3. Гуманізм вченого гуртка києво-пєчєрської лаврської друкарні

Через рік після створення Київського братства та його школи була відкрита Києво-Печерська Лаврська друкарня, яка стала одним з важливих культурно-освітніх осередків не тільки України, а й усього східного слов'янства. З її діяльністю було започатковано новий етап у розвитку культури, самосвідомості, філософського мислення українського народу, пов'язаного з переходом від патристики до схоластики і гуманістичних ідей. Як гімнастика розуму, схоластика, проникаючи в деталі розсудочних операцій, забезпечувала той розвиток абстрактного мислення і логічних доведень, без яких неможливо було перейти до вищих етапів історико-філософського процесу, в тому числі й гуманізму, що стало одним з надбань західної культури. Спираючись на східну патристику, нижчий рівень філософсько-теоретичного узагальнення, православне духівництво багато в чому поступалося католицизму, основу якого становили раціонально-логічні обгрунтування та аргументації.

За умов зростання зовнішньої експансії, коли використовувалися не тільки соціально-політичні, економічні, а й культурно-духовні чинники, перед діячами української культури, які формували національно-визвольну ідеологію, одним з найважливіших завдань поставало саме завдання підвищення рівня духовної культури, теоретичного узагальнення тих процесів, які відбувалися в тодішньому суспільному житті. Члени вченого гуртка Лаврської друкарні — письменники, мислителі, перекладачі, культурні, громадські і церковні діячі — сприяли зняттю жорсткого розмежування світського і духовного, проникненню світського в духовне, де світська мудрість, наука, філософія поступово втрачали свої негативні риси, які їм приписувала попередня традиція, набували самостійності, спрямовуючись до синтезу греко-слов'янського типу культури та здобутків західної, латинської. Цей процес пов'язувався у них із зверненнями до української мови, яка все більше проникала в проповіді, повчання, сприяла українізації культури, підняттю національної самосвідомості народу.

Єлисей Плетенецький

Особливу роль в організації Києво-Печерської Лаврської друкарні, її вченого гуртка відіграв Є. Плетенецький — український культурний, громадський та церковний діяч. Син дяка Львівської Успенської церкви з Рогатина він народився в с. Плетеничі (тепер Перемишлянський район Львівської області) близько 1554 р. Як архімандрит Пінсько-Ліщинського монастиря (з 1595 р.) брав активну участь у Брестському православному соборі, який засудив унію. Ставши архімандритом Києво-Печерської Лаври, організував ряд шкіл, сприяючи організації школи Київського братства. Скориставшись допомогою козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним, добився передачі Лаврі її земельних володінь, відібраних у неї польським королем Сигізмундом III і відданих уніатам. На одержані від цих земель прибутки купив друкарню, заснував у Радомишлі паперову фабрику. Навколо друкарні Плетенецький згуртував провідних культурних та церковних діячів України того часу. До цього гуртка ввійшли З. Копистенський, П. Беринда, Л. Зизаній, Т. Земка, Г. Дорофієвич та ін.

Позбавлений конфесійної упередженості, Є. Плетенецький володів багатьма мовами, вважав за потрібне набувати світських знань. Чернечу діяльність розглядав як засіб ведення суспільно корисної праці, особливо культурно-освітньої, виступаючи з цих позицій проти І. Вишенського та Й. Княгиницького. Через реформаційну ідею "вченої усамітності" прагнув реалізувати свій план розвитку освіти і науки, поширення studia humanitatis як засобу відповідної реформації монастирів за типом західноєвропейських.

Захарія Копистенський

Одним з безпосередніх помічників Є. Плетенецького став український письменник, культурний і церковний діяч 3. Копистенський. Виходець із Перемишля (дата народження невідома), освіту отримав у Львівській братській школі. В 1616 р. переїхав до Києва, вступив до Київського братства, де розгорнув видавничу і полемічно-літературну діяльність. З 1624 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, керівник вченого гуртка її друкарні. З творів 3. Копистенського відомі "Часослов" (1617), "Книга о вƀрƀ единой и святой соборной апостольськой церкви" (1619— 1621), "Палінодія, або Книга оборони" (1621—1622), "Книга про правдиву єдність православних християн" (1623). Помер у Києві в 1627 р.

"Книга о вƀрƀ единой..." була видана під псевдонімом Азаріаса і являла собою найгрунтовніший полемічний твір того часу, який охоплював проблеми догматики, таїнств, обрядності, соціальної практики християнської церкви. Основний зміст твору — полеміка навколо основних догматів, передусім божественної трійці, при розгляді яких Копистенський виходив з визнання єдиної, непізнавальної і світоносно-еманаційної сутності божества та його іпостасей, що витлумачувалися з позицій неоплатонізму та апофатичної теології, при широкому використанні ареопагітики, праць пізніших візантійських неоплатоніків. Обґрунтовуючи положення про те, що святий дух походить також від сина, він постійно звертався і до філософських проблем, пов'язаних з розумінням сутності і явища, взаємозв'язку душі і тіла, особистості, свободи волі, демонструючи при цьому антиномічність метафізичного мислення, де Бог розглядався і як єдиний, духовний, трансцендентний і як множинність, втілення сутності.

Полемізуючи з католиками і протестантами, 3. Копистенський звертався до філософсько-категоріального апарату, логічних прийомів та операцій, які були розроблені європейською наукою, використовував філософію, хоча ще побічно, у функції, властивій схоластиці. В аргументації своїх поглядів спирався не тільки на Біблію, а й на твори католицьких письменників (Т. Бєди, Т. Аквінського, В. Платіни, П. Скарги), твори західних істориків (Ц. Баронія, Б. Кромера, М. Стрийковського), аналіз творів представників Реформації (М. Лютера, Т. Кальвіна, Я. Гуса, Л. Социна, С. Будного, М. Чеховця, У. Цвінглі, Бландрота), хоча орієнтувався на слов'янську історію, відбиту в літописах і хроніках. Як і Й. Борецький, звертався до історії українського народу, відтворюючи правдиву картину життя України, що знайшло своє відображення в його "Палінодії...".

"Палінодія, або Книга оборони" — найбільш популярний твір Копистенського, одна з перших спроб заглянути в далеке минуле рідного народу, щоб почерпнути в ньому силу для боротьби проти іноземного поневолення. Спрямована вона проти книги віленського уніатського архімандрита Лева Кревзи "Obrona jednosci cierkiewney". Основний зміст твору — спростування тверджень католицьких авторів, які обстоював і Кревза, про зверхність влади папи римського над усіма християнськими церквами, викриття спроб Ватикану будь-якими способами насадити католицизм серед народів православного сповідання. В полеміці із своїми противниками Копистенський звертався до громадянської і церковної історії, всієї попередньої культури, підкреслюючи, що його "Палінодія..." з великою працею написана, а матеріал він почерпнув не тільки із Св. Письма, а й з певних авторів, істориків. Полемізуючи з католицькими авторами, він проявив глибоку ерудицію в богословській і полемічній літературі, а створений ним звинувачувальний список джерел налічує більш як 100 назв.

Полеміка з католицизмом сприяла постановці і дослідженню 3. Копистенським цілого ряду соціально-політичних та історико-культурних проблем, зокрема загальнослов'янської єдності, розвитку письма, книжності слов'янських народів, взаємодії їх культур, внеску кожного з них у загальну скарбницю духовних багатств слов'янського світу. За глибиною і ґрунтовністю поставлених проблем, їх науковою аргументацією твір Копистенського не мав собі рівних у літературі того часу. Прославляючи "зацность" і "мужество" народу руського, він за літературною традицією виводить походження слов'ян від біблійного Яфета, наголошуючи, що цей народ славним був, від чого й пішла його назва "славенський". Звертаючись до історії свого народу, постійно вказував на абсолютний суверенітет русинів щодо Риму, чим відкидав його претензії на духовне підкорення слов'янських народів. З глибокою повагою і толерантністю він ставився і до інших народів — сербів, чехів, словаків, поляків, висловлюючи особливі симпатії до болгар. На думку Копистенського, це споріднені народи, які могли б жити у злагоді і мирі, якби унія не роз'єднала їх, завдавши великої шкоди слов'янству. Як ніхто з його попередників, він усвідомив антинародну, анти слов'янську суть унії, її денаціоналізаторський зміст, зазначав, що від унії найбільше страждає простий народ, здирства і насильства над яким католики й уніати чинять спільно з панами і шляхтою при потуранні, а то й при підтримці польського уряду. Проводячи ідею єдності східнослов'янських народів, прославляючи їх героїчне минуле, закликаючи до зближення і згуртування в боротьбі із зовнішніми ворогами, Копистенський захоплено говорив про козаків як захисників не лише слов'янських народів від постійного нападу татар і турків.

У відповідь на твердження католицьких авторів про невченість, неосвіченість слов'янських народів, 3. Копистенський називав цілий ряд імен, які репрезентували візантійсько-слов'янську культуру, істинну мудрість і високу освіченість. Крім просвітницької діяльності Кирила і Мефодія, якій присвячується в "Палинодії..." кілька розділів, він називає відомих богословів і вчених XII—XVI ст. (Максима Грека, Артемія та ін., своїх сучасників — Ст. Зизанія, Л. Карповича, високо оцінюючи і свою власну працю). Більше того, Копистенський підкреслював, що вченість, якою вихваляються латиняни, має грецьке походження. Вона занесена на Захід греками після розгрому Константинополя турками. Як приклад називаються відомі візантійські гуманісти XIV—XV ст., які внаслідок турецького поневолення змушені були залишити батьківщину і поселитися в Падуї, Венеції, Флоренції, сприяючи розвитку італійського гуманізму: Емануїл Христолярол, Теофан Газ, Георгій Трапезондський, Карул Константинопольський, Дмитро Халкокондул. Саме останній з них, як відомо, в 1460 р. вперше видав "Іліаду" та "Одіссею" Гомера, твори Ісократа. Націй підставі Копистенський зазначав, що, беручи науку у латинян, ми по суті повертаємо своє власне.

Підкреслюючи необхідність засвоєння західноєвропейської вченості, 3. Копистенський радив відмітати "сміття", підходити до творів іноземних авторів з позицій запитів вітчизняної традиції, що мало важливе значення для розвитку духовної культури українського народу. "И мы, Россове, — писав він, — коли для науки в края немецкие удаємося не по латинский, але по грецкій розум удаємося, где свое власнеє знаходим, от греков на час короткий поваренное отбираемо, а розтропностно еднак сметье отметаемо, а зерно беремо, уголие застивуємо, а золото вьіймуємо".

Певне місце у творчості Копистенського займала проблема співвідношення філософії і релігії, де він займав компромісну позицію, принципово допускаючи використання поряд з християнськими творами античних авторів, сам, як ми бачили, вводив у свої твори імена давньогрецьких і римських мислителів, істориків, державних діячів. Не заперечував і необхідності вивчення світських наук, хоча зверхність визнавав за вірною внутрішньою духовністю, а не за зовнішньою світською мудрістю. В першій, розробленій візантійсько-слов'янськими вчителями і проповідниками, вбачав основу православної віри, тоді як латиняни, змінивши догмати віри, залишили істинну мудрість, взялися за виставлення науки і впали в єресі. В той час, як вони припиралися в різних силогізмах та аргументаціях, русичі і греки міцно трималися заповідей апостольської церкви, навчаючи доброчесності і побожного життя, наслідуючи перших християн.

Подібно до інших братчиків Копистенський ідеалізував первіснохристиянські громади як взірець для всіх наступних поколінь, де його приваблювали рівність, єдність членів громади між собою, без чого, на його думку, не може існувати істинна віра. Спроби внести в неї щось нове, відійти від настанов апостольської, а отже, Христової церкви, означає відхід від істини, а отже, і від Бога. Однак це не перешкоджало йому стверджувати, що якщо божественна істина завжди залишається незмінною, то людство постійно змінюється, поповнюється, збагачується і це не повинно викликати осудження. Відповідно до викладеного Копистенський не тільки визнавав правомірність інокультурних впливів, розвитку світської науки та освіти, а й пропонував культурно-освітню і філософську програму, де визнавалася необхідність засвоєння здобутків західноєвропейської вченості, висування нових оригінальних обгрунтувань цієї необхідності, переломлення інтелектуальних здобутків з позиції власних вітчизняних традицій, слідування за видатними візантійськими гуманістами, на яких і орієнтував він свого читача.

Лаврентій Зизаній

У плеяді діячів вченого гуртка Лаврської друкарні оригінальною особистістю був український письменник, перекладач, церковний діяч, філософ, відомий гуманіст України, Білорусії, Литви Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський, молодший брат Ст. Зизанія. Народився Л. Зизаній в с. Потеличі, освіту отримав в Острозі. До 1591 р. викладав у Львівській братській школі, а пізніше у братських школах Бреста (1593—1594), Вільно (1595—1597). З 1597 по 1600 р. — домашній вчитель князя Богдана Соломирецького, з 1600 р. навчав дітей князя Олександра

Острозького. Після смерті князя його дружина позбавила Л. Зизанія місця вихователя із 1612 р. він жив у князя Євтимія Корецького як корецький протопіп. Близько 1619 р. прибув до Києва, де працював у Києво-Печерській Лаврській друкарні як перекладач і редактор. У 1626— 1627 рр. брав участь у місії Київського митрополита Й. Борецького до Москви.

До творів Л. Зизанія належать "Граматика словенська съвершенно искуства осми части слова...", буквар "Наука ку чтению и разуменƀню письма словенского...", до якого додано церковнослов'янсько-український словник "Лексис". Виданий у Вільно в 1591 р., він отримав широку популярність. Основним твором Л. Зизанія все-таки є "Великий катехізис". Помер Л. Зизаній не пізніше 1634 р. у м. Корець (нині Рівненська область).

Творчість Л. Зизанія з самих ранніх етапів мала ренесансно-гуманістичну і реформаційну спрямованість, проявившись, зокрема, в його філологічних студіях. Одним з перших він виступив за перетлумачення книжної церковнослов'янської мови народомовними засобами, розробив в українському мовознавстві основи лексикографічних правил і методів укладання словника, втіливши їх у своєму "Лексисі" — першому церковнослов'янсько-українському словнику. На загальному фоні панування концепцій тримовності вказане розкривало значні можливості національної мови не тільки для церковної служби, а й для заняття наукою і філософією.

Стосовно власних філософських поглядів Л. Зизанія, то вони найбільш повно відбилися в праці "Великий катехізис", яка була підготовлена на прохання московського патріарха Філарета як підручник при вивченні основ православного віросповідання для братських шкіл вищого типу. З певних міркувань (загострення відносин між православними і католиками після вбивства біскупа Кунцевича) його не можна було видати в Україні, тому передбачалося видати його у Москві. Обережний Філарет побоявся взяти на себе відповідальність за видання книги і передав її на розгляд Книжкової палати. На засіданні 18 лютого 1627 р. московські православні книжники у складі ігумена Московського Богоявленського монастиря Іллі, книжного справника Григорія Онісімова, князя Івана Борисовича Черкаського, думного дяка Федора Лихачова оцінили книгу як єретичну, внесли в неї ряд поправок. Ознайомившись з правками, Л. Зизаній відмовився від авторства. Книга все-таки була набрана в 1627 р. у Москві, але не побачила світ. "Великий катехізис" було видано тільки в 1783 р. з наступними перевиданнями в 1787, 1788 рр., а потім у Пскові старообрядцями в 1874 р.

Написаний у вигляді запитань і відповідей, "Великий катехізис" Л. Зизанія містив багато цікавих моментів філософської думки. Тут відчувається помітний вплив західноєвропейської схоластичної філософії. Підготувавши книгу релігійного змісту, Л. Зизаній вніс в неї ряд світських моментів, зосереджуючи увагу на явищах природи, що відбилося в його тлумаченнях про небесні кола, планети, затемнення місяця, про грім і блискавку, комети та інші зірки, де він звертався в основному до даних досвіду, спостережень, роздумів за допомогою натурфілософії Арістотеля. Розглядаючи проблему творення світу Богом із стихій, Л. Зизаній визнавав їх відносно самостійними, хоча і виступав проти тих античних філософів, які стверджували повну незалежність світу від Бога. Відповідно до космології Арістотеля пояснював рух небесних світил обертанням саморухомих сфер, що приводило до визнання кулястості землі і суперечило біблійним уявленням про наявність чашоподібного купола небесних сфер над землею, по яких рухаються світила. Час створення світу, на думку Зизанія, охоплює віки і вічність, де остання мислиться ним як актуальна безкінечність. У зверненнях до земного життя, поясненнях природи Л. Зизаній не вдавався до трансцендентних сил, а розглядав ті чи інші явища, процеси як такі, що відбуваються на основі природних закономірностей.

Крім значного інтересу до земного життя поглядам Л. Зизанія властиве неортодоксальне трактування ряду християнських обрядів і догматів, що давало підставу для їх оцінки московськими книжниками як єретичних. Так, на думку Л. Зизанія, обряд хрещення може здійснюватися за певних умов і мирянами і не обов'язково в освяченій воді. Не надавав він значення благословленню при шлюбі, вважаючи, що його встановлення залежить від тих, хто вступає в шлюб і бере на себе взаємні обов'язки один відносно одного. Якщо ці обов'язки порушуються, то і шлюб стає недійсним. При розгляді питання про трійцю і відмінності божественних іпостасей Л. Зизаній дотримувався поглядів, які тяжіли до антитринітаризму, зокрема до соціанства. Він вважав, що єдиним і головним Богом постає перша особа трійці Бог-Отець, а дві інші відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі. Вони мають своє "существо" ("сын рождением, а дух святий исхождением"), постають не як єдність, а як окремі іпостасі, кожна з яких має свою сутність і свою природу. Досить оригінальним було тлумачення Л, Зизанієм співвідношення божества і Ісуса Христа, божественного і людського. Він стверджував, що під час розп'яття Христа Бог постраждав плоттю, тому що по з'єднанню страждало і божество, і людина, бо, приймаючи людську природу, божество стає з нею нероздільним. Отже, якщо людська природа Христа зазнала страждання і смерті, то разом з нею страждала і вмирала божественна природа, саме божество. Звідси думка про те, що Ісус Христос не рівний Богу-Отцю за гідністю, більше того, в нього божественне "перевершується тварним". Звідси можна дійти висновку, що Христос був створеною істотою, звичайною людиною, яка своїми чеснотами піднеслася до Бога і в неї вселився сам Бог, який страждав разом з нею.

Із своєрідності попередніх тверджень випливало і своєрідне розуміння Л. Зизанієм людини, її сутності та сенсу буття. Розділяючи світ на чотири рівні — стихії, рослини, тварини, людина, де кожний нижчий рівень підпорядковується вищому, він людину розглядав як мікрокосм, що втілює в собі весь світ, відповідно до чого вона є "царь и облидатель земных всехъ". Як цар і володар усього земного, людина складається з душі і тіла. У питанні про походження душі Л. Зизаній займав компромісну позицію по відношенню до існуючих тоді точок зору, згідно з однією з яких душа створена Богом, а згідно з другою — передається від батьків. Сам він обстоював точку зору, що душа створюється Богом через природне започаткування батьками тіла дитини, в якому починає діяти тільки після розвитку тілесних органів. Водночас вірячи в безсмертність душі, Л. Зизаній змушений був визнавати її буття як самостійну сутність, можливість її існування без тіла, хоча постійно наголошував на їх єдності. Душа не має локалізації в окремих органах і проявляється в діях розуму і волі людини, відповідно до чого їй притаманна свобода волі, здатність обирати добро і зло, нести відповідальність за свої вчинки. Спираючись на зазначене, Л. Зизаній обстоював ідею "самовладдя людини", згідно з якою людина є творцем своєї долі. Від волі і розуму людини залежить той шлях, який вона обирає у житті/ а всі проступки, вчинки як добрі, так і погані, залежать від неї самої. На противагу офіційному православ'ю з цього посилання випливає висновок, що у такому випадку люди можуть бути добродійними самі по собі і для них не потрібна ні жертва Христа, ні його церква.

Спираючись на античних авторів, Л. Зизаній обґрунтовував думку про те, що життя людини має бути сповнене активною творчою працею і добрими вчинками, надаючи суто світським мотивам перевагу над релігійними. Якщо прихильники аскетично-споглядальних ідеалів (І. Вишенський, Й. Княгиницький та ін.) вважали, що людину може врятувати тільки таїнство віри, то Л. Зизаній наголошував на необхідності творення добрих вчинків. Людина має активно трудитися на благо суспільства, керуючись глибоким переконанням, що це принесе користь людям, а не зі страху кари за бездіяльність у потойбічному світі. Служити добру на землі людина повинна завжди, навіть тоді, коли б ніяких мук грішникам не було. Те, що життя людини коротке, не повинно нас лякати, бо й за короткий час можна зробити багато для утвердження своєї людської суті. Розглядаючи людину як тілесно і духовно здорову, Л. Зизаній до певної міри скептично сприймав Ідею гріхопадіння. На його думку, людина не зіпсована гріховодно минулим, зберегла свої духовні і фізичні сили такими, якими вони були в Адама до так званого гріхопадіння. А коли так, то людина не потребує "спасіння" від Бога і може врятувати сама себе.

У дусі ренесансного звеличування людини до божества Л. Зизаній розвиток і самовдосконалення людини пов'язував з розвитком індивідуальної самосвідомості через усвідомлення значущості діяльності кожного індивіда на користь суспільства. При осмисленні проблем суспільного життя він наголошував на рівності всіх людей перед Богом, не осуджуючи ні багатих, ні бідних. Щодо багатства, власності, то Л. Зизаній зазначав, що багатство може бути і добрим, і злим залежно від того, як воно використовується. До речі, саме таке відношення до власності зайняв II Вселенський Ватиканський собор у своїх адаптаціях до сучасності.

Павло Беринда

Тенденції ренесансно-гуманістичної орієнтації на народну, національну мову, закладені в українській духовній культурі М. Смотрицьким і Л. Зизанієм, були продовжені українським педагогом, письменником, лексикографом Павло (Павлом) Бериндою. Виходець з Прикарпаття, він працював друкарем і гравером в Стрятині, Перемишлі, входив до балабанівської вченої колегії, був друкарем Львівського братства і дидаскалом в його школі. У 1619 р. на запрошення Є. Плетенецького він переїздить до Києва, де стає одним з найвидатніших діячів вченого гуртка Лаврської друкарні, головним друкарем, редактором, перекладачем і гравером, зачинателем поезії та шкільної драми в Україні. Найважливішою працею П. Беринди є "Лексіконь словеноросский альбо ймень тлеƀкованіє" — перший друкований український словник, виданий Лаврською друкарнею в 1627 р. Серед праць П. Беринди називають також "От отеченника скотского повесть удивительна о діявол" (1626). Є припущення, що саме П. Беринда автор майже усіх віршів у збірці "О воспитаніи чад".

"Лексікон..." п. Беринди — фундаментальний на той час твір, призначався як посібник для студентів і включав 7 тис. термінів. Так само, як і М. Смотрицький, Л. Зизаній, Беринда через науково-теоретичне опрацювання церковнослов'янської мови прагнув поставити її поруч зі світовими мовами — латинською і грецькою, засвідчити так всесвітньо-історичне значення східнослов'янських культурних традицій, їх рівноправність з іншими визнаними традиціями християнського світу — греко-візантійського і латино-римського. Результатом цієї праці став "Лексікон..." — перший церковнослов'янсько-український словник, який протягом XVII ст. був найбільшим зібранням словникового багатства однієї з найпоширеніших мов своєї доби, знаряддям освіти і культури східного слов'янства, південнослов'янських народів. Прославляючи цю мову, П. Беринда на перший план ставив її загальнослов'янське значення як спільного надбання багатьох слов'янських народів. Разом з тим він свідомо наголошував на тому, що церковнослов'янська і сучасна українська проста мова є поняття не тотожні. Рекомендував використовувати просту українську мову, яка, на його думку, годиться як для оригінальної літературної творчості, так і для перекладу з інших мов. На противагу середньовічним традиціям, за якими вирішальним чинником народності визнавалася віра, П. Беринда визначав народність за мовою.

При укладанні "Лексікона..." П. Беринда звертався до грецької, латинської, єврейської, майже усіх слов'янських мов, мов народів Західної Європи, осмислення і узагальнення даних науки та освіти того часу. Для нього характерним є використання багатьох термінів філософсько-категоріального значення, що дають розуміння буття, пізнавального процесу, людини, її діяльності, етичних та естетичних категорій: любо мудріє — філософія, коханєх ся в мудрості; бытие — битность, вещество — матерія или вещ, дух-душа — животнє диханье, вещество-природа — натура, количество, качество — якость, время, час тощо, закон, существо-истинность, мысль, познаніє, мудрованіє, вƀденіє, внƀманіє, изображеніє та ін. Завершується "Лексікон..." тлумачним словником імен, де поруч з іменами біблійних персонажів наведено імена грецьких та римських богів, що раніше сприймалося як єресь, святотатство.

"Лексікон..." як енциклопедичне зібрання про зовнішній світ, природу, людину, мислення вміщував відтворення українською мовою термінології освітніх наук, поєднував християнство з античністю, що свідчило про проникнення гуманістичних ідей у тогочасну вітчизняну культуру. В гуманістичному дусі витриманий твір П. Беринди "На рождество Христово вƀршƀ", де розглядається призначення віршових творів не тільки для повчання, а й отримання естетичної насолоди. В багатьох своїх інших віршах Беринда ставив питання про тогочасну національно-визвольну боротьбу українського і білоруського народів, що особливо чітко простежується у вірші "На Стефана-первомученика", в якому проведено певні аналогії з полум'яними борцями проти католицизму (Ст. Зизанієм). Весь пафос твору спрямовано на релігійно-політичну боротьбу, яка уособлювала на той час боротьбу народу за своє визволення. Глибоким патріотизмом відрізнялася і мова П. Беринди. Він постійно звертався до української мови без різних церковнослов'янізмів.

У контексті загального аналізу творчості і поглядів провідних діячів вченого гуртка Лаврської друкарні доречно, в межах наявної інформації, зупинитися на творчості Т. Земки та Г. Дорофієвича.

Тарасій Земка

Свідчення про Тарасія Земку, українського церковного і громадського діяча, поета і перекладача, друкаря досить бідні. Відомо, що він завідував з 1624 р. друкарнею Києво-Печерської Лаври, а з 1631 р. був ігуменом Києво-Братського монастиря, одним з перших ректорів Києво-Могилянської колегії. Писав вірші, перекладав церковні книги з грецької та латинської мов, складав до них передмови, в яких ідейно обґрунтовував право на свободу свого народу. Звертався у своїй творчості до історії українського народу, його культурних, державних традицій давньоруської пори, успадкованих всіма східнослов'янськими народами, проте не був національно обмеженим, використовуючи також праці польських істориків доби Відродження, польських поетів і письменників-гуманістів, реформаційні вчення і методи як подолання згаяного в минулому. Доходив до усвідомлення того, що нація, яка бореться за власну волю, не може хотіти рабства для інших народів, обстоював ідею толерантності, пов'язаної з визнанням особистих, громадянських і релігійних свобод і незалежності.

Гаврило Дорофієвич

Небагато ми знаємо і про життя, діяльність та творчий доробок Г. Дорофієвича — українського письменника, перекладача, культурного діяча. Народився близько 1570 р. Освіту отримав в Острозькій академії, працював у ній, пізніше був викладачем Львівської братської школи. На запрошення Є. Плетенецького переїхав до Києва, де ввійшов до складу книжників друкарні Києво-Печерської Лаври. Викладав грецьку мову, займався видавничою справою, перекладами та редагуванням грецьких книг, у тому числі й творів Іоанна Златоуста. Автор ряду віршів філософського та соціально-політичного змісту.

Думається, що осмислення творчої спадщини Г. Дорофієвича та Т. Земки знайде своїх дослідників, які розкриють одну з "білих плям" розвитку української духовної культури і філософської думки.

Підбиваючи підсумок викладеному, можна стверджувати, що створення братських шкіл, відкриття друкарень сприяли підготовці освічених людей, які, звертаючись до гуманістичних ідей західноєвропейської думки, своєю творчістю сприяли піднесенню національної свідомості українського народу, його боротьбі за національне визволення, розвитку духовної культури, підвищенню її загально-філософського рівня, формуванню філософського мислення як такого. Разом з тим неважко помітити, що вони не були в змозі задовольнити зростаючу потребу не тільки для організуючого опору польсько-католицькій ідеології, а й для задоволення потреб, продиктованих суспільно-політичним життям України. Розвиток українського суспільства викликав загальну потребу організації школи вищого типу, яка б відповідала новим завданням дня. Саме такою школою стала Києво-Могилянська академія.

Рекомендована і використана література

Ботвинник М. Б. Лаврентий Зизаний. — Минск, 1973.

Євлевич Хома. Лабіринт, або заплутана дорога, де красна Мудрість з повильності своєї панам могилянам і ще декому в заходах своїх подібному, коротку і далеко кращу дорогу показує // Пам'ятки братських шкіл на Україні. — К., 1988.

Зизаний Л. Катехизис. — Гродно, 1788.

Зизаний Л. Лексис. — М., 1964.

Історія філософії на Україні. — К., 1987. — Т. 1.

Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993.

Кашуба М. В., Паславський І. В., Захара /. С Філософія Відродження на Україні. - К., 1990.

Колосова В. Твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб Петра Сагайдачного" // Рад. літературознавство.— 1965. — № 7.

Коляда Г. І. Гаврило Дорофієвич, український літератор XVII ст. // Рад літературознавство. — 1958. — N0 3.

КопинскиЙ Исайя. Алфавит духовный. — М., 1904.

Копыстенский Захария. Палинодия... // Памятники полемической литературы-СПб., 1876.-Кн. 1.

Короткий В. С. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. — Минск, 1987

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — М., 1990.

Мослов С. И. Кирилл Транквиллион-Ставровецкий и его литературная деятельность. — К., 1984.

Мединець Є. М. Братські школи України і Білорусі в XVI—XVII ст. — К., 1958.

Микитась В. Давньоукраїнські студенти та професори. — К., 1994.

Мицько І. 3. Острозька слов'яно-греко-латинська академія. — К, 1990.

Науменко Ф. І. Педагог-гуманіст і просвітник І. Борецький. — Львів, 1954.

Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні. — К., 1991.

Нічик В. М. Філософія в Київській братській школі // Філос. думка. — 1988. — № 2.

Огієнко І. Українська культура: [Репр. вид. — К., 1918]. — К., 1991 Огородник І. В., Огородник В. В. Нариси з історії філософської думки в Україні. - К., 1991.

Паславський І. В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI - першій третині XVII ст. - К., 1984.

Прокошина Е. Мелетий Смотрицкий. — Минск, 1966.

Протестація І/ Пам'ятки братських шкіл на Україні. — К., 1988 (Протестация митрополита Иова Борецкого // Статьи по славяноведению. — СПб., 1911.-Вып. 3).

Сакович К. Арістотелівські проблеми або Питання про природу людини // Пам'ятки братських шкіл на Україні. — К., 1988

Сакович Касіян. В-ірш-к на жалосний погреб зацного рицера Петра Конаше-вича Сагайдачного // Укр. поезія: кінець XVI і початок XVII ст. — К., 1978 Сакович К. Трактат про душу // Пам'ятки братських шкіл на Україні. — К., 1988.

Смотрицкий М. Грамматика словенская. — М., 1644.

Смотрицкий М. Фринос или плач восточной церкви; Оправдание невиновности; Супликация; Предисловие к Грамматике... // Из истории философской и социально-политической мысли Белоруссии. — Минск, 1962.

Смотрицкий М. Лямент у світ убогих на жалосноє представленіє святобливого а в обої добродітеля богатого мужа в бозі велебного господина отця Леон-тіл Карповича архімандрита общіа обителі при церкві Сошествія Святого духа братства церковного Віленського православного греческого // Пам'ятки братських шкіл на Україні. — К., 1988.

Транквиллион-Ставровецкий К. Зерцало богословии. — Почаев, 1790.

Транквіліон-Ставровецькнй К Із сЗерцала богословіи" // Пам'ятки братських шкіл на Україні. — К., 1988.

Транквіліон-Ставровецькнй К. Передмова до чительника о той проезацной книзі, которая то книга названная Перло многоцінноє // Там же.

Транквиллион-Ставровецкий К. Учительное євангеліє — Рахманов, 1619. Яременко Є. С Мелетій Смотрицький: життя і творчість. — К., 1986.

ТЕМА. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ — ЦЕНТР ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII І XVIII ст. (українське просвітництво)

Лекції 8—9