40.Горняткевич “Що або хто загрожує українській мові»

Стан і статус української мови — тема, щодо якої готовий висловити свою думку чи не кожен мешканець країни, від президента Кучми (якому належить тонке розрізнення між "офіційною" та "державною" мовами) до рядового українця, чи то пак представника народу України. Тож не дивно, беручи до уваги кардинальне політичне значення мовного питання, що охочих до дискусії куди більше, ніж самих тільки дипломованих мовознавців держави. Нещодавно в цій дискусії забрав слово академік П. П. Толочко, видавши книжечку "Що або хто загрожує українській мові?" [П. П. Толочко. Що або хто загрожує українській мові? Київ: "Оріяни", 1998. Далі при посиланнях на це видання, як і на всі інші, в дужках вказується сторінка.]. Хоча брошурка об'ємом невеличка, всього 32 сторінки, але заслуговує на увагу через те, що її автор — не тільки відомий науковець, але й досвідчений та впливовий публіцист. (Недавно вийшла друком його праця "Від Русі до України", в якій зібрано "науково-популярні, критичні та публіцистичні праці" останніх років). Науковий стаж академіка Толочка підсилює авторитет статей публіциста Толочка, забезпечуючи йому широку авдиторію та шанобливу увагу читачів, а іноді й викликаючи палке заперечення, як це було у випадку зі статтями на тему української "національної ідеї".Публіцистика Толочка відзначається чіткістю формулювань та виразною авторською позицією, але тон її в основному раціональний, відповідальний, зрівноважений, що теж підсилює її авторитет і викликає довіру читача. Саме тому варто застановитися, наскільки такі позитиви можуть заступити відсутність фахового знання, коли автор береться за наукову тему, з якої він не спеціяліст. Розгляньмо авторський виклад історичного розвитку української мови, на якому побудована його аргументація щодо її сучасного стану та перспектив на майбутнє. І хоч я не вважаю себе спеціялістом із соціолінгвістики, мені-таки доведеться прокоментувати деякі явища саме тієї ділянки мовознавства, що їх обговорює Толочко у своїй брошурі.Толочко розглядає тезу "без мови немає і народу" (5). Він ставить її під сумнів, кажучи, що на світі є більше народів, ніж мов. Звичайно, є мови, якими користується, як рідними, ціла низка народів. Це може бути німецька мова в Німеччині, Австрії, Ліхтенштайні, Люксембурґу чи Швайцарії; англійська у Великобританії, США, Канаді, Австралії і т. д.; французька у Франції, Канаді, Швайцарії, Бельґії, Гаїті та цілій низці африканських країн. Можна б наводити багато інших прикладів, але цих вистачить. Та існують інші мови, які, в основному, є власністю тільки одного народу, наприклад, японська, грузинська, ісландська, шведська, мадярська, словацька чи польська. Крім того, існують мови, якими користуються народності, що їх не раз зараховують у склад інших народів. Мовознавці щораз відкривають нові мови, отже, годі аксіоматично казати, що є більше народів, ніж мов, можливо, що є саме навпаки. Коли б ці народи чи народності втратили свої мови й перейшли на інші, вони, до великої міри, перестали б існувати, а їхні культурні надбання пропали б або перейшли до інших.Яскравим прикладом може бути ірландський народ. Так, на західних окраїнах острова ще почуєте ірландську мову, навіть знайдете її на державних паперах, але вона фактично здала позиції англійській. А про прекрасних англомовних поетів, прозаїків і драматургів, що вийшли з того краю, не раз думають уже як про англійських, і їхня ірландськість якось забувається. Народ утратив свою мову і тим дуже збіднів, дарма що збагачує іншу (імперську) літературу. Хоч ірландці намагаються відживити свою предківську мову, але, принаймні дотепер, без великих успіхів.Українська мова є нашою спадщиною. Інші за нас її не плекатимуть, і якщо б ми її втратили, то таки розчинилися б у чужому морі.

41) Публікація в травневому номері «Русского вісника» за 1863 р. статті А. Іванова «Про малоросійській мові і про навчання на ньому» булла спробою організації в пресі провокації проти українофілів. Ця робота стала найбільш послідовним і аргументованим викладенням антиукраінофільської позиції в російській пресі. Іванов з 1858 р. був студентом Київського університету і, досить імовірно, писав свою статтю за прямою вказівкою київського генерал-губернатора. У всякому разі, у своїй статті він неодноразово закликає українофілів до полеміки. Іванов, на відміну від усієї антиукраінофільської російської публіцистики, не заперечує можливості перетворення «малоросійського наріччя» в розвинену самостійну мову, - а нападає на українофільство з позицій ідейного прихильника асиміляції. Посилаючись на німецький і французький досвід, Іванов говорить про роль мови і культури як об'єднавчого чинника. Він закликає до подібного об'єднання і слов'ян на основі тих чотирьох слов'янських мов, які він вважає на даний момент літературно розвиненими - російської, польської, чеської, сербської. Для нього питання полягає не в тому, чи можлива українська мова, але в тому, чи можливо обійтися без неї, зробивши російську спільною мовою велико-і малоросів. Відповідь, зрозуміло, ствердна, а значить, «украйнофіли-сепаратисти прагнуть зруйнувати і знищити те, що вже в значній мірі здійснилося, що давно вже йде до повного здійснення, прагнуть знищити самі дорогоцінні плоди нашої історії». Не заперечує Іванов та головного «офіційного» аргументу українофілів на користь викладання українською - прискорення навчання грамоті. Але виграш на перших порах обернеться, на його думку, програшем надалі, адже масив культури, доступний грамотному по-українськи, помітно менше, ніж той, який доступний грамотному по-російськи, далі він робить зауваження, яке ставить мовне питання і проблему русифікації взагалі в соціальний контекст: «Дуже може бути, що в даний час в селах викладання на малоросійському наріччі йде значно успішніше, ніж російською мовою. Але причина лежить в іншій обставині. По-малоруськи викладають тепер тільки прихильники сепаративних устремлінь; а таким прагненням віддаються тільки люди, що здобули освіту хоча б поверхневу, але все-таки набагато краще, ніж інші сільські викладачі, які з писарів і дяків ... Причина тут не в мові, а у викладачах ». (А в Петербурзі саме в цей час знищували проект передачі початкового викладання світським вчителям!) По суті, Іванов вірно описав всю структуру конфлікту російського та українського націоналізмів, в якому воєдино були сплетені питання мови та ідентичності, а також боротьби інтелектуальних еліт з питанням про їх соціальний статус. (Він дуже гостро писав про мотиви активістів українського руху. До речі, російсько-польський конфлікт і місце українофільства в цьому контексті Іванов згадав лише одного разу, і тільки натяком, хоча писав свій текст уже після початку повстання). Пропонуючи програму боротьби з українофільством, Іванов заперечував проти заборонних санкцій, наполягаючи на ефективності тільки «заходів позитивної протидії», тобто створення системи державних шкіл з викладанням російською, які були б конкурентоспроможними в порівнянні з приватними українськими.