3. Культура педагогічної комунікації

Культура педагогічного спілкування включає загальну культуру людини, психолого-педагогічні знання, вміння та навички, відповідний емоційний настрій та спрямованість педагога на ефективну діяльність.

Вимоги до культури педагогічного спілкування:

- виправдовувати довіру держави, суспільства;

- дотримуватися педагогічної етики;

- поважати людей;

- бути готовим до діалогу з людиною у кожній ситуації;

- розвивати фізичну й духовну витривалість, загальну культуру спілкування. Правила спілкування:

1) єдність слова і справи;

2) вимогливість до себе та інших;

3) зібраність у справах, вчинках, словах;

4) чесність, обов'язок, педагогічна і громадська відповідальність;

5) увага, чуйність, терпіння, наполегливість;

6) самоаналіз ефективності педагогічного впливу;

7) самокритичність, вміння виправляти власні помилки;

8) педагогічний оптимізм, відвага в педагогічній творчості, мудра влада над вихованцями.

Розвиток комунікативних здібностей відбувається за рахунок формування:

- соціальної перцепції (розуміння стану людини);

- мускульної мобільності, зібраності; керування психічним й емоційним станом;

- ініціативності (зовнішній вираз, мовлення, комунікативна атака, створення умов позитивного спілкування);

- застосування прийомів вербального впливу ( тональність, темп, емоційність, виразність, образність);

- використання невербальних засобів спілкування (міміка, жести, пантоміміка);

- вміння "подати" себе в спілкуванні;

- організації і творчого розвитку спілкування;

- мудрого оптимістичного прогнозування й аналізу тощо.

Шляхи вдосконалення культури спілкування: ознайомлення з психолого-педагогічною літературою, спостереження, спеціальні вправи, постійне спілкування, громадська активність, розвиток педагогічних, комунікативних, ораторських здібностей, вдосконалення загальної культури.

Заповіді педагогічного спілкування:

1. Відносини з дітьми - фундамент діяльності педагога.

2. У спілкуванні виходити з мети, завдань виховання, інтересів дитини.

3. Орієнтуватись на співрозмовника.

4. Не обмежуватися інформацією, аналізувати мотиви.

5. Усвідомлювати психологічну атмосферу (співпереживати).

6. Самокритичність. Не жалітися на учнів.

7. Вміти слухати і поважати співрозмовника.

8. Тактовність. Взаємність у спілкуванні.

9. Динаміка, розвиток, ініціативність у спілкуванні.

10. Уникати моралізму та негативних установок спілкування.

11. Виключати "голу" критику. Вчасно похвалити чи пожурити. "Не бійтесь бути ласкавими" (В.Сухомлинський). Частіше посміхатись, схвалювати, заохочувати.

12. Розвивати комунікативну пам'ять, уяву, увагу, загальну культуру.

4. Засоби невербальної комунікації

Обмін інформацією припускає:

• словесне оформлення у внутрішній мові комунікатора ідеї, що виникла;

• висловлення ідеї (проголошення її вголос);

• це висловлення повинне бути почуте і зрозуміле.

На кожному етапі, за даними П. Мицича, відбувається втрата інформації:

• задумано 100 % інформації;

• поріг уяви: набуло словесних форм 90 %;

• активний мовний фільтр: висловлено 80 %;

• мовний бар'єр лексичних запасів співрозмовників: почуто 70 %;

• фільтр уяви та бажання: зрозуміло 60 %;

• об'єм запам'ятовування: залишилося в пам'яті 24 % інформації.

Враження, одержане нами від іншої людини, менш ніж на 10 % визначається вербальною комунікацією, тобто словами, що він вимовляє.

Важливіше значення має невербальна комунікація, що охоплює всі засоби спілкування, крім самих слів і їх прямих значень. Основним засобом невербального спілкування є так звана «мова тіла» (те, що ми бачимо) і манера говорити (те, що ми чуємо).

Класифікацію невербальних засобів спілкування розроблено В.А. Лабунською:

• кінесика: експресивно-виразні рухи, поза, жест, міміка, хода, візуальний кон­такт (погляд), напрямок руху, довжина паузи, частота контакту;

• просодика і екстралінгвістика: інтонація, сила голосу, тембр, пауза, подих, сміх, плач, кашель;

• такесика: потиск рук, поцілунок, поплескування;

• проксеміка: орієнтація, дистанція.

Особлива роль у передачі інформації належить міміці – рухам м'язів обличчя. Так, дослідження показали, що при нерухомому чи невидимому обличчі лектора губиться до 10– 15 % інформації. Не менш інформативна пантоміміка – мова жестів, поз, положень частин тіла відносно одне одного.

Установлено, що співрозмовник почуває себе комфортно, якщо знаходиться від партнера по спіл­куванню на такій відстані, що у товаристві приймається за відповідне даному виду спілкування і типу взаємин.

До 45-50 см – інтимна відстань, на якій спілкуються люди, що знаходяться в близьких стосунках, а вторгнення стороннього сприймається як неприємне.

45-120 см – персональна (міжособистісна) дистанція для спілкування зі знайо­мими людьми, друзями: на цій відстані відбувається більшість розмов, співрозмов­ники добре чують і бачать один одного.

120-400 см – соціальна дистанція (зона ділових відносин) для формальних зустрічей у громадських місцях, кабінетах; на відстані понад 2,5 м можна займа­тися своєю справою, не заважаючи іншим.

400-750 см – публічна (формальна) дистанція, звичайно використовується для спілкування з групою людей, слова ретельно підбираються і чітко виговорю­ються, голос голосний, деталі обличчя (міміка) не видні.

Правила використання дистанції:

• не починайте спілкування, в якому ви зацікавлені, з публічної відстані, тому що встановлення контакту майже неможливе;

• перші фрази краще вимовити, підійшовши на соціальну чи формальну від­стань. Щоб співрозмовник підсвідомо налаштувався на співробітництво, най­важливіше варто говорити на персональній міжособистісній дистанції;

• якщо на початку розмови відповідно до тактики його ведення ви наблизитеся до співрозмовника на один щабель (наприклад, із соціальної дистанції на пер­сональну), то швидше з'явиться симпатія у нього до вас. Якщо ж перескочите через щабель, то, імовірно, одержите зворотний ефект.

Дистанції при спілкуванні й особливості керівника і співробітників необхідно брати до уваги при організації робочих місць і зон.