58. П’єр Шевальє. «Історія війни козаків проти Польщі».

Прочитавши текст, то його умовно можно розділити на дві частини. Перша частина про козаків, а друга частина – про Україну, тобто описується місцевість та як жилося мешканцям на цій території. Роздивимося більш детальніше про першу частину текста. П*єр Шевальє нам нагадує хто такі казаки. А козаки по тесту: «Колись, а також за часів Сігізмунда Першого це були добровольці з окраїн Русі, Волині, Поділля та інших провінцій Польщі, які гуртувалися так, як це вони роблять і тепер, щоб піратствувати на Чорному морі, де вони звичайно захоплювали величезні цінності й багату здобич, як на турецьких галерах, що зустрічалися на цьому морі, так і під час нападів на Анатолію; там вони часто грабували і плюндрували такі міста, як Трапезунд і Сіноп, кілька разів навіть насмілившись підійти на дві милі під Константинополь і взяти там бранців та здобич».

Колись польський король відчув небезпеку від ворогів, які зпустошували його землі, то він наймав козаків, щоб вони захищали ці теріторії. Але це було небезкоштвно, це робилося за якусь платню. У козаків з*явилося багато привілеїв, їх почали в якомусь сенсі шанувати. Так виникло реєстрове козацтво. Але козаки були дуже не слухняні і часто не виконували свої обов*язки, тому їхні права почали ограничивать, та викреслювати з реєстрового списка. Крім того, польські магнати відносилися до козаків, як до рабів та відносилися до козаків як з валацюгами. Адже ніхто не пам*ятає з магнатів, що як щоб не будо козаків, то мабуть би не існувала Річ Посполита, бо її розгромили татари. Козакам це не подобалася ставлення до них, що в них права ограничивають. Починається багато повстань, які були усі подавлені, поки не з*явився Богдан Хмельницький. І накінці про козаків, П*єр Шевальє робить такий висновок: «Козаки — це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав». Адже так, козаки хозяйством не займалия, жінок у Запорізьську Січ заборонялося приводити, або строго карали за це, або виганяли. У Січі, якщо не воювали, так пиячили, але на війні вони добросовісно виконували свою войовничу роботу.

У другій частині тексту, я трішки написала, що розповідається про Україну. Описується де вона розташовувалася, які річки протикали у цій місцевості, який грунт був тут, тобто спочатку розповідається про географічне положення. А далі іде розповідь про те як жилося мешканцям. І така характерна цитата дається П*єром Шевальє про місцевих: «Селяни України та сусідніх провінцій неначе раби, так само як і в більшості інших частин Польщі: вони зобов’язані працювати кінно або пішо три-чотири дні щотижня для панів. До того ж вони обтяжені різними орендними платами збіжжям та свійською птицею за землі, якими користуються; зобов’язані платити десятину від баранів, поросят і всяких земних плодів, а також возити дрова і виконувати інші важкі роботи; а до того — погана поведінка з боку євреїв, орендарів шляхетських земель, які до описуваної війни вимагали виконання всіх тих повинностей з великою суворістю, і, нарешті, дістали оренду на право варити пиво та гнати горілку». Крім того, їм дуже докучає мошка, сарана та хвороба, яка зветься «гостець». Та акі б труднощі не були у українців, вони завжди були бодьорі, працелюбні, міцні і патріоти своєї країни. Що стосується мови, то це одна з польських діалектів, але дуже ніжна і сповнена пістливих виразів. Мешканці, що живуть тут – сповідують грецьку релігію. Краща частина шляхти додержується католицизму або реформи Лютера чи Кальвіна. Яка б релігія не була, усі мешканці цієї країни дуже релігіозні.

59. З набуттям Україною незалежності, зі вступом світу в нове розвинуто тисячоліття, де немає меж різноманітність професій, де існує безліч законів і умов, що регулюють наше існування, проблема гендерної нерівності почала набувати все більшої популярності в усьому світі. На мою думку, найважнішим це питання є для країн Пострадянського простору, бо саме в ньому, на протязі багатьох років, ця проблема просто не обговорювалась , через особливість суспільного світогляду, який влада формувала багато років та через політику ізоляції і цензури, яка просто не давала можливості суспільство дійсно зрозуміти що така проблема існує. А зараз, коли цієї держави просто не стало і всі країни, що знаходилися в її складі, раптом опинилися сам на сам зі всім світом і його проблемами, звичайно, складніше переживає цю і не тільки цю проблеми. Зокрема для України, на мій погляд, дуже важливим є це питання, бо за умов нинішньої політичної і економічної ситуацій, було б дуже доцільним хоча б в соціальній сфері забезпечити суспільство рівними правами і єдність законодавства для всіх.

Дуже часто роблять помилки в розумінні гендерного мейнстримінгу, бо вважають, що це – саме проблема нерівності між чоловіками та жінками, але правильно буде вважати, що це – підхід для досягнення гендерної рівності, шляхом оцінювання впливу законів, програм та ін. на жінок і чоловіків, у різних сферах та всіх рівнях. А сама проблема – це і є гендерна нерівність, але яка обумовлюється не лише проблемою нерівності жінок і чоловіків. Те, що в суспільстві домінує саме неправильне тлумачення цих понять, я вважаю, не дивним, бо, як я казала, це щось нове для нашого суспільства і те, що тільки починає набирати обертів.

Українською державою було підписано не один документ, який інституалізує гендерну рівність, були затверджені деякі закони, стосовно цієї проблеми, але всі ці дії залишилися діючими лише на папері. Головні положення гендерної рівності у нас в країні існують лише фактично, а насправді багатьма вони порушуються і не лише по відношенню до жінок, а й по відношенню до чоловіків. Але, на жаль, українське сучасне суспільство настільки мало проінформовано про цю проблематику, що коли порушення їхніх прав трапляється саме з ними, вони навіть не знають проявом чого це порушення є. Для підтвердження цього я приведу банальний приклад щодо прийому на роботу та обрання фаху. Справа у нашому менталітеті, постанов, які існують я нашому уявлені та бажання роботодавців мати собі за робітників таких людей, яких ми звикли називати однозначно працівниками тієї чи іншої сфери, тобто якщо бармен чи політик, то обов’язково чоловік, коли дизайнер одягу, вчитель чи секретар, то це має бути жінка. Гендерна нерівність чіпляє й сексуальні меншості, коли мова йде , наприклад, про однополі шлюби, більшість населення реагує на це негативно, вони вважають це правильним, але чому це так, якщо такий факт дозволяє людині визначитися як особистість. То чому б ні? Це прояв наших установ та менталітету який формувався вже давно, за інших умов і який нам передається вже здавна, при цьому, з потоком часу і зміною умов існування майже не трансформується.

З цього я роблю висновок, що таке положення речей – це результат, по-перше, застарілого світогляду, який не змінюється з розвитком світу, по-друге, це недоліки влади, яка не намагається , за якихось обставин, інформувати людей про дану проблематику і яка вважає вирішення цієї проблеми не потрібним, бо, оскільки немає скарг, то що треба вирішувати?Але звичайно не буде скарг, бо люди елементарно не розуміють, що з ними відбувається у їхньому ж суспільстві, по-трете, це «молода» демократія нашої країни, яка ще не встигла повністю вписатися в наше суспільство, але яка сама під собою розуміє рівноправність та свободу обирати і займатися тим, що подобається (у межах законодавства), без людського осуду.

Вирішенням даної проблеми, на мій погляд, може бути широке інформування населення про гендерну проблему. Наприклад, відповідне виховання ще змалечку, тобто за допомогою освіти. Вона має надавати людині уявлення про те, що таке проблема гендеру. Завдяки освіті серед населення має зростати гендерна свідомість. Далі може йти четверта влада – ЗМІ, які можуть все населення інформувати про основні засади гендерної рівності, які перш за все, можуть відкрити людям очі на те, що така проблема існує і, як і всі інші, теж потребує вирішення. І звичайно ж влада, яка має не лише ухвалювати закони про гендерну рівність, не лише ставити підписи під такими документами, але й в реальному житті дотримувати населення згідно цих законів.

60. «Сьогодні проблем з українською ідентичністю немає. Тому важливіше зрозуміти, не хто такі українці, а чого вони хочуть. Це означає, що з питань ідентичності нам треба перейти до питань цінностей. І це питання ключове, бо воно визначає, чому у нас досі неможливі реформи», - таку думку висловив історик, професор УКУ Ярослав Грицак під час першого засідання Вільного університету «Українська нація формується у щоденних дискусіях, і тому дуже важливо у цих дискусіях починати ставити нові питання. З українською ідентичністю у нас немає великих проблем: статистика показує, що більшість українців підтримують незалежність і навіть при загрозі готові воювати за Україну. Проблема є в тому, що в цій ідентичності ніщо не перетворюється, відповідно немає зрілих реформ суспільства.а думку Я. Грицака та його однодумців, основою для консенсусу роз’єднаного українського суспільства, об’єднання «україномовного Заходу» та «російськомовного Сходу» (це протиставлення прямо-таки не сходило з вуст львівського історика під час лекції та прес-конференції, що виглядало дивним з огляду на його репутацію запеклого критика відомої тези М. Рябчука про «Дві України») є побудова в Україні мультикультурного, багатонаціонального суспільства, об’єднаного в українську політичну націю. Заради побудови цієї спільноти він припускає можливість федерування України та запровадження двомовності. Це будівництво і є тим новим контекстом, в який, на його переконання, мають поринути українські історики, кинувши свої копіткі архівні фактографічні пошуки, застарілі етноцентричні студії. Власне, заради створення такої «прогресивної спільноти» він та низка інших істориків підкоригували свій фах історика на фах політологів, шкільних методистів тощо. Головними опонентами чи навіть ворогами ці історики розглядають українських націоналістів з партії «Свобода» та подібних. Водночас нам не доводилося читати жодної резонансної заяви цих істориків проти діяльності російських шовіністичних сил у тій же Одесі, скажімо, увічнення пам’яті Катерини ІІ, балаганоподібного перепоховання подружжя Воронцових тощо. Під час обговорення своєї тези про те, що йому хотілося би побудувати Україну, в якій би Київ розмовляв як Донецьк, але голосував як Львів, Я. Грицак уточнив: «але як голосував Львів років із п’ять тому, а не як зараз, коли він голосує за «Свободу».Професор вважає, що у попередні роки президенти Л. Кравчук та В. Ющенко реалізовували етнічну концепцію побудови української нації, а Л. Кучма та зараз В. Янукович, хоч і недосконало, — політичну. Ну, і звичайно ж, професор вважає, що, як і казав Л. Кучма, спроба побудови етнічної нації, де б українці були етнічним ядром, титульною нацією (зауважимо, що останнім часом це словосполучення щодо українців загалом зникло з ужитку), провалилася.Не всі коментатори виступів Я. Грицака зауважили ще одну рису професора та його однодумців, на якій ґрунтується більшість їхніх праць, — різке неприйняття українського села як колиски та бази подальшого розвитку української нації.