Конспект лекцій

Тема 1. Проблема підручника в історичному аспекті

1. Історія розвитку видання і редагування навчальних видань

2. Історія розвитку теорії навчальних видань

1. Історія розвитку видання і редагування шкільного підручника

Загальна періодизація. Підручникознавці виділяють три основних покоління навчальних книг, які розрізняють за функціями, принципами побудови і використання.

„Підручники” першого покоління мали надзвичайно широке цільове та читацьке призначення. Навчальне завдання не було для них пріоритетним. Власне, як перші навчальні видання ми розглядаємо деякі священні тексти, коментарі, наукові праці, словники.

Сама назва „підручник” з’явилась вже у XX столітті. У школах дореволюційного періоду назви навчальних посібників вказували або на їх зміст – буквар, азбука, або на роль – довідник, методика, або ж на те, що це збірка, антологія. Навіть в офіційних документах не було чіткої визначеності з термінологією. Підручники називали так: „елементарні книги”, „класичні книги”, „класні книги”, „шкільні книги”, „шкільні посібники”, російською – „руководства”, тобто ті, які тримають „під рукою” і в яких викладені основні поняття якоїсь дисципліни.

„Підручники” другого покоління призначаються і створюються з установкою на використання їх як засобу в руках педагога. Розробка теорії створення і методики їх використання пов’язані з іменами Я. Коменського та Д.Ушинського.

Перехід людства до інформаційного суспільства зумовив необхідність створення підручників третього покоління, в яких увага акцентується на розвивальній функції, функції самоосвіти.

Основні історичні віхи створення та редагування навчальної літератури найдавніших часів. Найперші пам’ятники „навчальної літератури”, вважають дослідники, це глиняні таблички з витисненим на них клинописним текстом, що активно використовувались в шумерських школах. „Мета шумерської школи, – пише В.Р.Рокитнянський, – навчити читати і писати будь-які тексти. Основний метод навчання – копіювання. Саме тому більшість творів шумерської літератури усіх жанрів збереглись саме у вигляді шкільних або учительських записів” [45]. Серед записів міфів, епічних казань, весільних пісень, плачів є група пам’яток, які прийнято називати „тексти е-дуби”. У них розповідалось про устрій шкіл, шкільне життя, вміщувались дидактичні твори (повчання, моральні настанови), афоризми, анекдоти, приказки, прислів’я, що були спеціально адресовані школярам.

Використовувалось кілька способів викладу навчального матеріалу. Найчастіше дидактичні тексти оформлювались у формі діалогів-суперечок. Крім того, за аналогією з ритмізованим магічним мовленням застосовувались чисельні повтори: одні й ті самі репліки повторювались різними учасниками бесіди. Й до сьогодні ці засоби вважаються ефективними, такими, що сприяють засвоєнню і запам’ятовуванню інформації.

Дещо інші підходи до навчального тексту формувались у китайській культурі. Як зазначає А.І. Кобзєв, „у педагогів не виникало навіть думки скласти такі навчальні посібники, які були б доступні розумінню дитини і могли б її зацікавити. Якщо учень нічого не розумів, це нікого не цікавило. Важливо було, щоб він знав напам’ять конфуціанські книги» [45].

Китайська навчальна книга на перших етапах свого розвитку відзначалась 1) складністю і 2) формалізованістю своєї структури. По-перше, священні тексти були малозрозумілими і потребували пояснень. Основний текст канону доповнювався коментарями, коментарі, в свою чергу, – коментарями до коментарів. Структура книги таким чином надзвичайно ускладнювалась. По-друге, жорстка формалізованість навчання обумовлювала необхідність формалізувати структуру розділів. Параграф повинен був починатись і закінчуватись певними фразами. Чітко регламентованим був і обсяг параграфів – 24 ієрогліфа.

Надзвичайно цікавим був досвід підручникотворення в мусульманському світі. Цьому сприяли розвинена система шкіл, велика кількість предметів, що викладались (граматика, риторика, логіка, астрономія, математика, релігія, право), ставлення до методики навчання як до науки (для кожного рівня освіти була розроблена відповідна навчальна програма; створювались перші праці з методики, зокрема, найвідоміша з них – „Обучение учащегося” аз-Зарнуджи).

Основною методикою навчання був диктант. Власне, саме надиктовані лекції ставали першими підручниками (іспано-арабський філолог ал-Калі надиктував 5 томів лекцій. Ця праця – „Диктанти” – протягом тривалого часу використовувалась як підручник і збереглась до сьогодні).

Загалом, побутували підручники як 1) списки одного підручника без доповнень; 2) списки підручника з коментарями або глосами на полях; 3) збірники підручників з однієї або навіть різних дисціплін.

Як правило, оформлення навчальних книг було скромним. Натомість, доволі чіткими були вимоги до тексту. Великі поля або міжрядкові проміжки залишали для тлумачень. Продуманою була система акцентування тексту: кіноваррю або золотими чорнилами виділялись терміни. Активно користувались рамками.

Антична школа подарувала світові два основних типи навчальних видань – коментарі (текстів Гомера) та власне підручники (підручники з риторики – по суті, збірки ораторських виступів). Арістотель і Платон запропонували доволі чіткі вимоги до структури навчальної книги та тексту. Перша частина підручника повинна була містити наукову інформацію, яка б стосувалась цілей, предмету, основних категорій дисципліни. Другу частину, практичну, рекомендувалось укладати з набору практичних правил і порад щодо використання даної науки. Навчальна книга античності стала взірцем для середньовічної університетської книги.

Епоха середньовіччя. „Підручники” для мас. Університетська навчальна книга. Своєрідними „підручниками” для мас у епоху середньовіччя були богослужебні та поетичні тексти.

Дослідник історії підручника В.К.Білінін зазначає: „Функції виховання та освіти широких мас населення виконувала церква. Якщо брати за основу цей відомий історичний факт, правомірно розглядати тексти богослужінь як свого роду „підручники”” [45].

Не меншою популярністю користувались поетики та риторики. За допомогою поезії досліджували дійсніть. Середньовічне мислення було схоластичним, канонічним, консервативним. Всі тези повинні були чітко відповідати Святому Писанню. Все, що лишалось для розуму, це символічна інтерпретація дійсності, її дослідження. Саме тому в ту епоху настільки поціновувались знання герменевтики та логіки. Щоб скласти вірш, учень повинен був вдатися до складних мисленнєвих операцій: обрати, про що писати, підібрати потрібні фігури, тропи, правильно розташувати їх, надати своєму творові багатозначного характеру.

Юрій Герчук так характеризував одну з сторінок Норовського Псалтиря, що містить вірші-загадки: „За допомогою однієї цієї сторінки можна вивчати найрізноманітніші науки: від богослов’я до основ інформатики. Нам варто було б замислитись над подібними засобами реалізації межпредметних зв’язків”.

Долі середньовічних університетів також, природно, тісно були пов’язані з долею навчальної книги – рукописної і друкованої. У різних країнах шляхи університетського книговидання були різними. Як приклад розглянемо європейський досвід.

У середньовічній Європі, починаючи з 12 століття, і попит, і пропозиція на книгу значною мірою починають визначатись університетським середовищем. Наукова спільнота найбільше потребувала навчальної та наукової літератури. Студентам, бакалаврам, ліценціатам, докторам потрібно було знайомитись із літературою, записувати тези своїх виступів, конспектувати лекції, вести протоколи засідань рад. Книга перетворилась із сакралізованого предмета розкоші на знаряддя праці. Це змінило і вигляд самої навчальної книги, і процес її випуску.

Якою ж, власне, стала університетська навчальна книга? Дослідники відзначають:

• більш скромне і дешеве оформлення. Університетські книги ніколи не вирізнялись ані якістю, ані кількістю, ані святковістю ілюстрацій. Ілюмінатори виконували роль технічних редакторів. Вони розмічали текст, працювали над його рубрикацією, виписували ініціали, виправляли помилки;

• більшість вимог, які були сформульовані щодо університетської книги, стосувались оформлення тексту. Як зазначає П.Ю. Уваров, „...було важливо, щоб у тексті не було помилок, він був компактним і разом з тим читабельним, наочними повинні були бути відмінності між основним текстом та коментарями” [69], слідкували за тим, щоб виокремлювались логічні розділи. Текст, що подавався у дві шпальти, повинен був бути добре рубрифікованим;

• з точки зору матеріальної частини видання, книги були „портативними”: вони готувались і часто розповсюджувались в зошитах. На той час в Європі набула поширення відома ще з античних часів система переписування „pecia” – видавець розподіляв окремі частини, зошити рукописів між переписувачами (студентами). Таким чином кілька екземплярів одного видання отримувались у стислі терміни;

• багато уваги приділяли наявності схематичного матеріалу: створювались таблиці, генеалогічні схеми; матеріал для запам’ятовування виписувався в кілька стовпчиків.

Перші кроки книгодрукування також тісно пов’язані саме з навчальною книгою та університетськими видавництвами: у Франції перший друкарський станок з’явився в стінах Сорбонни у 1470 році; в Англії 16 століття книжкові крамниці могли існувати лише в Оксфорді та Кембриджі; під час кризи книгодрукування 17 століття найбільш життєздатними і стійкими виявились друкарні університетів; відомі типографські династії 16-17 століть починали свою діяльність в університетах; університет у Парижі протягом тривалого часу регламентував діяльність навіть неуніверситетських книгопродавців (надавав приміщення, здійснював цензуру, формував і відслідковував „справедливі” ціни, брав на себе функцію вичитування, тобто слідкував за точністю відтворення тексту).

Видання та редагування навчальної книги в Україні (XI-XIX ст.). Першими українськими навчальними книгами вчені вважають словники. Попередник давньоукраїнської лексикографії – глосографія (коментарі до невідомих слів, які наводились прямо в тексті) – датується ще XI-XII ст. Найвідомішими та найавторитетнішими були словники Лаврентія Зизанія, Памви Беринди. За ними вчили мову, до них звертались за довідковою інформацією в процесі навчання.

Починаючи з XVI ст. в Україні з’являються перші навчальні книги, основне призначення яких – допомога саме в навчальному процесі. Це букварі та граматки. Першою і найвідомішою такою книгою став „Буквар” Івана Федорова.

Саме на початковому етапі існування букварів сформувались основні вимоги до цієї книги. Починаючи з XVI і до XVIII століття ці вимоги були такими:

• щодо змісту: 1) Буквар від самих своїх початків покликаний був виконувати дві функції – навчальну і виховну. Як зазначає О.Клименко, „видавці 16-17 ст. вбачали в букварі основне призначення – навчити читати, але не менш важливим був виховний аспект, адже буквар був засобом формування національної свідомості. Показовим щодо цього є те, що тексти підбиралися відповідно до потреб часу” [31]; 2) Еклектичність. „Найдавніший буквар об’єднував у собі й безпосередньо буквар, і, частково, граматику, і читанку, і катехизис, і арифметику” [31]; 3) Пропорційність частин. Усі розділи були врівноважені за обсягами; 4) Буквар призначався для навчання з учителем і був орієнтований на слухове сприйняття дитини;

• щодо структури: структура букваря цілком залежала від методики подачі матеріалу. Починаючи від букваря І.Федорова 1574 року, букварі ділились на кілька (найчастіше – вісім) смислових частин: 1) Абетка; 2) Склади; 3) Зразки дієвідмін та граматичних форм; 4) Скорочені під титлами слова-зразки відміни іменників та прикметників; 5) Абетковий акровірш; 6) Катехитична частина (зібрання повчань); 7) Післямова, колофон; 8) Таблиці цифр та інші арифметичні відомості;

• щодо художнього оформлення: художнє оформлення ранніх букварів характеризується наявністю скромних невеличких дереворитних заставок і кінцівок, використанням набірних виливних прикрас. Букварі до середини XIX ст. практично не ілюстровані. Формат – „вісімка”. Обсяг – незначний. Тираж – 600-6000 примірників.

Протягом XVIII ст. в Україні виданням букварів продовжували займатися братські, монастирські та приватні друкарні. Але в 1766 році Святий синод наказав друкувати і видавати в Україні тільки ті книжки, що виходили в московській друкарні, що спричинило значний занепад українського друкарства. Національною мовою букварі виходять у Львові (І.Могильницького, І.Лавріновського), у Галичині (національний гурток у Перемишлі), в Будині.

Саме в XVIII ст. посібники для початкового навчання грамоті зазнають змін під впливом російських видань:

• змінюється кількість матеріалів для читання, їх зміст та жанрові особливості;

• поступово намічається перехід від кириличного до гражданського (цивільного) шрифрів;

• окрім кириличних з’являються римські та арабські позначення цифр;

• значно збільшується обсяг видань;

• поліпшується художньо-поліграфічне виконання книги;

• звертається більша увага на дидактичні функції підручника.

XIX століття диктувало вже свої підходи до створення та редагування букваря:

• букво-складова метода навчання грамоти (від І.Федорова) замінюється на звуко-аналітичну (вперше застосував її Й.Кобринський, нею користуємось і донині);

• з’являються підручники синтетичного характеру, де, крім суто букварної частини, подавалися ще й основи загальноосвітніх дисциплін;

• зміст букварів поступово з релігійного трансформується у світський. До молитов додаються приказки, прислів’я, казки, притчі, байки, вірші, розповіді про країну, видатних особистостей;

• буквар стає авторським (відомі підручники-букварі С.Русової, Б.Грінченка, Т.Лубенця, П.Куліша („кулішівка”), Т.Шевченка, О.Кониського). Все більше нівелюється роль традиції та більша увага приділяється методиці подачі матеріалу;

• тиражі збільшуються до 20000;

• обсяги кардинально збільшуються, до 80 аркушів;

• в художньому оформленні щедріше застосовуються різні відбивки, лінійки, політипажі. А згодом – ілюстрації;

• у структурі букваря з’являється новий елемент – передмови: „Передове слово до учителя”, „Присвітка”, „До свічника”. Загалом, буквар поділяють вже лише на дві частини – букварну (Азбука) та читанку (тексти для читання).