6. Співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

Проблема співвідношення міжнародного та внутріш­нього права теоретично та практично стала притягувати до себе увагу з другої половини XIX ст. Це було пов'язано зі зростанням ролі міжнародного права і з посиленням взає­мозв'язку і взаємозалежності держав. Саме в цей час виник­ли перші доктринальні обґрунтування видів і способів співвідношення міжнародного та внутрішнього права. Як і в сучасній доктрині, це питання розглядали залежно від того, що становить собою міжнародне право, яке коло його суб'єктів, якими є об'єкт і метод міжнародно-правового ре­гулювання, джерела зобов'язань, як слід розуміти держав­ний суверенітет.

Питання про співвідношення міжнародного та внутріш­нього права має як теоретичне, так і практичне значення. Для більшості держав світу міжнародне право давно пере­стало бути чимось екзотичним і далеким від потреб практи­куючого юриста, як це було ще на початку XX ст.

Держави змушені визнати для себе або пріоритет міжнарод­ного співробітництва і, відповідно, міжнародного права, або опинитися перед загрозою глобальної кризи, вийти з якої поодинці неможливо. Більшість держав світу зробили вибір на користь визнання авторитету міжнародного права. До сфери міжнародно-правового регулювання потрапляють усе більше питань, які раніше відносилися, як правило, до сфе­ри виключної внутрішньої компетенції держави.

Трьома основними концепціями, які відображають ці погляди є:

• моністична, що виходить із верховенства внутрішньодержавного права;

• моністична, що ґрунтується на верховенстві міжнародного права;

• дуалістична, що розглядає міжнародне і внутрішньодержавне право як два різні правопорядки.

Моністична теорія теорія ґрунтується на визнанні міжна­родного та внутрішнього права єдиною системою права. При цьому одні прихильники монізму виходять із верхо­венства внутрішнього права держави, інші — з верховен­ства міжнародного права.

Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення на межі XIX—XX століть пе­реважно у працях німецьких юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях

Концепція примату внут­рішньодержавного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу». Як наслідок аб­солютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права роз­глядають міжнародне право як складову частину націо­нальних правових систем.

Теорія примату внутрішньодержавного права неприй­нятна з багатьох точок зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це абсолютно неприй­нятно в умовах розвитку взаємозв'язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом ви­рішення проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що може мати наслідком применшення цінності правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право підніма­ється до рівня захисту прав і інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем збереженню за­гальнолюдських цінностей.

Монізм примату міжнародного права почав свій розви­ток після Першої світової війни. З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак доміную­чим є правопорядок, ґрунтований на міжнародному публіч­ному праві. У крайніх проявах теорія примату міжнародно­го права може доходити до повного заперечення державного суверенітету та навіть до заперечення держави. У такому трактуванні теорія прийнятна хіба що для концепції світо­вої держави, тому що заперечення національного права та держави одночасно заперечує і міжнародне право.

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного права було б помилкою. Зокрема, прийнят­ною слід вважати таку модель співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у внутріш­ньодержавних відносинах діють норми внутрішнього пра­ва, але таким чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У разі ж прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та міжнародного права ма­ють діяти норми міжнародного права (особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку кожна держава може визначати самостійно).

Дуалістична теорія виникла наприкінці XIX ст. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові системи, два різні право-порядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взає­модії цих правових систем, прихильники дуалізму вважа­ють, що норми міжнародного права не можуть діяти у внут­рішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах.

Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання держа­вами своїх міжнародно-правових зобов'язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрі­шнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне — в га­лузі міжнародно-правових відносин, інше — внутрішнє.

Взаємодія міжнародного права із національними правовими системами має такі етапи і рівні:

• міжнародне та національне правотворення

• структурно-функціональні зв’язки норм міжнародного і внутрішньодержавного права

• зв’язки міжнародних та внутрішньодержавних правовідносин

• взаємодія механізмів правового регулювання на стадії реалізації прав та обов’язків

• узгодження міжнародного та внутрішньодержавного права на різних етапах правотворення та реалізації.