4. Елементи системи калькулювання

Основними системами калькулювання при обчисленні собівартості продукції слід розрізняти такі: система директ – костинг та ситема стандарт – кост.

На початку 50-х років на промислових підприємствах США та інших капіталістичних країн почала широко застосовуватись система калькулювання собівартості продукції на основі змін витрат, яка ґрунтується на словосполученні "директ кост план" (Direct Cost Рlan).

Ця система була описана в методиці калькулювання витрат виробництва на підприємстві Джонатаном Харрісом в 1936 р. Він пропонував відокремлювати непрямі накладні витрати від звичайних виробничих витрат з метою отримання місячного звіту про прибутки і збитки, який покаже залежність обсягу прибутку від зміни обсягу реалізованої продукції. Такий метод калькуляції витрат виробництва більш відомий під назвою директ-костинг (Dirеct Costing: "direct" - прямі; "costing" - калькулювання - калькулювання прямих витрат).

Директ-костинг (калькулювання змінних витрат) - це система обчислення собівартості тільки на основі прямих (змінних) виробничих витрат.

Метод директ-костинг базується на тому, що всі витрати поділяються на прямі і непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносяться на той чи інший вид виробу. Непрямими витратами є накладні витрати є по відношенню до виробу, так як їх сума складається з постійних і змінних частин.

Сформулюємо основні ознаки директ-костингу:

• собівартість калькулюється тільки на основі прямих змінних виробничих витрат;

• решта витрат - постійних виробничих і невиробничих покривається за рахунок загального доходу фірми.

Дослідження в області системи директ-костинг показали, що поділ постійних і змінних витрат ґрунтується на ряді припущень, які необхідно враховувати для (попередження помилкового) використання результатів витрат.

Так, при збільшенні суми постійних витрат розмір доходу фірми зменшується, оскільки в системі директ-костинг постійні витрати зменшують суму одержаних доходів. Тому система обліку і калькулювання собівартості продукції по прямих витратах (Direct Costing) на даний час більш популярна, ніж система повного розподілу витрат на вироби.

Метод обчислення стандартної собівартості одиниці продукції в США та Великобританії називають стандарт-кост (Standard Cost).

Термін "стандарт-кост" дослівно означає стандартні вартості: "стандарт" - кількість необхідних виробничих витрат (матеріальних і трудових) для виготовлення одиниці продукції або заздалегідь обчислені витрати на виробництво одиниці продукції або надання послуг; "кост" - це грошовий вираз виробничих витрат, які припадають на одиницю продукції.

Стандарт-кост - це заздалегідь визначені або передбачені кошториси витрат на виробництво одного виробу або декількох виробів одного виду протягом певного звітного і попереднього періоду, з якими порівнюють фактичну собівартість.

Стандарт-кост є самостійним методом калькулювання собівартості одиниці продукції, в основі якого лежить облік стандартних витрат, хоч в чистому вигляді він і не отримав широкого розповсюдження в США.

Поняття "стандарт-кост". що є подібним до більшості нових понять, спершу мало різні назви: "нормативна собівартість" (prеdеtermined), "кошторисна собівартість" тощо.

Поняття "стандартні витрати" з'явилося в другій половині ХІХ століття, коли за ініціативою Фредеріка У. Тейлора розгорнувся рух за наукові методи управління. В той час фабрична система - одна з основних результатів промислової революції - дозволила досягти значного зростання продуктивності праці. Сьогодні поняття "стандартні витрати" є загальноприйнятим у ділових колах. Хоча вперше вони з'явилися в сфері виробництва, стандартні витрати широко використовуються у всіх сферах підприємництва.

Українські економісти ознайомилися з ідеями американських вчених Д.Ч. Гаррісона у 1933 р., коли в СРСР був опублікований переклад книги "Стандарт-кост" .

Сучасні системи калькулювання більш збалансовані. Інформація, яка міститься в них, не тільки дозволяє виконувати традиційні завдання, й допомагає при:

• визначенні цілеспрямованості подальшого випуску продукції;

• встановленні оптимальної ціни на продукцію;

• оптимізації асортименту продукції, що випускається;

• визначенні цілеспрямованості оновлення діючої технології і верстатного парку;

• оцінці якості роботи управлінського персоналу.[5]