1. Що таке діяльність? Які види діяльності Вам відомі?

Діяльність – це спосіб буття особи, форма активної властивості людини, змістом якої є усвідомлення і доцільне перетворення світу.

Розрізняють 2 основних види діяльності: практична і духовна.

Практична діяльність – матеріальна чуттєва діяльність для перетворення людиною світу і самої себе.(виробництво, інфраструктура, міжнародні організації, органи).

Духовна діяльність – перетворення душі на духовність людини (причетність людини до духовної культури, накопичення сукупного духовного досвіду людства, який визначає інтелектуальний, моральний, естетичний рівень розвитку поколінь, що живуть тепер.

Зокрема до складу дух.кул. входить: мораль, релігія, мистецтво, філософія, наука, право, система освіти, система виховання.

Також людська діяльність має певні відмінності:

• Унікальна діяльність (людина може будувати, і знімати, і танцювати тощо свідомо).Вона контролює, що робить і має ідеальний план своєї праці. Людина в процесі існування здатна вигадувати нові види діяльності.

• Мова також є способом людської діяльності – праця, гра, навчання.

• Творчість – коли твориться щось нове. Це вид діял. По створенню нового, що має позитивне соціальне значення.

2. Основні функції соціальної філософії :

Світоглядна – визначає сутність суспільства, формує у людини загальний погляд на соціальний світ, тобто на існування і розвиток суспільства. Світогляд є сукупність найбільш загальних поглядів і уявлень про сутність навколишнього світу і місце людини в ньому.

Методологічна - філософський метод є система найбільш загальних принципів теоретичного дослідження дійсності. Такі методи: синтез, аналіз.

Гуманістична - спрямована на виховання особистості, проголошує життя надзвичайною цінністю, ставить вимоги до суспільства.

Критична– в осмисленні сучасного етапу соціального розвитку з точки зору уявлень про ідеальне, знання про належне, яким повинно бути суспільство, держава і як вони відповідають вимогам про ідеальне.

Прогностична – розглядає проблему майбутнього людства.

3. Визначте специфіку духовного виробництва та його значення для духовного розвитку суспільства.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва.

Духовне виробництво — це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин. З іншого боку, мораль здійснює зворотний більш чи менш вагомий вплив на розвиток суспільних відносин. У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому. В той же час багатогранність цінностей духовного життя, конкретної особистості, колективу значним чином розширює сферу застосування моральних принципів у всіх сферах життєдіяльності суспільства, сприяючи формуванню високих соціально-моральних якостей людей. Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності.Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійні уявлення, релігійна свідомість, ставлення до релігії з боку різних суб'єктів історичного процесу в ході суспільного розвитку зазнають значних змін.

4. Чому Й.Масуда і М. Шелер вважають людину парадоксальною, анти природною особою?

На мою думку, Й.Масуда та М.Шелер вважають людину парадоксальною і анти природною тому, що вона за тим як вона живе і поводиться руйнує існуючу природу. Зокрема М.Шелер виокремлює такі положення:

1. В природі всі живі істоти дбають про продовження роду, тільки в людському суспільстві люди запобігають народжуваності, продовженню роду, застосовують індустрію (хімія), яка запобігає появі роду.

2. Звірі не вбивають собі подібних (лише можуть виганяти з території), люди ж вбивають собі подібних. І, знову ж таки, використовують для цього індустрію – наприклад,зброю масового знищення.

3. В тваринному світі немає тортур, а в людському світі людина свідомо приносить людині страждання, біль (тортури приниження).

4. Людина скорочує ареал свого життя. Криза природи, екологія погана. Криза ставлення людини до природи. Зараз найбільша загроза – загроза нестачі питної води.

5. Відома теза екзистенціалізму «Свідомість передує сутності» Схарактеризуйте співвідношення сутності і існування людини в творах Сартра і Камю.

Людина як істота має такий атрибут – як свобода вибору. Критерії за якими вона робить цей вибір - страх перед самим життям. «Екзистенція передує сутності» В житті людей існує тільки два розряди – кат і жертва. Людина сама вибирає хто є хто. Тому екзистенціалісти називають філософію – самогубством.(Камю) Вони наголошують на відповідальності людського життя. Саме людське життя — це можливість.

Вихідний пункт екзистенціалізму, за Сартром, — це проблема, яку вирішують герої Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Разом з Богом зникає можливість знайти які-небудь цінності у надчуттєвому світі.

Перший принцип екзистенціалізму — положення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя — це можливість. Немає раз і назавжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише тією мірою, якою вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія.

У центрі онтології Сартра знаходиться «Я». Зі свідомості, з «Я» «висвічується» вся життєвість і конкретна реальність. Природа якщо й світить, то лише відображеним світлом того, хто усвідомлює, того, хто прагне «Я», і в той же час становить для нього перепону. Звідси Сартр виводить поняття «негативної діалектики». Оскільки вона втілюється в запереченні, анігіляції, то її носієм може бути тільки свідомість. Якщо свідомість є абстракція і володіє реальністю тільки в особистісному вираженні, як «Я», то єдиним джерелом і сферою здійснення діалектики є не «свідомість взагалі», а «моя свідомість», «Я» як «для-себе-буття». «Я» - єдине джерело заперечення. Ця здатність заперечення всього даного, в тому числі і себе самого як даного, створює зміст «для-себе-буття», всього людського існування. До того ж мова йде не про людину «взагалі», а завжди про неповторну індивідуальність, про людську одиничність. Ж.-П. Сартр говорив – «Якщо існування дійсно передує сутності, то людина відповідальна за те, чим вона є. Таким чином, у першу чергу екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття та покладає на неї повну відповідальність за існування».

Камю, в центрі його роздумів — етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тільки одна справді серйозна філософська проблема — проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії». Цим питанням перейняті всі його твори. Він пише, що наше двадцяте є століттям страху. Страх - основний- «екзистенціал» його філософії, який набуває тотального характеру. Заперечуючи на словах примат «існування» (в екзистенціалістському розумінні цього слова) стосовно «сутності», Камю ототожнює саму «сутність» з «абсурдом нещасної свідомості»

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість на «нещасну свідомість», ставить «основне питання філософії» перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось сподівалися, або заподіяти собі смерть. Камю обирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що «цей світ не має значення, одержує свободу». А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти всесвітнього абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна природі людини потреба самовираження особистості; бунт — це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта «Я мислю, отже, я існую» ірраціоналістичне кредо: «Я бунтую, отже, існую».

Варіант №17