Тема 1.3. Становлення загальної музичної освіти на Україні.

Рекомендована література

1.Вишневський Д.К. Киевская академия в первой половине ХVІІІст. – К., 1903.– 487с.

2.Ісаєвич Д.Я. Братство і українська музична культура ХVІ – ХVІІІст. // Українське музикознавство. – Вип.6. – К.: Муз.Україна, 1971. – С.48-57.

3.Некрасова Т.М. Київська академія та її значення в розвитку музичної освіти й професіоналізму // Українське музикознавство. – Вип.6. – К.: Муз. Україна, 1971.– С.238-245.

4.Смолянский С.В. Значение ХVІІ века и его «кантов» и «псалмов» в области современного церковного пения и так называемого «простого напева» // Музыкальная сторинка. – Вып. V. – СП(б), 1911. – С.32-41.

5.Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. К.: КДУ, 1970-173с.

6.Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія: суспільно-політичні й ідеологічні передумови виникнення освіти на Україні. – К.: Знання України, 1991.-80с.

7.Рудницька О.П. Музика і культура особистості: проблеми сучасної педагогічної освіти.К.:1998. – С.8-24.

В умовах відродження і розвитку національної культури, активного впровадження в педагогічну практику її виховного потенціалу, вивчення історії української музичної педагогіки є особливо актуальним. В її основі зосереджено прообраз сучасного освітньо-виховного процесу в Україні. Для якого характерні опора на народнопісенній традиції, зародження та поширення ідей гуманізації та гуманітаризації освіти, активізації творчого потенціалу особистості тощо.

Педагогічні ідеї М.Леонтовича у контексті розвитку європейської музичної педагогіки.

Цінність педагогічного доробку видатного українського музиканта-педагогога Миколи Дмитровича Леонтовича (1877 – 1921) в його педагогічних поглядах, що утворюють цілісну концепцію музичної освіти, основою якої стало ставлення до народної пісні як найправдивішого за своєю художньою і етичною сутністю життєвого явища. Зрозумілого і доступного для дитячого приймання; визначення провідної ролі фольклору в музичній освіті школярів; прагнення до загального музичного навчання і виховання всіх дітей на матеріалі кращих творів професійної і народної творчості; вільного володіння нотною грамотою; взаємозв’язку різних видів музичної діяльності; розвитку музично-творчих здібностей і художньо-образного мислення, а також опора на національну інтонаційно-ладову і метроритмічну основу; поєднання класної і позакласної музично-виховної роботи; надання процесу музичного навчання його сутнісної основи-емоційності.

Значну увагу М.Леонтович приділяв розвитку власної творчості дітей: «… самостійна творчість учнів розвиває слух учнів і робить їх більш-менш свідомими в нотній грамоті. Щодо складання невеличких мелодій самими учнями, то треба їм давати можливість виявити свою фантазію без усякого впливу вчителя… подібні спроби творчості спричиняють до удосконалення в нотному співі». М.Леонтович аргументовано доводив ідею створення шкільних оркестрів і фактично був першим практиком у цьому виді позакласної роботи. Крім занять хору і оркестру він впроваджував ідею широких міжпредметніх зв’язків між музикою і літературою, музикою і живописом, музикою і світлом.

Наголосимо на глибоко гуманістичній спрямованості ідей Леонтовича, який прагнув до виховання особистості музикою, звеличення її духовного життя. Усією своєю композиторською, педагогічною, громадською діяльністю він стверджував ідеали музичного просвітництва, відстоював ідею обовязкового музичного навчання всіх дітей, незалежно від музичної обдарованості, авторитетом своєї рворчості сприяв поширенню власних педагогічних поглядів.

Концепція музичного виховання М.Леонтовича і розроблена на її основі методика є органічним продовженням і розвитком художньо-педагогічних принципів передових діячів української музичної культури, насамперед М.Лисенка. Великий вплив на становлення музично-педагогічних ідей М.Леонтовича мала творча й особиста дружба з К.Стеценком. Також був великий інтерес до теорії ладового ритму Б.Яворського, в якого навчався композиції, і який особливу увагу звертав на розвиток музичної фантазії в процесі слухання музики. М.Леонтовичу були добре відомі: методика музично-ритмічного виховання за системою Е.Жак-Далькроза та інших методик провідних західних педагогів-музикантів.

Педагогічні ідеї та методика музичного виховання дітей К.Стеценка.

Цінність педагогічного доробку видатного українського музичного критика і публіциста, хорового диригента, вчителя музики та організатора різноманітної позакласної музично-виховної роботи Кирила Григоровича Стеценка (1882 – 1922) грунтувалися на глибокому знанні сучасної йому педагогічної теорії, багатому досвіді вчителя-практика. В їх основі лежить розуміння необхідності всебічного гармонійного розвитку дітей. «Одним із принципів педагогічної науки є принцип виховання дитини на основі пробудження художнього почуття, бачення краси як вічної правди», – писав він. І далі: «Поезія, музика й співи, художнє малярство, скульптура й беруться за те, щоб наповнити нашу уяву прекрасними образами і витиснути звідси все недобре, аморальне й дике». Для цього він пропонував скористатися багатющими джерелами фольклору. Передусім музичного.

К.Стеценко відстоював обов’язковість музично-естетичного виховання всіх дітей, але перш ніж учити дітей музики, слід навчити їх співати .«Музичне виховання треба починати саме з співу пісень, в яких людина і словами, і голосом викладає все, що в неї на душі». Центральною ланкою цієї системи вважав школу, тому запропонував викладати спів по дві години на тиждень у кожному класі, передбачаючи «дати закінчену середню загальну освіту учням і в цій галузі знаня – мистецтві».

Мета навчання співу полягає у розвитку музичних здібностей та естетичного почуття учнів, виховання їх на народній пісні. Він пропагував комплексне музичне виховання – навчання нотного співу проводиться разом із розвитком музичних здібностей, виховання слуху, пам’яті, голосу, чуття ритму, звукоутворенням та навичками хорового співу, поєднуючи всі сторони виховання й навчання в єдиний педагогічний процес.

Педагогічні ідеї та методика музичної освіти дітей В.Верховинця.

Особливе місце у плеяді найталановитіших діячів вітчизняної національної культури належить Василеві Миколайовичу Верховинцю (Косіву) (1880–1938) – українському педагогові, музикознавцеві, вченому, етнографу, диригенту і композитору.

Педагогічне кредо В.Верховинця полягало у прагненні до єдності слова, співу і руху як джерела виховного впливу на всебічний розвиток дитини. Відтак спів на його заняттях супроводжувався рухами в ігровій формі, що підсилювало інтерес до художньо-творчої діяльності та дисциплінувало слухову увагу, а виразна міміка активізувала артикуляційний апарат.