1.Проаналізуйте теорію ідей Платона. Зробіть висновок.

Продовжувачем філософського вчення Сократа був його учень Платон. Платон (427-347 до н.е.) – найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя боровся проти афінської демократії. Багато подорожував. Побував у Південній Італії та Сицилії. Тут познайомився зі вченнями елейців і піфагорійців. Після повернення до Афін організував філософську Академію. Платон є засновником об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії. Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:

1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить з роздвоєння світу, підпорядкування «світу речей» «світові ідей».

2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об’єктивної дійсності.

3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні. Щоб підкреслити ілюзорність, не справжність «світу речей», Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері, людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні, – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей – це ті ж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.

Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, є матерією, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі собою, незалежно від людини та її свідомості.

На думку Платона, справжнє пізнання – це пригадування (анамнезис). Тому, щоб пізнати істину, необхідно зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною і котра може все згадати про «світ речей». Отже, не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент на користь його ідеалістичного вчення.

2.До якого напряму можна віднести філософські погляди р. Декарта. Обгрунтуйте.

Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик. Найбільш відомими його творами є «Правила для керування розуму», «Міркування про метод», «Міркування про першу філософію», «Начала філософії». Він належить до філософів раціоналізму.

Р. Декарт – автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Його наукові пошуки приводять до закладення основ геометричної оптики. Він створює анатомічну схему людського ока. Саме Декарт висунув ідею умовного рефлексу та створює модель рефлекторної дуги нервової діяльності. Заслуги Декарта у створенні сучасної математики значні та добре відомі.

Декарт значну увагу приділяв математичним дослідженням, а як відомо, математика будується і розвивається насамперед у формі дедуктивної системи пізнання. Тому, визнаючи присутність вказаних Беконом «ідолів» («примар»), Декарт звертає увагу на проблему спрямованості емпіричного пізнання, індукції. Він знаходить докази тези, що здійснення індуктивного пізнання, експерименту відбувається тільки після попереднього планування дій. А попереднє планування дій у своєму кінцевому результаті має будуватися завдяки використанню загальних вихідних для думки положень, тобто шляхом дедукції. Отже, індукції без попередньо здійсненої дедукції бути не може. Однак дедуктивному мисленню завжди загрожують «ідоли». Дану проблему Декарт вирішує, запропонувавши «метод сумніву». Методологічний сумнів Декарта, або «критика усіх визначень», будується не як абсолютний скепсис, заперечення визначень взагалі, а як шлях, засіб уникнення помилок. Первинну форму істини Бекон вбачає у чуттях, в емпіричності. Для Декарта це – помилковий погляд, він перелічує випадки, коли чуття вводять людей в оману, і робить висновок, що неможливо вірити тим засобам пізнання, які «хоча б один раз обманювали нас».

Відкриті Ф. Беконом «ідоли» свідчать про присутність хиб у дедукції. Враховуючи цю обставину, Р. Декарт пропонує метод раціональної дедукції, який повинен узгоджуватися з чотирма правилами: 1) припускати як достовірні такі положення, які уявляються розумові чіткими та ясними, не викликають сумнівів у своїй істинності; 2) розділяти кожну складну проблему, задачу на складові частини, підпроблеми чи задачі; 3) поступово здійснювати перехід від доведеного до недоведеного; 4) не робити жодних прогалин у логічному ланцюжку дослідження.

Принцип методологічного сумніву та раціональна дедукція повинні допомогти у подоланні хиб простої дедукції, разом з цим вирішуючи проблему «першої індукції», яку без попередньої дедукції здійснити неможливо. Однак при цьому постає проблема «першої дедукції» – звідки взялися перші загальні поняття, якими користується думка? На це питання Декарт відповідає тезою про присутність вроджених ідей. Обґрунтування існування вроджених ідей Декарт знаходить у своїх фізіологічних дослідженнях. Здійснивши велику кількість дослідів експериментального характеру над різними тваринами, відкривши факт скорочення м’язів (найчастіше цей дослід повторюють на лапках жаби, капнувши кислотою на свіжий зріз) частини тіла, відокремленої від цілого, він робить висновок, що в кожному тілі є ідея руху самого по собі. Скорочення лапки тварини під час подразнення її кислотою припиняється через деякий час, що, на думку Декарта, свідчить про відокремлення ідеї від тіла. Вбита тварина – вже не жива, але ідея руху може в ній перебувати.

Відкриття можливості існування ідеї впродовж деякого часу у мертвому тілі та можливості зникнення ідеї з мертвого тіла за відсутності наочно фіксованих змін у ньому спрямували думку Декарта на шлях вчення про дуалізм душі і тіла. Розвиваючи цю тезу, він робить висновок про існування незалежних одна від одної двох субстанцій світу. Субстанція, що виявляє себе у різних просторових властивостях, називається матерією, а та субстанція, що не має просторових форм виявлення, – мисленням. Ці субстанції можуть єднатися, утворюючи живі організми, чи існувати окремо, утворюючи світ фізичних тіл та світ вільного духу, – божественний світ. Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе, є причиною самого себе. Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про «вродженні ідеї», був Джон Локк.