2. Романтизм — світоглядна основа нового українського письменства

Віколомним в історії відродження української культури С. Єфремов назвав 1798 рік, коли вийшла "Енеїда" І. Котляревського, яка завершила попередню еволюцію національного життя в Україні і стала вихідним пунктом для подальшого його розвитку, ствердження духу демократизму і людяності, боротьби за право людини і нації, простування до добра і волі.

Іван Котляревський

У той час, коли вважали, що українська культура живе тільки серед селян, недовчених, малоосвічених кіл, є синонімом "мужицтва", "неуцтва", "некультурності", І. Котляревський довів, що український народ має свою власну багату історію і культуру, надав філософським абстракціям Г. Сковороди конкретної форми літературної діяльності мовою рідного народу. І хоча І. Котляревський розглядав свою "Енеїду" як доповнення до культури імперського центру, проте звичаї, норми, мова цього центру постають для нього зовсім чужими на фоні рідної мови та культури. Виростають вони з народного говору, пісень, звичаїв, моралі, обрядів українського народу, до побуту і культури якого він постійно приєднується. Отримавши визнання як письменник, І. Котляревський поряд з літературною діяльністю цікавиться мовознавством, етнографією, вивчає усну народну творчість, Історію України. Викристалізувавши в художній формі минуле, робить спробу перетворити його на дзеркало для майбутнього.

І. Котляревський, звернувшись до класичної спадщини — поеми Вергілія, наповнив її своєрідним описом спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст., відтворив сучасність, зобразив представників різних станів, намалював картину української дійсності того часу. Засудження хижацтва, здирства, розпусти, паразитизму, цілковитої байдужості до життя простого народу поєдналися у нього з глибоким гуманізмом, любов'ю до свого народу, повагою до нього, вболіванням за його стражданнями, моральним осудом кріпацтва, пишанням героїчною Історією свого народу.

Симпатії Котляревського на боці народу з його любов'ю до батьківщини, патріотизмом, людською гідністю та чесністю. Він змальовує духовну велич народу, моральну перевагу його над привілейованими верствами суспільства, постійно підтверджуючи, що героїчні діяння, дух патріотизму є прикметою простих людей. Такою постає "козацька вдача" троянців. Ці веселі, дотепні й сміливі люди здатні винести на своїх плечах найбільший тягар заради інтересів вітчизни. Найсвятішим для них є бойове побратимство, вірність громадському обов'язку, дружбі, слава і військова доблесть. Не розкіш і багатство, а воля — ось чого вони прагнуть, завдяки чому саме вони, а не боги, "олімпійці", "вседержателі" є справжніми господарями землі, її володарями. Ріднить Котляревського з романтизмом сміх, політична сатира, особливо тоді, коли йдеться про викриття ворожого народові. Ідеями народності, демократизму, елементами романтизму, антикріпацькими тенденціями наповнені й інші твори Котляревського ("Пісня на Новий 1805 рік князю Куракіну", "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник"), в яких народне слово виграє всіма відтінками, своєрідними романтичними барвами високої якості національного характеру, наповнюючись яскравими фольклорними мотивами, народними піснями, елементами українського побуту.

Світогляд І. Котляревського, що грунтується на сприйнятті реального земного буття з усіма його суперечностями і внутрішніми колізіями, набував глибокого філософського звучання в утвердженні духовних сил народу, життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей в їх нелегкій буденній справі, дійсного, а не позірного сенсу людського існування, призначення людини в світі, сприяючи водночас розвитку національної культури у напрямі дедалі глибшого проникнення в життя народу, осмислення його долі та духовного розвитку, самоусвідомлення національно! ідентичності значного кола українського суспільства. Вказане стосується не тільки часів Котляревського, а й нашого сьогодення.

Ідеї романтизму і народності, переломлюючись під кутом зору потреб української національної самосвідомості, стають вихідними і в творчості П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка. Представники харківського осередку літератури і романтизму, які перебували під впливом духу Гете і Шіллера, не тільки звертаються до духовного багатства українського народу, а й теоретично виправляють письменство українською мовою, розкриваючи чистий дух і велику героїчну душу в тихому, смирному селянському образі, в простому селянському житті тих, кого називали "простолюдинами", що були позбавлені культури. В поезії народних українських звичаїв вони вбачали "народну душу", правду народну, а їх носіїв вважали головними носіями культури. Все це знімало мову про другорядність українського народу, показувало, що він займає визначне місце серед інших народів, ставило українську літературу на один рівень з великими світовими літературами.

Михайло Максимович

Відомий вчений у галузі біології, історії, мовознавства, етнографії, перший ректор Київського університету М. Максимович займає чільне місце серед українських романтиків. У своїх збірках народних пісень та інших дослідженнях він показав, що народне мистецтво є найвищим типом мистецтва, яке має стати зразком для письменства, і український народ є носієм і володарем такого мистецтва, яке по силі і красі можна поставити поряд з кращими зразками народної культури Європи. Творцем цієї культури є саме та маса покріпаченого і пригнобленого народу простого, з погордою на який дивиться українське панство з висоти свого невисокого європейства. Його мова — це справжня самостійна мова, близька до мов західного та східного слов'янства. Вона виникла в найстаріші часи, де в доісторичну епоху самі українці є давніми автохномами на своїй землі, проживаючи від Дунаю до Дону. Завдяки цьому знімалось почуття вторинності і залежності українського народу, доводилась його самостійність, рівність з іншими народами та право на своє життя, національну культуру.

М. Максимович, працюючи в різних галузях науки (мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології), не обмежувався констатацією тих чи інших фактів, а робив спробу їх теоретичного узагальнення з позицій новітніх на той час філософських поглядів, зокрема натурфілософських ідей Шеллінга, які, поєднуючись з елементами романтизму, обстоювали ідею розвитку, єдності світу, ідеального і реального, суб'єктивного і об'єктивного. Звертаючись до філософії, він стверджував, що як любов до мудрості вона не може бути побудована лише на розрахунках розуму. Завдання філософії, на думку Максимовича, полягає в проникненні у внутрішнє знання і єдність предметів, а філософом є той, хто зводить головні галузі знання до загального начала і розвиває їх в струнку систему. Предметом філософії є всі предмети кінцевого пізнання, відповідно до чого філософія повинна бути історичною наукою, цінувати дійсність. Обстоюючи ідею розвитку, єдності природи, філософське розуміння світу Максимовичем еволюціонувало в бік матеріалізму. Так, не погоджуючись з Ф. Шеллінгом і Океном та їхніми прибічниками, які розглядали природу втіленням ідей, він обстоював матеріальну єдність світу, доводячи, що все в природі складається з єдиної всезагальної речовини. Органічна природа виникає на певному етапі розвитку з неорганічної природи в процесі її складних перетворень, а реальність не залежить від свідомості. Природа проникає в свідомість людини через органи чуттів. Наші знання про природу є відображенням предметів і явищ, які існують реально, постають об'єктивною реальністю. Прогрес науки, як і природи, не має меж. Виступаючи як проти вузького емпіризму, так і абсолютизації раціональних форм осмислення дійсності, Максимович обстоював зв'язок, єдність теорії і практики, аналізу і синтезу, вимагав конкретного історичного підходу до вивчення явищ природи, феноменів культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня науки того часу. Слід зазначити, що авторитет Максимовича як вченого, мислителя безумовно мав вплив і на стан філософії в Київському університеті, ректором якого він був.

Маркіян Шашкевич

З основними засадами світогляду романтизму пов'язані пошуки шляхів до національного самоусвідомлення українського народу на Галичині провідним діячем "Руської трійці" М. Шашкевичем. Він, за справедливими оцінками Я. Розумного, не тільки послідовно проводив ідеї рівноправності народів і людської гідності, а й одним з перших зумів об'єднати філософські засади естетики романтизму державних народів з принципами романтизму народів бездержавних, яким був український народ. Відмінність їх полягала в тому, що якщо романтизм літератури і культури перших наголошував на індивідуальності творчої природи людської діяльності, звільнення від перебільшення формалізму кінцевої фази класицизму, акцентувалась органічна єдність людини з одухотвореною природою, культивувалась творча думка і фантазія, символи і міфи, які надавали поезії емоційної проникливості і пророчої функціональності, то романтизм бездержавних народів робив наголос на історизмі, фольклорі, в яких вбачався закодований національний етнос, та звеличенні ролі національної мови.

На перше місце в своїх поглядах М. Шашкевич ставить мову, розглядаючи її найважливішою зовнішньою і внутрішньою ознакою національної самобутності. Спираючись на дослідження Я. Коллара, східноукраїнських романтиків (твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, матеріали фольклорного збірника М. Максимовича), він доводив, що українська мова володіє значним лексичним та ідеомовним апаратом для комунікування понять усіх сфер культури, науки і філософії. Першим на Галичині Шашкевич починає проповіді у львівських церквах українською мовою, складає українську "Читанку" для навчання рідною мовою, збирає матеріали для видання граматики. В піснях, народних обрядах він вбачав закодованість етнопсихології, підсвідомого національного "Я" поряд з національним побутом. На думку Шашкевича, використовуючи ці константи і коди, можна ідентифікувати селянина та інтелігента, відкривати минуле, таємниці своєї особистості і колективної самобутності. На основі такого підходу він з'ясовує загальні і морально-етнічні риси українського народу, його культурне обличчя, історичний досвід, героїзм і самоповагу провідних історичних постатей.

У дусі романтизму Шашкевичу властивий анімізм природи як вчительки простоти і правдивості, відбитку божої краси, компонента етнопсихології та національної естетики, що набуде особливого звучання в творах П. Куліша та Т. Шевченка. Він показує повну гармонійність русинського народу з природою, який "порозумів", "обняв природу", "до серця її пригорнув", а вона зрозуміла душу народу. В переосмисленні та метаморфозуванні природи Шашкевич виділяє два чинники — творчу уяву і розум, з одного боку, ставлячи наголос на ідеальному та ірраціональному в творчості, а з другого, надає великого значення людському інтелектові як вольовому та пізнавальному чинникові. Він закликає вірити в етичний розум сильний і високий, оповитий вічною добротою, виплеканий красою природи, приручений чистим серцем. Такий розум здатний допомогти розв'язати вічні людські питання, подружити людину зі світом, наблизити обидва початки життя (народження і смерті), сплести людську журбу з радістю, заглянути в "таємниці гробу", розсіяти світ тьми. Вбачаючи в природі емблематичну і символічну мову, Шашкевич широко використовує символи, алегорії, міфи, метафори, відпромінюючи глибинні основи людської і національної душі, підтверджуючи тезу багатьох романтиків про міфічну всесильність поетичного слова, поезії і життя. Символіку він використовує у казково-міфологічному ключі двома алегоричними образами — антропоморфним (бандуриста) і зооморфним (солов'я). Свободу і піднесення поетичної фантазії він подає в образі орла. Історичне минуле уособлюється ним історичними образами і постатями: Ярослав Мудрий — узагальнення законності і державної влади; Ярополк (син Володимира Мономаха) — лицарства; С. Наливайко, Б. Хмельницький персоніфікують відродження і повстання народу. Україна в ІІІашкевича приймає образ місяця, вкритого хмарами; Дністер постає міфопоетичним синонімом надчасового тривання світу і України; символ лиха, улюблений символ романтиків — ніч. Усі ці образи і символи Шашкевич запозичує з народної традиції, ліричних пісень та дум, романтичного образного матеріалу, античних гностиків.

М. Шашкевичу певною мірою притаманне політичне мислення з виходом на ментальні, політичні, моралізаторські та історіософські питання. В постановці і висвітленні цих питань у нього поруч з критичними оцінками минулого історії українського народу (княжі міжусобиці, "татарські люди", що довели княжу Русь до остаточного занепаду) політично-оптимістичні опори на позитивні моменти історичного минулого, гіперболізованих у дусі романтиків висвітлення історії. Українське минуле Шашкевич підносить майже до рівня сакральності і казкових реалій, наголошуючи на лицарських подвигах того чи пізнішого часу, а також тих своїх сучасниках, які не гордують нижчими верствами свого народу, шанують його мову і не накидають народові "чужі душі". Постійно вводячи у світ романтичний образ людини-велетня, підкреслюючи мужність, альтруїзм і моральну вищість тих народів, які зуміли знайти в собі сили здолати похмурі обставини, Шашкевич сюжетами і темами про добрі старі часи, про руських лицарів і лицарів думки намагався розбудити у своїх сучасників бажання повернути в повну силу "руську славу" і "руську власть".

Микола Гоголь

Романтичне світорозуміння, засоби і форми літературно-культурної творчості дають змогу зрозуміти "загадковість" М. Гоголя — "блудного сина України", який тільки тепер повертається на терени своєї Вітчизни. Виходити тут треба з того, що на відміну від класицизму, який визнає можливість іманентного вдосконалення в конечному, умовах цього світу, правда романтизму, за висловом М. Бердяєва, лежить в незадоволенні конечного і захованості цього світу, прагненні до того, що лежить за межами раціонального порядку. Згідно з романтизмом в цьому світі досконалість творчого доробку може бути лише символічним знаком іншого, досконалості в іншому світі, іншому плані буття і над буття. Буття у М. Гоголя постає власною персоною в безконечності n-вимірів разом, а не поступово, як це мислить наш розсудок, спрощено і витягнуто по частинках, одне за іншим, добиваючись своєї однозначності, яка постає "дурною безконечністю" і "дурною однозначністю" при зіставленні її зі справжньою великою істиною. З метою розкриття багато-вимірності буття, особливо соціального, пов'язаного з життям людини і суспільства, Гоголь вводить новий набір археотипів, міфів, мовних понять-образів, прошарків боготворення, розкриває неправду з тим, щоб досягти вищої досконалості мистецтва, поступово доходячи до питання про перехід від досконалості мистецтва до досконалості життя. Ціль творчості — оживити душу, роздмухати у людей жар душі, який починає згасати. Цього можна досягти не розумом, волею, а чуттями, емоціями, які здатні глибоко і жваво реагувати на життя. Цінним і виступає те мистецтво, в якому є сердечне чуття —поезія, пісня, музика, танець.

На початку своєї літературної діяльності М. Гоголь звертається до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріали для своїх творів, доводячи, що кожний народ має свій власний характер, а у кожної людини може бути свій шлях. Широко послуговуючись природним гумором для ідентифікації українського духу з його здатністю розуміти природу, іншу людину, риси українського він вбачав у широті і могутності того народу, який сформувався на порубіжних землях, буйна воля якого не могла терпіти законів і влади, народ войовничий, сильний своєю спільнотою, вірою, безпечністю та вільністю і буянням життя. Європейський за своїм місцепроживанням та азіатський за способом життя, звичками, одягом, цей народ увібрав дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейську обережність та азіатську безпечність, простодушність і хитрість, сильну діяльність і велику лінивість, прагнення до розвитку і вдосконалення, бажання здаватися нехтуючим будь-якого вдосконалення. Дух цього народу виливається в поезії, пісні, які зливаються з життям, мають такий живий голос, що, здається, промовляють словами, і кожний вислів цієї блискучої мови проймає душу. М. Гоголю так само, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності і свідомості останньої межі в світі, через яку тільки й лежить шлях до нього. Призначення людини полягає в тому, щоб вносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над тим вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце в світі. Від праці, ведення господарства залежить добробут усієї держави, складається процес життя окремої людини, бо робота і безупинний рух "скуплюють" тіло і здоров'я, розумові здатності і світ, бо, нарешті, в цьому людина виконує свої обов'язки і призначення, дані від Бога — працею добувати хліб свій.

Звертаючись до природного і людського буття, М. Гоголь показує, що в природі відбувається все влад, мудро і гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душевне господарство запущене, занедбане, запаскуджене. Кругом неправда душі — сонний характер, нещирість, паскудність, зверхність, байдужість, млявість, бездіяльний стан, дух темряви і негації, чорнота душі, мертвий застій, мертві душі. Щоб поліпшити світ, виправити його, потрібно насамперед узятися за господарство не матеріальне, а господарство людської душі. Визволити людину, вдаючись до подолання злиднів, голоду, холоду і смерті — добра справа, але визволити людину від хвороби смерті її душі — далеко більша і складніша справа. З мукою роздумуючи над метафізичними проблемами зла, Гоголь доходить висновку, що зло І брехня глибші від переходу соціальних форм і мають свою реальність в самій глибині життя. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини. "Суспільство, — заявляє Гоголь, — поліпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працювати для бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруг себе. Все тоді прийде в лад, самі собою встановляться тоді наші стосунки поміж людьми, визначаться закони межі усьому. І людство рушить вперед".

М. Гоголь, висловлюючи впевненість та оптимістичну віру в те, що все іде вперед, все спрямовується на добро, водночас переконаний і в тому, що можливість такого поступу потребує розкриття неправди, ревізії життя, знаходження коренів зла. Причина зла, на його думку, знаходиться в черствості і мертвості людини, якій бракує глибини чуття, усвідомлення глибин і таємниць своєї душі, в якій мовчать ЇЇ природні провідники, не бачать своєї кінцевої перспективи. Отже, людині потрібно пізнати саму себе, свої помилки, вади. Зробити це потрібно не для того, щоб нищити і руйнувати, а щоб спрямувати на добро. Засобом викриття хиб і вад людини Гоголь вибирає сміх. Однак, за зауваженням Є. Маланюка, зароджений з національно-українського гумору, в холодному Петербурзі цей сміх втратив живі та "погідні властивості" і перетворився на якусь демонічну здатність бачити тільки все від'ємне, "пошлість пошлої людини". Мислитель аналітичного складу, М. Гоголь немовби розкладає людину, яка розпадається на очах на свої складові частинки, стає мертвою, спрощується, скорочується до якоїсь частинки і навіть перетворюється в алегорію одного органа, внаслідок чого постає калікою, потворою, а муза самого Гоголя — відьмою, скритою помстою. Сприймаючи людину, що розвалюється, він руйнує органічний, цілісний її образ, який під фантазією письменника постає чудовиськом. Саме такими постають фантастичні пластичні образи національного відмирання покозаченої шляхти, потворна галерея "мертвих душ", здеградованого, здегенерованого колишнього панства.

В останні роки життя М. Гоголь, не бачачи реальності умов вдосконалення людини в недосконалих формах дійсності, лякаючись своєї демонічності бачити "темні" сторони людського буття, що було своєрідним відчуттям торгу з нечистою силою, в пошуках правди і добра звертається до Бога. В ньому він вбачав світ почуттів, розуму, правди, світ, який несе Із собою гармонію і закон, творить усе прекрасне. Ставлячи над усе любов, яка вища від тлінного, минулого, Гоголь закликав жити для любові, оскільки сама людина є витворенням любові Божої до неї.