спиратися насамперед на активізацію власного інтелектуального капіталу.

Інтелектуальний капітал – структурно складне явище. Поряд з елементами гуманітарного та споживчого капіталу, він охоплює так званий структурний капітал, який, у свою чергу, включає в себе інноваційний капітал, а останній – комплекс об’єктів, що становлять інтелектуальну власність. Отже, інтелектуальна власність є важливим елементом інтелектуального капіталу.

Формування з інтелектуальних ресурсів суспільства інтелектуального капіталу прямо залежить від рівня захисту інтелектуальної власності. Його можна вважати важливою передумовою нарощування інтелектуального капіталу, та, як наслідок, - конкурентоспроможності компанії в умовах зростаючої конкуренції у галузі високих технологій. Не випадково найбільш авторитетні рейтинги міжнародної конкурентоспроможності зараз обов’язково використовують критерії патентно-ліцензійної діяльності та оцінки рівня ефективності охорони інтелектуальної власності.

Існують два шляхи забезпечення технологічного прогресу. Перший базується, передусім, на розвитку власного науково-технологічного потенціалу; другий – на запозиченні інновацій з-за кордону. Активне патентування та взагалі захист інтелектуальної власності більшою мірою відповідає першому шляху, тоді як для другого шляху високий рівень охорони інтелектуальної власності є менш значимим фактором. Тобто, за відсутності ефективної охорони інтелектуальної власності, саме шлях запозичень (імітаційного технологічного розвитку) є для країни найбільш імовірним.

Актуальність питань охорони інтелектуальної власності зумовлюється також необхідністю забезпечення умов добросовісної конкуренції у будь-якій сфері національної економіки (не лише пов’язаній з наукою і високими технологіями). Без нього неможливо забезпечити права власних громадян як споживачів, боротися з фальсифікацією споживчих товарів, що часто маскуються товарними знаками відомих фірм.

У світі сформувалася глобальна система регулювання охорони інтелектуальної власності. Центральне місце в ній займають Всесвітня організація інтелектуальної власності та Світова організація торгівлі. Вирішення проблеми охорони інтелектуальної власності в сучасному світі відбувається в межах цієї системи. Базові характеристики її мають враховуватися будь-якою країною світу, яка намагається реалізувати інноваційну модель розвитку.

Нагальна необхідність ефективної охорони інтелектуальної власності для України зумовлюється обраною нею стратегією побудови цивілізованих ринкових відносин, забезпеченням соціальної орієнтації економіки та інноваційного соціально-економічного розвитку, що має спиратися, насамперед, на активізацію власного інтелектуального потенціалу.

Протягом останніх років Україна значно активізувала свою діяльність щодо входження до світових структур, що регулюють інтелектуальну власність, і стала учасницею більшості міжнародних конвенцій та договорів у цій сфері.

Однак, участь України у глобальній системі регулювання охорони інтелектуальної власності є недостатньою. Головними проблемами є: відсутність членства в СОТ, участі в Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, незавершеність приєднання до ряду нових конвенцій і договорів у сфері охорони інтелектуальної власності.

Україна має двосторонні угоди про охорону інтелектуальної власності з Австрією, Білоруссю, Грузією, Росією, Таджикистаном, Узбекистаном, а також статі щодо інтелектуальної власності в інших угодах – з Азербайджаном, Болгарією, Вірменією, В’єтнамом, Ізраїлем, Канадою, Киргизією, Молдовою, США, Хорватією, Швейцарією, Швецією та ін. На міжвідомчому рівні такі угоди чинні з Болгарією, Казахстаном, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Чехією та ін. Проте домінуюче значення для розвитку системи охорони інтелектуальної власності в Україні мають відносини з США.

Інтеграція України до європейських структур є пріоритетом, тому велике значення для ефективної охорони інтелектуальної власності має процес входження України до регіональних європейських структур регулювання цієї сфери. В цьому процесі спостерігаються як позитивні тенденції, так і невирішені проблеми. Серед невирішених проблем найбільш гострими є невизначеність позиції України щодо стосунків з Євразійською патентною організацією, відсутність пророблених на перспективу програм взаємодії з Європейським патентним відомством та адаптації до європейської патентної системи й системи Відомства з гармонізації на внутрішньому ринку (товарні знаки ЄС).

Важливу роль у стимулювання вдосконалення української системи охорони інтелектуальної власності відіграють двосторонні договірно-правові відносини України з іншими державами, що включають двосторонні угоди щодо охорони інтелектуальної власності.

Якісне вдосконалення системи охорони інтелектуальної власності в Україні прискорить економічний розвиток та підвищить міжнародний імідж держави.

Недоліки законодавчої бази в сфері інтелектуальної власності в Україні

Незважаючи на помітний прогрес, досягнутий останніми роками у сфері законодавчого забезпечення правової охорони інтелектуальної власності, на думку міжнародних експертів, її недосконалість все ще є одним з чинників, який перешкоджає створенню в Україні ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності. Закони України щодо окремих об'єктів права інтелектуальної власності не приведені у відповідність із Цивільним кодексом України ( 435-15 ), що негативно впливає на захист прав інтелектуальної власності.

Посилення захисту прав інтелектуальної власності в Україні пов'язано з приведенням законодавства України у відповідність із законодавством ЄС відповідно до Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу ( 1629-15 ), затвердженої Законом України від 18 березня 2004 року. Так, в Україні необхідною мірою не забезпечено захисту біотехнологічних винаходів, строки охорони прав інтелектуальної власності на певні об'єкти (промислові зразки, сорти рослин тощо) не відповідають відповідним строкам в ЄС, цивільно-правові та митні засоби захисту потребують удосконалення відповідно до вимог Директиви ЄС 2004/48/ЄС від 29 квітня 2004 року про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності та Регламенту ЄС 1383/2003 від 22 липня 2003 року щодо митних заходів стосовно товарів, які викликають підозру в порушенні прав інтелектуальної власності, та заходів, що мають вживатися до товарів, стосовно яких виявлено порушення таких прав.

Не врегульовано належним чином питання охорони комп'ютерних програм як об'єктів авторського права, оцінки та взяття на бухгалтерський облік об'єктів інтелектуальної власності, нематеріальних активів; існує потреба у розробці методики визначення розміру матеріальної шкоди, завданої порушенням прав на об'єкти інтелектуальної власності; гальмується розвиток системи підрозділів з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності у бюджетних установах, організаціях та на підприємствах, діяльність яких пов'язана із створенням та використанням об'єктів промислової власності; є потреба запровадження механізму підтримки патентування вітчизняних об'єктів інтелектуальної власності в іноземних державах тощо.

Неналежний контроль за чинним законодавством призводить до проблем у діяльності організацій колективного управління правами авторів, виконавців, виробників фонограм, які відповідно до світового досвіду мали б відігравати визначальну роль у забезпеченні захисту авторського права і суміжних прав. Не укладаються належні договори між організаціями колективного управління згідно із Законом України "Про авторське право і суміжні права" ( 3792-12 ), а в разі укладання таких договорів інколи маємо неналежне виконання їх умов. Деякими організаціями довільно визначаються ставки винагороди, що сплачуються користувачами об'єктів суміжних прав без витребування належної звітності всупереч вимогам зазначеного Закону ( 3792-12 ) та постанов Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року N 71 ( 71-2003-п ) і N 72 ( 72-2003-п ).

Потребує вдосконалення законодавство України щодо охорони промислових зразків та корисних моделей. Є випадки отримання охоронних документів на промислові зразки, корисні моделі, торговельні марки, винаходи, об'єкти авторського права, права на які належать іншим особам. Зазначене мало наслідком звуження митного контролю товарів, що містять об'єкти права інтелектуальної власності: під час прийняття Верховною Радою України 16 листопада 2006 року Закону України "Про внесення змін до Митного кодексу України" (щодо сприяння захисту прав інтелектуальної власності під час переміщення товарів через митний кордон України) ( 359-16 ) було виключено з митного контролю такі об'єкти, як корисні моделі, винаходи, промислові зразки, що не узгоджується з положеннями Регламенту ЄС 1383/2003.

Законодавством не врегульовано питання щодо запобігання поданню заявок на винаходи в зарубіжні країни без попереднього подання заявок в Україні, що, зокрема, призводить до неконтрольованого відтоку нових технологій та їх інтелектуальних складових за кордон. Кримінальним кодексом України ( 2341-14 ) не визначено відповідальності за вчинення зазначених дій, хоча така відповідальність передбачена, зокрема, законодавством США, Великобританії, Росії.

Потребує вдосконалення правова охорона службової конфіденційної інформації, комерційної таємниці, "ноу-хау", укладання угод франчайзингу, визначення поняття "роялті".

Законодавством належним чином не врегульовано питання захисту фірмових найменувань, вартісної оцінки майнових прав інтелектуальної власності, їх відображення у бухгалтерському обліку. Не визначено порядок охорони прав на раціоналізаторські пропозиції, породи тварин, а також на фольклор, народні художні промисли, традиційні знання тощо.

Потребує більш чіткого врегулювання використання об'єктів права інтелектуальної власності, включаючи об'єкти, що створені повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету та інших централізованих коштів. Це передусім впливатиме на цивілізоване формування ринку інтелектуальних здобутків.

Залишається не врегульованим питання "інтелектуальної спадщини" колишнього СРСР. Після розпаду Радянського Союзу в Росії залишилося близько 500 тис. чинних охоронних документів (авторських свідоцтв) на винаходи з грифом "Для службового користування", близько 500 тис. секретних авторських свідоцтв колишнього СРСР і охоронних документів та інші результати інтелектуальної діяльності. За експертними оцінками, приблизно чверть із них (250 тис.) належить українським винахідникам. Зазначені технічні рішення ніколи не публікувались, і охоронні документи СРСР і них повинні бути перетворені на патенти України. Проте в Україні до цього часу немає переліку таких винаходів, а також їх описів.

Залишається незадовільним стан виконання вимог законів у сфері права інтелектуальної власності та високим - рівень порушень зазначеного права.

Аналіз свідчить, що дотримання положень законів України у сфері інтелектуальної власності в Україні залишається на недостатньому рівні. Це призводить до звинувачень України в порушенні на її території прав інтелектуальної власності, низькому рівні їх захисту.

Водночас, за досить високих відносних обсягів піратства у сфері інтелектуальної власності в Україні, їх абсолютні обсяги не є значними та не перевищують обсягів піратства у зазначеній сфері в багатьох інших країнах.

В Україні на недостатньому рівні здійснюється аналіз ефективності положень законодавства у сфері права інтелектуальної власності та стану його правозастосування.

Потребує вдосконалення координація міністерств з підготовки проектів нормативно-правових актів. Це, зокрема, стосується повільної реалізації Закону України "Про охорону прав на зазначення походження товарів" ( 752-14 ), підготовки підзаконних актів щодо вартісної оцінки та бухгалтерського обліку об'єктів права інтелектуальної власності як нематеріальних активів.

Міністерства із запізненням реагують на неузгодженість положень вітчизняних законів, проблеми їх застосування. Це стосується законів щодо промислових зразків, торговельних марок, діяльності організацій колективного управління, врегулювання підвідомчості розгляду справ у спорах, що стосуються захисту прав інтелектуальної власності тощо.

Незважаючи на активізацію зусиль правоохоронних органів України із забезпечення захисту прав інтелектуальної власності, загальний рівень правопорушень у цій сфері залишається високим, що є підставою для звинувачення України в низьких стандартах забезпечення захисту прав інтелектуальної власності, особливо стосовно аудіовізуальної продукції, програмного забезпечення, фармацевтичних препаратів.

Має бути запроваджено більш ефективний захист прав на результати наукових досліджень від їх несанкціонованого використання та інших прав інтелектуальної власності, що стає дедалі більш поширеним (привласнення результатів наукової праці у формі фіктивного "співавторства"; публікація працівниками державних структур від свого імені результатів, що містяться в науково-аналітичних матеріалах, поданих до них підпорядкованими організаціями; передача (експорт) інтелектуальних здобутків, створених за державні кошти, за межі України; відтворення результатів наукових праць без посилання на авторів або несанкціонована їх публікація тощо).

Проблемними є питання стосовно організації та забезпечення функціонування системи правової охорони та забезпечення захисту прав інтелектуальної власності в Україні.

До основних проблем організації та забезпечення ефективного функціонування системи охорони інтелектуальної власності в Україні слід віднести втрату чинності рішеням уряду щодо скоординованих дій правоохоронних і контролюючих органів у сфері забезпечення захисту прав інтелектуальної власності.

Потребує вдосконалення порядок судового розгляду спорів щодо прав інтелектуальної власності. Необхідне вжиття подальших кроків у напрямі спеціалізації суддів з розгляду справ із зазначених питань. У зв'язку з цим існує потреба у вирішенні питання щодо належного визначення юрисдикції судів стосовно порядку розгляду справ відповідної категорії.

Не в усіх судах загальної юрисдикції достатньою мірою запроваджено відповідну спеціалізацію і налагоджено навчання та підвищення кваліфікації суддів, які забезпечують розв'язання спірних питань, пов'язаних з дотриманням прав інтелектуальної власності.

У зв'язку з недостатньою кількістю спеціально підготовлених суддів утруднюється вирішення спорів судами загальної юрисдикції та спеціалізованими судами. Суттєво ускладнено розгляд спорів щодо дотримання прав інтелектуальної власності, що пов'язане передусім із законодавчо закріпленою процедурою ведення процесу у справах стосовно визнання недійсними охоронних документів, а також рішень щодо їх видачі у судах різних юрисдикцій.

Не забезпечено дистанційного доступу громадськості до патентно-інформаційних ресурсів на безоплатній основі, зокрема щодо описів винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, селекційних досягнень, що не сприяє ефективному захисту прав на такі об'єкти.

Недоліки у розробленні проектів нормативних актів та застосуванні законодавства, діяльності державних органів є також наслідком неналежного громадського контролю за діяльністю в цій сфері.

Проекти законодавчих актів у сфері інтелектуальної власності переважно не надсилаються на погодження, надання експертних висновків до Національної академії наук України, Академії правових наук України та інших відповідних наукових установ.

Неповною мірою реалізуються контрольні функції Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти щодо здійснення аналізу практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх посадових осіб з питань правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності, підготовки та подання відповідних висновків і рекомендацій на розгляд Верховної Ради України.

Характерною також для України є недооцінка в суспільстві значимості захисту прав інтелектуальної власності. Таке явище є значною мірою наслідком культурно-етичної спадщини минулого, коли в суспільстві переважала державна власність на результат творчості, а результати діяльності в науковій та культурній сферах вважалися надбанням усього народу. Це передусім вказує на те, що деформація правових понять у значної частини громадян підтримується невибагливістю їх вимог до якості пропозиції, що є нормою для малозабезпечених верств населення.

Непоодинокими є випадки, коли через низьку правову та економічну культуру суб'єкти науково-технічної та економічної діяльності добровільно відмовляються від використання існуючих механізмів захисту своїх прав та інтересів як власники інтелектуальних здобутків.

Проблеми забезпечення захисту прав інтелектуальної власності в Україні багато в чому визначаються значною нестачею кваліфікованих фахівців з цих питань, що потребують великого обсягу спеціальних теоретичних знань та практичного досвіду.

Обмежена платоспроможність населення України призводить до того, що в ряді сфер, особливо щодо комп'ютерних програм, баз даних, аудіовізуальної продукції, діють стимули до споживання продукції, виготовленої з порушенням прав інтелектуальної власності, а заінтересованість у її виготовленні та розповсюдженні зумовлюється одержанням високих прибутків, що стає можливим внаслідок недотримання прав інтелектуальної власності та несвоєчасного застосування заходів цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності.

2 Модуль. Сучасний стан та розвиток трансферу технологій

Тема 4: Сучасні форми та засоби технологічного обміну

1. Структура інтелектуальної власності та її правова охорона.

2. Основні канали розповсюдження технологій.

3. Міжнародна торгівля ліцензіями.

Інтелектуальна власність – продукт людського розуму, результат творчості, який охороняється законом. Це – нематеріальна субстанція.

Компанії, які не позначили технології в якості одного із своїх пріоритетів, в кращому випадку ризикують втратити конкурентні переваги.. В гіршому – їм загрожує банкрутство.

Інжиніринг – надання послуг, (виконання робіт) зі складання технічних завдань, проведення наукових досліджень, складання проектних пропозицій, проведення техніко-економічних обстежень та інженерно-розвідувальних робіт з будівництва об’єктів, розробки технічної документації, проектування та конструкторське опрацювання об’єктів техніки і технології, консультації та авторський нагляд під час монтажних та пусконалагоджувальних робіт, а також консультації економічного, фінансового або іншого характеру, пов’язаними з такими послугами (роботами).

Лізинг – підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений лізингоодержувачу майна.

Консалтинг – діяльність спеціалізованих компаній із надання інтелектуальних послуг виробникам, продавцям, покупцям (поради і рекомендації) з різноманітних питань виробничої діяльності, фінансів, зовнішньоекономічної діяльності, створення та реєстрація фірм, дослідження і прогнозування ринків товарів і послуг, розробки бізнес-проектів, маркетингових програм, інноваційної діяльності, пошуку шляхів виходу з кризових ситуацій, підготовки статутних документів у разі створення нових підприємств і організацій тощо.

Франчайзинг – форма співпраці між юридично та фінансово незалежними сторонами (компаніями та /або фізичними особами, в рамках якої одна сторона (франчайзер), що володіє успішним бізнесом, відомою торговельною маркою, ноу-хау, комерційними таємницями, репутацією та іншими нематеріальними активами, дозволяє іншій стороні (франчайзі) користуватися цією системою на певних умовах.

1. Структура інтелектуальної власності та її правова охорона

Інтелектуальна власність - це продукт людського розуму, результат творчості, який охороняється законом. Це нематеріальна субстанція. Її неможливо відчути на дотик; вона немає довжини, ширини та висоті; вона немає ваги і не створює тіні; вона немає кольору, смаку або запаху.

Але точно так, як і матеріальний ресурс, ІВ можна купити, продати та орендувати. Також як і матеріальний ресурс, її можуть втратити або ліквідувати при необережному або неуважному догляді, її можна застрахувати або використати в якості застави. Вона може з'явитися на світ в результаті моментального спалаху натхнення або багатьох років кропіткої праці. Вона може зникнути в одну мить або існувати вічно.

При всіх своїх характеристиках ІВ має економічну вартість (в багатьох випадках дуже високу), яку частіше не згадують в звітності, недовраховують та недооцінюють. З точки зору введення бізнесу вона відкриває нову ринкову можливість або являє загрозу - в залежності від того, хто нею розпоряджається.

Вважається, що „знання - сила". Потрібно додати, що знання - це ще й багатство. Дійсно, в економічному сьогоденні, заснованому на знаннях, ІВ стає частіше за все найважливішим активом підприємства.

Компанії, які не позначили ІВ в якості одного з своїх пріоритетів, в кращому випадку ризикують втратити конкурентні переваги; в гіршому -- їм загрожує неспроможність. Тому студентам - майбутнім інженерам та підприємцям необхідно мати базові знання про природу і можливості ІВ.

Зважаючи на те, що багато, якщо не більшість студентів, мають обмежене уявлення про інтелектуальну власність, коротко викладені відомості про систему правової охорони інтелектуальної власності, що включає об'єкти й суб'єкти права інтелектуальної власності, структуру державної системи правової охорони інтелектуальної власності, законодавче поле у цій сфері.

Також надасться інформація про об'єкти права промислової власності і, зокрема, про винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки (знаки для товарів та послуг) тощо. Останнім часом об'єкти авторського права та суміжних прав також набувають усе більшого економічного значення. Саме з ними пов'язані питання недобросовісної конкуренції (відеопіратство, виготовлення контрафактної продукції тощо), тому питання, що стосуються об'єктів авторського права і суміжних прав, знайшли відображення також.

Поняття права інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність у звичайному розумінні – це права на результати творчої праці. Права неможливо сприймати на дотик, тому інтелектуальна власність є нематеріальною.

Особливістю права інтелектуальної власності є те, що воно складається з двох гілок: особистого немайнового права творця на створений ним конкретний результат інтелектуальної праці та майнового права на цей результат (об'єкт права).

Особисте немайнове право належить тільки творцю, тобто фізичній особі. До нього відносяться: право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатного завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності; інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом стосовно певного об'єкта права інтелектуальної власності. Особисте немайнове право невід'ємне від автора і діє без обмежень у часі.

До майнового права відносяться: право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Право інтелектуальної власності засвідчується охоронним документом, що видається уповноваженим державою органом за спеціальною процедурою. На відміну від особистого немайнового права, майнове право може належати як творцю (автору), так і іншій фізичній або юридичній особі. Тобто воно є від'ємним як від людини, так і від підприємства (юридичної особи). Крім того, воно має часові та територіальні обмеження. Так, наприклад, майнове право на винахід діє протягом тільки 20 років, а на торговельну марку (знак для товарів і послуг) – 10 років з правом подовження кожного разу ще на 10 років. На літературні та художні твори це право діє протягом життя автора і 70 років після його смерті тощо. Крім того, охоронні документи (патент, свідоцтво), що засвідчують право на об'єкт інтелектуальної власності, діють тільки на території тої країни, патентним відомством якої вони видані. Тобто патент, що видано в Україні, не діє на території Польщі або Німеччини.

Об'єкт права інтелектуальної власності

З 1 січня 2004 року набрав чинності Цивільний кодекс України. У Книзі IV "Право інтелектуальної власності" цього Кодексу визначені об'єкти права інтелектуальної власності, які залежно від сфери застосування умовно можна розділити на три групи.

До першої групи відносяться об'єкти промислової власності. Вони мають таку назву тому, що застосовуються, головним чином, у промисловості.

До другої групи відносяться штучно виділені, так звані нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності, що використовуються не тільки у промисловості. Нарешті третю групу складають об'єкти авторського права і суміжних прав. Ця група має значні відмінності від об'єктів промислової власності як у процесі набуття прав, так і за строком їхньої дії. На відміну від об'єктів авторського права, права виконавців творів, виробників фонограм і аудіограм, а також організацій мовлення – відносяться до суміжних прав, тобто прав, споріднених і пов'язаних з авторськими правами.

Суб'єкти права інтелектуальної власності.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Серед суб'єктів права інтелектуальної власності особливе місце належить творцям: автору, виконавцю, винахіднику, раціоналізатору. Саме від творців це право може передаватися юридичній особі.

Якщо охоронний документ на об'єкт права інтелектуальної власності втратив юридичну силу (наприклад, закінчився визначений охоронним документом – патентом чи свідоцтвом – строк дії), то цим об'єктом може вільно скористатися будь-яка фізична чи юридична особа, тобто він стає суспільним надбанням.

Система законодавства у сфері інтелектуальної власності

Законодавчу базу України у сфері інтелектуальної власності складають:

• Конституція України (ст. 41, 42);

• Кодекси України: Цивільний кодекс (Книга 4 "Право інтелектуальної власності" та Книга 5 "Зобов'язувальне право"); Цивільний процесуальний кодекс; Господарський кодекс; Господарський процесуальний кодекс; Кримінальний кодекс; Кримінальний процесуальний кодекс; Кодекс про адміністративні правопорушення; Митний кодекс;

• Спеціальні закони України: "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі"; "Про охорону прав на промислові зразки"; "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг"; "Про охорону прав на сорти рослин"; "Про охорону прав на зазначення походження товарів"; "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем"; "Про авторське право і суміжні права"; "Про захист від недобросовісної конкуренції"; "Про захист від економічної конкуренції"; "Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм"; "Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування".

• Окремі норми, що стосуються інтелектуальної власності, містяться в багатьох інших законах України.

• У разі, коли необхідно врегулювати спори щодо прав на об'єкти права інтелектуальної власності між фізичними або юридичними особами України та іноземних держав, верховенство перед національними законами мають міжнародні договори, до яких приєдналася Україна.

Міжнародна система інтелектуальної власності

Основою міжнародної системи інтелектуальної власності є низка угод (25), більшість з яких регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а ще декілька – у сфері авторського права і суміжних прав.

Це:

1. Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності;

Договори з охорони прав інтелектуальної власності:

Ця група договорів визначає міжнародно-визнані основні стандарти охорони інтелектуальної власності в кожній країні:

2. Договір про патентне право (ПЛТ);

3. Паризька Конвенція про охорону промислової власності;

4. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів;

5. Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення;

6. Найробський договір про охорону олімпійського символу;

7. Договір про закони щодо товарних знаків;

8. Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники;

9. Договір ВОІВ по авторському праву;

10. Договір ВОІВ з виконань і фонограм;

11. Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів;

12. Мадридська угода по недопущенню неправдивих або тих, що вводять в оману, зазначень походження товарів;

13. Конвенція про охорону виробників фонограм від несанкціонованого відтворення їх фонограм;

14. Вашингтонський договір щодо прав інтелектуальної власності по відношенню до топографій інтегральних мікросхем;

Договори з глобальної системи охорони:

Ця група договорів забезпечує, щоб кожна міжнародна реєстрація або подача заявки діяли в любій відповідній підписавшій державі. Послуги, що надає ВОІВ у відповідності з цими договорами, спрощують і зменшують вартість підготовки або подачі окремих заявок у всіх країнах, в яких проводиться запит охорони у відношенні будь-якого даного права інтелектуальної власності.

15. Договір про патентну кооперацію (Договір РСТ);

16. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків;

17. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків;

18. Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків;

19. Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури;

20. Лісабонська угода про охорону місць походження та їх міжнародну реєстрацію.

Договори про класифікації:

Ця група договорів створює системи класифікацій, які організують інформацію про винаходи, товарні знаки і промислові зразки в індексовані, управляємі структури для полегшення пошуку.

21. Локарнська угода про установлення міжнародної класифікації промислових зразків;

22. Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків;

23. Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію;

24. Венська угода про заснування міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків;

25. Міжнародна конвенція про охорону сортів рослин (Конвенція UPOV).

Україна ратифікувала 18 з цих угод. Це:

1. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів;

2. Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури;

3. Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків;

4. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків;

5. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків;

6. Найробський договір про охорону олімпійського символу;

7. Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків;

8. Договір про патентну кооперацію (Договір РСТ);

9. Договір про патентне право (ПЛТ);

10. Паризька Конвенція про охорону промислової власності;

11. Конвенція про охорону виробників фонограм від несанкціонованого відтворення їх фонограм;

12. Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення;

13. Договір про закони щодо товарних знаків;

14. Міжнародна конвенція про охорону сортів рослин (Конвенція UPOV);

15. Договір ВОІВ по авторському праву;

16. Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності;

17. Договір ВОІВ з виконань і фонограм;

18. Всесвітня конвенція про авторське право.

Адміністративні функції цих договорів і угод виконує Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), що була створена у 1967 р. на Дипломатичній конференції у Стокгольмі, у відповідності з Конвенцією про заснування ВОІВ. У 1974 р. ВОІВ отримала статус однієї з 16-ти спеціалізованих організацій ООН. На сьогодні членами ВОІВ є 182 держави, у тому числі і Україна, як держава-засновниця ООН, стала однією із засновників ВОІВ. Штаб-квартира ВОІВ знаходиться у Швейцарії (м. Женева).

Також, Україна є державою-членом Всесвітньої конвенції про авторське право. Всесвітня конвенція про авторське право була розроблена і прийнята на спеціальній конференції, проведеній в Женеві під егідою ЮНЕСКО у 1952 році. Головна мета Конвенції - створення універсального режиму для охорони і захисту авторських прав на літературні, наукові і художні твори на міжнародному рівні. Маються на увазі такі різновиди творів як письмові, музичні, драматичні і кінематографічні, твори живопису, графіки та скульптури.

За здійснення державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні відповідає Міністерство освіти і науки України. Виконання конкретних функцій у цій сфері воно делегувало Державному департаменту інтелектуальної власності. Держдепартамент є урядовим органом державного управління, що уповноважений реєструвати і забезпечувати підтримання на території України прав на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, зазначення походження товарів тощо, а також здійснювати реєстрацію об'єктів авторського права: творів науки, літератури, мистецтва, комп'ютерних програм, баз даних та інших творів. Держдепартамент проводить єдину державну політику у сфері правової охорони прав об'єктів інтелектуальної власності. Він здійснює роботи по удосконаленню нормативно-правової бази, контролює дотримання чинного законодавства в цій сфері, підтримує міжнародне співробітництво у сфері інтелектуальної власності, забезпечує умови щодо введення інтелектуальної власності до господарського обігу, координує роботи з підготовки та підвищення кваліфікації фахівців з інтелектуальної власності, взаємодіє з громадськими організаціями, які опікуються інтелектуальною власністю.

До сфери управління Держдепартаменту включено державні підприємства: "Український інститут промислової власності" разом з його філією "Український центр інноватики та патентно-інформаційних послуг", "Українське агенство з авторських і суміжних прав", "Інтелзахист", а також вищий навчальний заклад – Інститут інтелектуальної власності і права.

Від розв’язання проблеми створення ефективної системи охорони інтелектуальної власності залежить міцність фундаменту для інноваційної моделі розвитку України, її модернізації, підвищення конкурентоспроможності у світовій соціально-економічній системі. А від цього, у свою чергу, — перспективи створення робочих місць у нових галузях, які визначають обличчя світової економіки ХХІ століття — економіки, що базується на знаннях. Це і питання створення цивілізованого ринкового середовища, де і підприємці, і споживачі були б надійно захищені від недобросовісної конкуренції, пов’язаної з неправомірним використанням об’єктів інтелектуальної власності, виробництвом фальсифікованих товарів. Саме цим визначається актуальність проведеного в Києві «круглого столу» на тему «Проблеми охорони інтелектуальної власності в Україні», організованого Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, у якому взяли участь близько 200 представників органів державного управління, посольств кількох країн, організацій сфери патентування та реєстрації авторських прав, Національної академії наук і недержавних науково-дослідних організацій, провідних засобів масової інформації.

Світові тенденції охорони інтелектуальної власності й Україна

Проблеми охорони інтелектуальної власності сьогодні вийшли в світі на перший план і стали вже не просто юридичними або комерційними питаннями. Унаслідок всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони дедалі більше стають політичною проблемою, пов’язаною з економічною безпекою та вимагають стратегічних підходів до їх вирішення. Процеси інтелектуалізації досягли надзвичайно високої інтенсивності, немислимої ще десятиліття тому. Нині у світі діють понад 4 млн. патентів; щороку подається приблизно 700 тис. заявок на патентування; 2000 р. доход від продажу ліцензій на запатентовані об’єкти становив 100 млрд. дол., що вдесятеро більше, ніж 1990 р.

Важливо враховувати, що в основному вже сформувалася глобальна система регулювання охорони інтелектуальної власності. Україна повинна адаптуватися до неї, якщо планує розвиватися як складова частина світового господарства, а не як економіка, відмежована від світових тенденцій соціально-економічного й технологічного розвитку. І за останні роки Україна значно активізувала процес входження в світові структури, що регулюють інтелектуальну власність, і вже є учасницею 15 з 26 універсальних міжнародних конвенцій і договорів у цій сфері. Але проблемою залишається незавершеність процесів здобуття членства в Світовій торговельній організації (СОТ) і забезпечення участі в Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності. Не завершено і процес приєднання до ряду міжнародних конвенцій та договорів.

Велике значення для ефективної охорони інтелектуальної власності має процес входження України в регіональні європейські структури регулювання цієї сфери, і передусім у структури Європейського союзу. На цьому напрямі також є нерозв’язані проблеми — невизначеність позиції України щодо Євразійської патентної конвенції та налагодження відносин із Євразійською патентною організацією, відсутність перспективних програм взаємодії з Європейським патентним відомством і Відомством із гармонізації на внутрішньому ринку (товарні знаки ЄС).

Слід підкреслити, що протягом останнього десятиліття в Україні відбувався досить інтенсивний процес становлення системи охорони інтелектуальної власності. На сьогодні система органів регулювання сфери охорони інтелектуальної власності в Україні перебуває в завершальній фазі формування й уже спроможна виконувати свої основні функції. Її регулюють 37 законів і понад 100 підзаконних актів, дія яких поширюється принаймні на 16 самостійних об’єктів авторського права в галузі науки, літератури й мистецтва, три види об’єктів суміжних прав, дев’ять видів промислової власності й на сферу захисту від недобросовісної конкуренції. Однак ефективність системи знижує цілий комплекс проблем, що вимагають невідкладного розв’язання.

Проблеми в сфері охорони інтелектуальної власності в Україні

Реальні тенденції в сфері реєстрації та використання прав інтелектуальної власності в Україні залишаються суперечливими й не свідчать про ефективне функціонування системи її охорони. Нестабільність умов для винахідницької та раціоналізаторської діяльності через, головним чином, погіршення матеріально-технічних і фінансових умов в інноваційній сфері, обумовила зменшення, порівняно з 1995 р., кількості винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторів майже на третину, а кількість підприємств, що беруть участь у створенні й використанні об’єктів промислової власності, — удвічі. Вкрай незначними є операції з укладання договорів на передачу прав щодо об’єктів промислової власності.

У структурі системи охорони інтелектуальної власності недорозвиненими є елементи, що забезпечують комерціалізацію запатентованих досягнень. При несприятливому кліматі для іноземного інвестування це обумовлює низький показник високотехнологічного експорту на душу населення, за яким Україна майже вдесятеро відстає від його середньосвітового значення. А на роялті й ліцензійні послуги припадало лише 0,04% українського експорту послуг й 1,27% їх імпорту.

У сукупності проблем охорони інтелектуальної власності в Україні найгострішими є такі: охорона комп’ютерних програм і баз даних (відзначили 65,3% опитаних УЦЕПД експертів), захист від недобросовісної конкуренції (55,6%), охорона знаків для товарів і послуг (товарних знаків) — 52,1%, охорона виробників аудіовізуальної продукції — 50,0%.

На думку експертів, створенню в Україні ефективної системи охорони інтелектуальної власності перешкоджають передусім недоліки правової системи країни. Значну роль відіграє і пануюча в суспільстві зневага до охорони прав інтелектуальної власності, відсутність належного інформаційного забезпечення діяльності в галузі охорони інтелектуальної власності. Водночас навіть серед експертів спостерігається певна недооцінка соціально-економічних механізмів охорони інтелектуальної власності.

Низькі стандарти захисту інтелектуальної власності в Україні значною мірою визначаються браком кваліфікованих фахівців у цій сфері, позаяк вона вимагає досить великого обсягу специфічних знань. На жаль, лише з 2000 р. у цьому питанні почали з’являтися певні позитивні зрушення. Але й сьогодні потужність освітньої системи низька й не може задовольнити попит на фахівців цього профілю.

Нарешті, слід відзначити, що серед головних причин недостатнього рівня ефективності охорони інтелектуальної власності українських фізичних і юридичних осіб за кордоном фахівці найчастіше називають «відсутність у держави коштів на патентування та здійснення реєстраційних процедур за кордоном» (54,8% відповідей експертів), «низький рівень правової культури в країні» (46,6%), «відсутність належних знань й інформації про порядок захисту інтелектуальної власності за межами України» (45,2%). На «законодавчу неврегульованість в Україні питань трансферу технологій, зокрема при виїзді українських фахівців на роботу за кордон», указують 43,8% опитаних УЦЕПД експертів.

Одним із визначальних зрушень у світовій економіці наприкінці ХХ – початку ХХІ століття стала принципова зміна співвідношення чинників ефективного економічного розвитку – з надзвичайно швидким піднесенням ролі інтелектуального капіталу. Саме інтелектуальний капітал дедалі більше перетворюється на провідний чинник економічного зростання та міжнародного обміну, радикальних структурних зрушень, стає головним у визначенні ринкової вартості високотехнологічний компаній і формуванні стало високого рівня конкурентоспроможності.

Значення охорони інтелектуальної власності для розвитку України визначається обраною Україною стратегією інноваційного соціально-економічного розвитку, що має спиратися насамперед на активізацію власного інтелектуального капіталу.

Інтелектуальний капітал – структурно складне явище. Поряд з елементами гуманітарного та споживчого капіталу, він охоплює так званий структурний капітал, який, у свою чергу, включає в себе інноваційний капітал, а останній – комплекс об’єктів, що становлять інтелектуальну власність. Отже, інтелектуальна власність є важливим елементом інтелектуального капіталу.

Формування з інтелектуальних ресурсів суспільства інтелектуального капіталу прямо залежить від рівня захисту інтелектуальної власності. Його можна вважати важливою передумовою нарощування інтелектуального капіталу, та, як наслідок, - конкурентоспроможності компанії в умовах зростаючої конкуренції у галузі високих технологій. Не випадково найбільш авторитетні рейтинги міжнародної конкурентоспроможності зараз обов’язково використовують критерії патентно-ліцензійної діяльності та оцінки рівня ефективності охорони інтелектуальної власності.

Існують два шляхи забезпечення технологічного прогресу. Перший базується, передусім, на розвитку власного науково-технологічного потенціалу; другий – на запозиченні інновацій з-за кордону. Активне патентування та взагалі захист інтелектуальної власності більшою мірою відповідає першому шляху, тоді як для другого шляху високий рівень охорони інтелектуальної власності є менш значимим фактором. Тобто, за відсутності ефективної охорони інтелектуальної власності, саме шлях запозичень (імітаційного технологічного розвитку) є для країни найбільш імовірним.

Актуальність питань охорони інтелектуальної власності зумовлюється також необхідністю забезпечення умов добросовісної конкуренції у будь-якій сфері національної економіки (не лише пов’язаній з наукою і високими технологіями). Без нього неможливо забезпечити права власних громадян як споживачів, боротися з фальсифікацією споживчих товарів, що часто маскуються товарними знаками відомих фірм.

Протягом останніх років Україна значно активізувала свою діяльність щодо входження до світових структур, що регулюють інтелектуальну власність, і стала учасницею більшості міжнародних конвенцій та договорів у цій сфері.

Однак, участь України у глобальній системі регулювання охорони інтелектуальної власності є недостатньою. Головними проблемами є: відсутність членства в СОТ, участі в Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, незавершеність приєднання до ряду нових конвенцій і договорів у сфері охорони інтелектуальної власності.

Україна має двосторонні угоди про охорону інтелектуальної власності з Австрією, Білоруссю, Грузією, Росією, Таджикистаном, Узбекистаном, а також статі щодо інтелектуальної власності в інших угодах – з Азербайджаном, Болгарією, Вірменією, В’єтнамом, Ізраїлем, Канадою, Киргизією, Молдовою, США, Хорватією, Швейцарією, Швецією та ін. На міжвідомчому рівні такі угоди чинні з Болгарією, Казахстаном, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Чехією та ін. Проте домінуюче значення для розвитку системи охорони інтелектуальної власності в Україні мають відносини з США.

Інтеграція України до європейських структур є пріоритетом, тому велике значення для ефективної охорони інтелектуальної власності має процес входження України до регіональних європейських структур регулювання цієї сфери. В цьому процесі спостерігаються як позитивні тенденції, так і невирішені проблеми. Серед невирішених проблем найбільш гострими є невизначеність позиції України щодо стосунків з Євразійською патентною організацією, відсутність пророблених на перспективу програм взаємодії з Європейським патентним відомством та адаптації до європейської патентної системи й системи Відомства з гармонізації на внутрішньому ринку (товарні знаки ЄС).

Важливу роль у стимулювання вдосконалення української системи охорони інтелектуальної власності відіграють двосторонні договірно-правові відносини України з іншими державами, що включають двосторонні угоди щодо охорони інтелектуальної власності.

Якісне вдосконалення системи охорони інтелектуальної власності в Україні прискорить економічний розвиток та підвищить міжнародний імідж держави.

2. Основні канали розповсюдження технологій

Для характеристики руху технологій в економічній літературі вживається термін «передача». Стосовно до внутріфірмових операцій використання його іноді може бути правомірним, хоч і тут, як правило, отримання науково-технічних знань філією оформляється у вигляді контрактів на їх продаж із зазначенням фіксованих розмірів платежів. Коли суб’єктом відносин щодо придбання технології є незалежні компанії (наприклад, національні підприємства країн з перехідною економікою) або навіть спільні фірми, під передачею технології слід розуміти її продаж.

Звичайно підприємства (ТНК) упроваджують найновіші технічні досягнення спочатку на підприємствах в країні базування. Потім, у міру насичення місцевого ринку, інновації поширюються на філії в інших промислово розвинутих країнах. Одержувачами науково-технічних знань дедалі частіше стають і країни, що розвиваються, хоч об’єктом передачі тут сьогодні є здебільшого «зріла» тобто вже апробована, технологія виробництва стандартизованих виробів.

Серед основних каналів надходження науково-технічних знань і технології в країни, що приймають, можна виділити такі:

• імпорт капітальних товарів (машин, обладнання і т.д.);

• прямі інвестиції (філії, відділення та інші підконтрольні підприємства);

• асоціація підприємства у формі спільних підприємств;

• контрактні (неакціонерні) форми операцій, включаючи купівлю патентів і ліцензій, угоди про науково-технічну допомогу (співробітництво), підрядні контракти («під ключ», «продукт у руки», «ринок у руки» і т. д.);

• науково-технічні публікації (періодика, спеціальні дослідження);

• стратегічні альянси, до яких поступово підключаються в останні роки і фірми нових індустріальних країн (НІК).

Організаційні форми передачі технологій

Серед основних організаційно-правових форм передачі технологій слід відзначити такі:

• Ліцензійні угоди – контракти, за якими власник технології надає іншій стороні дозвіл на використання в певних межах своїх прав на технологію.

• Інжинірингові угоди – контракти на надання інженерно-технологічних послуг, пов’язаних з купівлею, монтажем, використанням машин та обладнання.

• Угоди про науково-технічну допомогу та виробничу кооперацію.

• Управлінські контракти.

• Контракти на підготовку кадрів.

• Інші види контрактних операцій.

3. Міжнародна торгівля ліцензіями

Ліцензійні угоди залежно від предмета угоди підрозділяються на патентні і безпатентні.

Предметом патентних ліцензійних угод між підрозділами транснаціональної корпорації, а також між ТНК і незалежними фірмами є запатентовані винаходи, промислові зразки і товарні знаки. Патенти, а також зареєстровані промислові зразки та товарні знаки ще називають промисловою власністю.

Патентна ліцензійна угода – це угода, згідно з якою суб’єкт промислової власності надає за певну винагороду свої права на її використання іншому суб’єкту.

Запатентовані винаходи представляють охорону прав винахідника за допомогою патенту – документа, що засвідчує державне визнання технічного рішення винаходом.

Промисловий зразок – це нове художньо-конструкторське рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд. Воно визначає монополію на форму виробу і закріплюється, як і винаходи, державним свідоцтвом – патентом.

Товарний знак – це зареєстроване в компетентних державних органах позначення, що відрізняє товари одних виробників від аналогічних товарів інших виробників.

Безпатентні ліцензійні угоди охоплюють процес передачі ноу-хау та деяких не патентних науково-технічних досягнень.

Ноу-хау – це технічний досвід та секрети виробництва, містить інформацію економічного, технологічного, фінансового характеру, використання якої забезпечує певні переваги. Найчастіше ноу-хау охоплює: предмети – зразки виробів, незапатентовані промислові зразки, машини, прилади тощо; технічну документацію – розрахунки, креслення, незапатентовані винаходи; інструкції – пояснення, що стосуються технології виробництва, практичні поради, виробничі навички і т. ін.

Компанія, що за ліцензійною угодою передає технологію іншій фірмі називається ліцензіар. Фірма-отримувач технології називається ліцензіат.

Якщо технологія рухається в межах транснаціональної виробничої мережі, розмір платежів легко узгоджується батьківською фірмою з філіалами, або між останніми.

При трансфері технології незалежним фірмам виникає досить складна проблема визначення ціни ліцензії. Ліцензіар намагається отримати якомога більшу ціну, а ліцензіат, навпаки, прагне знизити витрати на отримання технологічних знань.

Розрахункова (орієнтовна) ціна на ліцензію формується з урахуванням таких факторів:

• витрати на створення технології;

• транзакційні витрати на передачу технології;

• аналогові ціни у фірм-конкурентів;

• можливі витрати в ліцензіата на самостійну розробку технології;

• можливий прибуток ліцензіата від використання технології;

• втрачена вигода в ліцензіара у зв’язку з відмовою самостійно використовувати технологічні рішення.

На практиці, базуючись на зазначених факторах, ціна ліцензії становить компроміс між прагненням продавця і покупця.

Тема 5: «Юридичний порядок оформлення передачі технологій. Правове регулювання передачі технологій»

1. Міжнародна система регулювання передачі об’єктів інтелектуальної власності.

2. Види угод, що застосовуються в практиці передачі технологій.

3. Особливості угоди про продаж «ноу-хау».

1. Міжнародна система регулювання передачі об’єктів інтелектуальної власності

Головними цілями державного регулювання трансферу технології є створення оптимальних умов для ефективної реалізації національного та іноземного науково-технічного потенціалу всередині країни і за кордоном, а також забезпечення надійного захисту національних ринків від захоплення іноземними конкурентами. Діючі у країнах системи державного регулювання технологічного обміну мають низку функцій:

• створення законодавчо-нормативної бази, яка забезпечує національним підприємствам умови для вільного обміну технологією усередині країни і на світовому ринку;

• охорона об'єктів інтелектуальної власності;

• запобігання безконтрольному вивезенню високих технологій в інші країни;

• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства;

• контроль за ліцензійними договорами про закупівлю закордонних технологій;

• укладання міжурядових договорів і участь у міжнародних угодах, які стосуються взаємного обміну технологіями між країнами-учасницями, а також передачі технології в інші країни.

Основні принципи державного регулювання економічних відносин в галузі інтелектуальної власності базуються на загальноприйнятих у світовій практиці підходах, суть яких зводиться до таких основних методів регулювання:

• вплив на систему ліцензування прав на об'єкти промислової власності (видача примусових ліцензій, надання прав на використання об'єктів промислової власності в режимі відкритої ліцензії тощо);

• економічні санкції за порушення прав патентовласників і авторів;

• надання податкових пільг на різні види інноваційної Діяльності;

• цільове державне фінансування інноваційних програм і проектів.

У сучасному світі передача технології пов'язана з великими труднощами та ризиками політичного, оборонного та іншого характеру.

Можливі такі причини обмеження передачі технології:

• конкурентна боротьба на світовому ринку;

• прагнення утримати технологічне лідерство;

• вимоги національної безпеки;

• політичні та ідеологічні мотиви;

• збереження вітчизняних робочих місць;

• національні технічні стандарти;

• вимоги міжнародних угод.

Процес міжнародної передачі технологій включає такі етапи:

• відбір і придбання технології;

• адаптація та освоєння придбаної технології.

За останні два століття держави напрацювали відповідні механізми регулювання міжкраїнного трансферу технології. Основними з них є:

• пряме державне регулювання вивезення і ввезення технології, яке здійснюється органами експортного контролю методами митного і прикордонного контролю;

• непряме регулювання передачі технології, яке здійснюється в більшості країн через державну систему реєстрації патентів і торгових знаків;

• система спеціальних дозволів уряду для одержання права експортувати той або інший технологічно місткий товар;

• кримінальна відповідальність за порушення законів, що регулюють міжнародну передачу технології.

В усіх країнах основними засобами державного регулювання науково-технічної діяльності на зовнішньому і внутрішньому ринках є міжнародна договірна практика і національна законодавчо-нормативна база.

Міжнародна договірна практика реалізується через різні міжнародні конвенції, угоди, економічні й регіональні союзи, міжурядові двосторонні і багатосторонні договори з питань інтелектуальної власності й науково-технічного співробітництва. Серед міжнародних організацій, що працюють у сфері інтелектуальної власності, особливе місце займає Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) зі штаб-квартирою в Женеві. ВОІВ є однією з 16 спеціалізованих організацій, що входять у систему ООН, і виконує функції адміністративного управління багатосторонніми міжнародними договорами, які стосуються інтелектуальної власності.

Причини міжнародної передачі технологій:

1. Нерівномірність економічного розвитку окремих країн і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних державах. Зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах.

2. Для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості.

3. Монополізація науково-технічного прогресу великими фірмами. Часто тільки їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт.

4. Загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Крупні ТНК розглядають експорт нових досягнень науки та техніки як один із засобів створення своїх філій за кордоном чи встановлення контролю над фірмами інших країн.

5. Розвиток місцевих можливостей щодо удосконалення технології з врахуванням потреб національної економіки.

Найважливішими виконавчими структурами в міжнародному механізмі передачі технології, які забезпечують швидкий пошук партнерів, стали міжнародні регіональні Центри трансферу технологій і посередницькі фірми маркетингу науково-технічного обміну.

У Європі таким Центром є Європейська асоціація професіоналів у галузі трансферу технологій і сприяння інноваціям, створена за підтримкою ЄС у 1984 р. Основна її мета — сприяти розвитку професійних служб сприяння інновацій у Європі. До складу Асоціації входять університети, державні дослідницькі центри, інноваційні центри, фінансові установи й ін. Членами асоціації є консультанти з інновацій, інжинірингу; технологічні брокери і радники з питань інтелектуальної власності, спеціалісти за базами даних, організатори технологічних і торгових ярмарків та ін.

Якщо в більшості промислово розвинутих країн порядок передачі технології значною мірою лібералізований, а законодавче регулювання спрямоване в основному на охорону прав промислової власності, припинення несумлінної конкуренції і запобігання безконтрольного вивезення технологій, то в законодавстві країн, що розвиваються, орієнтованих на купівлю закордонної технології, увага зосереджується на контролі за технічним рівнем, актуальністю придбаних технологій для економіки країни, витратою валютних коштів, а також на захист місцевих товаровиробників від закордонних монополій і вирішення проблем зайнятості.

Порядок укладання і виконання ліцензійних угод на імпорт технологій у закордонних країнах, як правило, поширюється не тільки на ліцензійні договори, які стосуються придбання прав на об'єкти промислової власності, що охороняються, але і на ноу-хау, інші результати науково-технічної діяльності.

Важливим засобом проведення ліцензійної політики в закордонних країнах є участь держави в регулюванні патентно-ліцензійного обміну. Урядові органи різних країн безпосередньо беруть участь в укладанні міждержавних угод у сфері науково-технічного співробітництва, що сприяють комерційному обміну технологіями на ліцензійній основі. Роль держави в подібних угодах полягає у визначенні найважливіших напрямків і проектів співробітництва між країнами, реалізація яких здійснюється приватними компаніями. У таких проектах, як правило, використовується значна кількість об'єктів промислової власності і ноу-хау, що передаються за допомогою укладання ліцензійних договорів.

Різновидом міжнародної передачі технології вважається міжнародне технічне сприяння чи технічна допомога, яка активно розвивається з середини 70-х років.

Технічна допомога – технічне та технологічне сприяння країнам, що розвиваються та країнам з економікою, перехідною до ринкової, з метою доповнення й підвищення рівня необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації, – як технічної, так і адміністративної.

Міжнародна технічна допомога може надаватися у формі передачі у власність, користування майна і майнових прав; консультацій із залученням експертів, у тому числі іноземних; фінансування витрат на навчання та підвищення кваліфікації спеціалістів реципієнта; обміну спеціалістами; грантів.

Грошові кошти, що виділяться міжнародними економічними організаціями й окремими країнами в рамках МТД, не надходять безпосередньо в розпорядження приймаючої сторони, а направляються на оплату й організацію роботи відповідних фахівців-консультантів.

Для одержання міжнародної технічної допомоги потенційні реципієнти (визначені у програмі, проекті міжнародної технічної допомоги резиденти України, які одержують міжнародну технічну допомогу) подають запити до спеціально уповноваженого органу, який проводить експертизу запитів та за її результатами звертається до донорів з проханням прийняти рішення про фінансування програм, проектів міжнародної технічної допомоги.

Програми, проекти міжнародної технічної допомоги підлягають державній реєстрації Агентством координації міжнародної технічної допомоги  із включенням до Державного реєстру програм і проектів міжнародної технічної допомоги. Державна реєстрація програм і проектів є підставою для акредитації їх виконавців, а також надання підтверджень щодо забезпечення відповідних пільг, привілеїв, імунітетів, передбачених законодавством України та її міжнародними договорами.

Указом про міжнародну технічну допомогу встановлено звільнення від обкладення податком на додану вартість та ввізним митом операцій з:

• продажу товарів (крім підакцизних) та інших предметів, робіт, послуг, які придбаваються за рахунок міжнародної технічної допомоги реципієнтами або за рахунок донорів для подальшої передачі реципієнтам як міжнародної технічної допомоги, а також з їх передачі реципієнтам на митній території України товарів як міжнародної технічної допомоги;

• ввезення (пересилання) на митну територію України товарів та інших предметів, що ввозяться (пересилаються) як міжнародна технічна допомога, отримання реципієнтами робіт (послуг), що надаються нерезидентами для використання або споживання на митній території України як міжнародна технічна допомога або за рахунок міжнародної технічної допомоги. У разі використання товарів та інших предметів, робіт (послуг), щодо яких було отримано пільги, не для відповідних програм, проектів міжнародної технічної допомоги податок на додану вартість та ввізне мито за такі товари сплачуються на загальних підставах.

Міжнародна технічна допомога має використовуватися лише для цілей, визначених у програмах, проектах міжнародної технічної допомоги. Контроль за реалізацією програм, проектів міжнародної технічної допомоги здійснюється спеціально уповноваженим органом. У разі виявлення порушень законодавства України, міжнародних договорів України, невідповідності реалізації програми, проекту міжнародної технічної допомоги завданням, попередньо визначеним відповідно у програмі, проекті міжнародної технічної допомоги, спеціально уповноважений орган має право зупинити здійснення програми, проекту в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Серед організаційних видів технічного сприяння можна виділити технологічні гранти та співфінансування технічного сприяння.

Технологічні гранти — це безоплатна передача технології, технологічно містких товарів чи фінансових засобів для купівлі технології, навчання та підготовки персоналу, адаптації її до місцевих умов. Отримувач не бере ніякої фінансової участі в проекті, а лише виконує організаційні функції з приймання і розміщення технічної допомоги. Донор має право брати участь через своїх представників у розподілі допомоги і нагляді за її ефективним використанням.

Співфінансування технічного сприяння передбачає часткову участь отримувача технології у фінансуванні та організаційне забезпечення її розміщення і реалізації.

Зовнішнє фінансування вважається технічною допомогою, якщо надання ресурсів:

а) надходить з офіційних джерел;

б) орієнтується на розвиток;

в) має пільговий характер (позики вважаються пільговими та визначаються як офіційна допомога розвитку, якщо мають дарчий еквівалент, що дорівнює мінімум 25 % позики).

Характерні напрями технічного сприяння:

1) програми економічного розвитку;

2) статистика;

3) програми грошової і бюджетної політики;

4) програми розвитку регіонів;

5) методика складання техніко-економічного обґрунтування інвестиційних проектів.

Форми втілення технічної допомоги в країні-реципієнті:

1) додатковий кваліфікований персонал (іноземний і місцевий);

2) навчання за місцем роботи, яке здійснює кваліфікований персонал;

3) спеціалізовані курси, організовані на терені країн-реципієнтів;

4) стипендії для навчання за кордоном;

5) документація, обладнання і технологія для забезпечення вищезгаданого.

Канали технічної допомоги:

1) двосторонній;

2) багатосторонній.

При двосторонній допомозі окремі уряди є і джерелами, і каналами допомоги (через їхні установи, що керують механізмом надання допомоги).

Двостороння допомога часто супроводжується певними умовами, яких вимагають окремі донори:

а) пов’язаність двосторонньої допомоги з придбанням товарів і послуг у країні-донорі;

б) пов’язаність допомоги із специфічним проектом, запропонованим донором («а» + «б» – «двічі обумовлена» допомога);

в) пов’язаність допомоги з предметом імпорту («а» + «б» + «в» – «тричі обумовлена» допомога);

г) вибір експертів у країнах-донорах; стажування представників країн-реципієнтів у донорських інституціях.

Сутність багатосторонньої допомоги полягає в колективній природі як керівництва, так і адміністрації допомоги. Донори і реципієнти однаково роблять внески і мають право голосу при вирішенні питань розподілу та використання цих ресурсів. Найбільшим джерелом багатосторонньої допомоги є Міжнародна асоціація розвитку (МАР), на частку якої припадає приблизно 40 % загальної суми виплачених ресурсів.

До розряду багатобічної відноситься і технологічна допомога по лінії міжнародних організацій. Однієї з перших міжнародних організацій, що стала надавати технічну допомогу країнам, що розвиваються, стала Програма розвитку ООН.  Великі  програми здійснюють також МВФ, Світовий банк, ОЕСР і практично всі інші організації.

Також історично склалися два підходи до донорської допомоги у процесі трансформації. Їх ефективність випробувана на історичному досвіді.

Перший підхід — “інтеграційний”, полягає на відповідальності донорів за результати і наголошує на розбудові інституцій та інфраструктур, що відповідають рівню країн-донорів. Це відбувається шляхом запровадження суворих стандартів, які перекладаються на мову конкретних вимог та заходів, що в свою чергу закладаються в календарні плани реформ. Цей підхід застосовувався лише до країн, що визначені як майбутні члени розвиненого світу — зокрема, Західної Європи після Другої світової війни та Японії. На сучасному етапі цей підхід застосовується в країнах, що є кандидатами на членство в ЄС.

Цей підхід є завжди успішним. Причинами його успіху є:

1. Технічна допомога, реалізована в країнах, що вступають в ЄС, забезпечує стратегічну рамку для процесів трансформації.

2. Країни-кандидати зобов’язані прийняти інституційні стандарти ЄС та розробити необхідні інфраструктури;

3. Ефективність допомоги безпосередньо пов’язується з календарним виконанням критеріїв інтеграції.

Застосування першого підходу відбувається внаслідок прийняття політичного рішення урядами країн-донорів і не залежить від таких факторів, як історична та культурна схожість; готовність до змін; внутрішня політична воля; рівень багатства. Наприклад, в 1948 році у Звіті Світового Банку про Японію було зроблено висновок, що з огляду на історію та культурні традиції, Японія ніколи не стане країною з ринковою економікою та демократією.

Друга форма міжнародної допомоги здебільшого нагадує доброчинність і не сприяє довгостроковій відповідальності донорів за результати. Допомога надається бідним країнам, що розвиваються, та країнам з перехідною економікою; але  ця допомога ніколи не є успішною.

Недостатньо інформації, щоб визначити, чому процес публічної політики, що є фундаментом демократії, не є центральним у програмах міжнародної технічної допомоги в країнах колишнього Радянського Союзу та країнах, що розвиваються. Адже механізми публічної політики є невід’ємними для західних демократій і означають розподіл політичних посад та державних службовців-аналітиків політики в уряді; наявність процедур, стандартів, інструкцій для консультацій та комунікацій з публічної політики; інструкції, стандарти документів з розробки державної політики, “зелені книги”, “білі книги”; участь громадськості в процедурах та інституціях; кафедри аналізу політики та публічної політики в університетах.

Ця система створює можливості для партнерства між урядом та громадянам, що створює підвалини для здорового, ефективного демократичного суспільства.

Міжнародний центр перспективних досліджень розробив нову парадигму технічної допомоги в умовах відсутності інтеграційної стратегії донорів щодо України. Проекти групи аналізу політики націлені не на отримання готових порад та рекомендацій від міжнародних консультантів, а на створення інституційної спроможності.

Технічна допомога від імені міжнародних організацій зазвичай виражається або у відрядженні експертів у конкретних областях до країни, що отримує міжнародну технічну допомогу, або в запрошенні фахівців із  країн, що розвиваються, у штаб квартири міжнародних організацій або в їхні навчальні центри за для проведення там консультацій і семінарів. Міжнародні організації можуть відряджати своїх штатних співробітників, що мають експертні   знання   у визначених областях, або попросити уряду своїх країн-членів підшукати фахівця з числа національних кадрів, що міг би бути відряджений на певний строк за рахунок міжнародної організації в  країну, що розвивається.

Щодо України, то Міністерство економіки України забезпечує технічне співробітництво з 14 європейськими країнами-донорами, США, Канадою, 5 країнами Азії, а також з Європейською Комісією, Програмою розвитку ООН (ПРООН), міжнародним агентством з питань атомної енергії (МАГАТЕ), Світовим банком, іншими міжнародними організаціями.

До міжнародного технологічного обміну залучаються:

• Наука – теоретичні закономірності пізнання природи;

• Техніка – досвід перетворення природи;

• Виробництво – створення матеріальних благ;

• Управління – дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.

В сучасних умовах міжнародна передача технологій забезпечується правовим захистом, рівень якого поряд з іншими чинниками визначає місце країни в світовому господарстві, розвиток культури, науки, мистецтва, практичне використання науки і техніки, а також міжнародний обмін ними.

Правовий захист міжнародної передачі технологій спрямований на забезпечення прав фізичних та юридичних осіб на інтелектуальну власність, тобто виняткового права розпоряджатись своїми винаходами.

Відповідно до Конвенції Всесвітньої організації інтелектуальної власності система інтелектуальної власності об’єднує:

1. Титули промислової власності:

• Патенти на винаходи;

• Свідоцтва на корисні моделі;

• Патенти на промислові зразки;

• Свідоцтва на товарні знаки )знаки обслуговування);

• Фірмові найменування;

• Свідоцтво на право використання найменування місця походження.

1. Авторські права, які охоплюють наступні об’єкти:

• Наукові публікації (дисертації, монографії, статті, звіти про НДДКР);

• Літературно-драматичні, музично-драматичні та сценарні твори;

• Хореографічні твори та пантоміми;

• Музичні твори з текстом та без тексту;

• Аудіовізуальні твори, твори живопису, скульптури, графіки, дизайну та інші твори образотворчого мистецтва;

• Фотографічні твори та твори, отримані способом аналогічним фотографіям;

• Географічні, геологічні та інші карти, плани, ескізи та пластичні твори, які відносяться до географії, топографії та інших наук.

• Програми для ЕОМ, БД та інше.

1. Ноу-хау (секрети):

• Комерційного характеру;

• Технологічного характеру;

• Технічного характеру;

• Фінансового характеру;

• Організаційного характеру;

• Біотехнологічного характеру.

Першим документом між винахідниками та споживачами їх продукції у торговельних відносинах був патент.

Видача патенту – свого роду компроміс між приватними інтересами винахідників і виробників нової продукції та суспільною потребою в її використанні.

Економічний зміст патенту полягає в наданні державою на своїй території монопольного права винахідникові на використання його винаходу протягом певного терміну (15-20 р.). Це монопольне право полягає в тому, що в межах вказаного терміну дії патенту тільки його власник може виготовляти, використовувати і продавати товари, в яких втілюється його винахід або використовувати певні методи та засоби виробництва цієї продукції, але не кожен винахід може бути захищений патентом.

Патентоспроможність винаходу означає, що він пропонує технічне вирішення завдання шляхом створення нових машин чи технологічних процесів, характеризується новизною, підвищує рівень традиційного інженерного розв’язання технічного завдання і може бути використаний на практиці.

Потреба в швидкому розповсюдження передових технологій серед великої кількості підприємств визначила необхідність багаторазового використання винаходу впродовж терміну дії патенту не тільки його власником, але й іншими компаніями, тому в світовій практиці широко використовується така форма передачі технології як ліцензія, за якою власник патенту, зберігаючи титул власності на винахід, за собою передає покупцеві право його використання.

Товарні знаки та знаки обслуговування означають позначення, які спроможні відрізнити товари та послуги одних осіб від однорідних товарів та послуг інших осіб.

В якості товарних знаків можуть бути зареєстровані словесні, образотворчі, світлові, звукові знаки та їх комбінації.

До промислових зразків відносяться художньо-конструкторські вирішення виробу, які визначають його зовнішній вигляд, а також упаковка, яка має естетичні та інші особливості.

Авторське право розповсюджується на твори образотворчого мистецтва, літературної, музичної та кінематографічної творчості, комп’ютерні програми, інтегральні схеми, продукцію біотехнології, відео та аудіо запису. Вона захищає також право на малюнки, ескізи, креслення, які з одного боку вважаються творами мистецтва, а з іншого – мають безпосереднє відношення до знань, які використовуються у виробництві.

Розвиток системи інтелектуальної власності в цілому сприяє перетворенню науково-технічних продуктів в товари, навіть у випадках, коли на них не була встановлена штучна монополія як на об’єкт господарювання за допомогою патенту чи іншого охоронного документа.

Міжнародна передача технологій – це комплексний процес, який здійснюється в різних формах і за різними каналами.

Для великих підприємств (ТНК) передача технологій являє собою звичайну комерційну угоду, яка дає змогу проникнути на нові ринки, отримати додаткові прибутки на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), підтримати процес інновації. Для країн-імпортерів технологій цей процес є засобом збільшення інноваційного потенціалу і викликає чималі соціальні наслідки.

Канали передачі технологій:

1. Внутрішньофірмовий – закордонним філіям, ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями) («інтерналізовані трансфери технологій»).

2. Міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами.

3. Зовнішньоторговельний – разом з експортними поставками машин, обладнання та іншою промисловою технологією («екстерналізовані трансфери технологій»).

За характером угоди міжнародна передача технології може здійснюватися на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу називають комерційною. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технологій носить некомерційний характер.

До некомерційних форм передачі технологій відносять:

• Науково-технічні публікації;

• Обмін результатами досліджень через особисті контакти та візити на науково-дослідні та промислові підприємства.

• Взаємне ознайомлення з виробничо-технічними досягненнями і досвідом.

До комерційних форм передачі технологій належать:

• Ліцензійні угоди. Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технологій) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги.

• Оплата ліцензійних угод може мати вигляд:

1. Роялті – періодичних процентних відрахувань від собівартості продукції. Розмір роялті – 2-10% (3-5%).

2. Паушальних платежів – виплати ліцензіару твердої фіксованої суми за 2-3 рази.

Розрізняють:

• Патентні класичні ліцензії, коли купуються права на запатентований винахід.

• Ноу-хау – ліцензії, які передбачають передачу не тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду (70-80% на світовому ринку ліцензій).

Надання ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди, в якій ліцензіата цікавлять такі моменти:

1. Передача власності за відповідними технологіями розглядається як об’єкт купівлі-продажу;

2. Максимальна готовність предмета ліцензії для комерційного (в т.ч.) виробничого) використання.

3. Мінімізація комерційних і технологічних ризиків, а також витрат коштів і часу в зв’язку з освоєнням ліцензії.

Відносно новою формою передачі технології «в чистому» вигляді є експорт методів управління та організації.

Основною формою комерційної передачі технології в матеріальному вигляді виступає експорт машин, обладнання та інших видів промислової продукції.

Різновидом міжнародної передачі технологій вважається міжнародне технологічне сприяння чи технічна допомога, яка активно розвивається з сер. 70-х рр..

Технічна допомога – технічне та технологічне сприяння країнам, що розвиваються, та країнам з економікою перехідною до ринкової з метою доповнення, підвищення рівня необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації як технічної, так і адміністративної.

Зовнішнє фінансування вважається технічною допомогою, якщо надання ресурсів:

• Надходить з офіційних джерел;

• Орієнтується на розвиток;

• Має пільговий характер (має дарчий еквівалент, що дорівнює мінімум 25% позики).

Характерні напрями технічного сприяння:

• Програми економічного розвитку;

• Статистика;

• Програми розвитку регіону;

• Програми грошової і бюджетної політики;

• Документація, обладнання і технологія для забезпечення вищезазначеного.

Канали технічної допомоги: двосторонній, багатосторонній.

При двосторонній допомозі окремі уряди є і джерелами і каналами допомоги. Двостороння допомога часто супроводжується певними умовами, які визначають окремі донори:

• Пов’язаність двосторонньої допомоги з предметом імпорту (а+б+в – «тричі обумовлена допомога»);

• Вибір експертів у країнах-донорах;

• Стажування представників країн-реципієнтів у донорських інституціях.

Сутність багатосторонньої допомоги полягає в колективній природі як керівництва, так і адміністрації допомоги. Донори і реципієнти однаково роблять внески і мають право голосу при вирішенні питань розподілу та використання цих ресурсів. Найбільшим джерелом багатосторонньої допомоги є Міжнародна асоціація розвитку, на частку якої припадає бл. 40% загальної суми виплачених ресурсів.

Розрізняють 3 основні види ліцензійних угод:

• Угода виняткової ліцензії – надає ліцензіату ексклюзивні права на використання винаходу чи секрету виробництва у межах, обумовлених в угоді. Ліцензіар уже не може надавати аналогічні до ліцензії права іншим фірмам. Це не обмежує права ліцензіара на самостійне використання даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам першої угоди. Найчастіше обмеження стосується території, в межах якої ліцензіат може використовувати свої виняткові права. Виняткова ліцензія – найбільш поширена форма ліцензійних угод у світовій практиці, яка характерна для несерійних товарів.

• Угода простої ліцензії – дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи ноу-хау, залишаючи при цьому ліцензіару право як самостійно використання, так і видачі аналогічних за умовами ліцензії іншим зацікавленим покупцям. Розповсюджується в тих галузях, де предмети ліцензії відносяться до сфери масового виробництва, а продукція, що виробляється, не підлягає точному обліку. При цьому потреба в ній настільки велика, що наявність декількох ліцензіатів на ринку однієї країни не буде перешкоджати нормальній реалізації продукції, що виробляється, за ліцензію. Найчастіше – це виробництво ліків, харчових продуктів тощо.

• Угода повної ліцензії – дає ліцензіату всі права на використання винаходу (секретів виробництва) протягом терміну дії угоди. При цьому сам ліцензіар на цей термін позбавляється права використання предмету ліцензії. Договір повної ліцензії, як правило, укладається у випадках, якщо ліцензіар не має можливості для самостійного використання винаходу або проведення комерційної роботи щодо реалізації винаходу на ринку іншим потенційним покупцям.

Термін дії ліцензійної угоди коливається від 3 до 10 р. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат – 3-7 р. Для патентних ліцензій, об’єктом яких є продукція з коротким терміном морального старіння – 5-7 р. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставкою обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7-10 р.

До нових форм передачі технології, коли її основними носіями виступають люди, в першу чергу кваліфіковані кадри та менеджери, відносяться угоди інжинірингу, франчайзингу, управлінські контракти.

2. Види угод, що застосовуються в практиці передачі технологій

Основними видами угод передачі технології є:

1. Патентні угоди – міжнародна торговельна угода, по якій власник патенту уступає свої права на використання винаходу покупцеві патенту.

2. Ліцензійні угоди – міжнародна торговельна угода, по якій власник винаходу або технічних знань надає іншій стороні дозвіл на використання у визначених межах своїх прав на технологію.

3. «Ноу-хау» - надання технічного досвіду і секретів виробництва, що включають зведення технологічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує визначені переваги (звичайно комерційно коштовні, але не запатентовані  винаходи).

4. Інжиніринг – надання технологічних знань, необхідних для придбання, монтажу і використання куплених або орендованих машин і устаткування.

5. Франчайзинг - надання прав на використання торговельної марки або фірмової назви,  а також надання послуг  по технічній допомозі, підвищенню кваліфікації робочої сили, організації торгівлі і керуванню.

Надання ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди. При цьому ліцензіата цікавлять такі моменти:

а) передача права власності за відповідними технологіями, такі розглядаються в ліцензії як об’єкт купівлі-продажу;

б) максимальна готовність предмета ліцензії для комерційного (в тому числі виробничого) використання, технічна достатність;

в) мінімізація комерційних і технічних ризиків, а також витрат коштів і часу в зв’язку з освоєнням ліцензії.

Відносно новою формою передачі технології в «чистому» вигляді є експорт методів управління та організації (експорт гудвіла). Його поява пов’язана із зростанням ролі управлінського чиннику в справі забезпечення ефективності сучасного виробництва.

Самостійною формою ліцензійних угод є контракти на використання товарного знаку — франчайзинг. Розміри платежів по цих контрактах коливаються від 1,5 до 12% сумарних річних продажів. Відмітною рисою франчайзинга є сегментування ринку щоб уникнути конкуренції між його окремими одержувачами. Операції по франчайзингу проводяться, як правило, між великими компаніями і дрібними фірмами або приватними особами, що звичайно тільки починають бізнес.

В даний час франчайзинг широко застосовується в міжнародних економічних відносинах. У США, де франчайзинг уперше з'явився й одержав широке поширення, ці угоди підрозділяються на три види:

• франчайзинг продукту і торговельної марки, що передбачає реалізацію дилером товарів головної компанії винятково під її товарним знаком. У цьому випадку дилер спеціалізується тільки на продукції даної компанії, що характерно для продажу бензину, автомобілів, безалкогольних напоїв;

• комплексний франчайзинг, що передбачає надання дилерові головною компанією права на використання товарного знаку, розробку маркетингової стратегії і технології бізнесу, підготовку посібника з експлуатації, контроль якості продукції. Такий вид угод розповсюджений у сфері ресторанного бізнесу, рентинга й ін.;

• роздрібний франчайзинг (retail franchising), що практикується при продажі будівельних матеріалів, меблів, побутової апаратури й ін.

У міжнародній практиці звичайно використовуються два перших види угоди. Особливо широко використовують франчайзінг американські фірми.

Приймаюча країна одержує чималі вигоди від франчайзінга, тому що вона здобуває управлінський досвід і технічні знання. У той же час вигоди має і франчайзер, оскільки йому надається можливість контролювати ринок даної країни з мінімальними капітальними витратами.

Франчайзинг має характерні риси та ознаки:

1. Франчайзинг передбачає наявність двох сторін угоди – франчайзера та франчайзі.

2. Франчайзер є власником виключних прав: товарного знаку, фірмового стилю, патенту, ідеї, авторського права та аналогічних прав.

3. Франчайзер, будучи правовласником, передає свої права франчайзі на певних умовах. Франчайзі здійснює свою діяльність під товарним знаком франчайзера, використовуючи його репутацію на ринку товарів (послуг), і за своїм фірмовим стилем ідентифікується із франчайзером.

4. Для успішного ведення бізнесу франчайзер забезпечує франчайзі різними формами підтримки та користується правом регулювання діяльності франчайзі з метою збереження репутації на ринку, не порушуючи при цьому його юридичної та економічної самостійності.

5. За користування правами франчайзера та надану підтримку франчайзі робить певні платежі.

6. Франчайзі, що працюють за договором із правовласником, може бути декілька, тобто це своєрідна мережа, що працює за єдиною методологією.

До основних проблем, що перешкоджають широкому використанню франчайзингу в Україні, можна віднести наступні:

1) нечітка нормативно–правова база, яка не регулює багато вищезгаданих питань, пов’язаних з франчайзингом;

2) проблеми фінансово–кредитного характеру;

3) відсутність необхідного інформаційного забезпечення;

4) недостатня обізнаність підприємств із можливостями та особливостями такого способу ведення бізнесу, як франчайзинг; відсутність знань, насамперед, правових, необхідних для ведення бізнесу у ролі як франчайзера, так і франчайзі;

5) брак відповідних консультаційних структур.

Через усі ці перешкоди ведення франчайзингу в Україні розвивається повільніше, ніж в інших країнах. Але незважаючи на це франчайзинг залишається гарною перспективою для тих підприємців які тільки починають свій бізнес і при цьому не мають достатньо коштів для його «розкручування».

Таким чином, можна зробити висновок, що франчайзинг є новою формою ведення бізнесу, яка основана на використанні об’єктів інтелектуальної власності. Тому значне поширення франчайзингу та активне його використання обумовлює необхідність його застосування з метою подолання інвестиційної кризи і створення сприятливих умов для розвитку малого та середнього підприємництва в Україні.

Самостійною і дуже розповсюдженою формою міжнародного технологічного обміну є інжиніринг, що являє собою сукупність видів діяльності, спрямованих на оптимізацію інвестицій або мінімізацію витрат, зв'язаних з реалізацією проектів різного призначення.

Інжиніринг — це послуги по використанню технологічних і інших науково-технічних розробок. У цьому полягає його відмінність від ліцензійної торгівлі, де об'єктом купівлі-продажу є сама технологія. Отже, інжиніринг є лише непрямою формою передачі технології.

Інжиніринг займає проміжне положення між торгівлею науково-технічними знаннями в «чистому» та матеріалізованому вигляді. Предметом угоди може бути як увесь комплекс послуг, пов’язаних з проектуванням і будівництвом, так і один чи декілька елементів цього комплексу.

Інжинірингові компанії поділяються в основному на дві групи:

1) інженерно-консультаційні;

2) інженерно-будівельні.

Інжинірингові послуги можна підрозділити на три групи:

1) послуги по підготовці виробництва:

- передпроектні послуги (соціально-економічні дослідження, вивчення ринку, польові дослідження, топографічна зйомка, дослідження ґрунтів, розвідка корисних копалин, підготовка техніко-економічних обґрунтувань і т.п., а також консультації і нагляд за  проведенням зазначених робіт);

- проектні послуги (складання генеральних планів і схем, робочих креслень, технічних специфікацій і т.п., а також консультації і нагляд);

- післяпроектні послуги (підготовка контрактної документації, ведення проекту, нагляд і інспекція за здійсненням робіт, керування будівництвом, приймально-здавальні роботи і т.п.);

2) послуги по організації процесу виробництва і керуванню підприємством;

3) послуги по забезпеченню реалізації продукції.

Існує три основних методи будівництва, відповідно до яких розрізняється зміст контрактів на надання інжинірингових послуг.

При першому методі велика частина робіт здійснюється персоналом замовника або місцевих фірм. У цьому випадку закордонна інжинірингова фірма виступає звичайно лише як консультанта і не несе відповідальності за здійснення проекту.

Другий метод припускає виконання іноземною інжиніринговою фірмою більшої частини або всіх інжинірингових послуг і, відповідно, її відповідальність за виконання проекту.

Третій метод застосовується при будівництві об'єктів «під ключ», коли інжинірингові послуги надаються генеральним підрядчиком як складену частину всього комплексу послуг. Спеціалізовані інжинірингові фірми можуть залучатися як субпідрядні організації.

Міжнародний контракт на надання інжинірингових послуг включає ряд обов'язкових пунктів, що регулюють основні умови участі інжинірингової фірми в будівництві об'єктів за рубежем. До них відносяться:

- зобов'язання інжинірингової фірми і замовника з додатком переліку підлягаючому виконанню робіт;

- терміни і графіки виконання робіт;

- чисельність і склад персоналу інжинірингової фірми, що приймає участь у роботах за контрактом;

- ступінь відповідальності сторін за порушення ними договірних зобов'язань;

- умови і ставки оплати;

- умови висновку субпідрядних контрактів і ін.

Серед експортерів інжинірингових послуг домінуюче положення займають американські компанії, їх основними суперниками є фірми Великобританії, Німеччини, Японії, Франції і деяких інших промислово розвитих країн.

Розрізняють три основні види ліцензійних угод:

• угода виняткової ліцензії;

• угода простої ліцензії;

• угода повної ліцензії.

Угода виняткової ліцензії надає ліцензіату ексклюзивні права на використання винаходу чи секрету виробництва у межах, обумовлених в угоді. Ліцензіар вже не може надавати аналогічні до умов ліцензії права іншим фірмам. Це не обмежує права ліцензіара на самостійне використання предмету даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам першої угоди. Найчастіше обмеження стосуються території, в межах якої ліцензіат може використовувати свої виняткові права. Виняткова ліцензія – найбільш поширена форма ліцензійних угод у світовій практиці, яка характерна для несерійних товарів.

Угода простої ліцензії дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи ноу-хау, залишаючи при цьому ліцензіару право як самостійного використання, так і видачі аналогічних за умовами ліцензій іншим зацікавленим покупцям. Розповсюджена в тих галузях, де предмети ліцензій відносяться до сфери масового виробництва, а продукція, що виробляється, не підлягає точному обліку. При цьому потреба в ній настільки велика, що наявність декількох ліцензіатів на ринку однієї країни не буде перешкоджати нормальній реалізації продукції, що виробляється за ліцензією. Найчастіше це виробництво ліків, харчових продуктів тощо.

Угода повної ліцензії дає ліцензіату всі права на використання винаходу (секретів виробництва) протягом терміну дії угоди. При цьому сам ліцензіар на цей же термін позбавляється права використання предмету ліцензії. Договір повної ліцензії, як правило, укладається у випадках, якщо ліцензіар не має можливості для самостійного використання винаходу або проведення комерційної роботи щодо реалізації винаходу на ринку іншим потенційним покупцям.

Предметами ліцензій (стосовно до технологічного обміну можуть бути):

- запатентовані  винаходи;

- промислові зразки;

- товарні знаки;

- ноу-хау.

Продаж ліцензій здійснюється за допомогою висновку ліцензійної угоди.

Ліцензійна угода – це договір по якому ліцензіар (продавець) надає ліцензіату (покупцеві) дозвіл або право на використання об'єкта ліцензії за визначену винагороду.  При цьому право власності на предмет ліцензійної угоди залишається за ліцензіаром, а ліцензіат одержує право на його використання при конкретних умовах протягом визначеного терміну.

Ліцензійні платежі (ціна ліцензії) підрозділяються на періодичні (роялті) і одноразові (паушальні).

Періодичні платежі (роялті) — це відрахування від доходу покупця протягом періоду дії угоди, тобто розмір винагороди, що залежить від економічного ефекту використання ліцензії.

При періодичних платежах частка ліцензіара в прибутку ліцензіата визначається розміром відрахувань від вартості одиниці продукції, зробленої по ліцензії. Періодичні платежі ліцензіат виплачує ліцензіару щорічно протягом дії ліцензійної угоди, починаючи з моменту випуску готової продукції. На відміну від паушального платежу при періодичних відрахуваннях ліцензіар може цілком одержати частку, що приєднувалася йому, прибутку. Частка прибутку варіює в залежності від виду ліцензії: 10% при простої ліцензії, 20% при винятковій ліцензії, 30-35 % при повній ліцензії.

Зведення про суму прибутку й обсяги продажів утримуються у фінансових звітах фірм, що публікуються і, отже, можуть контролюватися ліцензіаром. Періодична форма платежів використовується в 90% ліцензійних угод.

У зв'язку з можливістю зміни кон'юнктури товарного ринку або умов виробництва протягом терміну дії ліцензійної угоди іноді використовують диференційовані ставки роялті. Це залежить від коливань світових цін, змін обсягів виробництва і т.д. Диференціація ставок застосовується з метою стимулювання ліцензіата до розширення обсягу виробництва шляхом зниження відсотка відрахувань.

Одноразові (паушальні) платежі не зв'язані за часом з використанням ліцензії, а встановлюються заздалегідь на підставі експертних оцінок. Паушальний платіж є твердо зафіксованою в ліцензійній угоді сумою винагороди, здійснюваного одноразово і не залежного від обсягу виробництва або збуту ліцензійної продукції. Він визначається на основі розрахункового прибутку і являє собою середню суму роялті, що ліцензіар очікує одержати за весь термін дії ліцензійної угоди без обліку коливань цін на ринку.

Паушальна форма платежів застосовується найчастіше у випадках, коли ліцензіар не має можливості контролювати діяльність партнера за ліцензійною згодою, тобто не може перевірити його фактичний прибуток. Паушальний платіж може виплачуватися вроздріб у визначений термін. При паушальній формі не виникає ризик у випадку зриву виробництва, однак розмір платежу, як правило, завжди менше платежів у формі роялті.

На практиці нерідко використовуються комбіновані платежі, тобто коли одноразові платежі сполучаться з періодичними відрахуваннями. Одноразовий первісний платіж виплачується звичайно до комерційного використання об'єкта ліцензії і дозволяє ліцензіару компенсувати витрати на НДОКР і підготовку ліцензійної пропозиції.

Широко застосовуються ліцензійні платежі на компенсаційній основі. У цьому випадку виплата ліцензійної винагороди виробляється у формі постачання продукції, зробленої по ліцензії. Часто використовують обмін еквівалентними ліцензіями, тобто перехресними.  Останнім часом формою ліцензійної винагороди є також надання ліцензіару частки акцій компанії, що купила ліцензію.

Термін дії ліцензійної угоди коливається від 3 до 10 років. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат, термін дії ліцензійної угоди – 3 – 7 років; для патентних ліцензій, об’єктом яких є продукція, з коротким терміном морального старіння (електроніка, приладобудування, зв’язок) – 5 – 7 років; для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставками обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7 – 10 років.

3. Особливості угоди про продаж «ноу-хау»

Важливу роль у поширенні інновацій нині відіграє трансфер новітніх технологій. Його невід’ємною складовою є передача ноу-хау, яка має специфічні форми і потребує своєрідних умов.

Провідну роль у технологічному обміні відіграє ноу-хау – незапатентовані науково-технічні знання і виробничий досвід конфіденційного характеру, секрети виробництва. Вони можуть бути патентоспроможними. Це можуть бути: інформація, технічного, наукового характеру, маркетинг, управлінські навички, а також ділові консультації. Навіть якщо конкретне ноу-хау буде визнане як патентоспроможне, бажання продовжити використання цієї комерційної інформації за допомогою патенту реалізувати складно. Відкриту в суспільстві інформацію ноу-хау може використовувати будь-хто і її майже неможливо забрати назад.

Ноу-хау відрізняється від інших об’єктів інтелектуальної власності тим, що його власник має монополію, зберегти яку можливо лише за умови комерційної таємниці.

Сукупність інформації, що утворює зміст ноу-хау, має такі характерні ознаки:

• носить секретний характер (в цілому або стосовно окремих складових), отже, не є загальновідомою і не доступна для ознайомлення без дозволу власника;

• здатна створити умови для підвищення конкурентоспроможності та прибутковості підприємств, тобто має комерційну цінність;

• може передаватися тільки на основі взаємної довіри осіб, що беруть участь у процесі передачі і домовляються про нерозголошення таємниць.

Розробник ноу-хау набуває на нього право авторства та майнові права. Право авторства не підлягає уступці, не може передаватися у спадок. Порушення цього права можна оскаржити тільки в судовому порядку. Майнові права автора ноу-хау гарантують йому право володіння результатами своєї інтелектуальної праці, а також надають можливість розпоряджатися цими результатами або передавати їх у користування іншим особам.

Передача ноу-хау може здійснюватись у письмовій, усній або візуальній формах. З метою передачі ноу-хау використовуються такі об’єкти, як відповідна документація, натурні зразки певних виробів, копії оригінальних носіїв інформації, а також матеріальні продукти, виготовлені за допомогою конфіденціальних знань.

У світовій практиці передача ноу-хау частіше за все здійснюється за допомогою укладання ліцензійних угод. Обов’язковою умовою їх укладання є домовленість між ліцензіаром (продавцем) і ліцензіатом (покупцем) про нерозголошення конфіденційної інформації, яка виступає об’єктом передачі. Коло прав і обов’язків продавця і покупця залежить від виду ліцензії, що надається. Як відомо, ліцензії можуть бути прості, виняткові та повні. Найбільші повноваження має ліцензіар, коли продається проста ліцензія. Коли ж продається повна ліцензія, то у виграшному становищі опиняється ліцензіат.

За формами передачі прав на ноу-хау ліцензії можуть бути чисті, змішані, субліцензійні, опціонні.

Чиста ліцензія опосередковує комерційну передачу самостійного винаходу, що має ознаки патентоздатності, але з-за певних причин цей винахід не захищений патентом. Причиною відмови від патентування може бути бажання автора зберегти отриманий результат у таємниці та уникнути конкуренції у даному напрямі досліджень. Також це може бути пов’язано з неможливістю дотримання усіх вимог процедури патентування.

При використанні змішаної ліцензії ноу-хау передається як доповнення до основного об’єкта ліцензії, яким можуть бути результати НДДКР, новітні технології виробництва засобів виробництва і предметів споживання, промислово освоєні нововведення тощо.

За субліцензійної угоди ліцензіат за домовленістю з ліцензіаром отримує право на передачу ноу-хау третім особам.

При укладанні опціонної угоди потенційний покупець має можливість ознайомитися з об’єктом передачі, але при цьому зобов’язується не розголошувати отриману інформацію незалежно від того, буде укладена угода чи ні.

Як показує досвід розвинутих країн, у структурі наданих ліцензій, як правило, превалюють ліцензії що стосуються ноу-хау. Наприклад, в Японії 50% укладених угод мають самостійним об’єктом ліцензії на ноу-хау. Ці угоди становлять більшість і у США.

Передача ноу-хау у такий спосіб дозволяє наукомістким компаніям тривалий час зберігати у таємниці технологічні секрети виробництва, значно розширювати поле виробничої діяльності з їх використанням і отримувати високі прибутки за свої конфіденційні знання. Завдяки таким діям компанії – власники ноу-хау здатні дезорієнтувати своїх конкурентів щодо напрямів наукових досліджень, монополізувати окремі «технологічні ніші» і таким чином міцно утримувати позиції лідера.

Угоди на продаж ноу-хау мають певні особливості:

• сторони повинні чітко визначити зміст ноу-хау, його корисність, конфіденційність або секретність, причому інтереси експортерів та імпортерів тут протилежні: імпортери прагнуть звуження змісту ноу-хау;

• більш докладно викладається весь комплекс зобов'язань з передачі знань;

• особливо проробляються гарантійні зобов'язання експортерів щодо завершеності розробок, які передаються, їх сучасного технічного рівня та патентної чистоти використаних рішень;

• серйозна увага звертається на зобов'язання імпортера зі збереження конфіденційності або секретності ноу-хау, що передається.

Договір про передачу «ноу-хау» є самостійним договором у сфері права інтелектуальної власності. Передумовою його укладення є договір про розкриття «ноу-хау», за яким одна сторона – володілець права на нього – з метою попереднього ознайомлення з «ноу-хау» іншої сторони – потенційного його набувача – для прийняття рішення про укладення між ними договору про передачу «ноу-хау» надає іншій стороні інформацію, що становить сутність «ноу-хау» в обсязі, достатньому для цього. Інша сторона зобов’язується оплатити доступ до наданої інформації, не розголошувати її й не використовувати до укладення договору про передачу «ноу-хау» або втрати таємності інформації.

В Україні ліцензії з ноу-хау не набули такого поширення, як у провідних країнах світу. Вони становлять приблизно п’яту частину всіх наданих ліцензій. Обмеженість передачі ноу-хау з боку вітчизняних установ і підприємств частіше за все пов’язана з їх бажанням власноруч створити умови для досягнення високого рівня окупності новітніх технологій. На приклад, Шосткінський казенний завод «Імпульс», що володіє замкненим циклом виробництва капсулів, здійснює продаж кінцевої продукції, але не погоджується на передачу технологічних знань. Провідні конструкторські бюро та науково-дослідні інститути інколи створюють власне виробництво, тому що передача технологій заводам для серійного виробництва їм не завжди вигідна.

Отже, в сучасних умовах ноу-хау виступає важливим елементом процесу прискореного опанування і впровадження новітніх технологій. Він надає значні науково-інноваційні переваги підприємствам і тому є бажаним об’єктом комерціалізації. Але масштаби поширення ноу-хау в значній мірі залежать від інноваційної стратегії, яку обирають його власники.

Тема 6: «Особливості стратегії маркетингу технологій і високотехнологічної продукції»

1. Технологічний аудит.

2. Методи прогнозування технологій.

3. Стратегія і тактика проведення переговорів.

4. Етапи розвитку маркетингу науково-технічних рішень.

5. Концепція комплексного маркетингу.

6. Основні елементи стратегії проштовхування нових технологій.

1. Технологічний аудит

Технологічна стратегія дуже схожа на будь-яку іншу стратегію і ефективна настільки, наскільки ефективно проведено аналіз, на якому вона заснована.

Важливим та ефективним методом оцінки поточного стану організації, її технологічного здоров’я і перспектив інноваційного розвитку є технологічний аудит, який є різновидом операційного аудиту.

Технологічний аудит організації є перевіркою технологічних методів, прийомів і процедур, що використовуються в організації з метою оцінки їх продуктивності і ефективності.

Технологічний аудит є як одноразовою акцією, так і безперервним процесом оцінки.

Одноразовий технологічний аудит може бути виконаний консультантами зі сторони на прохання фірми, яка відчула, що вона стоїть перед лицем технологічної кризи того чи іншого роду.

Для інших фірм одноразовий аудит може стати початком змін в її методах розробки стратегії. Даний аналіз може бути потім використаний при ухвалення рішень про інвестиції.

Технологічний аудит – спосіб перевірки технологічного стану компанії за допомогою певних критеріїв виявлення її сильних і слабких сторін, що веде до формування стратегії, направленої на підвищення ефективності діяльності компанії.

В процесі проведення технологічного аудиту можна виділити 3 основні етапи:

1. Огляд тих технологій, що використовуються в організації і оцінка її позиції відносно застосування цих технологій.

2. Огляд технологій, що використовуються в інших організаціях, в першу чергу у конкурентів, і виявлення технологічних еталонів, тобто найкращої технології, що практично використовується. Основним управлінським інструментом рішення цих задач є бенч-маркінг (виявлення еталона, перевірка за еталонним тестом).

3. Зіставлення технологій, що використовуються в організації з виявленими технологічними еталонами з метою оцінки їх відносної ефективності, а значить перспективності. Основним управлінським інструментом рішення задач 3-го етапу технологічного аудиту є аналіз портфеля технологій організації. Проведення детального аналізу технологічного портфелю та усвідомлення повної картини інтелектуального потенціалу (знань та технологій, що є, але за якихось причин не використовується компанією) дуже часто дає можливість визначити якісно нові стратегічні напрямки технологічного розвитку.

Задача аудиту організації полягає з вироблення рекомендацій, поліпшення управління інтелектуальною власністю і розстановці пріоритетів з використанням ресурсів для її комерціалізації.

Інвентаризація інтелектуальної власності – це один з елементів технологічного аудиту, під час проведення якого слід також враховувати фундаментальні для розвитку організації питання:

• Чи існує розроблена політика з наукових досліджень, яка дозволяє ухвалювати рішення про розробку технології у себе або про її купівлю?

• Чи оптимально побудована система управління інтелектуальною власністю?

• Чи повною перевагою використовується інтелектуальна власність, тобто які зусилля додаються для кращого розуміння ринків і оцінки оптимального шляху до комерціалізації?

Збір інформації здійснюється за допомогою анкет, після чого проводиться аналіз отриманих даних. За наслідками аудиту готується звіт, де надаються рекомендації з поліпшення управління технологією і складається план дій щодо підвищення ефективності використання НДДКР.

Повний аудит дослідження одиниці або об’єкта вимагає збору даних про всі види діяльності, при яких використовуються або розробляються нові технологічні знання про кадрові ресурси і систему їх навчання (підвищення кваліфікації), про технології, що знаходяться у власності організації і права інтелектуальної власності (патенти, бази даних, ноу-хау, а також незапатентовані знання).

Ключовим елементом технологічного аудиту наукової організації є аналіз і вироблення пропозицій (рекомендацій) по комерційному використанню конкретних результатів НДДКР. Тому важливими аспектами такого аудиту будуть наступні фактори:

1. Ринковий потенціал: розмір ринку, динаміка зростання, доступність ринку, рівень прибутковості, якість оцінки та прогнозу ринкових і технічних перспектив.

2. Якість продукту: ступінь унікальності, ступінь поліпшення функції, стандарти здешевлення, екологічні якості.

3. Здійсненність технології: достовірність концепції та її новизна, технічна готовність, регламентні обмеження.

4. Ресурсозабезпеченість технології: матеріальна забезпеченість, тривалість повного циклу розробки, фінансова забезпеченість, кадрова забезпеченість.

5. Захищеність інтелектуальної власності6 наявність патентів тощо.

6. Наявність бізнес плану з комерціалізації технології.

7. Аналіз перешкод і ризиків, пов’язаних з комерціалізацією конкретних технологій.

2. Методи прогнозування технологій

Опис результатів технологічного прогнозу має містити чотири обов'язкових елементи:

• обговорений період;

• прогноз загальної ситуації в конкретній галузі технологій;

• прогнозовані характеристики якості;

• імовірність зазначених змін до зазначеного часу.

Вже на етапі генерації ідеї нової технології необхідно вивчити три фактори:

• Технологічні аспекти: технічні характеристики порівняно з тим, що можливо досягнути; потенційна продуктивність; час, який необхідно витратити для розроблення; дата запуску розробки у виробництво.

• Економічні характеристики: витрати на розробку порівняно з потенційним прибутком від її використання; собівартість продукції порівняно з плановою ціною; обсяг очікуваних продажів порівняно з витратами на виробництво.

• .Ринок: зміна пошуку; поява технологій конкурентів і технічні характеристики їхніх технологій, розмір ринку та тенденції його зростання.

Цілком зрозуміло, що на етапі генерування ідеї нової технології такі оцінки будуть грубими. Але їх необхідно буде повторювати на наступних етапах:

• оцінка вірогідності створення технології;

• розроблення і прогнозування технології;

• підготування її до виробництва і запуск виробництва. Зазвичай під час переходу від етапу до етапу прогнозні оцінки ставатимуть дедалі точнішими.

Образно процес уточнення прогнозу представив Браєн Твісс на прикладі автомобільної подорожі. Перш ніж відправитись у подорож, вивчається карта й обирається маршрут. Це вихідне планування, що визначає час у дорозі. Але дорогою доводиться змінювати швидкість через повороти та щільність руху. Гарний водій враховує ці зміни заздалегідь, що схоже на процес короткострокового прогнозування. Якусь інформацію можна одержати, подивившись у дзеркало заднього виду, тобто одержати інформацію про минуле. Відставання може бути також спричинене дорожньо-ремонтними роботами або поломкою автомобіля. Ці події можна передбачити, однак неможливо спрогнозувати, коли вони відбудуться. Проте їх варто врахувати під час планування непередбачених обставин. Якщо ж вони відбудуться, можна буде підготувати новий план з іншим часом прибуття та зміненим маршрутом. А для цього необхідно зробити новий прогноз. Зрештою, може виявитись, що новий очікуваний час прибуття не влаштовує водія й тоді він вирішує скасувати поїздку.

При науковому аналізі розвитку технологій необхідно враховувати наступні основні положення:

• Існування та розвиток будь-якої технології здійснюється в єдності з навколишнім середовищем. Це означає, що технологія або окремі її види повинні підтримуватися іншими технологіями і бути з ними сумісними та забезпечити їх збалансований розвиток.

• Існуюча технологія включає елементи конкуруючої, підтримуючої та доповнюючої технології.

• При аналізі реально діючих технологій важливо виділяти головну технологію.

При науковому аналізі технології необхідно дати відповідь на такі запитання:

1. Чи раціональна та ефективна технологія в цілому?

2. Чи необхідно змінювати окремі її операції та процедури?

3. Чи збалансовані операції доповнюючої та підтримуючої технології?

4. Чи має технологія можливості для подальшого розвитку?

5. Що потрібно зробити для подальшого розвитку технології?

Розвиток будь-якої конкретної технології як самоорганізуючої системи має тріадність фаз:

1. Фаза А – повільна фаза пошуку нових шляхів, яка проходить шляхом множини випадкових та різноманітних досліджень.

2. Фаза В – фаза накопичення критичної маси структурного типу та формування їх системної взаємодії.

3. Фаза С – фаза швидкого розвитку структур нового типу, поки вони не досягнуть своєї максимальної гілки еволюційного розвитку.

При цьому кожна наступна фаза рівномірно прискорюється відносно попередньої, тому в логарифмічному масштабі темп еволюції не прискорений, а постійний.

В загальному випадку розрізняють 7 етапів розвитку технологій:

1. Наукові відкриття.

2. Лабораторні дослідження.

3. Розробка виробничих зразків.

4. Дослідне впровадження.

5. Широке розповсюдження в певній галузі народного господарства.

6. Застосування в інших галузях.

7. Соціальні та економічні результати впровадження нововведень.

При технологічному прогнозуванні необхідно вважати, що технологія являє собою сукупність методів обробки, виготовлення, зміни стану, властивостей та форми різноманітних матеріалів, тобто технологія безпосередньо пов’язана з розвитком науки та техніки і заснована на сучасному базисі знань.

Слід зазначити, що процеси трансформації зміни технологій (особливо інформації), а також загальні тенденції розвитку та вдосконалень технології вивчені не досконало.

При технологічному прогнозуванні важливе значення має поняття життєвого циклу технології. Цей цикл має різні види діяльності: дослідження, експериментальні розробки, проектування, розповсюдження, використання та заміну технологічних систем.

При проведенні прогнозування розвитку технологій необхідно враховувати багато альтернативних способів виконання однієї й тієї ж функції (конкуруючі технології).

При проведенні аналізу технологій методом аналогій враховують середовище та оточуючі технології. Реально існуюча технологія існує у вигляді 3 компонент: конкуруюча, підтримуюча і доповнюючи технології.

При проектуванні та впровадженні будь-якої конкретної технології виникає необхідність розглядати її як структуру (систему), яка включає наступні 3 елементи:

1. Технічні засоби – «тверда» частина технологічних систем.

2. Алгоритм програми та професійні знання проведення відповідних технологічних процесів – «м’яка» частина технологічної системи (програмне забезпечення, ЕОМ, інформаційно-методичне забезпечення персоналу.

3. Спеціалізоване організаційне забезпечення, що реалізує принцип та функцію організації даної технології (контроль виконання, прийняття рішення).

З метою забезпечення об’єктивної оцінки результатів вітчизняного сектору науково-дослідного і науково-технологічного розвитку Україна повинна брати участь у міжнародних програмах прогнозно-аналітичних досліджень у цій сфері.

Система прогнозування науково-технологічного розвитку може бути створена за такими 2 варіантами:

1. Проведення прогнозно-аналітичних та кон’юнктурних досліджень науково-технологічного розвитку окремо за кожною галуззю

2. Використання результатів прогнозно-аналітичних досліджень у сфері науково-технологічного розвитку, що проводиться окремими державами.

Як оптимальний варіант варто створення на державному рівні єдиної системи прогнозування науково-технологічного розвитку, що передбачає:

• Проведення моніторингу результатів вітчизняного сектору наукових досліджень і науково-технологічних розробок з врахуванням світового досвіду оцінювання результатів наукової роботи.

• Формування середньострокових прогнозів НТР з врахуванням результатів кон’юнктурних досліджень ринкового попиту на високотехнологічну продукцію та виробничого потенціалу вітчизняного промислового комплексу.

• Використання світового досвіду організації та проведення прогнозування НТР на довгостроковий період.

• Залучення до прогнозування незалежних експертів з виробничого сектору.

3. Стратегія і тактика проведення переговорів

Є 5 основних стратегій поведінки в певних ситуаціях: уникнення, суперництво (боротьба, примушування), компроміс, співробітництво, пристосованість).

Виділяють 4 основні стилі переговорів (Кармід):

1. Жорсткий стиль, що відповідає стратегії «Суперництво». Якщо вести переговори в цьому стилі, то слід наполягати на своїх вимогах, не піддаватися на уступки, здійснювати тиск на свого опонента та не проявляти ніякої турботи про задоволення його потреб. Слід пам’ятати, що переговори в цьому стилі не ведуть до покращення відносин із опонентом. Його доцільно використовувати тільки тоді, коли Ви не зацікавлені у налагодженні добрих відносин із своїм опонентом, а лише на задоволення власних потреб, а також лише за умови, що Ви маєте суттєву перевагу на своєму боці.

Існує 2 основні тактики ведення переговорів у жорсткому стилі: ультимативна і вижимання поступок.

Для тактики ультиматуму є характерним те, що ще на початку переговорів висувається ультиматум, тобто вимоги, які висуваються одним учасником до іншого в категоричній формі з вказуванням конкретних строків цих вимог і погрозою вжити певні заходи впливу в разі відмови. При використання цієї тактики слід чітко усвідомлювати, наскільки великими є ваші надії на те, що опонент зреагує на погрози і виконає вимогу.

Часто в ультимативній тактиці використовуються спеціальні прийоми:

• Розраховане відтягування полягає в тому, що переговори спеціально відтягуються до тих пір, поки загострення конфлікту не дійде своєї вершини і Ваш опонент виявиться в дуже невигідному становищі. Саме тоді найбільш доцільно висувати ультиматум.

• Прийом альтернатив полягає в тому, що опоненту слід вибрати із двох чи більше не привабливих для нього варіантів вирішення проблеми. Прийом полягає в тому, що Ви розробляєте декілька варіантів розв’язання конфлікту, які є для Вас майже однаково хорошими, а для Вашого супротивника в однаковій ступені невигідними.

• Прийом затвору полягає в тому, щоб дати зрозуміти Вашому опонентові, що Ви знаходитесь в безвихідній ситуації, яка не дає Вам можливості змінити свою позицію.

Тактика вимагання поступок полягає в тому, що не відразу із самого початку переговорів опонентові представляють всі вимоги, а поступово одна за одною. Спочатку формулюються найбільш мінімальні, а пізніше, коли опонент пішов на поступки, від нього вимагають більших жертв. Тактика вижимання поступок досягається такими 2 прийомами:

• Прийоми позиційного тиску – спрямовані на те, щоб створити умови, які провокують опонента піти на поступки, щоб досягти позитивного результату.

• Прийоми психологічного тиску – спрямовані на ослаблення волі противника, на спонукання його до підсвідомого прагнення швидше закінчити переговори ціною будь-яких поступок.

Для того, щоб не стати беззахисною жертвою застосування проти Вас жорсткого стилю, варто розглянути способи протистояння. Варто пам’ятати, що, як правило, Ви спроможні досягнути своєї мети і для цього є багато способів.

2. М’який стиль (стратегія пристосованості). Передбачає. Що для Вас налагодження добрих відносин з опонентом є важливіше, ніж відстоювання власних інтересів-конфліктів. Такий стиль доцільний за декількох умов, а саме:

• Коли добрі відносини із Вашим опонентом є дуже важливими.

• Коли Ви розумієте, що не праві.

• Коли у Вас мало шансів перемогти у конфлікті.

Для того, щоб зробити критичне зауваження в м’якому стилі, необхідно дотримуватись відповідної схеми, що передбачає такі кроки:

1. Почати із похвали.

2. Описати суть помилки.

3. Вияснити причини помилки і пояснити, що конкретно потрібно зробити, щоб вона більше не повторювалася.

3. Торговий стиль (стратегія компромісу). Цей стиль поєднує в собі ознаки жорсткого та м’якого стилю, але в цілому суттєво відрізняється від них. Він націлений не на налагоджування добросусідський відносин з опонентом, а на досягнення своєї вигоди. В торговому стилі зазвичай ведуться переговори в області ринкових відносин. Такий торг має назву «позиційний торг», тобто коли мова йде про ціну певного товару, кожна сторона хоче укласти угоду з максимальною вигодою для себе, кожний відстоює свою позицію, прагне збити опонента з його позиції. Позиційний торг звидиться до пошуку точки згоди – ціну, з якою охоче чи не дуже охоче погодиться покупець і продавець. Позиційний торг в серйозних комерційних справах слід планувати наступним чином:

1. Чітко визначити свої потреби, заради яких Ви ідете на переговори.

2. Варто вивчити спочатку ситуацію, на фоні якої будуть відбуватися переговори.

3. Доцільно зібрати побільше інформації про другу сторону.

4. Співробітницький стиль (стратегія співробітництва). При такому їх веденні Ви ставите своєю метою в максимальному ступеню задовольнити як свої власні і інтереси, так і інтереси опонента. Розглянемо основні правила принципових переговорів, при яких центральне місце займають такі поняття: люди, інтереси, варіанти, критерії.

• Відділіть людину від проблеми: обговорюйте проблеми а не один одного.

• Зосередьтесь на інтересах, а не на позиціях. Позиції – ті вимоги чи бажання, які заявили консультуючі сторони і які вони хочуть задовольнити при вирішенні спільних питань. Інтереси – це мотиви, які спонукають конфліктуючі сторони зайняти ту чи іншу позицію. Інтереси лежать в основі позицій.

• Винаходьте взаємовигідні варіанти.

• Наполягайте на використання об’єктивних критеріїв, які повинні визнаватися двома конфліктуючими сторонами. Потрібно домовитись про критерії, на основі яких буде обиратись оптимальне рішення. Ці критерії не повинні залежати від однієї із сторін, бути законними, справедливими і практичними.

Загальні поради ведення переговорів

1. Якщо у Вас немає підстав довіряти Вашому опонентові, то не довіряйте йому.

2. Якщо Ви під час переговорів переконалися в тому, що опонент Вас обманув, то Ви теж не зобов’язані говорити йому правду.

3. Зовсім не обов’язково інформувати свого опонента про всі свої плани і замисли, існують комерційні таємниці. Ви маєте право навіть обманути опонента, коли від Вас вимагають конфіденційної інформації.

4. Етапи розвитку маркетингу науково-технічних рішень

Розробка продукту, його вдосконалення, модифікація не можуть відбуватись без певного обґрунтування. Основою є маркетингові дослідження, що «задають» вимоги споживача до товару. Однак остаточної форми продукт набирає в результаті реалізації функцій досліджень і розробок.

Стратегія НДДКР базується науково-технологічних прогнозах і формується з врахуванням можливих винаходів та технологічних проривів у тій чи іншій галузях у той період, на який розробляється стратегія.

Кожне підприємство вирішує для себе: використовувати послуги науково-дослідних організацій; створювати власну розвинену систему НДДКР; поєднання комбінацій.

Приклад стратегії НДПКР:

1. Пріоритетні дослідження та розробки: проведення фундаментальних досліджень, розробок, створення нової продукції, технології, збільшення фінансування тощо.

2. Технологічні розробки (проекти): вдосконалення діючої технології, її підтримка, використання чужої технології.

3. Розвиток (удосконалення) потужностей (проектів).

4. Розробки відносної якості та продуктивності.

5. Концепція комплексного маркетингу

За останні десятиліття концепції маркетингу неодноразово змінювалися. Сучасні концепції маркетингу наведені в таблиці 1.

Таблиця 1

Концепції маркетингу

Мрію сучасних маркетологів сформулював ще Петер Друккер: “Добре було б зробити зусилля зі збуту товару непотрібними”. Для цього, пояснив він, треба так глибоко пізнати й зрозуміти потреби клієнта, щоб товар або послуга точно підходили останньому й продавали себе самі. Услід за ним Ф. Котлер визначає маркетинг як вид людської діяльності, що полягає у роботі з ринком заради здійснення обмінів, ціль яких — задоволення людських потреб.

Концепція комплексного маркетингу (60 ті - 80 ті роки) ґрунтується на постулаті, що підвищення рентабельності залежить, передусім, від визначення потреб цільових ринків і максимального їх задоволення більш ефективним, ніж у конкурентів, методом.

З метою забезпечення підприємства необхідною інформацією про макро- та мікросередовище, ринок і власні можливості на підставі результатів дослідження ринку розробляють комплексний маркетинг, який у світовій практиці дістав назву Marketing-mix.

Marketing-mix — комплекс практичних заходів впливу на ринок, пристосування діяльності компанії до ринкових ситуацій, швидкого та гнучкого реагування на їх зміни.

Комплексний маркетинг охоплює такі напрями політики: товарний, комунікаційний, збутовий, ціновий та кадровий.

Головна мета розроблення компанією комплексного маркетингу — забезпечити їй стійкі конкурентні переваги задля завоювання стабільних позицій на ринку. Сутність комплексного маркетингу полягає в оперативному реагуванні на зміни становища на ринку.

Такої оперативності можна досягти, виконавши глибокий економічний аналіз і комерційні розрахунки з використанням сучасних економі-ко-математичних методів. Велику роль у розробці комплексного маркетингу відіграють практичний досвід та інтуїція маркетолога. Діяльність фірми на ринку буде успішною, якщо вона застосовуватиме елементи Marketing-mix у комплексі. Застосування окремих складових комплексу не дає бажаних результатів, оскільки вони взаємозалежні й відображають різні напрями діяльності фірми. Не варто сподіватися, що підприємство працюватиме на ринку ефективно, якщо ринковий механізм його функціонування поділений на складові. Розглянемо кожен із елементів комплексу маркетингу (рис. 6.1).

Рис. 6.1. Комплекс маркетингу

Останніми роками перелік складових комплексу маркетингу доповнюються такими елементами, як людський фактор, матеріальне підтвердження товару, процес тощо. Нині цей перелік може налічувати від чотирьох до шістнадцяти компонентів. З ними ми можемо погоджуватись чи не погоджуватись. Наприклад, людський фактор передбачає вміння персоналу формувати свою поведінку в межах заявленого іміджу компанії. Якщо у престижному ресторані з розкрученим брендом, сучасним антуражем, смачними стравами офіціант дозволяє собі бути неуважним, а ще гірше, — грубим, у відвідувачів одразу може зіпсуватися настрій, і наступного разу такий заклад вони вже не відвідають. В такому разі поведінку офіціанта можна розглядати як окремий елемент комплексу маркетингу, заснований на суб'єктивних характеристиках конкретної людини або як компонент комунікацій.

Зазначимо, що кожен з елементів комплексу маркетингу є формою задоволення потреб споживачів. Споживачеві не байдуже, який товар він купує, за якою ціною, в яких місцях і яким чином налагоджується система спілкування між ним та підприємством.

6. Основні елементи стратегії проштовхування нових технологій

У кількісному співвідношенні заходи стимулювання збуту спрямовані переважно на споживачів. Засоби заохочення споживачів використовуються при стратегії «протягування» (стратегія «на себе»), а засоби заохочення ділових партнерів та посередників при стратегії «проштовхування» (стратегія «від себе»).

Стратегія «протягування» («на себе»)

Маркетингові дії

Стратегія «проштовхування» («від себе»)

Рис. 6.2. Стратегія «протягування» та «проштовхування» технологій (товарів, послуг)

Стратегія «протягування» спрямовує маркетингові зусилля підприємства на кінцевого споживачі і намагається «протягти» продукцію, що реалізується, через весь канал. За цієї стратегії від ділових партнерів підприємства очікується лише здатність надати якісні товари та послуги споживачам.

Стратегія «проштовхування» спрямовує маркетингові зусилля на ділових партнерів і успіх значною мірою залежить від їх здатності адекватно відреагувати на запит ринку, повноцінно задовольнити існуючі потреби цільових споживачів.

35