1. Окресліть проблематику філософської антропології.

Філософська антропологія – це філософське вчення про сутність людини. Ф.а. займається вивченням людської природи та дослідженням взаємозв’язку людини з світом (поруч з вченнями про природу, соціум, свідомість, цінності тощо.); місця людини у світі; займається розкриттям і поясненням змісту людського буття. Її ціль – дати цілісне, а не часткове знання про людину, аналізуючи фізичне, психічне, духовне (і божественне) начала людини, відкрити ті сили і потенції, які “керують” нею, а головне – завдяки котрим, вона “рухається”. Знаменити фраза Сократа «Пізнай самого себе» дуже вдало розкриває основну проблему філософської антропології.

2. Визначте основні виміри соціуму як життєвого світу людини.

Соціум – це суспільство, як система форм сумісної діяльності людини. Але це не всяке суспільство, а тільки теперішнє суспільство. (Гегель – суспільство тут і тепер). Поняття «соціум» значно менше, ніж суспільство. Суспільство може бути і минулим, а соціум існує лише зараз. Саме соціум визначає нашу соціалізацію. Але нерозривно пов'язаний із минулим суспільством.

Виміри соціуму:

10. Біологічний вимір – включає чинники, які забезпечують існування людини як живої істоти. Також він включає в себе:

• Географічне середовище (розташування на земній кулі, клімат, наявність річок, морів, океанів, питної води, корисні копалини, які забезпечують існування людини. Особливе місце відводиться клімату, і відповідно існує поняття «детермінізму» - співвідношення людини з кліматом). Наприклад, Мєчніков говорив, що в Африці клімат розбещує людей і вони відстають від інших країн. На Півночі також поганий клімат (дуже холодно) і людині треба боротися, аби вижити. У нас – лагідні умови для нормального життя.

11. Народонаселення – щільність народонаселення, тривалість життя народонаселення. Це забезпечило, наприклад, перехід від первісного до рабовласницького суспільства і забезпечило появу міст і скупчення людей. Чому? Бо спілкування між людьми полегшило обміном інформацією, колективним досвідом. Зараз населення зростає дуже швидко і Мальтус, зокрема, говорить, що зростання людей у світі іде за геометричною прогресією, а зростання продуктів життєдіяльності за арифметичною.

12. Хвороби цивілізації:

• Сердечно-судинні – причина – соціальні стреси, емоційні вибухи.

• Онкологічні захворювання – наслідки екологічної кризи: чим ми дихаємо, що споживаємо і т.д.

• Туберкульоз. В Україні це на 3-му місці.

• СНІД – Україна на першому місці;

• Алкоголізм – в Україні на 1-му місці;

• Наркоманія – в Україні на 2-му місці.

Соціальний вимір:

10. Колективне матеріальне виробництво.

11. Накопичення сукупного духовного досвіду, який втілюється в мораль, релігію, в мистецтво, в філософію, науку, право, освіту, і виховання.

12. Суспільство виробляє засоби засвоєння людського досвіду і способи самовираження людини в суспільстві – мова, мораль, мистецтво.

3. Чому діяльність вважається способом буття людини?

Діяльність є способом буття особи, бо є формою активної діяльності людини, змістом якої є усвідомлення і доцільне перетворення світу. Наприклад, унікальна діяльність надає людині можливість створювати нові види діяльності, творити щось нове, що до того ж має позитивне соціальне значення

На мою думку, діяльність підкреслює людський розум, винахідливість, універсальність. Також говорив І.Кант: «Дій так, щоб закон твоєї власної поведінки міг стати загальним законом для всіх». Крім того, важливою є духовна діяльність, яка забезпечує активну духовну людину, визначає її долю, і долю суспільства в цілому, в якому людина живе.

4. Культура і цивілізація – чи тотожні поняття?

Є багато визначень щодо того, що таке культура. Культура як світ матеріальних артефактів, як сукупний духовний досвід людства і т.д. і т. п. На сьогоднішній день в словниках культура і цивілізація – часто тотожні поняття. Але доведено, що це не так. 1) культура значно старіша за цивілізацію. В первісному суспільстві культура вже була (мова, мораль), але цивілізації ще не було. Цивілізація виникла не з появою людства, а не більш високих щаблях розвитку. 2) цивілізація – більш висока ступінь існування людства (коли в людей більш організовані умови існування). Льюіс Гентрі Морган написав книгу «Дикість, варварство, цивілізація» (як етапи людства), в якій визначив цивілізацію як найвищу стадію розвитку у порівнянні із дикістю та варварством. Існує ряд концепцій щодо співвіднесення культури та цивілізації: 1. Концепція історичних типів Миколи Данилевського: ототожнення культури і цивілізації (він їх не розрізняв). Данілевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур — або культурно-історичних типів (Наприклад: Китай, Індія, Росія). Ці типи самобутні і не потрібно їх перемішування, бо при цьому втрачають 2 сторони: і та, що «прополола і насадила», і та, яку «пропололи». 2. Концепція Тойнбі: Означене теоретичне протиріччя між поняттями «культура» та «цивілізація» було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У своїй 12-ти томній роботі "Дослідження історії" автор структурує історію людства на локальні цивілізації. Тойнбі розглядає людство як сукупність окремих цивілізацій, ядром кожної з яких є культура. Цивілізація виникає як відповідь на зовнішні виклики (природні або історичні). Саме тому концепцію Тойнбі іноді називають концепція «виклику – відповіді». Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку певні стадії: виникнення, зростання, надлому, розпаду. Потім поступаються місцем іншим. Дана концепція є також різновидом вчень про замкнені цивілізації. Проте Тойнбі вважав, що злиття цивілізацій можливе на основі появи нової Вселенської релігії. 3. Концепції Бердяєва та Шпенглера: Шпенглер у своїй праці «Занепад Європи» говорить, що цивілізація – це смерть культури, це вмираюча культура. Цивілізація йде за культурою, як смерть за життям, як старість за молодістю, це суха гілка на живому древі культури. Культура – це живий організм, а цивілізація – це мумія.

5. Відома теза екзистенціалізму «Свідомість передує сутності» Схарактеризуйте співвідношення сутності і існування людини в творах Сартра і Камю.

Людина як істота має такий атрибут – як свобода вибору. Критерії за якими вона робить цей вибір - страх перед самим життям. «Екзистенція передує сутності» В житті людей існує тільки два розряди – кат і жертва. Людина сама вибирає хто є хто. Тому екзистенціалісти називають філософію – самогубством.(Камю) Вони наголошують на відповідальності людського життя. Саме людське життя — це можливість.

Вихідний пункт екзистенціалізму, за Сартром, — це проблема, яку вирішують герої Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Разом з Богом зникає можливість знайти які-небудь цінності у надчуттєвому світі.

Перший принцип екзистенціалізму — положення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя — це можливість. Немає раз і назавжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише тією мірою, якою вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія.

У центрі онтології Сартра знаходиться «Я». Зі свідомості, з «Я» «висвічується» вся життєвість і конкретна реальність. Природа якщо й світить, то лише відображеним світлом того, хто усвідомлює, того, хто прагне «Я», і в той же час становить для нього перепону. Звідси Сартр виводить поняття «негативної діалектики». Оскільки вона втілюється в запереченні, анігіляції, то її носієм може бути тільки свідомість. Якщо свідомість є абстракція і володіє реальністю тільки в особистісному вираженні, як «Я», то єдиним джерелом і сферою здійснення діалектики є не «свідомість взагалі», а «моя свідомість», «Я» як «для-себе-буття». «Я» - єдине джерело заперечення. Ця здатність заперечення всього даного, в тому числі і себе самого як даного, створює зміст «для-себе-буття», всього людського існування. До того ж мова йде не про людину «взагалі», а завжди про неповторну індивідуальність, про людську одиничність. Ж.-П. Сартр говорив – «Якщо існування дійсно передує сутності, то людина відповідальна за те, чим вона є. Таким чином, у першу чергу екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття та покладає на неї повну відповідальність за існування».

Камю, в центрі його роздумів — етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тільки одна справді серйозна філософська проблема — проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії». Цим питанням перейняті всі його твори. Він пише, що наше двадцяте є століттям страху. Страх - основний- «екзистенціал» його філософії, який набуває тотального характеру. Заперечуючи на словах примат «існування» (в екзистенціалістському розумінні цього слова) стосовно «сутності», Камю ототожнює саму «сутність» з «абсурдом нещасної свідомості»

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість на «нещасну свідомість», ставить «основне питання філософії» перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось сподівалися, або заподіяти собі смерть. Камю обирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що «цей світ не має значення, одержує свободу». А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти всесвітнього абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна природі людини потреба самовираження особистості; бунт — це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта «Я мислю, отже, я існую» ірраціоналістичне кредо: «Я бунтую, отже, існую».

Варіант № 27

1. Яке місце займає соціальна філософія по відношенню до всіх наук, що вивчають суспільні явища?

Соціальна філософія - найважливіша область філософського знання, націленого на осмислення станів і процесів життєдіяльності людей у суспільстві. Це наука про проблему людини у світі – цілі, головна мета життєдіяльності. Об’єктом пізнання є суспільство. Також соц.. філософія вивчає не лише один бік суспільства, а все суспільство в цілому. Предмет – сутність суспільства, специфіка соціальної реальності, проблема філософії історії, роль особистості людської, чи існують проблеми історії, тенденції розвитку суспільства, проблема суспільного прогресу і його критерії, глобалізація - провідна тенденція, проблема майбутнього людства.

Соціальна філософія аналізує не тільки відносини і зв’язки суспільства з іншими сферами навколишнього і охоплює людей реальності, осмислюючи загальні проблеми буття природи і людини, але вивчає і специфічні закономірності прояву суспільної життєдіяльності людей, які характерні саме для неї як особливої форми буття світу в цілому. Це означає, що соціальна філософія представляє інтегральний погляд на світ буття людей у цілому, недоступний ні однієї, крім неї, формі знання про суспільство.

На відміну від понять інших суспільних наук, що фіксують лише окремі сторони і властивості соціальної дійсності, категорії соціальної філософії представляють собою ступені пізнання суспільних процесів в цілому, унаслідок чого їх роль у пізнанні життя людей особливо значима.

Соціальна філософія відрізняється від інших розділів філософії та різних областей суспільствознавства тим, що вона досліджує загальні відносини соціального буття, розглядаючи історично однорідну унікальність суспільного життя в якості однієї з підсистем світу, що займає в ньому специфічне місце.

Будучи раціонально-теоретичної системою знань про суспільство, соціальна філософія прагне до досягнення об’єктивної істини - достовірного, адекватного знання про реальні умови і можливості його існування і розвитку. Однак на відміну від інших суспільних наук, соціальна філософія представляє функціонування і розвиток окремих соціальних сфер і суспільства в цілому в гранично абстрактній формі.

Соціальна філософія зокрема, проводить своє дослідження реальності, спираючись і на умоглядну ідею, в якій обґрунтовуються і робляться явними ціннісні підстави філософських досліджень. Саме в цьому й полягає основна особливість соціальної філософії як науки, яка не тільки відображає, але й оцінює суспільні процеси життєдіяльності людей.

2. Індивід, людина та особистість не є тотожними поняттями.

Індивід — окремий представник людського роду, окре­мо взята людина, яка має всі біологічні ознаки: клас Ссавці, прямоходіння (немовля — індивід з його антропологі­чними властивостями). Всі індивіди – кандидати в становлення людини. Індивіди відрізняються один від одного лініями на лодонях, формою вуха, губ, голосом, темпераментом, вродженими задатками. В процесі соціалізації відбувається перетворення індивіда в людину.

Особистість — це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. Основні критерії особистості: здатність адекватно відображати дійсність, здатність на свідомі і доцільні вчинки, здатність відповідати за свої вчинки. Не всяка людина є особистістю, а тільки здорові, розумово розвинені.

Людина — одушевлена, біосоціальна, розумна істота, яка володіє даром мислення і мови, спроможна створювати знаряддя і користуватися ними, спілкуватися з оточенням, здатна до моральних почуттів і естетичних переживань. Згідно з релігійними вченнями людина є божим творінням. Людина, яка не жила в суспільстві не може бути людиною.

3. Суб’єктивний фактор. Волюнтаризм, фаталізм.

Суб. фактор – це свідома діяльність людей, класів, політичних організацій для досягнення певної мети (наприклад, діяльність етнічних груп). Закони історії здійснюються через вплив цього фактору (щоб прискорити чи не допустити виникнення якогось явища). Розрізняють 2 рівня цього фактора: 1) ідеологічний (суб. фактор повинен мати певну ідеологію, теорію – до якої мети прагнути, які шляхи, засоби вибрати для її досягнення, які рушійні сили – тобто це теоретична програма). 2) організаційний (діяльність повинна бути впорядкована певним чином – повинен бути координаційний центр, налагоджені інформаційні зв’язки, матеріальні засоби). В розвитку історії завжди існують точки біфуркації – точки розгалуження, коли історія може піти різними шляхами – та абстрактом – один напрямок з багатьох (обраний), який забезпечить стабільність системи, розвиток суспільства. Саме на вибір абстрактора впливає суб’єктивний фактор. Щодо ролі суб’єктивного фактора існує 2 погляди: волюнтаризм (все залежить від людини) та фаталізм(від людини не залежить). Прихильники волюнтаризму стверджують, що воля – першооснова всього існуючого (прагнення реалізувати волю не дивлячись на наслідки). Як стверджував Кант: все залежить від свідомої розумної діяльності людини. Або екзистенціалісти: все залежить від вибору людини, навіть війна. Фаталізм – віра у визначеність буття (фатум, доля). Прихильники цього погляду стверджують, що всі події визначені заздалегідь надприродними силами (як в «Царі Едипі»: знає свою долю, хоче змінити, але не може). Але і те, і інше – це крайнощі. У першому випадку не можна уникнути впливу природи, в другому – відкидаються закони взагалі.

4. Принципи духовності 21 ст.

Духовність — це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це отой безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту, зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожним. Це її причетність до накопичених цінностей. Духовне життя 21 ст. значно ускладнилося, суспільство змінилося, перейшовши з тоталітарного до посттоталітарного (демократичного, впорядкованого). В.Гавела, екс - президент Чехії: «Раніше ми сиділи в зоопарку; нас випустили — і ми опинилися в джунглях» . Так от, проблема й полягає зараз у тому, щоб протистояти цим «джунглям», а протистояти їм не можна тільки завдяки якимось матеріальним силам. Справа в тому, що «джунглі» є і всередині нас самих. І для того, щоб подолати їх, потрібні значні духовні зусилля. Умови нового життя призвели до нових сил зла.

1. Розуміння духовності як руху за вертикаллю до високих ідеалів, де кожна людина – суб’єкт, а не об’єкт, мета, а не засіб. До людини треба ставитися як до Бога, людина – крихка душа. Людина — істота вертикальна. Її життя вимірюється не кількістю років, а ступенями ціннісного сходження. Тобто можна прожити дуже багато років марно, а можна за короткий термін досягнути свого духовного космосу.

2. Принцип монадної людини – певна єдність, цілісність, яка має душу. Монадна особистість — це нормальне явище розвитку людей нашого XXI ст., вона співпадає з відомою людиною тепер. Важливість цього явища ще й в тому, що така особистість не протистоїть колективу. Наприклад, Англія – Черчель, Америка – Рузвельт, Україна – Грушевський.Монадна особ поєднує особисте і колективне, які співпадають. Найбільш показовим у цьому відношенні є феномен національних архетипів. У кожного представника нації є щонайменше три фундаментальнi архетипи. Це символічна трійця: Дім, Поле, Храм . Дім — це святе довкілля буття; місце, де людина займає чільне місце. Стосовно Поля мається на увазі не степ взагалі, життєвий топос, те що пов’язує стіл iз навколишнім світом. А Храм — це святині, які сповідує людина. В цьому розумінні виходить, що є не тільки етнос, як державне утворення; існує етнос і як внутрішнє утворення. Внутрішній етнос — те, що проходить крізь нашу особистість, і те, що є підставою наших трансперсональних, колективних уявлень. Взагалі, ми живемо в такому світі, де важливо всі соціальні процеси переводити через свою внутрішню соціальність

3. Принцип полісистемності: в кожній духовній діяльності жодна мета не є єдиною, якщо ви зводите вашу діяльність до однієї мети, то це породжує фанатизм: фашизм, комунізм.Те сусп., яке вимагає жертв, героїв – нещасне, суспільство не вправі вимагати від людей постійних жертв, а тим більш смерті. Тільки ідеологія терроризму виходить iз того, що смертна жертва — нормальне явище. Ми притримуємося мудрості наших прадідів, які вважали, що життя вище за штучнi цінностi.

4. Принцип благовоління перед життям. Людина не може жити, не спілкуючись і не споживаючи природу, але вона повинна бути в гармонії з природою, її втручання повинне бути обмеженим. Так, в 1957 році з початком космічної ери Бертран Рассел написав статтю «Чому ми не повинні підкоряти зорі». Він міркував в ній, що людина усякий штучний результат дії розглядає з погляду його покращання. Тому вона не благоговіє перед продуктами повсякденної практики. Споглядай природу, а не олюднюй! Взагалі споглядання — це не нірвана, це не споживальна діяльність, завданням якої є не перетворення об’єкту, а його збереження.

5. Принцип несилового протистояння добра і зла. Ми не кажемо, що проти ворогів суспільства не треба застосовувати насилля. Але важливо зрозуміти, що насилля застосовується не тоді, коли це можливо. А лише тоді, коли це необхідно. Крім того, треба завжди пам’ятати, що насилля веде до зла, іноді більшого, ніж те, на яке воно було націлене. Відповідати на зло злом – загроза життю людства. В 21 ст ідея така — Добро завжди запізнюється на боротьбу зі Злом.

6. Традиційний принцип духовної самобудови особистості. На тлі нових інтерпретацій та феноменів духовності фундаментальне значення зберігає і в ХХI столітті християнський Дакалог і, насамперед, трійця: Віра — Надія — Любов. Надія – основа, що сприяє баченню себе в дзеркалі майбутнього. Надія була і залишається рятувальним символом в наш драматичний та незвичайний час. Любов – це подвиг єдності з ближнім.

Отже, ми бачимо, що духовність, навіть в нові, інноваційні часи оновлення життя потребує узгодження сьогодення з віковічними традиціями Святого Письма. Одним iз важливих напрямів цього узгодження в ХХI столітті є формування в контексті нового відчуття глобальності історії етики солідарності.

5. Ауреліо Печчеї в книзі «Людські якості», аналізуючи сучасну екологічну кризу пише, що це не криза природи, а криза ставлення людини до природи. Чи поділяєте ви цю точку зору?Ваші міркування щодо покращення екологічного буття.

Безперечно я розділяю точку зору Печчеї. Адже в центрі його уваги опинились взаємовідносини людини, природи і техніки, а цедосить актуальна тема у 21ст. На думку Печчеї людству загрожує викликана ним самим хвиля негативних наслідків промислової діяльності. Розвиток техніки вже привів до невиправних змін в природі, які можуть викликати глобальну катастрофу. Але ми не задумуємось над тим, що всі ми і кожен з нас несемо відповідальність не тільки перед сучасниками, а і перед наступними поколіннями. На мою думку, людина повинна усвідомитя себе, як частину природи, в якій живе.Безліч прикладів негативного впливу людини на природу можна навести із прикладу нашої держави: у Карпатах відбуваються зсуви грунту через виробку лісів; людина перетворює навколишнє середовище на смітник; у наш час все більше і більше видів тварин і рослин потрапляють до Червоної книги через браконьєрство і т.д. Покращити екологічне буття можна лише навчивши людину раціонально використовувати природні ресурси. Важливим є те, щоб люди зрозуміли, що потрібно не лише використовувати природу, а й захищати її. Більш конкретно можна виділити такі методи: розділення сміття (тобто окремо папір, скло пластик), що дозволить його повторну переробку, а отже в результаті отримаємо не засмічене навколишнє середовище, та менше використання природних ресурсів; створення екологічних авто, від яких абсолютно нема вихлопних газів; створення фільтрів на заводах, фабриках, які б дозволили зменшити викиди небезпечних речовин в атмосферу та водойми; вимираючі види тварин та рослин можна захистити, створюючи заповідники, національні парки.Авжеж головним є раціональне використання людиною природних ресурсів!

Варіант № 27

1. Основні функції соціальної філософії :

Світоглядна – визначає сутність суспільства, формує у людини загальний погляд на соціальний світ, тобто на існування і розвиток суспільства. Світогляд є сукупність найбільш загальних поглядів і уявлень про сутність навколишнього світу і місце людини в ньому.

Методологічна - філософський метод є система найбільш загальних принципів теоретичного дослідження дійсності. Такі методи: синтез, аналіз.

Гуманістична - спрямована на виховання особистості, проголошує життя надзвичайною цінністю, ставить вимоги до суспільства.

Критична– в осмисленні сучасного етапу соціального розвитку з точки зору уявлень про ідеальне, знання про належне, яким повинно бути суспільство, держава і як вони відповідають вимогам про ідеальне.

Прогностична – розглядає проблему майбутнього людства.

2. В чому полягають особливості творчої діяльності? Чому творчість стає необхідною ознакою діяльності в інформаційному суспільстві?

Творча діяльність – це духовна практична діяльність, спрямована на створення, винахід нових об’єктів, охоплює всі сфери людської життєдіяльності, де створюються нові об’єкти творчості.При цьому творча діяльність обов’язково повинна мати позитивне соціальне значення, тобто повинна бути корисною для людства, а не шкодити йому. Творча діяльність зумовлюється потребами суспільства. Усвідомлення цих потреб є джерелом різних задумів, ідей, проектів. Тобто характеристикою творчої діяльності є вдосконалення, створення нового, зміна. Творча діяльність це і написання творів, створення музики, малювання картин. Творчою діяльністю займаються спеціальні люди: винахідники, вчені, письменники, митці і т.д. Для здійснення творчого задуму потрібна попередня підготовча робота, яка полягає в обміркуванні його змісту, з’ясуванні деталей, шляхів його реалізації та збиранні необхідних матеріалів. Після підготовчої роботи відбувається реалізація творчого задуму. Безперечно творча діяльність є необхідною ознакою в інформаційному суспільстві, адже вона є необхідною умовою продуктивної діяльності, соціального та науково-технічного прогресу суспільства.

3. Під духовним життям сусп. розуміють ту галузь буття, в якій об’єктивна соціальна реальність дана не у формі предметної реальності, що нам протистоїть, а це реальність, що є невід’ємною частиною особистого життя. Духовне життя суспільства - це активно-творча діяльність людей — засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Складові: 1) духовні потреби- пізнавальні, моральні, релігійні, спілкування, 2) духовне виробництво по створенню ідей, знань. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво —це вид трудової діяльності, сутністю якої є створення предметів для духовних потреб людей, це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії, Інакше кажучи, це розуміння дійсності відповідними соціальними групами або суспільством у цілому на даному етапі їх розвитку (радянське суспільство 20-х років або періоду Великої Вітчизняної війни; суспільство в Україні після 1991 р.). 3) духовна культура – сукупність духовного досвіду людства, який визначає інтелектуальний, моральний і естетичний рівень розвитку поколінь, що живуть тепер. До складу дух.кул. відносять: мораль, релігія, мистецтво, філософія, наука, право, система освіти, система виховання.

4. Дайте визначення поняття суспільний прогрес. Назвіть основні види суспільного прогресу.

Суспільний прогрес – це характеристика чи оцінка, яку люди дають змінам в історії, в житті суспільства. Основою оцінки є уявлення про ідеали, до яких повинно прагнути людське суспільство. Коли зміни відбувалися у відповідності з ідеалами, люди вважали їх прогресивними, в протилежному випадку кажуть про відсутність прогресу. В кожному явищі є як позитивна, так і негативна сторона. Чи явище прогресивне чи регресивне? В кожному є і те, і те.

Існують критерії прогресивності:

7. Людина повинна не тільки жити, а жити по-людськи, в людських умовах. Створення умов для вільного і щасливого людського життя. Має відбуватись олюднення людей.

8. Тривалість життя.

9. Зростання суспільного багатства і добробуту людей. Зменшення голоду і зубожінь. Швейцер.

10. Зростання потреб людини і способи їх задоволення.

11. Зменшення долі некваліфікованої праці. Розвиток освіти.

12. Забезпечення громадських свобод і прав.

Тобто, з цього можна зробити такий висновок: Суспільний прогрес – це такий розвиток суспільства, який скерований на створення умов для подальшого існування суспільства і для вільного і щасливого життя кожної людини.

Види прогресу:

3. Технічний прогрес (використання техніки (штучно створених засобів людської діяльності)). Функції техніки:

• Вплив на життя суспільства;

• Підвищує продуктивність праці;

• Формує потреби людини і спосіб їх задоволення;

• Вплив на всі види людської діяльності;

• Створюються все нові види діяльності.

Все це також має вплив на екологію; створюються нові види зброї; призводить до фізичного зубожіння людства.

4. Духовний процес. Запорукою духовного прогресу людства виступає пріоритет вільного розвитку особистості, визнання первинності її прав та інтересів перед інтересами держави, політичних об'єднань, расових та класових утворень. Тоді перед людством відкриваються нові обрії культурного та соціального розвитку: у науці, мистецтві, релігії, моралі.

5. О.Шпенглер у книзі «Занепад Європи» визначає цивілізацію як старість і смерть культури.Чи дійсно розвиток цивілізації складає загрозу культурі?

О. Шпенглер став всесвітньо відомим після сенсаційного успіху його головної праці"Занепад Європи" (1918—1922). Основний зміст цієї книги полягає у тому, що кожна культура, наприклад, західноєвропейська, живе, підкоряючись особливим, лише для неї характерним принципам і цінностям. Вона переживає періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі. Історія ж у цілому являє собою співіснування і зміну різних культур. Шпенглер пише, що цивілізація – смерть культури (вимираюча культура). Говорить, що цивілізація йде за культурою як смерть за життям – «суха гілка на живому дереві – культура(це живий організм, а цивілізація - мумія)» О. Шпенглер заперечував світовий прогрес, обстоюючи циклічність розвитку. Основна ідея розуміння історії у О. Шпенглера полягає в тому, що він прирівнює світ історії до світу природи. Всесвітня історія, за Шпенглером, — це ряд автономних культур, кожна з яких формувалася цілком ізольовано, виробляючи свій неповторний стиль. Поєднує їх лише органічний (біологічний) характер. Культура тлумачиться ним як "організм", який, по-перше, має жорстку єдність і, по-друге, відокремлений від інших, подібних йому "організмів". Єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Пересічний вік культури становить 1000 років, які охоплюють ті самі чотири цикли, про які йшлося вище: весна (молодість), літо (зростання), осінь (зрілість), зима (занепад). А далі — смерть без жодної можливості відродження. Культура процвітає на терені точно означеного соціального і природного середовища і, мов рослина, пов'язана з останнім. Культура вмирає, коли "Душа" вже вичерпала всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, мистецтва, держав, наук і повертається до "Прото-Душі". В останньому циклі (зима-занепад) кожної культури постає її вульгарна форма, яку Шпенглер називає цивілізацією. Характерною прикметою останньої є дегуманізація, мілітаризація, технізація, бюрократизація. Західна культура саме тепер, на думку Шпенглера, досягла цієї стадії. Шпенглер нараховує вісім культур (цивілізацій): єгипетська, індійська, вавілонська, йська, "аполон-ська", тобто греко-римська, "фаустівська", тобто західноєвропейська, "магічна", тобто культура Візантії та арабів, і культура майя. Всі культури (цивілізації) проходять той же самий біологічний розвиток від народження до смерті

Варіант № 28

1. Суспільство, його складові

Не кожне скупчення людей можна назвати суспільством. Об’єднуючою ідеєю є діяльність як спосіб буття людини. Тому що суспільство – це система форм сумісної діяльності людей (видів діяльності є багато, але найважливіші – економіка, політика, культура). Скупчення людей можна назвати суспільством лише тоді, коли є продукт, результат їх спільної діяльності. Складові суспільства: : 1)люди (але не просто народ), їх об’єднання, відношення, дії; 2)мова (засвоєння накопиченого досвіду); 3) світ артефактів (матеріальна культура); 4) природа; 5) колективні уявлення (колективна думка, колективна свідомість. Принцип Томаса про важливість колективної думки: «якщо ситуація мислиться як реальна, вона реальна за своїми наслідками» ).

2. Сутність людини (класична філософія)

Новий погляд на людину – повинна бути розумна, винахідлива. Одна з ознак – діяльність (людина втілює в життя свої ідеї, практика). Кант об’єднував одушевленість, розумність та діяльність (людина – діяльна істота). Причому перевагу він надавав духовній діяльності (активна дух діяльність людини визначає долю людини і суспільства, в якому вона живе). Він сформулював основний закон людської діяльності – Категоричний імператив: «Дія так, щоб закон твоєї власної поведінки міг стати загальним законом для всіх». Тобто він протистоїть егоїзму, людина повинна орієнтуватись на загальні соціальні потреби, діяти в інтересах суспільства. В своїй праці «Антропологія з прагматичної точки зору» він розділив розсудок і розум. Розсудок не виходить за межі чуттєвого досвіду. Розум – вище (дозволяє піднятись над загальним). Він пише, що людини стає людиною, коли усвідомлює свою замість, своє «Я» (бо саме самосвідомість відрізняє людину від інших істот). Людина не зразу усвідомлює себе як Я. Дитина до року говорить про себе в 3 особі – «Карл хоче їсти». Коли говорить про себе Я – починається людина. Одразу ж з’являється егоїзм, зосередженість на собі (надає перевагу своїм думкам, своєму смаку, баченню норм і правил). За Кантом існує 3 види егоїзму: за зазіханням розсудку, за зазіханням смаку, за зазіханням на правильність практичних дій. Відповідно до цього - 3 типи егоїстів: логічний (наполягає на правильності своєї думки по відношенню до інших думок), естетичний (нав’язує свій смак), моральний (всі цілі обмежує самим собою, користь бачить лише в тому, що корисно йому; як евдемоніст вбачає вищу основу своєї волі тільки у власній вигоді та власному щасті, а не в уявленні про обов’язок). В егоїзмі є свої + і -. Наприклад, заслуга логічного егоїста – в здатності до парадоксального мислення як способі подолання тривіальності (думки, що поділяють усі) за рахунок розуму та абстрактного мислення. Парадоксальність думки – прорив, що дозволяє піднятись над загальною думкою, допомога прогресу суспільства. Якби не було естетичних егоїстів, не було б таких напрямків як модернізм, імпресіонізм у мистецтві.

У Гегеля – принцип тотожності буття і дійсності, він звертав увагу на розум, як складову людини («Все розумне – дійсне, все дійсне - розумне»).

3. Екзистенціалі́зм або філософія існування— напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр). У Сартра свобода представлялася як щось абсолютне, раз і назавжди дане («людина засуджена бути вільною»). Вона передує сутності людини. Сартр розуміє свободу не як свободу духа, ведучу до бездіяльності, а як свободу вибору, яку ніхто не може позбавити людину: в'язень вільний прийняти рішення - змиритися або боротися за своє звільнення, а що буде далі - залежить від обставин, які знаходяться за межами компетенції філософа.

Cвобода в екзистенціалізмі – це, перш за все, свобода свідомості, свобода вибору духовно-моральної позиції індивіда.Екзистенціалізм ототожнює свободу і волю людини, розглядає першу вродженою, інстинктивною функцією людини. Людина "засуджена" бути вільною, а тому кожна особа є проявом того, що вона з себе витворює, реалізуючи інстинкт свободи. Отже, свобода в екзистенціалізмі зводиться до необхідності людського існування, котре мислиться як довільне зіткнення індивідуальних, окремих воль. Тому і в філософії екзистенціалізму людина постає рабом так званої "необхідної свободи".

4. Культура і цивілізація – чи тотожні поняття?

Є багато визначень щодо того, що таке культура. Культура як світ матеріальних артефактів, як сукупний духовний досвід людства і т.д. і т. п. На сьогоднішній день в словниках культура і цивілізація – часто тотожні поняття. Але доведено, що це не так. 1) культура значно старіша за цивілізацію. В первісному суспільстві культура вже була (мова, мораль), але цивілізації ще не було. Цивілізація виникла не з появою людства, а не більш високих щаблях розвитку. 2) цивілізація – більш висока ступінь існування людства (коли в людей більш організовані умови існування). Льюіс Гентрі Морган написав книгу «Дикість, варварство, цивілізація» (як етапи людства), в якій визначив цивілізацію як найвищу стадію розвитку у порівнянні із дикістю та варварством. Існує ряд концепцій щодо співвіднесення культури та цивілізації: 1. Концепція історичних типів Миколи Данилевського: ототожнення культури і цивілізації (він їх не розрізняв). Данілевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур — або культурно-історичних типів (Наприклад: Китай, Індія, Росія). Ці типи самобутні і не потрібно їх перемішування, бо при цьому втрачають 2 сторони: і та, що «прополола і насадила», і та, яку «пропололи». 2. Концепція Тойнбі: Означене теоретичне протиріччя між поняттями «культура» та «цивілізація» було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У своїй 12-ти томній роботі "Дослідження історії" автор структурує історію людства на локальні цивілізації. Тойнбі розглядає людство як сукупність окремих цивілізацій, ядром кожної з яких є культура. Цивілізація виникає як відповідь на зовнішні виклики (природні або історичні). Саме тому концепцію Тойнбі іноді називають концепція «виклику – відповіді». Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку певні стадії: виникнення, зростання, надлому, розпаду. Потім поступаються місцем іншим. Дана концепція є також різновидом вчень про замкнені цивілізації. Проте Тойнбі вважав, що злиття цивілізацій можливе на основі появи нової Вселенської релігії. 3. Концепції Бердяєва та Шпенглера: Шпенглер у своїй праці «Занепад Європи» говорить, що цивілізація – це смерть культури, це вмираюча культура. Цивілізація йде за культурою, як смерть за життям, як старість за молодістю, це суха гілка на живому древі культури. Культура – це живий організм, а цивілізація – це мумія.

5. С.Кримський в книзі «Ранкові роздуми», аналізуючи принципи духовності 21 ст., визначає духовність як рух за вертикаллю, до високих ідеалів, де кожна людина – суб’єкт, а не об’єкт, мета, а не засіб. Які настанови щодо розвитку духовного життя сучасного суспільства слідують з такого розуміння духовності?

В останнє століття збільшився попит до духовних цінностей і духовної спадщини.

Духовність – це складний комплекс діяльності людини, пов'язаний з вибором власного образу. Це – причетність людини до духу.

Духовність – ціннісне домобудівництво.

Настанови: ми самі будуємо, вибираємо, але потрібно ще й будувати свій дім всередині. Також треба пам’ятати, що ми живемо в суспільстві, де є суспільні цінності, які треба поважати. Людина має бути причетною до цих цінностей, артефактів. Зокрема, в нас в Україні потрібна духовна розбудова. Також потрібно проявляти любов до ближнього (до самопожертви, поваги, допомоги, поведінки, дії). Не треба бути байдужим до людей, намагатися попередити горе, якщо проходимо мимо. Тому що, якщо ні, то це вже буде великий гріх не лише перед людством, а, в першу чергу, перед самим собою. І сьогодні, наприклад, не можна виділити гріхи плоті і гріхи душі, бо всі вони гріхи, що є запереченням духовного життя людства. Усі гріхи – це гріхи духу.

Так, як життя духовне рухається по вертикалі, можна досягти висот.

Варіант № 29

1. В чому полягає специфіка пізнання соціальної реальності.

Соціальна реальність – це вся сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як над індивідуальні, об’єктивно дані умови їх існування. Суспільство важко вивчити, бо воно складається з багатьох елементів. Тільки вивчення суспільства як цілого дає можливість виявити сутнісні ознаки суспільства. Специфікою пізнання соц реальності є те, що об’єкт і суб’єкт пізнання співпадають. Пізнання соц реальності має такі принципи: 1. Принцип об’єктивності(упередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соц верстви, до якої належить дослідник, але має право обґрунтування власної позиції та того класу, інтереси якого відстоює), 2. п. системності(розкриття цілісної об’єкта, вияв зв’язків систем; кожен чинник потребує самостійного вивчення), 3.п. розвитку(с-ство це сма яка весь час ускладнюється. Виявлення джерел і конкретного механізму суп. розвитку, аналіз його конкретних форм.),4.п. історизму(соціум розглядається в закономірному і історичному розвитку; виявити як одне розвивається в наступне).

2. В чому Камю вбачає абсурдність людського буття.

Своє бачення абсурдності людського буття Камю виклав у «Міфі про Сізіфа». Сізіф повинен був котити на гору камінь, який потім знову зкочувався вниз. Тобто він без кінця повторює одну і ту ж дію, до того ж справа не легка. Сізіф приречений на тяжку працю, яка не приносить ніякої користі. Саме в цьому Камю вбачає абсурдність людського буття. Людина, як і Сізіф, щодня стоїть перед своїм «каменем» і розуміє, що не можна позбутись його призираючи, уникаючи. Сізіф безперечно є образом сучасної працюючої людини, яка постійно працює над однією і тією ж задачею. Це і є абсурдно. Камю міфі пише «Стоит ли жизнь труда бать прожитой».Але якщо не задумуватись, не усвідомлювати це, то життя видається досить щасливим. Такою є доля людини.

3. Визначте основні виміри соціуму як життєвого світу людини.

Соціум – це суспільство, як система форм сумісної діяльності людини. Але це не всяке суспільство, а тільки теперішнє суспільство. (Гегель – суспільство тут і тепер). Поняття «соціум» значно менше, ніж суспільство. Суспільство може бути і минулим, а соціум існує лише зараз. Саме соціум визначає нашу соціалізацію. Але нерозривно пов'язаний із минулим суспільством.

Виміри соціуму:

13. Біологічний вимір – включає чинники, які забезпечують існування людини як живої істоти. Також він включає в себе:

• Географічне середовище (розташування на земній кулі, клімат, наявність річок, морів, океанів, питної води, корисні копалини, які забезпечують існування людини. Особливе місце відводиться клімату, і відповідно існує поняття «детермінізму» - співвідношення людини з кліматом). Наприклад, Мєчніков говорив, що в Африці клімат розбещує людей і вони відстають від інших країн. На Півночі також поганий клімат (дуже холодно) і людині треба боротися, аби вижити. У нас – лагідні умови для нормального життя.

14. Народонаселення – щільність народонаселення, тривалість життя народонаселення. Це забезпечило, наприклад, перехід від первісного до рабовласницького суспільства і забезпечило появу міст і скупчення людей. Чому? Бо спілкування між людьми полегшило обміном інформацією, колективним досвідом. Зараз населення зростає дуже швидко і Мальтус, зокрема, говорить, що зростання людей у світі іде за геометричною прогресією, а зростання продуктів життєдіяльності за арифметичною.

15. Хвороби цивілізації:

• Сердечно-судинні – причина – соціальні стреси, емоційні вибухи.

• Онкологічні захворювання – наслідки екологічної кризи: чим ми дихаємо, що споживаємо і т.д.

• Туберкульоз. В Україні це на 3-му місці.

• СНІД – Україна на першому місці;

• Алкоголізм – в Україні на 1-му місці;

• Наркоманія – в Україні на 2-му місці.

Соціальний вимір:

13. Колективне матеріальне виробництво.

14. Накопичення сукупного духовного досвіду, який втілюється в мораль, релігію, в мистецтво, в філософію, науку, право, освіту, і виховання.

15. Суспільство виробляє засоби засвоєння людського досвіду і способи самовираження людини в суспільстві – мова, мораль, мистецтво.

4. Матеріальне життя суспільства - суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Таке визначення матеріального життя суспільства -новий підхід до розуміння суспільства. Певна річ, не ідеї чи видатні особи рухають суспільства. Джерелом розвитку суспільства є його внутрішні суперечності. Суперечності взаємодії і продуктивних сил і виробничих відносин рухають увесь соціальний організм. Продуктивні сили під впливом потреб та інтересів людей невпинно розвиваються. Між застарілими виробничими відносинами та оновленими продуктивними силами виникають суперечності. Розв'язання суперечностей у способі виробництва шляхом удосконалення (або відкидання) старих та встановлення нових виробничих відносин веде до розвитку матеріального виробництва. Під його впливом змінюється вся система суспільства ~ соціально-класова структура, політична система, духовне життя соціуму. Зміни відбуваються мирно, у формі реформ. Але якщо переходу перешкоджають попередні панівні класи, то між ними і новими класами виникають конфлікти, які, як правило, розв'язуються соціальною революцією. В ході соціальної революції ліквідується старий суспільний лад і утверджується новий лад суспільства. Тут вирішальну роль відіграють народні маси. Народ - рушійна сила історії.

Ідеалістична філософія виходила з того, що суспільна свідомість визначає суспільні життя і діяльність. Тому, рушійні сили не виводилися із самої історії, а нав´язувалися їй ззовні в якості духовних чинників чи вбачалися в діях видатних людей. Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його уні­кальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві. Таким чином, рушійною силою в ідеалістичному підході є видатні собистості.

5. Й.Гейзінга в роботі «Homo ludens» вважав гру, а не працю необхідним способом соціального життя, синонімом власне людського, що визначає духовну культуру епохи. Як ви ставитесь до цих міркувань Й.Гейзінги?

У роботі “Homo ludens” (“Людина, яка грає”) Й.Хейзінга досліджує гру як загальний принцип становлення і життєдіяльності людської культури, необхідним способом соціального життя. На мою думку, гра є дуже важливим компонентом соціального життя, бо, наприклад, вона є першим виглядом активності кожної людини у дитинстві є гра. У широкому значенні гра передбачає як спеціалізовані її види – дитячі, спортивні, карткові, а й можливість перетворення будь-який діяльність у гру. І тут метою стає процес, а чи не його результат. У грі затверджуються людські здібності й уміння, фурмуються знання, формується духовний мир.

ГРА, це форма діяльністі в умовних ситуаціях. Скоєні під час гри реальні дії, часто потребують складної розумової праці, специфічних навичок і умінь, відбуваються у ситуації умовної реальності, усвідомлюваної як така самим играющим. Також, гра забезпечує задоволення і доставляє радість.

Гра - незаперечна передумова існування людей, як необхідного способу соціального життя. Можна також говорити і про соціологічний аналіз повсякденного життя, який починається з припущення, що існує майже повна аналогія між театральною грою акторів на сцені та взаємодією людей у реальній дійсності; між методами та виражальними засобами, якими користуються і театральні актори, і індивіди як соціальні актори у щоденному житті. Я маю на увазі, що наше буденне життя можна розглядати як суцільний ланцюг соціальних ситуацій, що нагадують драматичні спектаклі. Соціальні актори в них прагнуть створювати й підтримувати позитивне враження у глядачів, використовуючи декорації, костюми, виражальні елементи своєї поведінки. Керуючи враженнями інших про себе, індивід домагається вигідної поведінки щодо себе і нормальної взаємодії. Коли індивід отримує потрібну йому реакцію оточення, можна казати, що він "ефективно спроектував певне визначення ситуації й ефективно сприяв потрібному розумінню стану справ". Уміння людини ефективно спроектувати ситуацію, домогтися бажаного враження про себе та очікуваних дій інших свідчить про її драматургійні здібності. Це й означатиме, що вона володіє мистецтвом добиватися своєї мети, ефективно керуючи образами, враженнями інших людей за допомогою різноманітних виражальних засобів.

Варіант № 30

1. Індивід, людина та особистість не є тотожними поняттями.

Індивід — окремий представник людського роду, окре­мо взята людина, яка має всі біологічні ознаки: клас Ссавці, прямоходіння (немовля — індивід з його антропологі­чними властивостями). Всі індивіди – кандидати в становлення людини. Індивіди відрізняються один від одного лініями на лодонях, формою вуха, губ, голосом, темпераментом, вродженими задатками. В процесі соціалізації відбувається перетворення індивіда в людину.

Особистість — це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. Основні критерії особистості: здатність адекватно відображати дійсність, здатність на свідомі і доцільні вчинки, здатність відповідати за свої вчинки. Не всяка людина є особистістю, а тільки здорові, розумово розвинені.

Людина — одушевлена, біосоціальна, розумна істота, яка володіє даром мислення і мови, спроможна створювати знаряддя і користуватися ними, спілкуватися з оточенням, здатна до моральних почуттів і естетичних переживань. Згідно з релігійними вченнями людина є божим творінням. Людина, яка не жила в суспільстві не може бути людиною.