5. Ідеї державотворення та філософії історії в. Липинського

Національне питання також перебувало в центрі уваги українського історика, соціолога, публіциста, ідеолога консервативно-монархічного напряму української соціально-політичної думки В'ячеслава Липинського. Його творчість привертає особливу увагу як з погляду практичної реалізації ідей державотворення, так і в контексті сучасного західноєвропейського неоконсерватизму.

Народився В. Липинський 5 квітня 1882 р. в с. Затурцях на Волині в польській шляхетській сім'ї. Під впливом духовно-політичного клімату того часу ще учнем київської гімназії ввійшов до складу української середньої шкільної громади, усвідомив себе українцем, став на шлях хлопоманства. Після закінчення Краківського (історія) та Женевського (агрономія) університетів поселився під Уманню в своєму родовому помісті (маєтку), працюючи над поверненням до українства спольщеної шляхти. Обстоюючи ідеї хлопоманства, все ж таки прагнув до того, щоб шляхта, ставши в своїй політичній свідомості українською, залишилась недекласованою і не втратила свого корпоративного стану.

Прибічник незалежності української держави, В. Липинський був одним з організаторів таємних підготовчих фондів для утворення за межами Російської імперії українського політичного центру, з якого в серпні 1914 р. у Львові утворився Союз визволення України і Головна Українська Рада. Під час першої світової війни служив у російській армії.

Після Лютневої революції 1917 р. В. Липинський організував у Полтаві свою українську військову частину, однак ця діяльність не знайшла підтримки в боку Генерального секретаріату військових справ. Розчарувавшись в діяльності українських революційних демократів, вважаючи їх незрілими до державного будівництва, в 1917 р. став одним з організаторів Української Демократичної Хліборобської партії, для якої розробив програму. Під час Гетьманщини — посол України у Відні, залишаючись на цій посаді до липня 1919 р. Після падіння УНР до 1926 р. жив в Австрії, де очолив створену ним політичну організацію орденського типу Український Союз хліборобів-державників, її політичний орган "Хліборобська Україна". В 1926—1927 рр. був завідуючим кафедрою історії української державності Українського наукового інституту в Берліні. Повернувшись в 1927 р. до Австрії, продовжував науково-публіцистичну та політичну діяльність. У 1930 р. внаслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським проголосив розпуск УСХД, створив нову організацію — Братство українських клясократів-монархістів. Помер в санаторії біля Відня 14 червня 1931 р., похований в рідних Затурцях. Автор праць: "Україна на переломі 1657—1659..." (1920), "Листи до братів-хліборобів" (1919—1926), "Релігія і церква в історії України" (1925) та ін.

При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму.

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де "не-соціаліст" — не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. "Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдности територіально-політичної — а не навпаки" (Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 65). Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу.

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації — це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства.

Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством—колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи не можуть випрямитися, будувати свою державу.

Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Відносячи Україну до недержавних націй, розглядаючи не державність як хворобу українського народу, яка розвивається до смертельності всілякими екстериторіальними віросповіданнями (тобто опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом, В. Липинський зазначав, що причинами цієї хвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники, "без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні "орієнтації" абсолютно нічого не поможуть" (Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Там же. — С. 84).

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами не державності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого "я"; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старих традицій.

Однією з причин не державності України, українського хамства Липинський вбачав в отаманстві, де "замість характеру — рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза" (Липинський В. Хам і Яфет // Гам же. — С. 69).

Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати також тільки з того, що вона "хоче" правити і має "гін" до влади. "Боже помазання, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов'ю продовжує, — на думку вченого, — вище в старше — ось що лягло в тій чи іншій формі в основу народження всіх державних влад цілого світу" (Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 66).

Територія, Земля, Батьківщина — невід'ємні від держави. Остання, з погляду В. Липинського, народжується в хвилину, коли всі мешканці певної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої землі, чужої території, чужої держави. Саме територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. "Громадянство, — наголошував він, — це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі єсть" (Гам же). Відносно держави це: Церква — Христова, Богом установлена, організація природної віри; Армія — організація природної потреби оборони; Родина — організація природної потреби продовження роду; Клас — організація природної потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природної потреби хліба (продуктивні класи).

Важливим чинником організації, Громадянства, за В. Липинським, є авторитет. Коли є загальновизнані, громадські (церковний, воєнний, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися Влада, народжується на території Громадянства його власна Держава. "Без організації і без авторитетів, — слушно зауважує В. Липинський, — немає Громадянства, а є розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже організоване Громадянство, чужа Держава, не те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала" (Гам же). Тільки тоді, коли виникає Держава, Влада, Авторитет, коли місцевий росіянин, поляк, українець відчують себе рідними братами і рідними синами рідної Землі, народжується реальна, а не літературна нація.

Джерелом єдності держави, нації, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творча сила, яка не може бути об'єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, оскільки об'єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти. Вона не може об'єднатись і ненавистю до свого Хама, тому що Хама вона мусить виховувати, а не убивати. Вона не може об'єднуватись ненавистю до Москви чи до Польщі, "бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть одночасно до обох — в петлю самогубця або в дім для божевільних" (Гам же. — С. 74). Щодо наслідування, то ним мусить бути не націоналістичний фашист і не соціалістичний комуніст, а давнього, з часів могутності, старого типу англійський слуга державний.

Ідеал української державності В. Липинський вбачав в династичному правлінні гетьманського типу — гетьманщину, принципом організації якої є "клясократія", тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на визнання авторитету своєї Землі, пов'язаного з ним (клас Хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма — Клясократією з правовою, що законом обмежена і законом обмежується Українською Трудовою Монархією.

Виступаючи за побудову Української держави та незалежність України, В. Липинський був націоналістом в кращому розумінні цього слова. Критично ставлячись до націоналізму, а особливо до його надміру радикальних форм, він вважав, що націоналізм буває двояким: державно-творчим і державно-руйнуючим, називаючи перший патріотизмом, а другий — шовінізмом.

Державно-творчий націоналізм, з погляду В. Липинського, є націоналізмом територіальним і політичним, таким, що сприяє державному життю певної нації, прикладом чого може бути англійський націоналізм. Щодо України, то він має спиратись на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти, для нього мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл, ніж чужинець, який допомагає визволитись від Москви чи від Польщі. Всі свої почуття і весь свій розум такий націоналізм спрямовує на те, щоб створити з ними разом на українській землі спільну окрему державу, а не на те, щоб поза межами України найти союзника, який би допоміг знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

На відміну від державно-творчого державно-руйнуючий націоналізм є містечково-територіальним, віросповідним, що державне життя роз'єднує, як націоналізм єврейський, польський, український. Такий націоналізм завжди знаходить спільну мову з чужоземцями проти своїх власних земляків, як це робили галицькі шовіністи, що їздили до Варшави просити допомоги проти місцевих галицьких поляків.

Будучи націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло "свій до свого") і на моді живучих од вівтарів "національної віри інтелігентів", він знаходить репрезентаторів серед людей озлоблених і егоцентричних (закоханих у собі), які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть (див.: Липинський B. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 77).

В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотом означало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про топлення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, "щоб бути Українцем", а в тому, щоб було честю носити ім'я Українця; вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони "не-Українці"; виховувати в собі насамперед громадянські, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади.

Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість — фанатичними вигуками про "неньку Україну", про "рідну мову", про "ми Українці", про клятих "Московинів і Ляхів" та ін. (Гам же. —

C. 77—78). Він попереджував, що такий "націоналізм" призведе тільки до "руїни" України.

В обгрунтуванні основних теоретичних положень В. Липинський постійно звертався до Історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до своєї доби, грунтовно аналізуючи всі етапи здобуття Україною своєї незалежності, причини її падіння. Такий історичний підхід надає його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що виразно проявляються в його поглядах до тих же традицій. У загальних судженнях В. Липинського традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов'язок творчості і праці, боротьби і руху, де кожний повинен виконувати свої обов'язки так, як наказує йому совість, тобто боротися і творити нове, спираючись на традицію та виходячи з неї.

Як справедливо зазначає Д Чижевський, динамізм В. Липинського — не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, грунтується на визнанні конкретного характеру будь-якого історичного об'єкта. Для нього не існує "нації загалом", "традиції загалом", а існують конкретні історичні нації, традиції, які в кожний певний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються та обновляються.

Динамізм поглядів В. Липинського доповнюється історичним оптимізмом, який поєднується з високою моральністю, оскільки історія в його розумінні — це не беззмістовний потік подій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високу людську правду. Релятивним він вважав поняття "реакційність" і "революційність", які залежать від конкретних умов і відносно дійсності набувають позитивного чи негативного змісту. Характерно також те, що, обстоюючи своєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі і значення народних мас в історичному процесі, де головним для нього залишається почуття поваги до тих цінностей, які реалізуються історичним прогресом. Це характеризує В. Липинського як мислителя, його історіософську концепцію, філософію історії.

Проте слід зазначити, що викладеним вище не вичерпується сутність і зміст філософського та соціально-політичного доробку мислителів української діаспори. Варто було б провести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів на положення України між Сходом і Заходом, формування модерної української нації, розвитку політичної думки в Україні та її класифікації. Потребує дослідження творчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонина, філософські роздуми А. Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.

Рекомендована і використана література

Асмус В. Ф. Философия в Киевском университете в 1914—1920 годах // Вопр. философии. — 1990. — № 8.

Балан Ф., Кордам Б., Кравченко Б. Зарубіжні українці. — К., 1991.

Бедрій А. Дмитро Донцов і ОУН // Сучасність. — 1993. — № 11.

Білокінь С. Довкола таємниці // Петров В. Походження українського народу. — К.,

Винниченко В. Відродження нації. — К., 1990. — Ч. 1—3.

Винниченко В. Записки Кирпатого Мефистофеля. — К., 1927.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., І 991.

Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне! // Вітчизна. — 1989. — № 6—7.

Винниченко В. Сонячна машина. — К., 1989.

Винниченко В. Твори. — X, 1989. — Т. 1—2.

Грифцов Б. Три мыслителя: В. Розанов, Д Мережковский, Л. Шестов. — М., 1911.

Донцов Д. Дух животворний // Україно. — 1993. — № 4.

Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич, 1991.

Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. — К., 1991.

Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.

Донцов Д. Хрестом і мечем // Державність. — 1991. — № 2.

Єфремов С Фрагменти із щоденника // Київ, старовино. — 1992. — № 1

Жулинський М. Спектакль, розіграний для ідеї... // Літ. Україно. — 1990 — 25 жовт

Заставний Ф. Д. Українська діаспоро. — Львів, 1991.

Зеньковский В. В. История русской философии. — М., 1992. — Т. І—II.

Зеньковский В. В. Проблемы психической причинности. — К., 1914.

Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993.

Коропецькмй /. С Богдан-Ярослав Цимбалістий // Сучасність. — 1992 — № 9

Кузьо Т. ОУН в Україні. Дмитро Донцов і закордонна частино ОУН // Сучасність- 1992.-№12.

Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. — Мюнхен; Львів, 1995.

Липинський В. Історико-політична спадщина та сучасно Україно. — Київ, Філадельфія, 1994.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Нью-Йорк, 1954

Липинський В. Україна на переломі 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництво в XVII століттю // Укр. іст. жури. — 1992. — № 2

Липинський В. Хам і Яфет; Донцов і Липинський; Націоналізм, патріотизм і шовінізм; Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність. — 1992. — № 6.

Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філос. і соціол. думка. — 1991. — № 9.

Лосев І. В. Естетичні погляди Дмитро Донцова // Філос. і соціол. думка. — 1992. — №12.

Мотрошилова Н. В. Параболы жизненной судьбы Льва Шестова // Волр. философии. - 1989. - №2.

О России и русской философской культуре: философия русского послеоктябрьского зарубежья. — М., 1990.

Павличко С На зворотному боці автентичності // Сучасність. — 1993. — № 5

Пеленський Я. В. Липинський — засновник державної школи в українській історіографії // Укр. іст. журн. - 1992. - № 2.

Петров В. Етногенез слов'ян. — К., 1972.

Петров В. Особа Сковороди // Філос. і соціол. думко. — 1995. — № 1—6. Петров В. Походження українського народу. — К.# 1992. Петров В. Скіфи: мова і етнос. — К., 1968.

Петров В. Українські культурні діячі УРСР — жертви більшовицького терору.-К., 1992.

Потульницький В. А. Політична доктрина В. Липинського // Укр. іст. журн. — 1992.-N9 9.

Трощииський В. Міжвоєнна укроїнсько еміграція в Європі як історичне і соціальне явище - К., 1994.

Українці в зарубіжному світі. — К., 1991.

Ульяновський В. "В пустелі мені з'явився біс" або про темну магію Віктора Петрова // Філос. і соціол. думка.— 1995. — №1—2.

Флоровский Г. Метафизические предпосылки утопизма // Вопр. философии. — 1990. -№ 10.

Цимбалістий Б. Тавро бездержавносте. — Джерсі Сіті, 1982.

Чижевський Д. Життєпис // Філос. і соціол. думка. — 1990. — № 11.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992.

Чижевський Д. С Л. Франк як історик філософії // Том же.

Чижевський Д. Українська філософія // Українська культура: Лекції зо редакцією Дмитра Антоновича. — К., 1993.

Шестов Л. Апофеоз беспочвенности (Опыт адогматического мышления). — Л., 1991.

Шестов Л. Добро и учение графа Толстого и Ницше (Философия и проповедь). — СПб., 1907 П Волр. философии. 1990. - № 6-7.

Шморгун О. Українська ідея та українська ідеологія в державотворчій концепції В'ячеслава Липинського // Політол. читання. — 1993. — № 4.

Юричик В. Українці за межами України // Київ, старовина. — 1992. — № 4

Янцен В. В. До історії влаштування Дмитра Чижевського то викладання ним в об'єднаному університеті міст Галле і Віттенберга // Філос. і соціол. думка. — 1990. -№ 1.

ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

Лекція 19

Висвітлення стану філософської думки в українській західній діаспорі не означає, що саме тут вона досягає вершини свого розвитку, тоді як у метропольній Україні в розвитку філософії спостерігається повний занепад, викликаний однобічністю орієнтації на догматичний марксизм. Такий погляд далекий від істини, як і замовчування того, що розвиток філософської думки в метропольній Україні відбувався в досить складних і трагічних умовах для самої філософії та її представників — професійних філософів. Ці питання ще чекають свого дослідження, тому тема "Філософія в Україні радянської та пострадянської доби" поки що залишається справою недалекого майбутнього, оскільки нині можна окреслити лише її загальні риси. Підтвердженням тому може бути розділ І. Бичка, М. Тарасенка, В. Табачковського "Світоглядно-філософська ситуація в Україні крізь руїну до самовідродження (20—90-ті роки)" у підручнику з історії філософії України (Історія філософії України. — К., 1994. — С. 390—408). Він занадто схематичний, емоційно насичений, але збіднений теоретико-філософським змістом. Це стосується також праці М. Роженка, яка зорієнтована на документальність, проте не позбавлена емоційності та певної суб'єктивності оцінок (Роженко М. Трагедія академіка Юринця (Штрихи до історії української філософії радянської доби). — К., 1996).

При опрацюванні теми "Філософія в Україні радянської та пострадянської доби" ми не можемо абстрагуватися від тих умов, за яких вона формувалася. Розпочати тут варто з того, що втрати, які понесла інтелігенція в роки революції і громадянської війни, виїзд за кордон значної частини наукової і творчої інтелігенції, висилка за межі колишнього СРСР провідних учених немарксистської орієнтації не могли не вплинути на стан освіти, науки, культури в країні. Залишившись без високопрофесійних кадрів, особливо в галузі суспільствознавства, партія ВКП(б) та радянський уряд починають приймати спішні заходи для підготовки таких учених, які б повністю були відданими новій владі і стали проповідниками її політичних та ідеологічних доктрин. Основою їх стає концепція пролетарської культури та загальна орієнтація на марксизм в ленінській інтерпретації, які ще в 1905 р. В. Брюсов назвав цензурою партії більшовиків в її прагненні до встановлення істини "в останній інстанції". З цією метою відкривається Комуністична академія, Інститути червоної професури, робітничі факультети, реформується вся система освіти та науково-теоретичних досліджень, характер і зміст суспільно-політичної преси.

У формуванні марксистського, точніше "марксистсько-ленінського світогляду", провідна роль відводилася часописам "Под знаменем марксизма", "Вестник Коммунистической академии", рупору партії більшовиків — газетам "Правда" та "Известия", завданням яких було виправдання більшовицького курсу та його "успіхів у розбудові шляхів до світлого майбутнього". З цією метою було створено Інститут Маркса—Енгельса, розпочалося видання їхніх праць, маловідомих у Росії. Показово, що видання цих праць розпочалося не з тих, в яких відбивався аудентичний марксизм, а з позитивістсько-орієнтованої "Діалектики природи" Ф. Енгельса, що збіглося з другим виданням книги В. І. Леніна "Матеріалізм та емпіріокритицизм". їх широке обговорення в пресі 1925 р., а перед цим сумнозвісний ленінський філософський заповіт "Про значення войовничого матеріалізму" стали основою визначення філософського курсу в СРСР, що стало предметом філософської дискусії між групою Деборіна (діалектики) та групою Тимірязєва (механісти). Наслідком цієї дискусії стало визнання того, що єдино правильною системою світогляду, розуміння та пояснення світу, сенсу та призначення людського буття є марксизм-ленінізм та його філософія — діалектичний та історичний матеріалізм. Все, що йшло від імені цієї філософії, вважалося видатним досягненням, хоч такими досягненнями поставали незрілі соціальні побудови, утопічні їх обгрунтування, сумнівні в теоретичному відношенні узагальнення. У зв'язку з цим починається боротьба за утвердження "марксистсько-ленінського природознавства", яке, розпочавшись з дискусій 30-х років, завершилося не тільки встановленням повного контролю політично-ідеологічної системи над природознавством, але й розгромом цілого ряду наукових напрямів, фізичним знищенням їх представників, "одностайно засуджених радянським народом11. Власне цього й варто було чекати від проголошеного Й. Сталіним "повороту на філософському фронті" в грудні 1931 р. з його оцінкою деборінців "меншовикуючим ідеалізмом". До керівництва на філософському фронті прийшли молоді вихованці Інститутів червоної професури на чолі з М. Митіним. Відбувся перехід від філософії до політики, псевдо-філософії до анти-філософії, вершиною якої став "Короткий курс ВКП(б)". Саме цей своєрідний катехізис ортодоксального марксизму-ленінізму-сталінізму став трактуватись як вершина розвитку радянської суспільно-політичної та філософської думки. Критерій практики тут замінювався посиланням на вирвані із загального контексту цитати з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна, філософію зводили до коментування рішень партійних з'їздів та пленумів як "видатних досягнень марксистської теорії, її подальший розвиток в нових умовах".

Такі процеси не могли знайти свого відбиття в Україні, яка у формальному статусі УРСР продовжувала залишатися на положенні колонії, щоправда уже нового типу в складі СРСР, до певного часу зберігаючи видимість своєї незалежності і самостійності. Однак уже з перших днів утвердження радянської влади в Україні культура, освіта, наука перетворюються в поле ідеологічної боротьби, де авторитету немарксистських поглядів у тлумаченні суспільних процесів протиставляється марксистсько-ленінський підхід як єдино допустимий у сфері суспільно-гуманітарних наук і філософії. У Київському університеті закриваються юридичний та історико-філологічний факультети, а потім університет реорганізовується у Вищий інститут народної освіти (ВІНО), а з 1926 р. — Київський інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (КІНО). Організовуються робітничі факультети, до вузів призначаються комісари, проводиться чистка студентів і викладачів. Натомість для підготовки фахівців марксистсько-ленінської орієнтації створюються навчальні і науково-дослідні установи: Харківський Комуністичний університет ім. Артема з кафедрами марксизму та марксознавства (1922), на основі якого в 1924 р. організовується Український інститут марксизму (з 1927 р. — Український інститут марксизму-ленінізму — УІМЛ), в 1931 р. створюється Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських вузів.

З 1927 р. почав виходити журнал УІМЛ "Прапор марксизм/' (пізніше "Прапор марксизму-ленінізму", а з 1934 р. — "Під марксо-ленінським прапором"). У цьому напрямі відбувається реорганізація філософсько-соціологічної думки, наукової та освітньої роботи. При Українському інституті марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ з двома кафедрами — філософії та соціології. Голова президії цього відділу С. Семковський очолив кафедру філософії, а його заступник В. Юринець — кафедру соціології. У відділі (і на кафедрах) працювали О. Бервицький, В. Беркович, Ф. Бєляєв, Я. Білярчук, Я. Блудов, С. Генес, П. Демчук, Р. Левік, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко, В. Ас мус, Я. Розанов, Т. Степовий, А. Хвиля, Е. Фількенштейн та ін. Між кафедрами філософії і соціології були тісні зв'язки, розроблялася спільна проблематика, де характери обох керівників, за оцінкою М. Роженка, — рішучий і безапеляційний Семковського і м'який, податливий Юринця — доповнювали один одного (Див.: Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 11). Певною мірою доповнювали вони один одного і спрямованістю своїх філософських поглядів, високим професіоналізмом.

Семковський (Бронштейн) Семен Юлійович

Народився 1882 р. в м. Могильові. Закінчив Петербурзький університет, з 1900 р. брав активну участь в соціал-демократичному русі як меншовик центристського напряму. Тривалий час С. Семковський перебував в еміграції, після повернення з якої ввійшов до складу меншовицького ЦК. В. Ленін знав праці С. Семковського, часто критикував їх за поступки ідеалізму та відходження від ортодоксального марксизму в більшовицькій інтерпретації. У 1918 р. він переїхав в Україну, працював спочатку викладачем Київського університету, а в 1920—1922 роках — професором Харківської академії теоретичних знань. Тут він заснував першу в Україні науково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, яка потім перетворилася на Український інститут марксизму, в якому до 1931 р. завідував кафедрою філософії. В 1929 р. обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1934 до 1936 р. С. Семковський очолював кафедру історії європейської культури і комісію філософії при ВУАН. Необгрунтовано репресований і розстріляний 18 березня 1937 р. Реабілітований посмертно.

Наукові інтереси С. Семковського були широкими. Це і проблеми діалектичного та історичного матеріалізму, філософські питання природознавства. Обстоюючи діалектико-матеріалістичний світогляд, не сприймав точок зору ні деборінців, ні механістів. Загрозу деборінівської концепції вбачав у відродженні еклектики та схоластики, а обмеженість механістів — у невизнанні діалектики. На противагу механістам обстоював внутрішню активність матерії як об'єктивної реальності, незалежної від свідомості. Вважав, що рушійною силою розвитку є іманентні, внутрішні суперечності, які властиві кожній ланці розвитку і штовхають її до переходу в іншу. Однак закон заперечення заперечення він ототожнював з тріадою як послідовної зміни тези, антитези, синтезу. Виступав проти індетермінізму, обстоював діалектичний зв'язок причини й наслідку, об'єктивну природу випадковості, універсальний всезагальний взаємозв'язок предметів та явищ об'єктивної дійсності, їх відображення в свідомості людини та людському мисленні. Порушуючи питання про природу зведення, вважав за необхідне виявляти умови і наукову правомірність самого зведення.

Юринець Володимир Олександрович

Як і С. Семковський, В. Юринець отримав ґрунтовну філософську освіту. Народився він 1891 р. в с. Олеськи Буського району Львівської області.

По закінченні Львівської гімназії вступив до Львівського університету, з якого в 1910 р. після масових сутичок львівських студентів з владою і польськими студентами переїхав до Відня. У Віденському університеті вивчав математику, фізику, філософію, пізніше продовжував навчання в Берліні і Парижі. Слухав лекції Е. Маха, З. Фрейда, знав десять іноземних мов. Під час першої світової війни здався в російський полон. Під впливом більшовицької агітації в 1920 р. В. Юринець вступив до Червоної Армії, де працював політпрацівником, редагував армійські газети. В тому ж 1920 р. вступив до КП(б)У, працював у Галицькому освітньому комітеті під керівництвом Ф. Кона. В 1921 р. переїхав до Москви, де закінчив Московський інститут червоної професури. Уже на перших курсах він надрукував наукову працю про Е. Гуссерля, привернувши увагу А. Деборіна і деборінівської школи знанням мов, ерудицією, філософською підготовкою. По закінченні Інституту червоної професури працював у Комуністичному університеті народів Сходу, професором філософії Першого Московського університету, Інституту народного господарства. В 1925 р. переїхав до Харкова, очолив в Українському інституті марксизму-ленінізму кафедру соціології. В. Юринець входить до складу редколегії головного партійного журналу ЦК КП(б)У "Більшовик України", "Прапор марксизму", письменницького журналу "Червоний шлях". Виявом високої оцінки В. Юринця як вченого-філософа стало його обрання академіком ВУАН у 1929 р. В 1933 р. був виключений з партії, заарештований в липні 1937 р. і розстріляний 4 жовтня 1937р. До цього часу нереабілітований.

Сферою наукових інтересів В. Юринця були діалектичний та історичний матеріалізм, історія філософії, зокрема дослідження класиків матеріалізму минулого І найвидатніших представників сучасної йому ідеалістичної філософії, філософське осмислення новітніх досягнень фізики. Крім, того, він плідно працював у з'ясуванні генези марксизму, намагаючись синтезувати діалектичний матеріалізм з новітніми досягненнями наукового пізнання, підняти діалектику до рівня сучасної логіки. Його перу належить ряд статей про власне бачення ним творів Г. Сковороди, М. Яцькова, Л. Українки, В. Сосюри, М. Хвильового, П. Тичини, М. Бажана з виходом на усвідомлення необхідного зв'язку мистецтва, культури й філософії.

Серед членів філософсько-соціологічного відділу УІМД високим професіоналізмом володіли П. І. Демчукта В. Ф. Асмус.

Демчук Петро Іванович

Народився 11 червня 1900 р. в містечку Городенка на Станіславщині (нині Івано-Франківська обл.). У 1924 р. закінчив Віденський університет права, а наступного року з групою політичних емігрантів переїхав до Харкова. Закінчивши аспірантуру при Інституті марксизму-ленінізму в 1927р., працював на кафедрі соціології філософсько-соціологічного відділу цього інституту, а потім очолив кафедру філософії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН). П. Демчук був завідуючим кафедрою діалектичного та історичного матеріалізму Харківського інституту радянського будівництва і права, входив до складу філософської комісії при ВУАН. Звинувачений в "українському націонал-фашизмові", в 1933 р. був заарештований і розстріляний 9 жовтня 1937 р. Реабілітований посмертно і символічно перезахоронений на міському цвинтарі Києва.

П. Демчук був ерудованим ученим, володів кількома іноземними мовами. Філософію розглядав як "дзеркало фактичного стану речей", спрямовуючи свою увагу на критичний аналіз сучасної йому німецької філософії, специфічною особливістю якої вважав песимізм, скептицизм та містику, що вели до інтенсифікації процесу політизації фашизму. Значну увагу він приділяв аналізу сучасного йому соціал-демократизму в Західній Європі, білоемігрантської філософії та націоналізму. Поряд з виявленням специфіки названих ідеологічних течій, їх філософських основ допускав ототожнення соціал-демократизму з соціал-фашизмом, філософських партій з партіями політичними, що згодом повернулося проти самого нього, стало підставою для звинувачення в фашизмі та націоналізмі.

Асмус Валентин Фердинандович

Народився 30 грудня 1894 р. в м. Києві. Дитячі та юнацькі роки філософа пройшли в Константановці й Києві. Після закінчення Катерининського приватного німецького училища склав іспит з латини за вісім класів гімназії і вступив на філологічний факультет Київського університету (1914). Ще учнем училища В. Асмус захопився філософією, яка стала предметом його професійних занять під впливом філософських курсів О. Гілярова й В. Зеньковського. По закінченні Київського університету (1919) вів науково-дослідницьку й педагогічну діяльність, працював на кафедрі філософії філософсько-соціологічного відділу Українського інституту марксизму-ленінізму, де підготував і видав працю "Диалектический материализм и логика" (К., 1924). Наприкінці 20-х років переїхав до Москви, що дало йому змогу не зазнати утисків, як його колеги по УІМЛ, плідно працювати на філософській ниві до кінця свого життя (1975). Професор кафедри філософії Московського університету (1939—1956), старший науковий співробітник сектора естетики Інституту світової літератури ім. О. М. Горького (1956—1975) В. Асмус написав ряд фундаментальних праць, присвячених аналізу античної філософії, філософії Нового часу, проблем діалектики в них, творчості Декарта, Канта, В. Соловйова, проблем доказовості й спростування в логіці, інтуїції в філософії й математиці. На його працях "Очерк диалектики в новой истории философии" (1930), "Диалектика Канта" (1930), "Маркс и буржуазный историзм" (1933), "Логика" (1947), "Учение логики о доказательстве и опровержении" (1954), "Декарт" (1956), "Философия Иммануила Канта" (1957), "История античной философии" (1965), "Проблемы интуиции в философии и математике..." (1965) виховувалося не одне покоління радянських філософів. Прихильник діалектичного матеріалізму В. Асмус ніколи не був простим епігоном ортодоксальної марксистської традиції; він завжди знаходив можливість висловити свою точку зору відповідно до розвитку наукового знання, знайти оригінальний поворот думки у постановці й розв'язанні складних філософських проблем. Йому завжди були притаманні високий професіоналізм, відданість справі, виняткова чесність, глибина думки й широка ерудиція, а сам він ніколи не поступався ні честю, ні науковою істиною, ні совістю.

Значна частина українських філософів 20 — початку 30-х років сприймали і підтримували ідею українізації, яку обстоювали М. Скрипник та О. Шумський. Справа в тому, що тогочасне піднесення українського духу, розбурханого революційними подіями, було настільки сильним, що навіть більшовицька Росія не могла його ігнорувати і змушена була підняти на короткий час "українізацію" на рівень державної політики. Ця видимість самостійності, про яку ще в 1927 р. писав секретар ЦК КП(б)У П. Любченко в листах до В. Винниченка, поєднавшись з романтичною вірою, дала поштовх до нового спалаху національно-культурного процесу, неповторної атмосфери творчого співробітництва української мистецької і філософської інтелігенції. Феномен національно-культурного злету 20-х років, репрезентований плеядою таких талановитих митців, як В. Блакитний, М. Вороний, О. Досвітний, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, Л. Курбас, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський, М. Яловий, М. Хвильовий та ін., отримав назву українського відродження. Вони ставили за мету через перегук епох античного світу, Відродження, Нового часу, мислителів і митців великих еллінів, титанів європейських народів після середньовічної доби, видатних мислителів Нового часу з українською культурою здійснити її Великий синтез, підняти на нову висоту національну культуру завдяки синтезу азійського Сходу та європейського Заходу. При всьому романтичному вітаїзмі своїх поглядів, переконаності в справедливості ідеалів соціалізму його представники не могли відбивати й реальну дійсність того часу. Розходження між цією дійсністю та їх ідеалами стало трагедією власного життя цих митців, обірваного або добровільно, або рукою ката в застінках та таборах сталінського тоталітарного режиму в 30-х роках, коли репресивна машина найбільш жорстоко прокотилася по діячах української культури, що дійсно дає підставу називати її відродження як розстріляне Відродження України 9 жовтня 1937 р.

Стосовно розстрілу української філософії, то він почався значно раніше, з січня 1931 р. із продовженням сталінського "повороту на філософському фронті" дискусією в УІМЛ за московським сценарієм. З Москви зі своєю командою приїхав М. Мітін для того, щоб і на Україні розгромити механіцизм та меншовикуючий ідеалізм, уособленням яких стали С. Семковський та В. Юринець. Підсумки дискусії про поворот на філософському фронті України було підведено з урахуванням постанови ЦК ВКП(б) про журнал "Под знаменем марксизма" в резолюції бюро партосередку філософсько-соціологічного відділу УІМЛ від 20 березня 1931 р. В ній зазначалося, що, враховуючи принцип партійності філософії і природознавства, дискусія "розбила легенду про виключність шляху філософської роботи на Україні", закликала йти українській філософії магістральним шляхом Москви, посилюючи боротьбу з урахуванням місцевих умов, борючись проти соціології Грушевського, Єфремова, схеми Яворського, філософського керівництва механіста й меншовика Семковського та ідеаліста Юринця, критикуючи їх, зокрема буржуазний естетизм Юринця (Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 37). Оскільки в Україні не знайшлося своїх Мітіних, то для укріплення філософського фронту сюди з Москви прислали О. Васильєва, А. Сараджева, М. Юшманова. Українська радянська філософія була обезглавлена разом зі смертю М. Скрипника в травні—липні 1933 р., а в 1934 р. було покінчено і з українізацією. До кінця 1937 р. були заарештовані майже всі українські філософи: П. Демчук, М. Яловий — 1933; П. Костецький, Е. Штейберг, Р. Левік — 1934; Я. Блудов, Б. Пароцький, І. Дорошенко, Д. Ігнатюк, М. Нирчук, Н. Білярчук, В. Глухенко, Ф. Давиденко, М. Мухін, Н. Андрійчук, Г. Завада, М. Золотарьов, Л. Фесюра, Я. Розанов, С. Лавров — 1935; Г. Лозових, Г. Ярошевський, Л. Чернін, С. Семковський, Л. Штрум, А. Розанов, І. Атол, Р. Люмкіс, М. Орлов, Ю. Ольман — 1936; А. Сараджев, М. Юшманов — 1937 р. Це далеко не повний перелік репресованих філософів, які працювали в Україні. По відношенню до них важко не погодитися з твердженням В. Табачковського про те, що за передвоєнне десятиріччя в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів з періодичністю кожні два-три роки, і ті, хто пройшов через ці страхітливо-криваві "сита", зрозуміло, практично були уже нездатні на прояв самостійної думки, а міг тільки повторювати "глибокі думки геніального керманича" (Історія філософії України. — С. 402).

Роки сталінського тоталітарного режиму з їх орієнтацією на державну "класику марксизму-ленінізму-сталінізму" нанесли значного удару філософській думці в Україні, але не вбили її. В 1944 р. відкривається філософський факультет Київського університету. Своє функціонування він розпочав у складі трьох кафедр: діалектичного та історичного матеріалізму (проф. Ф. Ф. Єневич), педагогіки (проф. С. X. Чавдаров), психології (проф. О. М. Раєвський). Першим деканом філософського факультету став проф. М. С. Шлєпаков, який через рік заснував нову кафедру історії філософії. В 1946 р. на факультеті діяло п'ять кафедр: історії філософії, логіки, діалектичного та історичного матеріалізму, педагогіки та психології, забезпечуючи підготовку фахівців за спеціальностями філософія, психологія і логіка. В такому складі факультет проіснував до 1955 р., коли він був об'єднаний з історичним факультетом в історико-філософський факультет (декан доц. П. М. Овчаренко) з відділеннями історії та філософії, кожне з яких мало свої вчену та видавничу ради.

За десять років існування філософського відділення було створено кафедри історії і теорії атеїзму, естетики, етики і логіки, новітньої філософії, філософії гуманітарних і природничих факультетів, наукового комунізму, організована лабораторія конкретних соціологічних досліджень. Саме вони склали організаційну структуру відновленого в 1965 р. філософського факультету, деканом якого став проф. В. І. Шинкарук. В різні часи деканами факультету були професори В. К. Танчер, П. С. Дишлевий, І. Ф. Надольний, М. Ф. Тарасенко. Зазнавши певних реорганізацій (виділення окремого факультету соціології і психології — декан проф. В. І. Во-лович), на момент видання книги філософський факультет набув усталену структуру з десяти кафедр: історії філософії (проф. В. І. Ярошовець), філософії філософського факультету (проф. А. М. Лой), етики, естетики та культурології (проф. Л. Т. Левчук), логіки (проф. А. Є. Конверський), філософії гуманітарних факультетів (член-кор. НАН України Л. В. Губерський), філософії та методології науки (проф. І. С. Добронравова), релігієзнавства (проф. В. І. Лубський), політичних наук (проф. П. П. Шляхтун), політології (проф. Ф. М. Кирилюк), першої в історії України кафедри української філософії та культури (доц. М. Ю. Русин). Деканом факультету в 1995 р. було обрано доктора філософських наук професора А. Є. Конверського.

Професорсько-викладацький склад цих кафедр, серед яких 25 професорів, докторів наук, забезпечує читання широкого спектра нормативних та спеціальних курсів, що відповідають міжнародній класифікації філософських дисциплін: філософська пропедевтика, теоретична філософія, практична філософія, соціальна філософія, філософська антропологія, філософія історії, філософія права, феноменологія, філософія культури, філософія і методологія наукового пізнання, історія зарубіжної філософії, сучасна зарубіжна філософія, історія філософії України, логіка, риторика, герменевтика, релігієзнавство та ін. Крім основної функції підготовки викладачів для вузів України (за роки існування факультету було підготовлено 60 докторів і 400 кандидатів наук) філософський факультет є важливим центром наукових досліджень з наведених вище галузей філософського знання. Значний доробок тут належить М. С. Шлєпакову, П. В. Копніну, Д. X. Острянину, В. О. Кудіну, Ю. В. Осичнюку, А. М. Петрусенку, І. М. Карнаухову, В. К. Танчеру, П. С. Дишлевому, В. С. Дмитриченку, М. Л. Злотиній, І. В. Бичку, А К. Бичко, А. О. Пашковій, П. О. Загороднюку, А. І. Горах, А. М. Алексюку, А. Т. Нелепу, В. О. Босенко, Н. Т. Костюк, В. Т. Павлову, М. В. Дученку, В. Г. Антоненку, О. Я. Лисенку, К. П. Руденко, І. Ф. Надольному, А. С. Канарському,

B. С. Лутаю, О. І. Кедровському, Ю. В. Кушакову, Б. А. Гаєвському, Л. Т. Левчук, Ю. А. Калініну, А. М. Лою, Т. І. Ящук, І. С. Добронравовій, Т. Д. Пікапювій, Л. А Сидоренко, Л. А Соловею, В. І. Гусєву, А. І. Трубенку, В. І. Лубському, Л. В. Конотоп, В. І. Ярошовцю, П. П. Шляхтуну, М. Ф. Кирилюку, М. Ю. Русину, В. І. Панченко, О. Ф. Александрове та ін.

У1946 р. було організовано Інститут філософії АН УРСР. З часу його відкриття він став центром науково-дослідницької роботи, підготовки фахівців вищої кваліфікації. Директорами Інституту філософії були відомі як в Україні, так і за її межами вчені-філософи М. Е. Омельяновський, Д. X. Острянин, П. В. Копнін, В. І. Шинкарук. Останній, очоливши Інститут філософії з 1968 р. після від'їзду до Москви П. В. Копніна, продовжує стояти на чолі цього уславленого центру філософської культури України, який в 1996 р. отримав ім'я Г. С. Сковороди. В Інституті філософії сформувалися такі відомі вчені, як М. В. Попович,

C. Б. Кримський, І. П. Головаха, Д. І. Манзенко, В. І. Куценко, В. С. Горський, В. М. Нічик, П. С. Дишлевий, В. І. Колодяжний, Є. Є. Ледніков, В. Ю. Євдокименко, В. П. Іванов, М. О. Булатов, П. Ф. Йолон, М. А. Масловський, В. Г. Табачковський, Н. П. Депенчук, О. І. Яценко, М. І. Михальченко, В. М. Храмова, В. І. Кузнецов, Ф. М. Канак, М. М. Роженко, В. С. Лісовий, В. С. Лукьянець, О. М. Кравченко, О. Я. Мороз, Д. А. Микитенко, Я. М. Стратій, Л. В. Озадовська, М. М. Кисельов, В. С. Крисаченко, С. О. Васильєв, М. М. Мокляк, А О. Ручка, Є. К. Бистрицький, В. П. Загороднюк, Є. І. Головаха, І. В. Бойченко, В. В. Лях, М. І. Лук, Є. І. Андрос, Б. С. Парахонський, А. М. Колодний та ін. В. І. Колодяжний, П. С. Дишлевий, Є. Є. Ледніков пізніше переїхали до Москви, очолили кафедри в московських вузах.

Значну роль у формуванні філософської культури та наукового світогляду молоді інститутів АН України відіграла кафедра філософії АН України, яку спочатку очолював І. П. Головаха, а з 1973 р. М. О. Парнюк. Як науковці тут зростали А. М. Петрусенко, В. М. Свириденко, Ю. Г. Пономаренко, В. А. Рижко (нині директор Центру гуманітарної освіти НАН України), М. Г. Кириченко, Б. І. Конвай, Є. М. Причепій (завідуючий кафедрою філософії Академії легкої промисловості), І. В. Огородник (проф. кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка), А М. Лой (завідуючий кафедрою філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка), В. В. Кизима, Н. І. Мельникова, С. М. Баранович, Б. П. Лазоренко, Б. А. Головко (завідуючий кафедрою Національного аграрного університету), К. К. Жоль, В. І. Підтиченко, І. С. Гонтаржевський, Т. Д. Стародуб, Є. В. Кривець, В. Д. Тихоненко, О. І. Шморгун (головний редактор часопису "Розбудова державності").

Розглядаючи стан філософської думки України радянської та пострадянської доби, варто зазначити, що її розвиток пов'язаний не тільки з Київським університетом, Інститутом філософії та кафедрою філософії АН України. Активізація науково-дослідницької роботи в цих центрах значно вплинула і на рівень філософії у вузах України, що пов'язано з діяльністю професорів М. М. Підтиченко, О. П. Павелка, Л. О. Сморжа, Б. О. Лобовика, Г. І. Волинки, Ю. О. Федіва (Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова); М. О. Логвина, В. П. Ключникова, Є. К. Доломана (Національний аграрний університет); С. С. Гурвича (Інститут фізичної культури); Б. П. Шубнякова, І. А. Бондарчук (Лінгвістичний університет); О. В. Котової, М. М. Гошовського (Університет культури); В. М. Попова (Медична академія); М. М. Ібрагімова (Академія внутрішніх справ); Б. В. Новикова (Політехнічний університет); В. І. Войтка, І. Ф. Зазюна (Інститут вдосконалення вчителів). В контексті висловленого варто назвати М. В. Старченка, М. В. Кашубу, О. М. Січивицю, В. П, Лисого, В. П. Мельника, А Ф. Карася, Ю. М. Вільчинського (Львів); М. М. Сидоренка, С. В. Вовка, М. А. Ожевана (Чернівці); П. П. Бобровського, В. М. Вандишева, О. Ю. Щербину-Яковлеву (Суми); В. Т. Костюка, A. І. Уйомова, В. О. Чайковського, 3. В. Балабаєву (Одеса); B. 3. Цехмістра, І. 3. Цехмістра (Харків); Г. А. Заїченка, О. В. Панфілова, I. А. Мороза, В. М. Судакову (Дніпропетровськ); В. Г. Скотного (Дрогобич); I. П. Стогнія, В. I. Солдатова, В. Г. Шпака (Переяслав-Хмельницький); Д. I. Говоруна (Черкаси); В. М. Ратнікова (Вінниця); В. I. Касьяна, В. X. Лобаса, О. Г. Шутова, В. П. Андрущенка, В. А. Буслинського, А. О. Єрешева, М. Г. Поліщук, В. А. Скуратівського, О. I. Левицьку, В. М. Князева, В. В. Москаленко (Київ).

Зрозуміло, що перелік імен українських філософів нашого часу, наведений вище, далекий до завершення. В його межах все-таки слід зупинитися на тих, хто уже завершив свій життєвий і творчий шлях, ставши надбанням вітчизняної філософської думки: М. С. Шлєпакова, П. В. Копніна, Д. X. Острянина, М. О. Логвина, В. К. Танчера, В. С. Дмитриченка, О. Я. Лисенка, В. П. Павлова, В. І. Куценка, М. О. Парнюка, Н. П. Депенчук, М. В. Грінченка, А. С. Канарського, В. П. Іванова, О. І. Яценка, М. Ф. Тарасенка.

Шлєпаков Микола Степанович

Народився в 1898 р. в с. Маклачисі Маловишерського району Новгородської обл. Учасник громадянської війни, політпрадівник дивізії М. О. Щорса, член РСДРП(б) з дореволюційним стажем. У 1930 р. М. Шлєпаков закінчив Інститут червоної професури, отримав звання професора й розпочав викладацьку роботу з філософії в харківських вузах — інституті комунального господарства, університеті. З 1945 р. працював у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, де був деканом філософського факультету, засновником і першим завідуючим кафедрою історії філософії. Читав курс історії філософії, а в останні роки — спецкурси з критики сучасної буржуазної філософії та соціології. Помер у 1968 р. Послідовно дотримуючись ортодоксальних положень марксистської філософії в її радянській інтерпретації, М. Шлєпаков також знайомив студентів з новітніми надбаннями західноєвропейської філософії І соціології.

Копнін Павло Васильович

Народився 27 січня 1922 р. в с. Гжель Раменського району Московської обл, в сім'ї селянина. В 1939 р. теля закінчення середньої школи вступив на філософський факультет Московського інституту філософії, літератури та історії (знаменитий МІФЛІ). З 1941 до 1944 р. перебував в армії. Філософську освіту завершив в аспірантурі Московського міського педагогічного інституту (1947). Після захисту кандидатської дисертації "Боротьба матеріалізму та ідеалізму в розвитку вчення про сутність судження" був співробітником кафедри філософії Академії суспільних наук, завідуючим кафедрою філософії Томського університету. За період 1947—1953 рр. підготував і опублікував ряд праць з проблем логіки і теорії пізнання: "Формально-логическая и диалектическая подготовка вопроса", "О некоторых вопросах теории суждения", "О логических воззрениях Н. А. Васильева", "О классификации суждений", "Элементарные законы логики и их значение". В 1951 р. в співавторстві з проф. I. М. Осиповим П. В. Копнін підготував оригінальну працю "Основные вопросы теории диагноза". 1955 р. захистив докторську дисертацію "Формы мышления и их роль в познании", деякий час працював завідуючим кафедрою філософії АН СРСР, завідуючим сектором діалектичного матеріалізму Інституту філософії АН СРСР. 1958 р. переїхав до Києва, очолив кафедру філософії Київського політехнічного інституту, а потім — кафедру філософії Київського університету. У 1962—1968 рр. — директор Інституту філософії АН України. У 1968 р. переїхав до Москви, очолив Інститут філософії АН СРСР. Академік АН УРСР, член-кореспондент АН СРСР. Помер 27 червня 1971 р. в Москві, похований на Новодівичому кладовищі.

Київський період життя й діяльності П. В. Копніна був найпліднішим у його творчості Талановитий педагог, він знайшов тут прекрасну аудиторію для пропаганди й розвитку своїх ідей, створив свою світоглядно-гносеологічну школу, належністю до якої може гордитися кожний український філософ. Його лекції з теорії пізнання на філософському відділенні історико-філософського факультету в університеті приваблювали не тільки студентів-філософів, а й студентів інших факультетів. Читав образно, захоплював слухачів силою своєї логіки, аргументованості, а головне — неординарністю думки, новизною в трактуванні складних проблем гносеології. Саме на цих лекціях були апробовані "Діалектика як логіка", "Вступ в марксистсько-ленінську гносеологію" — праці, що принесли заслужену славу П. В. Копніну як оригінальному мислителю, для якого головним була наукова істина, а не кон'юнктурна ідеологічна підпорядкованість філософії. Саме творчий підхід П. Копніна до автентичного осмислення марксизму зумовив основну спрямованість київської школи філософів, орієнтованої на розкриття світоглядних, методологічних і гносеологічних аспектів розвитку наукового пізнання, проблем діалектичної логіки, розвиток діалектики як теорії пізнання діалектичного матеріалізму, з'ясування взаємозв'язку філософії з іншими науками, соціальної функції світогляду, обгрунтування творчої активності суб'єкта пізнання. Це коло наукових інтересів ученого спричинило безпосередній вихід у 70-х роках його учнів і послідовників на проблему людини, близьку до неомарксистських інтерпретацій західноєвропейської філософії. Праці П. В. Копніна неодноразово видавалися за рубежем. 1973—1974 рр. вони були оформлені в трьохтомному виданні "Диалектика как логика и теория познания" (М., 1973), "Диалектика, логика, наука" (М., 1973), "Гносеологические и логические основы науки" (М., 1974).

Острянин Данило Хомич

Народився 30 грудня 1906 р. в с. Більськ Полтавської обл. в родині селянина. Закінчив Інститут червоної професури (1929) у Харкові. З 1930 р. — на викладацькій роботі у вузах України. В 1952 р. Д. Острянина було призначено директором Інституту філософії АН УРСР. Доктор філософських наук з 1953 р., в 1957 р. обраний членом-кореспондентом АН УРСР. З 1962 р. він завідував кафедрою діалектичного та історичного матеріалізму Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. В останні роки життя — професор-консультант філософського факультету Київського університету. Помер 17 травня 1988 р.

Напрям філософських досліджень Д. Острянина — історія філософії в Україні й Росії, історія боротьби за матеріалізм у природознавстві. На основі ґрунтовного аналізу праць діячів вітчизняного природознавства, архівних документів розгорнув широку панораму формування матеріалістичного світогляду в середовищі українських і російських природознавців, розкрив характер їх філософського мислення. Узагальнюючи конкретно-історичний матеріал, дав аналіз основ філософського світогляду багатьох вітчизняних природознавців. Це знайшло відображення в працях вченого "Мировоззрение И. И. Мечникова" (X., 1948), "Боротьба за матеріалістичні ідеї у вітчизняній біології в першій половині XIX століття" (К., 1952), "Світогляд О. М. Радищева" (К., 1953), "І. І. Мечников у боротьбі за матеріалізм у природознавстві" (К., 1954), "Світогляд М. О. Максимовича" (К., 1960), "Борьба за материализм и диалектику в отечественном естествознании (вторая половина ХГХ — начала XX в.)" (К., 1984); "Материализм и диалектика в отечественном естествознании (конец ХУШ — первая половина ХГХ в.)" (К., 1984).

Логвин Мирон Онисимович

Народився в с. Бреусовці на Полтавщині в сім'ї робітника. Досить рано розпочав трудову діяльність, працював учителем, вів профспілкову роботу. З 1922 р. почав працювати у навчальних закладах (Полтава, Харків). Саме на цей час припадає його захоплення філософією. М. Логвин бере активну участь у філософських дискусіях, виступає за утвердження діалектичного матеріалізму в природознавстві. В 1933 р. закінчив Інститут червоної професури. В 1935 р. М. Логвину було присвоєно звання професора. Наприкінці 30-х років філософ був звинувачений в українському націонал-фашизмі, звання було зняте, а його самого вислано в Самару. Учасник Великої Вітчизняної війни. В 1948 р. закінчив ВПШ при ЦК КПРС. Переїхавши до Києва, працював доцентом, завідуючим кафедрою філософії і наукового комунізму Української сільськогосподарської академії. В 1965 р. захистив докторську дисертацію на тему "Метод условных рефлексов И. П. Павлова и методологические проблемы современной физиологии высшей нервной деятельности". В останні роки свого життя працював професором кафедри філософії Української сільськогосподарської академії. Помер 1977 р., похований у Києві.

Танчер Володимир Карлович

Народився 7 квітня 1915 р. в м. Бахмач Чернігівської обл. Після закінчення в 1932 р. Сновської (тепер Щорсівської) школи ФЗУ до 1949 р. працював на залізничному транспорті. В 1948 р. заочно закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту, а через рік філософський факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. З цього року працював в університеті на посадах асистента, доцента кафедри діалектичного та історичного матеріалізму. В 1959 р. заснував кафедру історії і теорії атеїзму, на якій працював завідуючим кафедрою до 1986 р., професором — до 1989 р. Заступник декана філософського факультету (1953), декан філософського факультету (1954—1955), заступник декана історико-філософського факультету (1955—1958), декан філософського факультету (1968—1972). В. Танчер доктор філософських наук, з 1963 р. — професор. Докладав зусиль до демократизації та піднесення філософської освіти в Україні. За сумісництвом працював старшим викладачем у Київській вищій партійній школі (1950—1953), професором Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1972—1986). У 1984 р. В. Танчеру було присвоєно звання "Заслужений діяч науки України". Помер у 1998 р., похований у Києві. Автор більш як 370 друкованих праць, в тому числі монографій і підручників: Знищення протилежності між розумовою і фізичною працею (К., 1954); Основи атеїзму (К., 1961); Основи наукового атеїзму (К., 1971); Современный верующий (М, 1970); Молоді про атеїзм (К., 1972); Критика соціального фідеїзму (К., 1975); Проблеми теорії наукового атеїзму (К., 1985); Релігієзнавство (К., 1987). Праці В. Танчера неодноразово перевидавалися, були перекладені молдавською, угорською та іспанською мовами.

В. Танчер здійснював наукові дослідження в галузі соціальної філософії, особливо історії і теорії релігії та атеїзму. Він розробив оригінальну концепцію і програму курсу наукового атеїзму як марксистського розуміння релігієзнавства. В доробку вченого концепція періодизації протестантизму на ранній і пізній, періодизації історії руського православ'я, класифікація неорелігій, розробка проблем історії і сучасності українського православ'я, історії іудаїзму та ісламу. В. К. Танчер запропонував розглядати релігійну свідомість як структуру єдності елементів: анімічних, міфологічних, магічних і фетишистських ідей та почуттів. Витриманий, толерантний, В. Танчер користувався популярністю серед викладачів і студентів, які з любов'ю називали його "папа Карло".

Дмитриченко Володимир Савелійович

Народився 15 березня 1925 р. в с. Білозір'я (нині Черкаська обл.). По закінченні сільської середньої школи в грудні 1941 р. вступив до Сталінградського ФЗУ № 21. З вересня 1942 р. — в діючій армії на фронтах Великої Вітчизняної війни. Після важкого поранення в лютому 1945 р. за інвалідністю був демобілізований з армії, вступив на педагогічні курси Черкаського учительського інституту. У вересні 1945 р. В. Дмитриченко став студентом цього інституту, а через рік перевівся на філософський факультет Київського університету. Після закінчення університету (1951) став слухачем курсів підготовки викладачів суспільних наук при КДУ. В 1952— 1956 рр. — асистент, старший викладач кафедри історії філософії Київського університету. Після захисту кандидатської дисертації (1956) — доцент цієї кафедри, на якій працював до кінця свого життя, за винятком науково-педагогічних відряджень до В'єтнаму (1964) та НДР (1970). Основний свій курс з історії античної філософії В. Дмитриченко читав українською мовою, орієнтував слухачів на вивчення першоджерел. Доктор філософських наук з 1981 р. Автор більш як 50 наукових праць з історії філософії, основні з яких: Суспільно-політичні погляди Я. П. Козельського (К. 1957); Розвиток філософської думки в стародавньому Китаї (у співавторстві з В. І. Шинкарук) (К., 1959); Соціалістична думка на Україні в 70 — на початку 80-х років ХІХст. (К., 1974).

В. С. Дмитриченко належав до покоління філософів-шестидесятників. Свою увагу він спрямував на дослідження наукових передумов історичного місця революціонерів-демократів, революційного демократизму та утопічного соціалізму в Україні. Він грунтовно проаналізував соціальні погляди М, П. Драгоманова, С. А. Подолинського, Ф. П. Вовка. В дослідженні названих проблем виявив ряд цікавих деталей, що стосувалися "білих плям" історії вітчизняної суспільної думки, характеру формування соціал-демократичних партій. Результати досліджень В. Дмитриченка, його прагнення до об'єктивного висвітлення вітчизняної філософської і соціально-політичної думки не вкладалися в рамки офіційної історіографії того часу, викликаючи негативну реакцію з боку ідеологічних офіозів. Це несприятливо позначилося на його науковій діяльності, на сім років відсунуло захист докторської дисертації, що й фактично обірвало його життя 23 грудня 1981 р.

Лисенко Олександр Якимович

Народився 5 травня 1925 р. в с. Ганнівка Петрівського району Кіровоградської обл. в сім'ї селянина. Після закінчення середньої школи (1941) деякий час залишався в рідному селі, а з 1943 р. — в діючій армії на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1946 р. вступив на історичний факультет Львівського університету, який закінчив у 1951 р. Наступні два роки навчався на курсах викладачів суспільно-економічних дисциплін при Київському університеті. По закінченні О. Лисенко працював викладачем кафедри марксизму-ленінізму Харківського політехнічного інституту. В 1954—1956 рр. — аспірант Інституту філософії АН УРСР, в якому залишається працювати після захисту кандидатської дисертації. У 1959— 1964 рр. — консультант відділу науки і культури ЦК Компартії України. В 1964 р. його було призначено завідуючим кафедрою філософії Київського автодорожнього інституту, звідки 1973 р. перейшов до Київського університету, в якому до кінця свого життя обіймав посаду завідуючого кафедрою історичного матеріалізму. Неодноразово виїздив за кордон в наукові відрядження, читав лекції в університетах Куби, Болгарії, НДР, вів плідну науково-організаційну роботу, протягом 12 років (1974—1986) очолював спеціалізовану раду по захисту кандидатських і докторських дисертацій, був членом методичної ради Мінвузу України, редактором міжвузівського збірника "Проблеми філософії". Помер 19 квітня 1990 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

О. Я. Лисенко — автор 150 наукових робіт із проблем історії філософії, культури, соціальної філософії. До творчого доробку вченого належить дослідження соціально-філософських проблем науково-технічної революції, взаємозв'язку матеріального та ідеального в соціальному розвитку, діалектики соціальних процесів, соціально-філософських проблем творчої діяльності. Значну увагу він приділяв історії вітчизняної філософської думки, зокрема аналізу соціальних поглядів І. Я. Франка. Власне розуміння поставлених проблем, шляхів та засобів їх розв'язання знайшло відображення в основних його працях "Комунізм і формування нової людини" (К.( 1962); "Пережитки капіталізму в свідомості людини та шляхи їх подолання" (К.( 1960); "Соціальні погляди Івана Франка" (К., 1958); "Соціально-філософські проблеми науково-технічної революції" (К., 1974); "Формування людини в умовах розвинутого соціалізму" (К., 1976); "Комунізм і формування особи" (К., 1978); "Матеріальне і духовне в соціальному розвитку" (К., 1980); "Соціалізм і творчість мас" (Ю, 1981); "Соціально-філософські проблеми творчої діяльності" (К., 1981); "Діалектика соціальних процесів" (співавт. — К., 1983); "Духовна культура соціалізму" (К., 1986). Підготовлені в дусі свого часу, вони відрізнялися прагненням до пошуку суті, філософського осмислення тих питань, які ставило саме життя.

Павлов Василь Терентійович

Народився 21 березня 1915 р. в с. Стара Ерикла Теренгульського району Ульяновської обл. Після закінчення початкової школи працював лісорубом в ліспромгоспі Кузоватського району. З 1935 до 1936 р. навчався в Павенецькому водному технікумі, Петрозаводськом культурно-освітньому технікумі (Кар. АРСР), але не закінчив у зв'язку з їх закриттям. У 1937 р. склав екстерном іспити за середню школу і вступив на історико-філологічний факультет Карело-Фінського державного університету. Після закінчення університету в 1942 р. служив у лавах Радянської Армії. Демобілізувавшись у 1945 р., працював викладачем російської мови і літератури в Сталінградському машинобудівельному технікумі, а з 1946 до 1948 р. — штатним лектором Центрального лекційного бюро при Комітеті у справах Культосвітніх закладів Ради Міністрів Карело-Фінської РСР. В 1948—1951 рр. — аспірант Інституту філософії АН СРСР. В 1951 р. захистив кандидатську дисертацію і за конкурсом був прийнятий на роботу в Київський університет ім. Т. Г. Шевченка старшим викладачем кафедри логіки філософського факультету. З 1956 по 1961 р. — доцент кафедри діалектичного та історичного матеріалізму, доцент кафедри етики, естетики і логіки. У 1969 р. захистив докторську дисертацію "Логіко-методологічні функції категорій простору, часу і причинності". З 1971 по 1986 р. був завідуючим кафедрою логіки філософського факультету Київського університету. Професор з 1972 р. Помер 2 жовтня 1998 р., похований на міському кладовищі м. Києва.

У центрі наукових інтересів В. Т. Павлова — проблеми відношення між поняттями, об'єктивного змісту та основ форм і законів мислення, логіко-методологічних функцій категорій причини, простору та часу. Аналізуючи логічну структуру останніх, їх роль в побудові окремих логіко-категоріальних структур, логічних форм і законів, вчений виходив на розгляд логіко-методологічних функцій цих категорій в побудові логічної системи методів пояснення та передбачення, використовуючи для обгрунтування своєї точки зору досягнення квантової механіки, математики, апарат математичної логіки. В. Павлов одним із перших в Україні почав читати курс математичної і модальної логіки. Автор близько 100 наукових робіт, у тому числі шести монографій і навчальних посібників. Виховав ряд відомих українських логіків, серед яких І. С. Семенов, І. М. Волошко, В. І. Омельянчик та А. Є. Конверський, який очолив відновлену в 1993 р. кафедру логіки.

Куценко Володимир Ілліч

Народився 18 лютого 1921 р. в с. Благодатне Павлоградського району Дніпропетровської обл. У 1938 р. закінчив Новомосковський педагогічний технікум, працював вчителем середньої школи в м. Павлограді. Учасник фінської і Великої Вітчизняної воєн. Після демобілізації закінчив екстерном історичний факультет Київського університету, а в 1948 р. Республіканську партійну школу при ЦК КП(б)У. Працював завідуючим відділом газети "Молодь України". В 1950—1953 pp. — аспірант Академії суспільних наук у Москві. Після захисту дисертації з 1953 по 1960 р. працював старшим викладачем, доцентом, а з 1969 р. завідуючим кафедрою журналістики ВПШ при ЦК Компартії України. В 1970 р. перейшов на наукову роботу в Інститут філософії АН УРСР, де обіймав посаду завідуючого відділом історичного матеріалізму і радника при дирекції Інституту. Одночасно працював головним редактором журналу "Філософська думка" (1971—1976), заступником академіка-секретаря Відділення історії, філософії і права АН УРСР (1975— 1993). В Інституті філософії працював до кінця свого життя, захистив тут докторську дисертацію "Социальные задачи. Их генезис и разрешение (Общеметодологический аспект)", отримав звання професора. В 1976 р. його було обрано членом-кореспондентом, а в 1985 р. академіком АН України. Помер 6 січня 1998 p., похований у Києві.

Коло наукових інтересів В. І. Куценка — соціальна філософія та теорія управління, де він є одним із загальновизнаних фахівців у галузі дослідження сутності, структури і механізмів формування та розв'язання суспільних проблем і соціальних завдань, методологічних проблем соціального передбачення і прогнозування, управління творчими процесами. Наукові дослідження В. І. Куценка відрізнялися актуальністю і новизною, фундаментальністю, глибиною філософсько-теоретичного аналізу, виваженістю і толерантністю критики. Узагальнені в більш як 150 наукових працях, серед яких 10 індивідуальних і 12 колективних монографіях, зокрема "Передбачення і життя" (К., 1966); "Про наукове управління творчим процесом" (К., 1971); "Социальная задача как категория исторического материализма" (К., 1972); "Методологические проблемы социального предвидения" (К., 1977); "Вопросы прогнозирования общественных явлений" (К., 1978); "Социальное познание и социальное управление" (К., 1979); "Общественные проблемы: генезис и решение (Методологический анализ)" (К., 1984); "Категории исторического материализма: их роль в познании и преобразовании социальной действительности" (К., 1985); "Категории исторического материализма и их методологическая функция" (К., 1986); "Методологические проблемы социального познания" (К., 1987); "Общественные отношения (Социально-философский анализ)" (К., 1991), які отримали високу оцінку вітчизняних та зарубіжних учених.

Творча наукова діяльність В. І. Куценка поєднувалася з науково-організаційною і громадською діяльністю. Вченим була розроблена й організована реалізація дослідницької програми розвитку філософії, зокрема соціальної філософії як категорії суспільного пізнання і соціальної дії, організований методологічний семінар з дослідження методологічних проблем профільних наук. Очолюючи відділ Інституту філософії, він виховав плеяду видатних вчених, які успішно працюють в науково-дослідних закладах та вузах України, був керівником і членом багатьох наукових рад, науковим редактором і рецензентом наукових праць, сприяючи підвищенню їх теоретичного рівня та практичної значущості.

Парнюк Михайло Олексійович

Народився 20 жовтня 1919 р. у с. Мусіївка Хорольського району Полтавської обл. в селянській родині. Закінчив семирічну школу (1935), Сорочинський педагогічний технікум (1938), навчався в Лубенському педагогічному інституті (1938—1941), учасник Великої Вітчизняної війни. У 1951 р. закінчив філософський факультет Київського університету, а в 1954 р. аспірантуру. Після захисту кандидатської дисертації (1955) — доцент кафедри філософії АН УРСР, професор (1971—1973), завідуючий кафедрою (1973— 1991), головний науковий працівник Центру гуманітарної освіти АН України, організованого на базі кафедри філософії (1991—1992). Доктор філософських наук з 1971 р., професор з 1976 р. Заслужений діяч науки України. М. Парнюк автор 140 наукових і науково-популярних робіт, виданих як у СРСР, так і за рубежем (Югославія, Угорщина, Болгарія, Польща, Німеччина). Помер 7 липня 1992 р.

М. Парнюк мав великі організаторські здібності, любив працювати сам і вмів примусити працювати інших. Створений ним колектив кафедри сконцентрував увагу на аналізі гносеологічних, методологічних та соціальних проблем розвитку науки, законів І категорій матеріалістичної діалектики, з 1974 р. підготував та опублікував такі фундаментальні дослідження, як "Гносеологічні і соціальні проблеми розвитку хімії", "Формування світогляду нової людини", "Соціальні, гносеологічні і методологічні проблеми технічних наук", "Соціальні, гносеологічні і методологічні проблеми геологічних наук", "Суб'єкт і об'єкт як філософська проблема".

З 1982 по 1991 р. доробком кафедри та самого М. Парнюка стали монографії "Конечное и бесконечное", "Прерывное и непрерывное", "Пространство и время", "Категории "закон" и "хаос", "Сущность и явление", "Связь и обособленное", "Необходимость и случайность", "Возможность и действительность", "Отрицание отрицания", "Категории количества и качества в науке", "Движение и покой", "Причина и действие", "Условие и обособленное". Вчений брав участь у написанні монографії "Наука и идеология. Критика на буржуазна и ревизионистична концепции" (София, 1983. Т. 4); "Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики" (София, 1981. Т. 1—2); "Диалектическое противоречие —ядро диалектики" (Братислава, 1985). Цікавився нетрадиційною і народною медициною, українською культурою, етнографією, зібрав і упорядкував збірку українських народних прикмет.

У центрі наукових інтересів М. Парнюка була проблема детермінації. Виходячи з визнання того, що предмети і явища детермінуються не тільки причинами, а й умовами, він вичленував і побудував систему категорій детермінізму, розкрив їх взаємозв'язок, послідовність переходу однієї категорії в іншу, послідовно проводячи принципи координації та субординації категорій в їх змістовному аспекті як ланок пізнання. Широко пропагував новітні досягнення філософської думки України. ї хоча йому через відомі причини, зумовлені станом філософії в СРСР, доводилося часто йти на компроміси як стосовно ставлення до людей, так і наукової істини, все-таки його працездатність, подвижництво в науці, прагнення до пошуку істини та нового в науці заслуговують щирої поваги до нього як ученого й педагога. При знятті певних штампів і стереотипів, нав'язаних традицією ортодоксального марксизму-ленінізму, його праці ще довго не втратять актуальності й привабливості глибиною теоретичного і змістовністю категоріального мислення.

Депенчук Надія Павлівна

Український філософ, методолог науки, доктор філософських наук, професор. Народилася 9 грудня 1920 р. на станції Гречане Хмельницької обл. Після закінчення середньої школи (1938) вступила на біологічний факультет Київського університету, навчання в якому перервала Велика Вітчизняна війна. В 1943—1944 рр. — медсестра військового шпиталю. З відновленням діяльності університету (1944) продовжила навчання. По закінченні його Н. Депенчук працювала лектором лекційного бюро у справах культосвітніх закладів при Раді Міністрів УРСР (1946— 1950), редактором журналу "Наука і життя", редактором в Управлінні пропаганди Міністерства сільського господарства УРСР (1950—1951). У 1953—1959 рр. — викладач Київської середньої школи № 72. З 1959 р. — молодший науковий співробітник Інституту філософії АН УРСР, старший науковий співробітник (1964—1972), виконуюча обов'язки завідуючої відділом філософських питань природознавства (1972—1974). Після захисту докторської дисертації (1974) на тему "Теоретизація біології і проблеми співвідношення методів дослідження живого" — завідуюча відділом філософських проблем природознавства; з 1988 до 1992 р. — науковий консультант відділу філософських питань біології та екології. Крім науково-дослідницької вела педагогічну роботу як професор кафедри Інституту підготовки кваліфікації при Київському університеті (1974—1992). Автор близько 100 наукових праць із філософських питань природознавства. Відомий вчений, Н. Депенчук мала добрі організаторські здібності: створений нею науково-теоретичний семінар "Світогляд і наука" був одним з кращих в СРСР. Самостійність та оригінальність думки поєднувалися в неї з переконаністю, умінням відстоювати свою точку зору на противагу номенклатурним чиновникам від науки. Н. Депенчук була вимогливим, суворим і водночас справедливим наставником своїх учнів. Померла 24 березня 1992 р.

Коло наукових інтересів Н. Депенчук досить широке: філософські проблеми походження і сутності життя, біології, генетики, екології, фізики, методології наукового пізнання, етики. Вона орієнтувалася не на догми й штампи, а на досягнення світової науки і суспільної практики, творче використання методології діалектичного матеріалізму, показуючи високі зразки плідності діалектичного мислення. Так, ще в 60-ті роки вона виступила з новаторськими дослідженнями симетрії та асиметрії як специфічних характеристик організації та функціонування живих систем, системності і структурності живого, проблеми цілісності біологічного знання та ідеї доповнювальності як одного з методологічних принципів пізнання не тільки фізичних, а й біологічних об'єктів. Аналіз і філософське осмислення проблем біології здійснювала через зв'язок її з іншими науками (фізикою, математикою) з точки зору як теоретизації біології, так і використання в ній методів інших наук з орієнтацією на методологічну основу системно-структурного аналізу.

З'ясування специфічності включення біології в науково-природничу картину світу, співвідношення аналітичних і синтетичних тенденцій в сучасному природознавстві, емпіричних і теоретичних методів у біології стали передумовою виходу Н. Депенчук на дослідження комплексних проблем та Інтегративних процесів у сучасному природознавстві, форм їх реалізації, а відповідно на межові проблеми в їх світоглядних, гносеологічних та методологічних аспектів. На противагу різного роду "центризмів", розв'язання зазначених проблем,, становлення інтегративного синтезу вона пов'язувала з широким впровадженням еколого-еволюційного підходу. З урахуванням методологічної значущості цього принципу осмислювався в подальшому взаємозв'язок точних наук і біології, етико-моральних аспектів екології, місця технології в системі "наука — виробництво" та ін., необхідність поглибленого та адекватного філософського переосмислення біології людини. Постановка ключових питань методології природничо-наукового пізнання, пошуки відповіді на них апробувалися на семінарах "Світогляд і наука", а потім втілювалися в зміст таких фундаментальних праць, як "Материалистическая диалектика и концепция дополнительности" (К., 1975); "Взаимодействие методов естественных наук в познании жизни" (К., 1976); "Диалектический материализм — методологическая основа теоретического естествознания" (К., 1976); "Диалектический материализм и естественнонаучная картина мира" (К., 1976); "Методологические вопросы теоретического естествознания" (К., 1978); "НТР и современное естествознание" (К., 1978); "Материалистическая диалектика и структура естественнонаучного знания" (К., 1981); "Мировоззрение и естественнонаучное познание" (К., 1983); "Методологические проблемы пограничных проблем естествознания" (К., 1984); "Теоретическое и эмпирическое в современном научном познании" (К., 1985); "Гносеологический анализ математизации наук" (К., 1985); "Интегрирующая функция экологии в современной науке" (К., 1987); "Интегративные процессы в биологии и экологии" (К., 1989), виконаних під керівництвом і за участю Н. П. Депенчук.

Дученко Микола Васильович

Український філософ, доктор філософських наук, професор М. В. Ду-ченко народився 4 вересня 1931 р. в с. Шевченкове Коростишівського району Житомирської обл. Після закінчення середньої школи (1950) вступив на філософський факультет Київського університету, з яким пов'язав усю свою науково-педагогічну діяльність: спочатку аспірант філософського факультету (1955—1958), інспектор-методист з навчальної роботи (1959—1960), виконуючий обов'язки доцента кафедри діалектичного та історичного матеріалізму, заступник декана факультету країн народів соціалістичної демократії (1960—1962), декан підготовчого факультету для іноземних громадян (1962—1970), заступник директора Інституту підвищення кваліфікації при Київському університеті (1970— 1973). Докторську дисертацію захистив 1971 р., звання професора здобув у 1972 р. На той час це був наймолодший доктор філософських наук і професор в Україні. У 1973 р. обійняв посаду завідуючого кафедрою філософії гуманітарних факультетів КДУ, а в 1978 р. — кафедрою діалектичного матеріалізму названих факультетів. Помер 19 квітня 1988 р. Похований на Байковому кладовищі в м. Києві.

Коло інтересів М. Дученка — проблеми теорії пізнання, діалектики суб'єкта та об'єкта, взаємозв'язку науки і практики, методологічні проблеми суспільствознавства. Результати дослідження названих проблем узагальнені в працях "Категорії суб'єкта та об'єкта в теорії пізнання діалектичного матеріалізму" (К., 1964); "Проблема об'єкта в марксистсько-ленінській теорії пізнання" (К., 1970); "Познание и идеология" (К., 1960); "Методологические проблемы обществоведения" (К., 1980); "Природа человеческого познания" (К., 1971); "Взаимосвязь теории и практики" (М., 1981) привертають увагу тим, що розгляд зазначених аспектів філософії він проводив не тільки в гносеологічному, а й у широкому висвітленні діяльного аспекту людського буття, притаманного київській світоглядно-гносеологічній філософській школі, започаткованій П. В. Копніним. Він не тільки продовжував традиції цієї школи, а й творчо розвивав їх у нових умовах, як і такі талановиті представники цієї школи, як О. І. Яценко, В. П. Іванов, А. С. Канарський.

Яценко Олексій Іванович

Народився 11 жовтня 1929 р. в с. Сніжне Донецької обл. У 1948 р. закінчив середню школу і через рік вступив на філософський факультет Київського університету. По завершенні навчання перебував на низовій партійній роботі в Київській обл. (1954—1957). В 1957 р. вступив до аспірантури Київського університету. Після закінчення її працював старшим викладачем, а потім доцентом Житомирського сільськогосподарського інституту (1959—1964). Повернувшись до Києва, працював доцентом кафедри філософії природничих факультетів Київського університету, старшим науковим співробітником, завідуючим відділом діалектичного матеріалізму Інституту філософії АН УРСР, завідуючим кафедрою філософії Інституту підвищення кваліфікації при Київському університеті. З 1984 р. працював старшим науковим співробітником Інституту філософії. Помер 8 січня 1985 р. у Києві.

Талановитий філософ, О. Яценко працював над новими актуальними проблемами, в розв'язанні яких нерідко випереджав свій час, йдучи всупереч усталеним канонам радянської філософської традиції. Коло наукових інтересів ученого: філософські проблеми культури, науково-технічного прогресу, людини, наукового світогляду. Його праця "Целеполагание и идеалы" (К., 1977) стала однією з перших у розробці цієї проблематики. Вихованець київської філософської школи з її орієнтацією на єдність світоглядних, гносеологічних, онтологічних та методологічних аспектів філософського знання з визнанням примату суспільної практики, творчої активності людського буття, він прагнув до автентичного прочитання Маркса, неортодоксального тлумачення основних проблем філософії марксизму, близького до неомарксизму відомого угорського філософа Д. Лукача.

Іванов Вадим Петрович

Самоутвердження В. Іванова і визнання його як філософа відбувалося з деяким запізненням порівняно з його колегами М. Дученком та О. Яценком, яких об'єднувала не тільки спільність навчання (з першим вони були однокурсниками, а другий — навчався курсом вище), а й певна одностайність орієнтацій у постановці і розв'язанні важливих філософських проблем. Вони відзначалися високим професіоналізмом, хоча в усних виступах В. Іванову не було рівних, і тут він не поступався такому визнаному майстру ораторського мистецтва, як С. Гурвич. Причини запізнення із самоутвердженням варто шукати в життєвих умовах та характері вченого.

В. П. Іванов народився 31 січня 1933 р. в м. Біла Церква Київської обл. в сім'ї службовця, якій часто доводилося переїздити з місця на місце. Дитячі роки провів у м. Пирятині, пізніше проживав у с. Камишне (Полтавська обл.), Павлограді, Ніжині. По закінченні Ніжинської середньої школи вступив на філософський факультет Київського університету. Після закінчення університету чотири роки працював асистентом кафедри марксизму-ленінізму Ніжинського педінституту ім. М. В. Гоголя (1955—1959), а потім вступив до аспірантури Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1962 по 1969 р. — старший викладач кафедри марксизму-ленінізму Київського художнього інституту.

У 1968 р. В. Іванов захистив кандидатську дисертацію, перейшов (1969) до Інституту філософії АН УРСР, працюючи тут старшим науковим співробітником відділу діалектичного матеріалізму (1969—1979), заступником директора Інституту з наукової роботи (1979-—1987), завідуючим відділу філософських проблем культури (1987—1989). Доктор філософських наук з 1979 р., професор — з 1987 р. У 1989 р. перейшов працювати до Київського інституту політології та соціального управління завідуючим кафедри культури. Помер 13 червня 1991 р.

Прихильник діалектико-матеріалістичного напряму в філософії (один із фундаторів відділу діалектичного матеріалізму в Інституті філософії АН України, з якого пізніше утворився відділ філософських проблем культури), В. Іванов у центр своїх наукових пошуків поставив проблему людини. При розгляді цієї проблеми виходив з діяльних аспектів людського буття, єдності онтологічних, світоглядних та гносеологічних його чинників, прояву сутності та існування людини в культурі. Наукові дослідження В. Іванова в 70—80-х роках своїми результатами й теоретико-філософськими узагальненнями (Практика и эстетическое сознание (К., 1971); Філософія і практично-духовне освоєння світу (Філос. думка, 1974, № 6); Человеческая деятельность, познание, искусство (К., 1977; Братислава, 1982); Человек и мир человека (К., 1977 (соавт.); Актуальные проблемы исследования мировоззренческих функций диалектического материализма (Вопр. философии. — 1981. — № 2); Життєвий світ особи (Філос. думка. — 1982. — № 1); Мировоззрение как форма сознания, самоопределения и культуры личности // Мировоззренческая культура личности (К., 1986) були близькими неомарксистським доробком західноєвропейському неортодоксальному марксизмові, не поступаючись їм змістовністю й наближенням до наукової істини.

Вчений виступав проти відриву філософії від практики, за нове переосмислення її зв'язку з життям, перебудову філософського мислення, самого відношення до філософії, її проблематики, структури курсу філософії, переосмислення її базису й структури. В. Іванов наголошував на необхідності орієнтації філософії на світоглядну проблематику, практично-духовне самоусвідомлення людини, вбачаючи в цьому не просто доповнення до гносеологічних і методологічних проблем, а саму суть філософії, де світогляд не відривається від людини, а завжди інтенціонально активно вплетений в саме смислове поле людської діяльності. Звідси його вимога переосмислення всього категоріального апарату в діяльно-практичному значенні, розуміння категорій як форм практичного освоєння людиною світу, подолання усталених стереотипів ототожнення філософії і світогляду, знання й свідомості, підміни поняття "світ" поняттям "матерія". Стосовно двох останніх стереотипів В. Іванов зазначав, що приріст знання сам по собі не приводить до формування правильного світогляду.

Формування світогляду, на думку В. Іванова, — це процес, що охоплює всю діяльність людини, в ході якої виробляється орієнтація людини в світі, усвідомлюється її місце в ньому, відношення людини до світу й до інших людей, де світ і є людський світ, основа людського буття й життєдіяльності людини. Дотримуючись розуміння філософії як в думці схопленої епохи, базою якої виступає вся культура людства, вчений негативно ставився до поділу її на діалектичний та історичний матеріалізм, притаманний марксистсько-ленінській традиції. Він справедливо зауважував, що такий поділ веде до нехтування ряду світоглядних категорій, самої теорії людини, філософським розумінням життя, оскільки характеристика життя тут не піднімається вище від розуміння його як обміну білкових тіл, а сама людина розглядається то як частина природи, то як робоча сила, частина суспільства. В. Іванов був твердо переконаний у тому, що філософія мусить бути націленою на людину, а її основою має бути сама людська сутність.

При розгляді стану філософії України радянської та пострадянської доби варто, хоча б коротко, зупинитися на поглядах таких українських філософів, як А. С. Канарський та М. Ф. Тарасенко.

Канарський Анатолій Станіславович

Народився 16 квітня 1936 р. в с. Руднє-Грабівка Коростишівського району Житомирської обл. Після закінчення семирічної школи в 1954 р. вступив до військово-авіатехнічного училища морської авіації. У 1957—1959 рр. — офіцер Радянської Армії. Демобілізувавшись за станом здоров'я, працював учителем у Костромській області (1959—1961). У 1961 р. вступив на філософське відділення історико-філософського факультету Київського університету. Ще студентом третього курсу почав читати спецкурс із естетики Гегеля, демонструючи не тільки знання предмета, а й свіжість думки, глибину теоретичного бачення естетики як науки. Після закінчення університету в 1966 р. працював асистентом кафедри етики та естетики. На цій кафедрі він працював усе своє життя: старший викладач, доцент, професор. Захистив кандидатську (1969) й докторську (1983) дисертації без відриву від роботи. В жовтні 1984 р. за науковим відрядженням виїхав до Польщі. Тривала побутова невлаштованість, хвороба, виснажлива праця, позанаукові пристрасті щодо творчості вченого, такі характерні для нашого не тільки радянського, а й пострадянського суспільства, призвели до раптової смерті А. Канарського 28 грудня 1984 р. у Варшаві. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Курс, на якому навчався А. Канарський, був своєрідним як за складом, так і відношенням до навчання. Більша половина його студентів до вступу в університет пройшли хорошу школу життя, закінчивши середні навчальні заклади, попрацювавши як мінімум два-три роки за обраним фахом, а потім три-чотири роки відслужили в армії. Цей життєвий досвід вони перенесли на свій студентський побут, навчання. Мабуть, не випадково, що саме цей курс дав Україні 6 докторів і 15 кандидатів наук. Однак навіть серед них А. Канарський відрізнявся своєю начитаністю, знанням першоджерел, культури, музики, сам добре грав на скрипці. Це зумовило його орієнтацію у виборі спеціалізації, де основу наукових досліджень вченого становили проблеми діалектики естетичного процесу в загальному контексті наукового пізнання й культури. Він грунтовно проаналізував гносеологічні аспекти естетичного, природу й форми естетичної чуттєвості, генези естетичної культури, взаємозв'язку практики та естетичної свідомості. Його теоретичні праці Диалектика эстетического процесса: Диалектика эстетического как теория чувственного познания (К., 1979); Диалектика эстетического процесса: Генезис чувственной культуры (К., 1982) з фундаментальних проблем естетики здобули визнання серед фахівців, творчої молоді й іще за життя автора стали раритетними. Талановитий педагог, оригінальний мислитель, А. Канарський створив свій напрям у науці, де й сьогодні переважна більшість фахівців з естетики вважають себе його учнями.

Одним із молодших представників копнінівської світоглядно-гносеологічної школи був доктор філософських наук, професор, декан філософського факультету М. Тарасенко.

Тарасенко Микола Федосійович

Народився 23 квітня 1939 р. в селищі міського типу Горностаївка Херсонської обл, У 1958 р. закінчив Одеський технікум підготовки культосвітніх працівників. З 1959 по 1962 р. служив в армії. В 1967 р. закінчив філософський факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, де ще студентом на нього звернув увагу П. В. Копнін, запросивши на роботу до Інституту філософії АН УРСР. 3 1969 до 1972 р. — аспірант Інституту філософії. В 1973 р. захистив кандидатську дисертацію. З 1976 по 1986 р. — старший науковий співробітник відділу діалектичного та історичного матеріалізму, а потім перейшов на кафедру філософії АН України. Після захисту в 1987 р. докторської дисертації на тему "Діалектика культури і технологія в освоєнні природи" був обраний деканом філософського факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, пропрацювавши на цій посаді до кінця свого життя. Помер 25 березня 1995 р., похований у Києві.

М. Тарасенко опублікував близько 50 наукових праць, присвячених дослідженню актуальних і перспективних проблем, пов'язаних із світоглядною специфікою взаємозв'язку технології і культури. Він запропонував і реалізував оригінальний підхід до аналізу соціально-культурних основ технології, який на відміну від існуючого формаційного, субстратного і структурно-функціонального полягав у виявленні інтерсуб'єктивного змісту промислової технології через специфіку суспільних форм практики і суб'єкт-об'єктних відносин. Гармонізацію взаємин людини і природи як соціально створених відносин М. Тарасенко вбачав у заміні технологій, які будуються за формами руху матерії, технологіями, побудованими на діалектиці колективної праці людства (Философские аспекты отношения человек — природа. К., 1975; Природа, технология, культура: философско-мировоззренческий анализ. К., 1985). М. Тарасенко був талановитим організатором науки. Під його керівництвом опубліковано п'ять колективних монографій, ряд підручників та навчальних посібників із філософії та культури. Саме завдяки його науковій редакції та особистій участі вийшли в світ навчальні посібники з історії вітчизняної філософії (Історія філософії України. Хрестоматія. К., 1993; Історія філософії України. К., 1994; Огородник І. В., Русин М Ю. Українська філософія в іменах. К., 1997).

Наведеними персоналіями можна завершити огляд стану філософії України радянського та пострадянського періодів. Вони хронологічно охоплюють межі від 20-х років до нашого часу,- певною мірою відбиваючи найсуттєвіші моменти розвитку вітчизняної філософії аналізованої доби. Водночас виникає питання, яке потребує деякого пояснення. Це питання про орієнтацію філософії України на марксистську філософію. Питання слушне уже хоча б тому, що сьогодні наші "просвітчені інтелектуали" з числа тих, хто Маркса практично не читав, а виховувався на вирваних із контексту його праць цитатах та їх інтерпретацій з погляду "новітніх досягнень марксизму" в постановах і рішеннях з'їздів та пленумів КПРС так само відхрещуються від марксизму, як раніше його обожнювали, розглядаючи як істину в останній інстанції. Між тим, відношення до Маркса на Заході будувалося за іншими принципами, де марксизм розглядався як один з елементів світової культури. Показовим у цьому відношенні може бути факт, що впродовж 70—80-х років ім'я Маркса входило в десятку найвидатніших мислителів світу. При всьому критичному ставленні до Маркса ця тенденція продовжується і в наш час. Так, у кінці 1998 р. "Журнал філософів" в Англії провів опитування серед 1000 студентів і викладачів англійських навчальних закладів з приводу виявлення найбільш видатних мислителів світу від античності до нашого часу. Результати опитування досить показові. Перше місце серед усіх мислителів зайняли Арістотель, Платон, Кант, за ними йдуть Ніцше, Вітгенштейн, Деріда, Маркс, а завершує десятку кращих мислителів світу Хайдеггер.

При розгляді поставленого питання варто не забувати також того, що протиборство і конфронтація двох світових систем з їх політичною та ідеологічною нетерпимістю поверталася нетерпимістю науковою, далекою від плюралізму думок. Політичні пристрасті тут брали верх над науковою істиною, а все зводилося до "критики" — пошуку помилок і вад як дійсних, так і надуманих у своїх противників. Грішили у цій критиці однаковою мірою і "марксисти-ленінці", і "буржуазні філософи". Одні "стригли бороду у К. Маркса", другі кидали їм звинувачення, що у "них вішають негрів". "Хрущовська відлига", "горбачовські потепління і перебудова" внесли певні зміни у взаємини між державами з різними політичними системами у вигляді політики мирного співіснування, сприяючи посиленню комунікативних зв'язків між східними й західними філософами. Однак і за таких умов були Д. Лукачі і П. Копніни, а були й М. Мітіни та В. Пастухи, Б. Рассели й К. Поппери, X. Альберти та Е. Топичі. Філософствувати також можна було по-різному зводити марксистську філософію до твердження "матерія первинна, а свідомість — вторинна", брати із спадщини К. Маркса "Маніфест Комуністичної партії" або "Капітал".