3. Яку роль здатна відіграти особистість в історії? Чи існують межі свободи дій особистості?

Особистість – не всяка людська особистість, лише всі здорові і розумово розвинені люди – особистості. Не особистість – психічно хворі люди, і діти – ще не особистості.

Основні ознаки особистості:

1.Здатність адекватно відображати дійсність;

2.Здатність на свідомі та доцільні вчинки.

3.Здатність відповідати за свої вчинки.

Розуміння ролі особистості в історії залежить від змісту, який вкладається у її (особистості) визначенні. Отже, якщо “індивід” є констатацією й означенням людини як елемента соціальної статистики, то особливості людини як “індивідуальності” і як “особистості” є принциповими для розуміння ролі останньої в історії. Рівень індивідуальності є такою якістю особи, яка полягає в її прагненні до пізнання загальнозначущих істин. Історична ж особистість характеризується тим, що присвячує своє життя практичній реалізації таких істин.

Якщо використовувати Інші класичні підходи до пояснення ролі особистості в історії, то можна побачити, що спиралися або на фаталізм (форма детермінізму, яка абсолютизує передзаданість місця кожного в житті й в історії), або на волюнтаризм (абсолютизував суб'єктивну волю особистості й ігнорував об'єктивні обставини її можливості).

Отже, роль особистості в історії визначається діалектикою об'єктивного й суб'єктивного, необхідності, свободи і випадковості.

На мою думку, свобода особи, однак, не може бути абсолютної, вона не означає сваволю, вседозволеність, оскільки жити в суспільстві і бути абсолютно незалежним від нього, від об'єктивних обставин, неможливо. Це б означало повний волюнтаризм, коли особистість зовсім не рахується з об'єктивними умовами буття, із законами суспільства, з історичною необхідністю. Причому волюнтаризм також є несвободою, як і фаталізм, коли хід життя особистості жорстко наперед визначений необхідністю і не залишає місця для вільного вибору.

Свобода суперечлива. З одного боку, людина обмежена зовнішніми обставинами (рівнем розвитку економіки, мірою пізнання об'єктивних законів, політичним ладом і т.д.), які диктують їй вибір форм і способів діяльності. І в цьому значенні свобода особи істотно обмежена цими обставинами, з якими потрібно рахуватися, знати їх. Але особистість вільна, тому що здатна робити вибір, здатна приймати рішення на основі врахування обставин, пізнання необхідності. Існують різні аспекти свободи особи – економічна, політична, духовна.

Мірою свободи особи є відповідальність. Відповідальність – це здатність особистості приймати рішення, передбачати наслідки своїх вчинків і відповідати за них перед суспільством. І, відповідно, чим більшу міру свободи має особиста, тим більша міра відповідальності на неї лягає.

4. Глобалізація — світова загальна тенденція. Характеристика інтеграційних і дезінтеграційних процесів планетарного характеру в галузі економіки, політики, культури, а також антропогенних змін оточуючого середовища. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Прибічники цього процесу вбачають у ньому можливість подальшого прогресу за умови розвитку глобального інформаційного суспільства. Опоненти попереджають про небезпеку глобалізації для національних культурних традицій та поглиблення соціальної нерівності.

Сутність та етапи глобалізації

Глобалізація охоплює практично всі сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, самі умови існування людства. Глобалізація виражається в таких процесах: 1) зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети, небувале поширення по всій планеті ідей та інформації, технологій, культури, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки; 2) зростаюча інтенсивність взаємозв'язків у сфері торгівлі, фінансів, міграції населення в наслідок розвитку всеосяжних систем транспорту та комунікацій; 3) виникнення спільних для світового співтовариства проблем, процес зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах людського буття, стертя граней між місцевими й всепланетарними подіями. Початок глобалізації знаменували події після 1945 р.

5. О.Шпенглер у книзі «Занепад Європи» визначає цивілізацію як старість і смерть культури.Чи дійсно розвиток цивілізації складає загрозу культурі?

О. Шпенглер став всесвітньо відомим після сенсаційного успіху його головної праці"Занепад Європи" (1918—1922). Основний зміст цієї книги полягає у тому, що кожна культура, наприклад, західноєвропейська, живе, підкоряючись особливим, лише для неї характерним принципам і цінностям. Вона переживає періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі. Історія ж у цілому являє собою співіснування і зміну різних культур. Шпенглер пише, що цивілізація – смерть культури (вимираюча культура). Говорить, що цивілізація йде за культурою як смерть за життям – «суха гілка на живому дереві – культура(це живий організм, а цивілізація - мумія)» О. Шпенглер заперечував світовий прогрес, обстоюючи циклічність розвитку. Основна ідея розуміння історії у О. Шпенглера полягає в тому, що він прирівнює світ історії до світу природи. Всесвітня історія, за Шпенглером, — це ряд автономних культур, кожна з яких формувалася цілком ізольовано, виробляючи свій неповторний стиль. Поєднує їх лише органічний (біологічний) характер. Культура тлумачиться ним як "організм", який, по-перше, має жорстку єдність і, по-друге, відокремлений від інших, подібних йому "організмів". Єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Пересічний вік культури становить 1000 років, які охоплюють ті самі чотири цикли, про які йшлося вище: весна (молодість), літо (зростання), осінь (зрілість), зима (занепад). А далі — смерть без жодної можливості відродження. Культура процвітає на терені точно означеного соціального і природного середовища і, мов рослина, пов'язана з останнім. Культура вмирає, коли "Душа" вже вичерпала всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, мистецтва, держав, наук і повертається до "Прото-Душі". В останньому циклі (зима-занепад) кожної культури постає її вульгарна форма, яку Шпенглер називає цивілізацією. Характерною прикметою останньої є дегуманізація, мілітаризація, технізація, бюрократизація. Західна культура саме тепер, на думку Шпенглера, досягла цієї стадії. Шпенглер нараховує вісім культур (цивілізацій): єгипетська, індійська, вавілонська, йська, "аполон-ська", тобто греко-римська, "фаустівська", тобто західноєвропейська, "магічна", тобто культура Візантії та арабів, і культура майя. Всі культури (цивілізації) проходять той же самий біологічний розвиток від народження до смерті

Варіант № 4

1. Суспільство, його складові

Не кожне скупчення людей можна назвати суспільством. Об’єднуючою ідеєю є діяльність як спосіб буття людини. Тому що суспільство – це система форм сумісної діяльності людей (видів діяльності є багато, але найважливіші – економіка, політика, культура). Скупчення людей можна назвати суспільством лише тоді, коли є продукт, результат їх спільної діяльності. Складові суспільства: : 1)люди (але не просто народ), їх об’єднання, відношення, дії; 2)мова (засвоєння накопиченого досвіду); 3) світ артефактів (матеріальна культура); 4) природа; 5) колективні уявлення (колективна думка, колективна свідомість. Принцип Томаса про важливість колективної думки: «якщо ситуація мислиться як реальна, вона реальна за своїми наслідками» ).

2. Поясніть, чому Й.Масуда вважає людину надприродною особою.

Сучасна людина розвинула нові засоби передачі інформації: мову, письмо і друкування, так само як знаряддя праці: лук і стріли, мотику і плуг та інші. Відмінність між людиною та іншими живими істотами полягає у фундаментальній невизначеності життєвого світу людини. Індивід не має наперед заданої (генетично) інтенції життєвого світу. Його життєвий світ соціально зумовлений. Засвоюючи взірці поведінки та способи орієнтації суспільства, він освоює всі речі і ситуації, як такі, що можуть виявитися життєво важливими. Його життєвий світ безперервний (континуальний). Саме це дає йому можливість переоцінки тих способів поведінки та ціннісних орієнтацій, які він засвоїв. Homo intelligens – ств. Новий тип людей.

3. Якими факторами можна пояснити поліваріантність історії? Наведіть приклади поліваріативності перебігу історичних подій в історії України та країн, мови яких ви вивчаєте.

Поліваріантність можна пояснити тим, що кожна людина у будь-якій своїй дії має варіанти вибору, тобто вона не рухається за течією життя, а в праві обрати правильний, найбільш вигідний шлях.У світовій історії є безліч моментів, коли відбувається вибір. Визнання поліваріантності історичного процесу означає і визнання різних моделей розвитку суспільства. Це означає взаємозв'язок розвитку суспільства і умов зовнішнього середовища. Біфуркація – точка розгалуження, тобто той момент в історії, коли людина стоїть перед великою кількістю варіантів вибору, але важливо зробити правильний, який називається атрактором. Прикладом поліваріантності історії можна назвати хрещення Русі Володимиром Великим, який обираючи віру, обрав саме християнство, хоча варіантів було безліч. Християнство пішло на користь державі, тому можна сказати, що мудрий князь знайшов атрактор.

4. Окресліть механізми зв’язку індивідуальної та суспільної свідомості.

Зміст нашої свідомості відображає той рівень розвитку, який здобуло суспільство. А зміст соціальної свідомості – є всі здобутки. Все в суспільстві є наслідком діяльності людей і в суспільстві немає нічого, щоб так чи інакше залежало б від свідомості (ми завжди можемо подумати, зрозуміти, усвідомити, прорахувати, що станеться).

Суспільна свідомість – це ідеальний образ світу, що формується суспільними спільнотами людей під впливом надособових факторів, матеріальних умов життя та духовної культури.

Це Те спільне, що є в індивідуальній свідомості людей певного суспільства. Саме цьому суспільству свідомість не дорівнює сумі індивідуальних свідомостей. Лише те, що співпадає. Індивідуальна свідомість здатна як випереджати суспільне буття, так і відставати від буття.

Випереджали: Демокріт (відкрив атмосферну будову світу – випередив на тисячоліття); Л. да Вінчі (видумав гелікоптер і випередив свій час); Т.Мор, Бекон, Кампанелла – випередили час з утопією.

Відстають: відлюдьки.

Тобто, громадські норми свідомості духовно впливають на індивіда, формують його світогляд, моральні установки, естетичні уявлення. Суспільна свідомість можна визначити як громадський розум, який розвивається і функціонує за своїми законами.

У кінцевому підсумку суспільна свідомість трансформується в індивідуальний світогляд.

5. Відома теза екзистенціалізму «Свідомість передує сутності» Схарактеризуйте співвідношення сутності і існування людини в творах Сартра і Камю.

Людина як істота має такий атрибут – як свобода вибору. Критерії за якими вона робить цей вибір - страх перед самим життям. «Екзистенція передує сутності» В житті людей існує тільки два розряди – кат і жертва. Людина сама вибирає хто є хто. Тому екзистенціалісти називають філософію – самогубством.(Камю) Вони наголошують на відповідальності людського життя. Саме людське життя — це можливість.

Вихідний пункт екзистенціалізму, за Сартром, — це проблема, яку вирішують герої Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Разом з Богом зникає можливість знайти які-небудь цінності у надчуттєвому світі.

Перший принцип екзистенціалізму — положення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя — це можливість. Немає раз і назавжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише тією мірою, якою вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія.

У центрі онтології Сартра знаходиться «Я». Зі свідомості, з «Я» «висвічується» вся життєвість і конкретна реальність. Природа якщо й світить, то лише відображеним світлом того, хто усвідомлює, того, хто прагне «Я», і в той же час становить для нього перепону. Звідси Сартр виводить поняття «негативної діалектики». Оскільки вона втілюється в запереченні, анігіляції, то її носієм може бути тільки свідомість. Якщо свідомість є абстракція і володіє реальністю тільки в особистісному вираженні, як «Я», то єдиним джерелом і сферою здійснення діалектики є не «свідомість взагалі», а «моя свідомість», «Я» як «для-себе-буття». «Я» - єдине джерело заперечення. Ця здатність заперечення всього даного, в тому числі і себе самого як даного, створює зміст «для-себе-буття», всього людського існування. До того ж мова йде не про людину «взагалі», а завжди про неповторну індивідуальність, про людську одиничність. Ж.-П. Сартр говорив – «Якщо існування дійсно передує сутності, то людина відповідальна за те, чим вона є. Таким чином, у першу чергу екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття та покладає на неї повну відповідальність за існування».

Камю, в центрі його роздумів — етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тільки одна справді серйозна філософська проблема — проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії». Цим питанням перейняті всі його твори. Він пише, що наше двадцяте є століттям страху. Страх - основний- «екзистенціал» його філософії, який набуває тотального характеру. Заперечуючи на словах примат «існування» (в екзистенціалістському розумінні цього слова) стосовно «сутності», Камю ототожнює саму «сутність» з «абсурдом нещасної свідомості»

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість на «нещасну свідомість», ставить «основне питання філософії» перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось сподівалися, або заподіяти собі смерть. Камю обирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що «цей світ не має значення, одержує свободу». А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти всесвітнього абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна природі людини потреба самовираження особистості; бунт — це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта «Я мислю, отже, я існую» ірраціоналістичне кредо: «Я бунтую, отже, існую».

Варіант № 5

1. . Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Екзистенціалі́зм або філософія існування— напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Основною тезою екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. Провідними представниками цієї течії є: у Франції - Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар; в Німеччині - Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс; в Іспанії - Хосе Ортега і Гасет. В наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі.

2 осн.види буття:

• обєктивний ( реальність – це те, що існує поза свідомістю) розглядають буття як об'єктивний, незалежний від свідомості світ

• суб’єктивний ( ірреальність – це те, що існує в свідомості).

2. Об’єкт і суб’єкт пізнання в соціальній філософії співпадають і це є суспільство. Єдиної думки про те, що таке суспільство не існує. Суспільство — це відносно стійка система соціальних зв’язків і відносин, що склалися між людьми в процесі історичного розвитку їх спільної життєдіяльності, спрямованої на відтворення умов для існування та задоволення життєвих потреб. Цілісність суспільства тримається завдяки дії звичаїв, традицій, законів тощо. Головна ознака - суспільство як система може існувати у взаємодії з іншими системами, особливо з природою ( найпершою сист.). Жодна людина не може жити поза суспільством, вона – його атом. В суспільстві найголовнішим об’єднуючим фактором людей є діяльність. Важливими елементами сусп є економіка, політика і культура. Філософія намагається пізнати суспільство як цілісне ціле, бо воно дає можливість виявити сутнісні ознаки . сусп. (наприклад годинник як сист). Г.Спенсер проводив таку паралель: « Суспільство має пряму аналогію з організмом: має голову, шлунок..» Він вважав соціалізм хворобою сусп. Е. Дюркгейм трактує суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективному уявленні. Суспільству притаманна низка ознак, які виокремлюють його з інших груп:

1. спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв’язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами;

2. загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв’язків;

3. здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень. Е. Дюркгейм вважав, що основою стійкості та єдності суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі, які можуть стримувати розвиток згубної сили людського егоїзму. Стійкість суспільства, на думку Р. Мертона, зберігається завдяки наявності фундаментальних цінностей, які засвоюються спільнотою індивідів, а на думку Е. Шилза, — завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав’язує відповідну систему цінностей;

4.автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоутвердження й самореалізації.

Такі суттєві ознаки і характеристики суспільства, що на них указують провідні вчені, і дають змогу трактувати його як соціальну систему, як цілісність, що має якості, котрих немає в жодної з її складових. Соціологічне вивчення суспільства як соціальної системи розпочинається з виявлення його складових і принципів дії механізму, котрий їх пов’язує і забезпечує системну цілісність.

3. Чому діяльність вважається способом буття людини?

Діяльність є способом буття особи, бо є формою активної діяльності людини, змістом якої є усвідомлення і доцільне перетворення світу. Наприклад, унікальна діяльність надає людині можливість створювати нові види діяльності, творити щось нове, що до того ж має позитивне соціальне значення

На мою думку, діяльність підкреслює людський розум, винахідливість, універсальність. Також говорив І.Кант: «Дій так, щоб закон твоєї власної поведінки міг стати загальним законом для всіх». Крім того, важливою є духовна діяльність, яка забезпечує активну духовну людину, визначає її долю, і долю суспільства в цілому, в якому людина живе.

4. Поясніть суперечливий характер феномену свободи.

Екзистенціалізм у своїй основі має ідею про те, що людина сама створює світ і саму мебе, сама обирає, як жити. Кіркеґор виходить із ідеї особистісного вибору буття, а ситуацію вибору пов´язує з негативними явищами духовного життя особистості, такими як страх, тривога, неспокій, роздратування тощо. Велика увага в екзистенціалізмі приділяється поняттю совісті у зв´язку з проблемою вибору свободи. Але моральні критерії добра і зла в екзистенціалізмі відсутні. Тобто негативні вчинки теж продуктивні. Діяти згідно із совістю, або інакше — бути свобідним, означає бути собою, тобто не чинити і не думати так, як чинять і думають інші.

Але з іншого боку у індивіді сильні інстинкти свавілля, егоїзму, руйнівності. Свобода хороша, поки людина зменшує свої пориви. Гранична точка свободи – це опора для спокуси.

Ніцше і К'єркегор зауважили те що, що багато людей просто неспроможні на особистісний вчинок. Вони воліють керуватися стандартами. Небажання людини слідувати свободі, безсумнівно, один з разючих філософських відкриттів. Виявляється свобода – доля небагатьох. Екзистенціалісти ввели поняття кат і жертва. Людина обирає, чи вона кат і змушує інших працювати на неї, чи жертва.

Ще одною суперечність свободи є самотність, як результат максимальної свободи. Якщо індивід досяг максимальної чи абсолютної волі у світі, він починає розуміти, що воля обернулася безмежною самотністю.

5. Ауреліо Печчеї в книзі «Людські якості», аналізуючи сучасну екологічну кризу пише, що це не криза природи, а криза ставлення людини до природи. Чи поділяєте ви цю точку зору?Ваші міркування щодо покращення екологічного буття.

Безперечно я розділяю точку зору Печчеї. Адже в центрі його уваги опинились взаємовідносини людини, природи і техніки, а цедосить актуальна тема у 21ст. На думку Печчеї людству загрожує викликана ним самим хвиля негативних наслідків промислової діяльності. Розвиток техніки вже привів до невиправних змін в природі, які можуть викликати глобальну катастрофу. Але ми не задумуємось над тим, що всі ми і кожен з нас несемо відповідальність не тільки перед сучасниками, а і перед наступними поколіннями. На мою думку, людина повинна усвідомитя себе, як частину природи, в якій живе.Безліч прикладів негативного впливу людини на природу можна навести із прикладу нашої держави: у Карпатах відбуваються зсуви грунту через виробку лісів; людина перетворює навколишнє середовище на смітник; у наш час все більше і більше видів тварин і рослин потрапляють до Червоної книги через браконьєрство і т.д. Покращити екологічне буття можна лише навчивши людину раціонально використовувати природні ресурси. Важливим є те, щоб люди зрозуміли, що потрібно не лише використовувати природу, а й захищати її. Більш конкретно можна виділити такі методи: розділення сміття (тобто окремо папір, скло пластик), що дозволить його повторну переробку, а отже в результаті отримаємо не засмічене навколишнє середовище, та менше використання природних ресурсів; створення екологічних авто, від яких абсолютно нема вихлопних газів; створення фільтрів на заводах, фабриках, які б дозволили зменшити викиди небезпечних речовин в атмосферу та водойми; вимираючі види тварин та рослин можна захистити, створюючи заповідники, національні парки.Авжеж головним є раціональне використання людиною природних ресурсів!

Варіант № 6

1. В чому Камю вбачає абсурдність людського буття.

Своє бачення абсурдності людського буття Камю виклав у «Міфі про Сізіфа». Сізіф повинен був котити на гору камінь, який потім знову зкочувався вниз. Тобто він без кінця повторює одну і ту ж дію, до того ж справа не легка. Сізіф приречений на тяжку працю, яка не приносить ніякої користі. Саме в цьому Камю вбачає абсурдність людського буття. Людина, як і Сізіф, щодня стоїть перед своїм «каменем» і розуміє, що не можна позбутись його призираючи, уникаючи. Сізіф безперечно є образом сучасної працюючої людини, яка постійно працює над однією і тією ж задачею. Це і є абсурдно. Камю міфі пише «Стоит ли жизнь труда бать прожитой».Але якщо не задумуватись, не усвідомлювати це, то життя видається досить щасливим. Такою є доля людини.

2. В чому полягає специфіка пізнання соціальної реальності.

Соціальна реальність – це вся сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як над індивідуальні, об’єктивно дані умови їх існування. Суспільство важко вивчити, бо воно складається з багатьох елементів. Тільки вивчення суспільства як цілого дає можливість виявити сутнісні ознаки суспільства. Специфікою пізнання соц реальності є те, що об’єкт і суб’єкт пізнання співпадають. Пізнання соц реальності має такі принципи: 1. Принцип об’єктивності(упередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соц верстви, до якої належить дослідник, але має право обґрунтування власної позиції та того класу, інтереси якого відстоює), 2. п. системності(розкриття цілісної об’єкта, вияв зв’язків систем; кожен чинник потребує самостійного вивчення), 3.п. розвитку(с-ство це сма яка весь час ускладнюється. Виявлення джерел і конкретного механізму суп. розвитку, аналіз його конкретних форм.),4.п. історизму(соціум розглядається в закономірному і історичному розвитку; виявити як одне розвивається в наступне).

3. Суспільна свідомість. Рівні, форми, приклади.

Суспільна свідомість – це ідеальний образ світу, що формується суспільними спільнотами людей під впливом над особових факторів: матеріальних умов життя та духовної культури. Вона містить в собі те спільне, що є в індивідуальних свідомостях людей певного суспільства. Рівні: суспільна психологія та суспільна ідеологія. Сусп. психологія – це сукупність почуттів, настроїв, звичаїв, традицій, що характерні для певного суспільства в цілому і для кожної з великих соціальних спільнот окремо. Зараз в нашому суспільстві відходить на задній план класове розмежування. Зараз суспільство поділяється на страти (верстви): освіта (є люди з вищою освітою, середньою, академіки і т.д.) та майно (бідні, середні, міліонери). Головний критерій – наближення до влади (завдяки чому можна перескочити з однієї страти в іншу-вертикальна мобільність). В залежності від страти міняється соціальна психологія (звичаї, настрої, відношення). Суспільна ідеологія – це система теоретичних поглядів, що відображають інтереси якої-небудь соціальної групи (не суспільства), її відношення до суспільних явищ, програми їх дій. Вона складається стихійно – залежить від умов. Ідеологія розробляється теоретиками, аналітиками, а не всім народом. Психологія – емоційно-чуттєве враження від життя, а ідеологія – аналітичне. Її вада – вона завжди в чиїхось інтересах. Наприклад: буржуазна, комуністична. У соціальній філософії розрізняють форми суспільної свідомості - типи відображення суспільного буття в людській свідомості. Залежно від сфер суспільного життя розрізняють мораль, право, політичну свідомість, релігію, мистецтво, науку, філософію. Мораль - система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що стосуються регулювання поведінки індивідів, погодження вчинків окремих осіб з інтересами інших людей або певної спільності способів виховання людей, створення і зміцнення певних моральних якостей і відносин. Право - сукупність встановлених та санкціонованих державою загальних обов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю. Політика - сфера суспільного буття, діяльність класів і партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та їхніми інтересами (зовнішня, внутрішня, соціальна, економічна, технічна, демографічна). Найбільш віддаленою від економічного базису формою суспільної свідомості виступає релігія. Ранніми формами релігії в історії суспільства були анімізм, тотемізм, магія. Світові релігії – буддизм, християнство, іслам. Основна ознака релігії - віра в надприродне - Бога. Мистецтво - естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості - особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів (професійне та фольклор). Наука — форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природу, суспільство, мислення, на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку (точні, гуманітарні науки, суспільні). Філософія – особлива галузь гуманітарного знання, яка досліджує граничні підвалини буття і людини, вчення про загальне та універсальне, те, що повторюється і в матерільному світі, і в людському суспільстві, і духовній культурі.

У кожну історичну епоху висуваються на перший план певні форми свідомості, в яких найбільшою мірою концентрується свідомість даного суспільства. В античній Греції особливо велику роль у суспільній свідомості відігравали філософія і мистецтво (театр, скульптура, архітектура). В середньовічній Європі переважаючий вплив на філософію, мораль, мистецтво справляла релігія. Філософія була служницею богослов'я. В XVIII-XIX ст. філософія і література стали основними формами політичної боротьби передових суспільних сил.

4. Розкрийте особливості сучасного інформаційного суспільства.

У зв´язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань посідають дедалі важливіші місця. Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією — гуманізм.  Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслідки, позначені в соціології категорією «дуалістичне суспільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потерпають від труднощів; житлові райони забезпечених мешканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох формах. Тому одні вчені називають таке суспільство «одномірним», вважаючи, що можливість задоволення надпотреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення індивіда однобічними, людину одномірною, наділеною «неправильною свідомістю», інші — «захищеною державою», маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; «дисциплінарним» суспільством, твердячи, що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством ризиків», якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефективність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва тощо).

5. Е.Ільєнков в книзі «Філософія і культура» доводить, що особистістю не народжуються, особистістю стають. Які механізми соціалізації індивіда ви вважаєте найбільш актуальними в сучасну добу?

Особистість формується в результаті соціалізації, а не відразу. Ми знаємо, що народжуємося як індивіди, а в процесі соціалізації індивід перетворюється на людину.Соціалізація – це процес засвоєння індивідом накопиченого людством досвіду. Особистість – це здорова, розумово розвинена людина. Особистість здатна адекватно відображати дійсність, здатна на свідомі і доцільні вчинки, здатна відповідати за свої вчинки. Це і є фактори, що відрізняють особистість від людини. Людині як особистості основна увага надається духовному, а не природному. Поняття "особистість" охоплює також: усі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості й організованості, трудової та суспільно-політичної активності. Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості.

Механізмами соціалізації можна назвати пізнавальні механізми; захисні психічні механізми(за допомогою яких приймаються рішення в тих випадках, коли між потребами особистості виникають конфлікти); механізмів пристосування, ( між людською істотою, що активно росте, і мінливими умовами, в яких вона живе); наслідування (дотримування якогось прикладу, взірця); засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її сім'ї і найближчого оточення  На мою думку, в сучасну добу, як і в будь-яку іншу, актуальним механізмом є діяльність. Вибираючи людина створює себе. Вибір робиться через вчинок, тобто – діяльністю. Коли виникає конфлікт між якоюсь потребою і недостатніми засобами її реалізації, людина робить вибір, тим самим соціалізуючись і розвиваючись. І авжеж важливим є взаємодія з іншими членами соціуму, спілкування.

Варіант № 7

1. Предмет соціальної філософії

Соц. філософія – це світоглядно-методологічна наука, яка вивчає загальнолюдські засади цивілізаційного існування та розвитку суспільства як цілісної системи крізь призму людини та самоцінності гуманістичних пріоритетів, через співвідношення основних чинників життєдіяльності людей в історичному просторі й часі [це визначення з книжки Андрющенка та Михальченка, про яку вона нам говорила]. Тобто об’єктом соц. філософії є суспільство, його сутність. Але не кожне скупчення людей можна назвати суспільством. Об’єднуючою ідеєю є діяльність як спосіб буття людини. Тому що суспільство – це система форм сумісної діяльності людей (видів діяльності є багато, але найважливіші – економіка, політика, культура). Скупчення людей можна назвати суспільством лише тоді, коли є продукт їх діяльності. Суспільство як система – дуже складний об’єкт дослідження. Філософія намагається пізнати суспільство як цілісне ціле (у взаємодії усіх його елементів). Бо тільки це ціле дає можливість виявити сутнісні ознаки суспільства. Це як годинник, в якому кожен елемент системи не має властивостей цілої системи. Ще одна особливість соціального пізнання – суспільство пізнає само себе. Воно водночас виступає в якості і об’єкта пізнання і його суб’єкта. Суб’єкт і об’єкт збігаються. Соціальна філософія досліджує також соціальну реальність (сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як надіндивідуальні, об’єктивно дані), її складові: 1)люди (але не просто народ), їх об’єднання, відношення, дії; 2)мова (засвоєння накопиченого досвіду); 3) світ артефактів (матеріальна культура); 4) природа; 5) колективні уявлення (колективна думка, колективна свідомість. Принцип Томаса про важливість колективної думки: «якщо ситуація мислиться як реальна, вона реальна за своїми наслідками» ). Соціальна філософія розглядає такі проблеми: сутність суспільства, специфіка соціальної реальності, філософія історії (як продукту діяльності людини), роль особистості в історії, необхідності і випадковості в історії, чи існують закони історії, взаємовідношення матеріального та духовного виробництва і роль духовного виробництва у духовній саморозбудові людини, проблема історичних типів суспільства, проблема рушійних сил і напрямків розвитку суспільства, проблема суспільного прогресу та його критеріїв, глобалізація, проблема майбутнього людства.

2. Індивід, людина та особистість не є тотожними поняттями.

Індивід — окремий представник людського роду, окре­мо взята людина, яка має всі біологічні ознаки: клас Ссавці, прямоходіння (немовля — індивід з його антропологі­чними властивостями). Всі індивіди – кандидати в становлення людини. Індивіди відрізняються один від одного лініями на лодонях, формою вуха, губ, голосом, темпераментом, вродженими задатками. В процесі соціалізації відбувається перетворення індивіда в людину.

Особистість — це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. Основні критерії особистості: здатність адекватно відображати дійсність, здатність на свідомі і доцільні вчинки, здатність відповідати за свої вчинки. Не всяка людина є особистістю, а тільки здорові, розумово розвинені.

Людина — одушевлена, біосоціальна, розумна істота, яка володіє даром мислення і мови, спроможна створювати знаряддя і користуватися ними, спілкуватися з оточенням, здатна до моральних почуттів і естетичних переживань. Згідно з релігійними вченнями людина є божим творінням. Людина, яка не жила в суспільстві не може бути людиною.

3. Визначте специфіку духовного виробництва та його значення для духовного розвитку суспільства.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва.

Духовне виробництво — це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин. З іншого боку, мораль здійснює зворотний більш чи менш вагомий вплив на розвиток суспільних відносин. У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому. В той же час багатогранність цінностей духовного життя, конкретної особистості, колективу значним чином розширює сферу застосування моральних принципів у всіх сферах життєдіяльності суспільства, сприяючи формуванню високих соціально-моральних якостей людей. Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності.Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійні уявлення, релігійна свідомість, ставлення до релігії з боку різних суб'єктів історичного процесу в ході суспільного розвитку зазнають значних змін.

4. . Необхідне і випадкове.

Необхідність – такі явища в природі і суспільстві (або зв’язки між предметами та явищами в природі і суспільстві), які викликаються внутрішніми умовами існування природи і суспільства. Випадковість – такі явища в природі і суспільстві (або зв’язки між предметами та явищами в природі і суспільстві), які викликаються збігом зовнішніх обставин. Діалектика необхідного і випадкового в природі і суспільстві полягає в тому, що вони не існують одне без одного, доповнюють одне одне і взаємопронизують (взаємно переходять одне в одне). Тобто кожна подія і необхідна, і випадкова, може викликатись як зовнішніми, так і внутрішніми факторами, зажди існує їх доповнення. Наприклад, Незалежність України: необхідність (гарне географічне положення, розвиток науки і т.д.), випадковість (це могло б трапитись в інший час, а не саме 24 серпня 1991 року). В Україні першим президентом став Леонід Кравчук: необхідність (країна стала незалежною, потрібен був президент), випадковість (президентом міг стати хтось інший). Лише ступінь необхідності та випадковості може бути різний (міра внутрішніх і зовнішніх чинників різна). Необхідність може виступати як випадковість, а випадковість — як необхідність. Варто враховувати й те, що випадковості активно впливають на необхідність, на хід її здійснення, прискорюючи або гальмуючи темпи розвитку. Знання цих категорій має велике методологічне значення, сприяє глибшому пізнанню людиною світу. Тобто необхідність та випадковість – це 2 протилежні категорії, пов’язані між собою як «своє інше».

5. Ясперс «Сенс і призначення історії»

Автор звертається власне до сучасної ситуації, яка, за його словами, "являє собою реальну єдність людей на землі”. На цьому етапі, великою мірою завдяки останнім досягненням людини, планета перетворилась на цілісний світ, кожна точка якого легко досяжна для людини. У зв'язку з цим, відокремлене життя окремих общин, народі, країн стає фактично неможливим. Всі проблеми набувають глобального, тобто вселюдського звучання, і розв'язання їх можливе також лише шляхом об`єднання зусиль всього людства. Серед таких проблем Карл Ясперс називає, насамперед, той факт, що народи перетворюються на маси, воля яких стає вирішальним фактором у сучасному світі. "Маси виникають там, - вважає він, - де люди позбавлені свого істинного світу, коріння і підгрунтя, де ними керують і замінюють одне одним”. Маса позбавлена власних ознак, вона розчиняє в собі окремих людей, що втрачають свою індивідуальність, іншими словами, маса - це пустота. Небезпека її і в тому, що вона є об'єктом переконання і примусу, не відає відповідальності і живе на найнижчому рівні свідомості. Добре відомі неконтрольованість натовпу, бездуховність "публіки” (не вдячних слухачів, а саме публіки, від свавільної волі якої залежить доля митців); маси поєднують в собі їх негативи і додають своїх, стаючи символом сьогоднішньої доби. Ясперс називаю можливі шляхи розв'язання цієї проблеми, такі як одухотворення мас через виховання і освіту кожної людини, підвищення міри свободи. Ясперс вважає, що способом єднання всього людства може бути створення єдиної світової релігії (Бог один, різні лише його назви). Але поки ці фактори не спрацьовують, відбувається катастрофічний розпад традиційних цінностей, перехід від релігії до безвір'я, нігілізму. Віра занепадає, і у цьому процесі можна виділити ряд типових тенденцій : вироблення мислення, заснованого на ідеології, глобальне спрощення (прикладом є безкінечні лозунги, псевдонаукові теорії), заперечення як основа світогляду. Він лише констатує, що сьогоднішня ситуація разом з глобальним технічним розвитком і все зростаючою єдністю світу відзначається і глибоким духовним і душевним регресом, спустошеністю як ознакою епохи. Сьогодні епоха перетворень носить руйнівний характер, по-новому виявляється зв'язок людини і природи, створена людиною "друга природа” стає тираном. Людина втрачає підгрунтя, дух зводиться до здатності навчатися і створювати корисне.

Вплив технічної епохи на людину Ясперс розкриває через аналіз такого феномену, як праця. Він підкреслює, що "від характеру праці залежить структура суспільства і характер життя людей в усіх його розгалуженнях”, що праця - це сутнісна риса людини, яка творить свій світ. Але у праці присутній елемент жертовності, відмови від суб'єктивності, і в умовах технізації це набуває катастрофічного характеру.

Причина, зокрема, в тому, що техніка змінює характер праці, робить її механізованою, і тому вона з творчого заняття перетворюється на конвеєр. Людина, зайнята у сучасному виробництві, відчуває себе гвинтиком одного великого механізму, її роль у суспільстві ніби зводиться до успішного виконання дорученої їй операції. Вся енергія йде саме на функціонування в якості елементу складної організації технізованого суспільства, і тому єдині потреби, які залишаються - це відпочинок і порція адреналіну. Все це не може не призводити до катастрофічного духовного зубожіння людства.

Ясперс наголошує на тому, що великою мірою людство саме винне у створенні такої ситуації, бо не усвідомлює обмеженості техніки. А ця обмеженість існує. Перш за все, техніка - всього лише засіб, який повинен належним чином скеровуватися, він не існує окремо від людини. Велич і влада техніки проявляється лише щодо неживого, спроби поширення технізації на живе ні до чого доброго не призводять. Техніка - це засіб для творення типової продукції, вона, як правило, не придатна для створення культурних надбань. Техніка функціонує лише доки наявні матеріали та енергія, а вони не є невичерпними. Філософ застосовує по відношенню до техніки епітет "демонічна”, прагнучи висловити думку, що після створення техніки, яке відбулось майже випадково, вона здійснює могутній вплив на свого творця, уподібнює людину собі. Людство зараз залежне від своїх технічних здобутків, позбавлене їх, воно опиниться у катастрофічному стані.

Отже, техніка, в процесі перетворення природи, перетворює і саму людину, але Ясперс не схильний вважати її якоюсь непоборною силою. Він стверджує, що людство має захистити своє майбутнє, створивши надійні засоби для скеровування ситуації, вживши заходів до гуманізації і одухотворення праці тощо.

Варіант № 8

1. Категоричний імператив застосовується без винятків. Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом – нормою для всіх людей і також для тебе. Дій так щоби завжди ставитися до людей і до себе також, як до мети і ніколи – лише як до засобу.

Інакше із соціальними вимогами, які Кант зводив до поняття ка­тегоричного імперативу. Під ним він розумів таке:

1)                 «...дій тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти, в той же час, можеш побажати, аби вона стала загальним законом»;

2)                 «...дій так, щоб ти завжди ставився до людства у своїй особі і в особі будь-кого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б лише як до засобу».

Перше формулювання категоричного імперативу має на увазі ви­могу, аби людина як розумна істота діяла згідно з вимогами до закону, усвідомлюючи свій обов'язок.

Друга теза припускає вимогу того, аби кожна людина ставилася до іншої завжди безкорисливо, бачила в ній не засіб для досягнення своїх цілей, а тільки абсолютну самоцінність. Це формулювання - вихідний постулат кантівської філософії про цінність особистості, ідеї про людину як мету, як вищу цінність.

Для Канта категоричний імператив - це моральний закон. Він не нав'язаний людині ззовні, а знаходиться в ній самій. Як закон він має такі якості: об'єктивність, абсолютність, необхідність, універсаль­ність. Як такий він забороняє робити людям те, що, ставши загальним правилом поведінки, призвело б до руйнування основ цивілізованого співіснування.

2. Які принципи пізнання суспільних явищ визначала соціальна філософія?

Пізнавши себе, людина пізнає суспільство, і навпаки, пзнаючи себе, водночас вона пізнає суспільство, в якому живе і діє.

Принципи: 1. обєктивності - думка має співпадати з обєктом, тотожна йому. 2. системності - цілісність обєкта, що виявляє багатогранні звязки даного об’єкту. Скласти систему, не просто рухатися, а розвиватися, рух – що веде до ускладнення системи. Основна мета – задоволення потреб людини, що веде до її розвитку. 3. історизму - риска подій, які зроблені людиною і повязані як минуле з теперішнім і майбутнім.Не можливо прогнозувати майбутнього не знаючи – минулого.

3. Дайте визначення поняття суспільний прогрес. Назвіть основні види суспільного прогресу.

Суспільний прогрес – це характеристика чи оцінка, яку люди дають змінам в історії, в житті суспільства. Основою оцінки є уявлення про ідеали, до яких повинно прагнути людське суспільство. Коли зміни відбувалися у відповідності з ідеалами, люди вважали їх прогресивними, в протилежному випадку кажуть про відсутність прогресу. В кожному явищі є як позитивна, так і негативна сторона. Чи явище прогресивне чи регресивне? В кожному є і те, і те.

Існують критерії прогресивності:

1. Людина повинна не тільки жити, а жити по-людськи, в людських умовах. Створення умов для вільного і щасливого людського життя. Має відбуватись олюднення людей.

2. Тривалість життя.

3. Зростання суспільного багатства і добробуту людей. Зменшення голоду і зубожінь. Швейцер.

4. Зростання потреб людини і способи їх задоволення.

5. Зменшення долі некваліфікованої праці. Розвиток освіти.

6. Забезпечення громадських свобод і прав.

Тобто, з цього можна зробити такий висновок: Суспільний прогрес – це такий розвиток суспільства, який скерований на створення умов для подальшого існування суспільства і для вільного і щасливого життя кожної людини.

Види прогресу:

1. Технічний прогрес (використання техніки (штучно створених засобів людської діяльності)). Функції техніки:

• Вплив на життя суспільства;

• Підвищує продуктивність праці;

• Формує потреби людини і спосіб їх задоволення;

• Вплив на всі види людської діяльності;

• Створюються все нові види діяльності.

Все це також має вплив на екологію; створюються нові види зброї; призводить до фізичного зубожіння людства.

2. Духовний процес. Запорукою духовного прогресу людства виступає пріоритет вільного розвитку особистості, визнання первинності її прав та інтересів перед інтересами держави, політичних об'єднань, расових та класових утворень. Тоді перед людством відкриваються нові обрії культурного та соціального розвитку: у науці, мистецтві, релігії, моралі.

4. Філософське вчення про людину. Його значення для педагогіки, лінгвістики, історії.

Проблема людини в філософії є однією з найактуальніших. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія – філософське вчення про людину. Напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. В історії філософії були різні підходи до цього питання. Наприклад: Платон зазначав, що людина – істота одухотворена. Все визначається життям душі, а душа складається з 3 складових: розум, воля, пристрасть. Арістотель говорив, що людина – це частина природи, частина космосу, душа якої складається з природних і надприродних елементів: рослинна душа, тваринна, суто людська. Протагор говорив, що людина – мірило всіх речей. Тобто в античності вони зосереджені на душі і розумі людини: людина – одушевлена і розумна. В середньовіччі стверджувалось, що людське тіло – в’язниця (оболонка для душі), людина настільки людина, наскільки її душа живе за заповідями Божими, тобто життя душі було основним (тіло – плинне, тимчасове, душа - безсмертна). В епоху Відродження повернулись до того, що людина – вінець творіння. Душу людини вважали основною складовою людського життя, з’являється поняття духовність як причетність людини до всієї духовної культури. Основною рисою людини називали активну діяльність. Це поєднувалось з гуманістичним поглядом на людину (ідея самоцінності людського життя, його недоторканність). В епоху Нового часу ознаками людини були розум та активна діяльність (втілення своїх ідей в життя, практика). Кант об’єднував одушевленість, розумність та діяльність (людина – діяльна істота). Причому перевагу він надавав духовній діяльності. У Гегеля – принцип тотожності буття і дійсності, він звертав увагу на розум, як складову людини. Екзистенціалісти говорили, що людина сама створює світ, в якому живе і саму себе. Атрибути людини – вільна діяльність, свобода вибору. Отже, як стверджував Шеллер, людина – істота одушевлена, розумна, діяльна, біосоціальна (в ній поєднується і природне і соціальне). Діяльна, тому що діяльність – це спосіб буття людини, це особлива форма активності, властива людині, змістом якої є усвідомлення і доцільне перетворення світу. Причому її діяльність універсальна (людина може все) і людина контролює свою діяльність: в неї є ідеальний план та можливість свідомо контролювати все, що вона робить (єдність діяльності та свідомості). Ще одна особливість – мова як спосіб людського існування, передачі досвіду, а отже – спосіб людської діяльності. Одушевлена, тому що душа – носій всього духовного в людині. Розумна, тому що, як сверджував Кант, розум – одна з сутнісних ознак людей. Біосоціальна, тому що, як писав Фромм, у людини крім інстинктів є пристрасті, які склалися в умовах соціального життя. У неї є як фізіологічні так і соціальні потреби. Важлива ознака – духовність як причетність людини до духу (до накопичених духовних цінностей).

Цілісний філософський образ людини, можна розглядати як ідеал освітньої системи, що конкретизується щодо її головного об’єкта – розвитку особистості людини. Положення філософської антропології про необхідність пізнання не тільки абстрактно-зовнішнього в людині, а й власне людського в людині, її духовної суті орієнтує педагогів на осягнення реально існуючого, конкретної людини в її цілісності та унікальності. Філософсько-антропологічне вчення може виступити як світоглядна основа педагогічної освіти. Філософська антропологія має велике значення і в лінгвістиці. Наприклад, для такого напряму як когнітивна лінгвістика — мовознавчий напрям, який розглядає функціонування мови як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності людини, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з набуттям, виробленням, зберіганням, використанням, передаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації. Філософія мови — один з найвпливовіших напрямів в сучасній західній філософії, в центрі уваги якого уявлення про мову як ключ до розуміння мислення і знання. Філософсько-історичне пізнання – історіософія. Головним тут є питання про дійових осіб історії. Філософія історичного процесу – наука про людей в просторі та часі, про їх реальні дії та взаємовідносини, про суб’єктивний фактор історії (свідома діяльність людей, класів, політ. організацій для досягнення певної мети), залежність історичних подій від вибору людей.

5. О.Шпенглер у книзі «Занепад Європи» визначає цивілізацію як старість і смерть культури.Чи дійсно розвиток цивілізації складає загрозу культурі?

О. Шпенглер став всесвітньо відомим після сенсаційного успіху його головної праці"Занепад Європи" (1918—1922). Основний зміст цієї книги полягає у тому, що кожна культура, наприклад, західноєвропейська, живе, підкоряючись особливим, лише для неї характерним принципам і цінностям. Вона переживає періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі. Історія ж у цілому являє собою співіснування і зміну різних культур. Шпенглер пише, що цивілізація – смерть культури (вимираюча культура). Говорить, що цивілізація йде за культурою як смерть за життям – «суха гілка на живому дереві – культура(це живий організм, а цивілізація - мумія)» О. Шпенглер заперечував світовий прогрес, обстоюючи циклічність розвитку. Основна ідея розуміння історії у О. Шпенглера полягає в тому, що він прирівнює світ історії до світу природи. Всесвітня історія, за Шпенглером, — це ряд автономних культур, кожна з яких формувалася цілком ізольовано, виробляючи свій неповторний стиль. Поєднує їх лише органічний (біологічний) характер. Культура тлумачиться ним як "організм", який, по-перше, має жорстку єдність і, по-друге, відокремлений від інших, подібних йому "організмів". Єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Пересічний вік культури становить 1000 років, які охоплюють ті самі чотири цикли, про які йшлося вище: весна (молодість), літо (зростання), осінь (зрілість), зима (занепад). А далі — смерть без жодної можливості відродження. Культура процвітає на терені точно означеного соціального і природного середовища і, мов рослина, пов'язана з останнім. Культура вмирає, коли "Душа" вже вичерпала всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, мистецтва, держав, наук і повертається до "Прото-Душі". В останньому циклі (зима-занепад) кожної культури постає її вульгарна форма, яку Шпенглер називає цивілізацією. Характерною прикметою останньої є дегуманізація, мілітаризація, технізація, бюрократизація. Західна культура саме тепер, на думку Шпенглера, досягла цієї стадії. Шпенглер нараховує вісім культур (цивілізацій): єгипетська, індійська, вавілонська, йська, "аполон-ська", тобто греко-римська, "фаустівська", тобто західноєвропейська, "магічна", тобто культура Візантії та арабів, і культура майя. Всі культури (цивілізації) проходять той же самий біологічний розвиток від народження до смерті

Варіант № 9

1. Сутність людини (класична філософія)

Новий погляд на людину – повинна бути розумна, винахідлива. Одна з ознак – діяльність (людина втілює в життя свої ідеї, практика). Кант об’єднував одушевленість, розумність та діяльність (людина – діяльна істота). Причому перевагу він надавав духовній діяльності (активна дух діяльність людини визначає долю людини і суспільства, в якому вона живе). Він сформулював основний закон людської діяльності – Категоричний імператив: «Дія так, щоб закон твоєї власної поведінки міг стати загальним законом для всіх». Тобто він протистоїть егоїзму, людина повинна орієнтуватись на загальні соціальні потреби, діяти в інтересах суспільства. В своїй праці «Антропологія з прагматичної точки зору» він розділив розсудок і розум. Розсудок не виходить за межі чуттєвого досвіду. Розум – вище (дозволяє піднятись над загальним). Він пише, що людини стає людиною, коли усвідомлює свою замість, своє «Я» (бо саме самосвідомість відрізняє людину від інших істот). Людина не зразу усвідомлює себе як Я. Дитина до року говорить про себе в 3 особі – «Карл хоче їсти». Коли говорить про себе Я – починається людина. Одразу ж з’являється егоїзм, зосередженість на собі (надає перевагу своїм думкам, своєму смаку, баченню норм і правил). За Кантом існує 3 види егоїзму: за зазіханням розсудку, за зазіханням смаку, за зазіханням на правильність практичних дій. Відповідно до цього - 3 типи егоїстів: логічний (наполягає на правильності своєї думки по відношенню до інших думок), естетичний (нав’язує свій смак), моральний (всі цілі обмежує самим собою, користь бачить лише в тому, що корисно йому; як евдемоніст вбачає вищу основу своєї волі тільки у власній вигоді та власному щасті, а не в уявленні про обов’язок). В егоїзмі є свої + і -. Наприклад, заслуга логічного егоїста – в здатності до парадоксального мислення як способі подолання тривіальності (думки, що поділяють усі) за рахунок розуму та абстрактного мислення. Парадоксальність думки – прорив, що дозволяє піднятись над загальною думкою, допомога прогресу суспільства. Якби не було естетичних егоїстів, не було б таких напрямків як модернізм, імпресіонізм у мистецтві.

У Гегеля – принцип тотожності буття і дійсності, він звертав увагу на розум, як складову людини («Все розумне – дійсне, все дійсне - розумне»).

2. Яке місце займає соціальна філософія по відношенню до всіх наук, що вивчають суспільні явища?

Соціальна філософія - найважливіша область філософського знання, націленого на осмислення станів і процесів життєдіяльності людей у суспільстві. Це наука про проблему людини у світі – цілі, головна мета життєдіяльності. Об’єктом пізнання є суспільство. Також соц.. філософія вивчає не лише один бік суспільства, а все суспільство в цілому. Предмет – сутність суспільства, специфіка соціальної реальності, проблема філософії історії, роль особистості людської, чи існують проблеми історії, тенденції розвитку суспільства, проблема суспільного прогресу і його критерії, глобалізація - провідна тенденція, проблема майбутнього людства.

Соціальна філософія аналізує не тільки відносини і зв’язки суспільства з іншими сферами навколишнього і охоплює людей реальності, осмислюючи загальні проблеми буття природи і людини, але вивчає і специфічні закономірності прояву суспільної життєдіяльності людей, які характерні саме для неї як особливої форми буття світу в цілому. Це означає, що соціальна філософія представляє інтегральний погляд на світ буття людей у цілому, недоступний ні однієї, крім неї, формі знання про суспільство.

На відміну від понять інших суспільних наук, що фіксують лише окремі сторони і властивості соціальної дійсності, категорії соціальної філософії представляють собою ступені пізнання суспільних процесів в цілому, унаслідок чого їх роль у пізнанні життя людей особливо значима.

Соціальна філософія відрізняється від інших розділів філософії та різних областей суспільствознавства тим, що вона досліджує загальні відносини соціального буття, розглядаючи історично однорідну унікальність суспільного життя в якості однієї з підсистем світу, що займає в ньому специфічне місце.

Будучи раціонально-теоретичної системою знань про суспільство, соціальна філософія прагне до досягнення об’єктивної істини - достовірного, адекватного знання про реальні умови і можливості його існування і розвитку. Однак на відміну від інших суспільних наук, соціальна філософія представляє функціонування і розвиток окремих соціальних сфер і суспільства в цілому в гранично абстрактній формі.

Соціальна філософія зокрема, проводить своє дослідження реальності, спираючись і на умоглядну ідею, в якій обґрунтовуються і робляться явними ціннісні підстави філософських досліджень. Саме в цьому й полягає основна особливість соціальної філософії як науки, яка не тільки відображає, але й оцінює суспільні процеси життєдіяльності людей.

3. Сенс людської історії.

До розуміння історичного характеру соціуму філософи та історики йшли століттями, намагаючись проникнути в природу і суть історії, визначити детермінуючі фактори й рушійні сили. Соціальна історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів. Людський вимір історії - у розумінні чільного місця людини в історичному процесі - дає можливість цілісно сприймати життя у просторі й часі.

Осягнення історії - це розуміння суті божественного виклику, що реалізується через різноманітні форми людської діяльності. Історію рухає вперед творча меншість. Засобами застереження цивілізації від руйнування і падіння А. Тойнбі вважає духовну злагоду, моральну єдність народу, раціональність мислення правлячих верств населення, здатність лідерів до нового розуміння суті виклику часу. Професор філософії США Френсіс Фукуяма в 1989 р. опублікував статтю "Кінець історії", де доводить, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, поступово підтягує реальність до вселюдського ідеалу суспільного і державного співжиття. Він наполягає на тому, що історії прийшов кінець, бо вона виконала своє завдання – втілення ідеї свободи, демократизму, лібералізму. Більш того, вчені на сьогодні вважають, що треба переходити від історії до мета історії – пошуків інваріантів, тобто того, що повторюється в історії, що пройшло перевірку часом і має позитивне значення для людства (КР дала нам книжників – культ розуму, релігія, свобода, культ жінки).

В філософії мета – можливий наслідок, результат, якого треба ще досягти, а сенс історії існує завжди, він є вкоріненним. Філософська концепція, де мета і сенс історії співпадають – це релігія, яка базується на таких поняттях як: віра, надія, любов. Релігія:

• есхатологія - сукупність релігійних уявлень про кінець світу, про кінцеву долю людства, де люди будуть поділені

• провіденціалізм – настанова, хід історії визначається волею Бога, а тому сенс – прислухатися до Бога і діяти в злагоді з волею Бога, треба наблизитися до нього, стати богоподібною людиною.

В.Соловйов писав, що один із шляхів наближення до Бога – статеве кохання, тому що закохана людина ніколи не заподіє і не побажає зла коханій людині, закохана людина,навпаки, удосконалюється, знаходить все краще.

Нерелігійні підходи до визначення сенсу людської історії:

1. в історії немає ніякого сенсу, мети, людство самостійно здатне визначити і мету, і завдання без будь-яких зовнішніх сил

2. сенс людства – забезпечення майбутнього іншим поколінням, збереження людства, одухотворення природи (відношення до природи як до живої істоти), зменшення ентропії на Землі (міри хаосу, безпорядку). На Бога надійся, а сам працюй стає широко відомою і досить популярною цитатою сучасного життя.

4. Глобалізація — світова загальна тенденція. Характеристика інтеграційних і дезінтеграційних процесів планетарного характеру в галузі економіки, політики, культури, а також антропогенних змін оточуючого середовища. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Прибічники цього процесу вбачають у ньому можливість подальшого прогресу за умови розвитку глобального інформаційного суспільства. Опоненти попереджають про небезпеку глобалізації для національних культурних традицій та поглиблення соціальної нерівності.

Сутність та етапи глобалізації

Глобалізація охоплює практично всі сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, самі умови існування людства. Глобалізація виражається в таких процесах: 1) зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети, небувале поширення по всій планеті ідей та інформації, технологій, культури, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки; 2) зростаюча інтенсивність взаємозв'язків у сфері торгівлі, фінансів, міграції населення в наслідок розвитку всеосяжних систем транспорту та комунікацій; 3) виникнення спільних для світового співтовариства проблем, процес зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах людського буття, стертя граней між місцевими й всепланетарними подіями. Початок глобалізації знаменували події після 1945 р.

5. Майбутнє суспільства

Сучасна соціальна філософія переповнена роздумами про майбутнє, долю людської цивілізації та культури. Ці роздуми, як правило, розпочинаються з визначення глобальних проблем, шляхів і засобів їх розв’язання як в регіональному розрізі, так і в межах цивілізації.

В кінці 19 – поч. 20 ст. стоїть питання про можливий кінець історії. Наприклад, у своїй роботі «Кінець історії» Френсіс Фукуяма наполягає, що історії прийшов кінець - вона виконала свою мету (втілення ідеї свободи, демократизму і лібералізму), що американське і європейське суспільство цього досягли. Другою причиною є припинення холодної війни між СРСР і США (вже немає СРСР). Починається інша історія, інші ідеї, напрямки розвитку. Також кінець історії можна пов’язати з тим, що раніше було питання «бути чи не бути?», що стосувалось існування окремої людини, тепер – усього людства, проблема виживання людства в цілому. Майбутнє людства під загрозою. Аргументи: 1. взаємодія людини і природи. Людство зростає великими темпами, на середину 21 ст. буде 10 млрд. Природних ресурсів може не вистачити. Ще Томас Мальтус (англ. економіст і священник) писав, що зростання людей іде за геометричною прогресією, а зростання засобів життя – за арифметичною. І навість у неомантузіанців з’явилось таке поняття як «золотий міліард» (точна кількість людей, що можуть нормально існувати на землі), ідея обмеження кількості людей на Землі. Але, я вважаю, все залежить від способу існування, рівня матеріального виробництва. Якщо розробляти нові засоби, шукати шляхи здобуття сировини, продуктів харчування, то з голоду ніхто не помре. За останніми прогнозами людство використовує лише 1 % світового океану, але ж там є планктон, водорості і т.д. і т.п., які також можна вживати в їжу і переробляти. Тобто суспільство має можливість забезпечити своє виживання.

В 21 ст. стоїть питання про межі технічного прогресу, що його необхідно обмежувати. Людина вже виробила 10⁹ млрд Ват електроенергії. Якщо виготовити 10¹⁴ - може відбутись зрушення Землі з орбіти. Ауреліо Печчеї точно зазначав, що «екологічна криза – це не криза природи, а криза ставлення людини до природи». Люди – як шахи, і якщо ми не будемо жити за правилами природи, вона нас скине. На поверхню Землі викидається 10 млрд тон сировини (при чому 97-99 % іде у відвалини, переробляється лише 1-3 %). Якщо буде 300 млрд, то це призведе до агонії природи. Недаремно Бертран Расел написав статтю «Чому ми не повинні підкорювати зорі», бо треба прораховувати все, які наслідки буде мати наше втручання в природу. І якщо можна не втручатись, то краще цього не робити. Мабуть, нам потрібно запозичити ставлення до природи на Сході – споглядальне. Життям потрібно благоговіти. 2. Поява тероризму, націоналізму, ірраціоналізму, еротизму (демонів суспільства, це підземний світ пристрастей, коли розігрується стихія руйнування заради самого руйнування). 3. Порушення генофонду людства (різноманітні онкозахворювання та ін.). 4. Наявність помилок у суб’єктивному факторі (люди допускають помилки – Чорнобиль, наприклад, як невдалий експеримент по охолодженню станції). Рельним кроком попередження кінця світу є перехід від історії до мета історії, пошуків інваріантів історії (того, що повторюється, пройшло перевірку часом і має позитивне значення для людства) та привнесення їх в сьогоднішнє життя. Інваріантами нашої української історії є культ розуму, інтелект як цінність, релігія (накопичення духовного досвіду), свобода, поважне ставлення до жінки (берегині, матері, княгині) та ін.

В новому тисячолітті певні зрушення позначились на духовному житті. Воно ускладнилось: перехід від тоталітарного до посттоталітарного суспільства. На думку президента чеської республіки Вацлава Гавела «раніше ми жили в зоопарку, нами керували, тепер ми попали в джунглі», де головний закон – виживає сильніший. Це спричинило немотивовану агресію (Фромм «Анатомія людської деструктивності»). Потрібно докласти великих зусиль, щоб цю диструктивність подолати. Для цього необхідно керуватись принципами духовності, головний з яких – розуміння духовності як руху за вертикаллю до високих ідеалів, де кожна людини – суб’єкт, а не об’єкт, мета, а не засіб. С. Б. Кримський говорив: «Духовність – це ціннісне домобудівництво людини». Справжня духовність – любов до ближнього, самопожертва, готовність служити людям, не бути байдужим. Не допомогти іншому в біді - це гріх не перед людством, а перед собою. Другий принцип – принцип монадної людини, що співпадає з поняттям «видатна людина». Зараз такою людиною, яка розуміє потреби часу, може стати кожен. В 21 столітті перестає діяти закон «виключеного третього» (або «так» або «ні», іншого не дано). Тому треба шукати шляхи примирення (зокрема це стосується релігії), переходи, не утворювати прірву, прагнути до злагоди. А насилля застосовувати не тоді, коли можна, а коли це необхідно. Толерантність повинна стати основним принципом духовної комунікації. Я вважаю, що суспільству нічого не може загрожувати, поки в ньому панує віра (як грунт, що допомагає людині рухатись по вертикалі), надія (за допомогою чого людина бачить себе в дзеркалі майбутнього, рятувальний символ, що допомагає подолати труднощі), та, основне, любов (як подвиг єдності з ближнім та оточуючим нас світом).

Варіант №10

1. В чому полягають особливості творчої діяльності? Чому творчість стає необхідною ознакою діяльності в інформаційному суспільстві?

Творча діяльність – це духовна практична діяльність, спрямована на створення, винахід нових об’єктів, охоплює всі сфери людської життєдіяльності, де створюються нові об’єкти творчості.При цьому творча діяльність обов’язково повинна мати позитивне соціальне значення, тобто повинна бути корисною для людства, а не шкодити йому. Творча діяльність зумовлюється потребами суспільства. Усвідомлення цих потреб є джерелом різних задумів, ідей, проектів. Тобто характеристикою творчої діяльності є вдосконалення, створення нового, зміна. Творча діяльність це і написання творів, створення музики, малювання картин. Творчою діяльністю займаються спеціальні люди: винахідники, вчені, письменники, митці і т.д. Для здійснення творчого задуму потрібна попередня підготовча робота, яка полягає в обміркуванні його змісту, з’ясуванні деталей, шляхів його реалізації та збиранні необхідних матеріалів. Після підготовчої роботи відбувається реалізація творчого задуму. Безперечно творча діяльність є необхідною ознакою в інформаційному суспільстві, адже вона є необхідною умовою продуктивної діяльності, соціального та науково-технічного прогресу суспільства.

2. Визначте основні виміри соціуму як життєвого світу людини.

Соціум – це суспільство, як система форм сумісної діяльності людини. Але це не всяке суспільство, а тільки теперішнє суспільство. (Гегель – суспільство тут і тепер). Поняття «соціум» значно менше, ніж суспільство. Суспільство може бути і минулим, а соціум існує лише зараз. Саме соціум визначає нашу соціалізацію. Але нерозривно пов'язаний із минулим суспільством.

Виміри соціуму:

4. Біологічний вимір – включає чинники, які забезпечують існування людини як живої істоти. Також він включає в себе:

• Географічне середовище (розташування на земній кулі, клімат, наявність річок, морів, океанів, питної води, корисні копалини, які забезпечують існування людини. Особливе місце відводиться клімату, і відповідно існує поняття «детермінізму» - співвідношення людини з кліматом). Наприклад, Мєчніков говорив, що в Африці клімат розбещує людей і вони відстають від інших країн. На Півночі також поганий клімат (дуже холодно) і людині треба боротися, аби вижити. У нас – лагідні умови для нормального життя.

5. Народонаселення – щільність народонаселення, тривалість життя народонаселення. Це забезпечило, наприклад, перехід від первісного до рабовласницького суспільства і забезпечило появу міст і скупчення людей. Чому? Бо спілкування між людьми полегшило обміном інформацією, колективним досвідом. Зараз населення зростає дуже швидко і Мальтус, зокрема, говорить, що зростання людей у світі іде за геометричною прогресією, а зростання продуктів життєдіяльності за арифметичною.

6. Хвороби цивілізації:

• Сердечно-судинні – причина – соціальні стреси, емоційні вибухи.

• Онкологічні захворювання – наслідки екологічної кризи: чим ми дихаємо, що споживаємо і т.д.

• Туберкульоз. В Україні це на 3-му місці.

• СНІД – Україна на першому місці;

• Алкоголізм – в Україні на 1-му місці;

• Наркоманія – в Україні на 2-му місці.

Соціальний вимір:

4. Колективне матеріальне виробництво.

5. Накопичення сукупного духовного досвіду, який втілюється в мораль, релігію, в мистецтво, в філософію, науку, право, освіту, і виховання.

6. Суспільство виробляє засоби засвоєння людського досвіду і способи самовираження людини в суспільстві – мова, мораль, мистецтво.

3. Критерії сусп прогресу

Суспільний прогрес – це характеристика чи оцінка, яку люди дають змінам в історії, в житті суспільства. Основою оцінки є уявлення про ідеали, до яких повинно прагнути людське суспільство. Коли зміни відбуваються у відповідності з ідеалами, люди вважають їх прогресивними, в протилежному випадку кажуть про відсутність прогресу. В кожному явищі є як позитивне, так і негативне. До критеріїв суспільного прогресу можна віднести зростання суспільного багатства і добробуту людей, зменшення голоду, зубожінь. Другим критерієм є створення умов для вільного і щасливого людського життя, олюднення людей. Людина повинна не тільки жити, а жити по-людськи. З цим критерієм неодмінно пов’язана тривалість життя людей, як ще один показник рівня розвитку суспільства. Наступний критерій – зменшення долі некваліфікованої праці, розвиток освіти. Забезпення громадських свобод і прав також є важливим індикатором прогресивності. І останнє – зростання потреб людей та, що важливіше, можливостей їх задоволення. Серед вище перерахованих критерії найбільш важливим вважаю зменшення долі некваліфікованої праці. Шлях до цього – високотехнологічне виробництво, де просто не може бути некваліфікованих робітників, вони там просто будуть непотрібні. Це буде стимулом для розвитку, самовдосконалення кожного працівника, підвищення рівня його відповідальності. Сюди можемо віднести і функціонування науки, розвиток освіти, її якість, що безпосередньо впливає на виховання та навчання майбутніх кваліфікованих та відповідальних працівників. Існування цього критерію забезпечить також зростання способів задоволення людських потреб. А це, в свою чергу, призведе до підвищення добробуту людей, забезпечення людей усім необхідним для існування. Створення умов для вільного і щасливого життя людей – другий важливий критерій. Сюди можемо віднести усунення війн, боротьба з такими хворобами цивілізації, як алкоголізм, наркоманія, СНІД, паління, онкологічні, сердечно-судинні, туберкульоз; боротьба з тероризмом як засобом психологічного впливу на людство, превентивні заходи щодо усунення його причин, зокрема релігійних. Ще одним важливим критерієм вважаю забезпечення прав і свобод людей. Тому що прогресивне суспільство повинно стояти на засадах гуманізму та демократизму, толерантності. Усідомлення вартості людського життя та любов до людини повинні стояти в центрі усіх суспільних процесів.

Отже, у фокусі концепції людського розвитку знаходиться людина, якнайповніше задоволення її потреб, всебічний розвиток її здібностей. Розвиток суспільства, з погляду цієї концепції, означає постійне розширення можливостей для задоволення не тільки фізичних, а й духовних потреб людей. Тому що суспільний прогрес – це такий розвиток суспільства, який скерований на створення умов для подальшого існування суспільства і для вільного і щасливого життя кожної людини.

4. . Культура і цивілізація – чи тотожні поняття?

Є багато визначень щодо того, що таке культура. Культура як світ матеріальних артефактів, як сукупний духовний досвід людства і т.д. і т. п. На сьогоднішній день в словниках культура і цивілізація – часто тотожні поняття. Але доведено, що це не так. 1) культура значно старіша за цивілізацію. В первісному суспільстві культура вже була (мова, мораль), але цивілізації ще не було. Цивілізація виникла не з появою людства, а не більш високих щаблях розвитку. 2) цивілізація – більш висока ступінь існування людства (коли в людей більш організовані умови існування). Льюіс Гентрі Морган написав книгу «Дикість, варварство, цивілізація» (як етапи людства), в якій визначив цивілізацію як найвищу стадію розвитку у порівнянні із дикістю та варварством. Існує ряд концепцій щодо співвіднесення культури та цивілізації: 1. Концепція історичних типів Миколи Данилевського: ототожнення культури і цивілізації (він їх не розрізняв). Данілевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур — або культурно-історичних типів (Наприклад: Китай, Індія, Росія). Ці типи самобутні і не потрібно їх перемішування, бо при цьому втрачають 2 сторони: і та, що «прополола і насадила», і та, яку «пропололи». 2. Концепція Тойнбі: Означене теоретичне протиріччя між поняттями «культура» та «цивілізація» було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У своїй 12-ти томній роботі "Дослідження історії" автор структурує історію людства на локальні цивілізації. Тойнбі розглядає людство як сукупність окремих цивілізацій, ядром кожної з яких є культура. Цивілізація виникає як відповідь на зовнішні виклики (природні або історичні). Саме тому концепцію Тойнбі іноді називають концепція «виклику – відповіді». Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку певні стадії: виникнення, зростання, надлому, розпаду. Потім поступаються місцем іншим. Дана концепція є також різновидом вчень про замкнені цивілізації. Проте Тойнбі вважав, що злиття цивілізацій можливе на основі появи нової Вселенської релігії. 3. Концепції Бердяєва та Шпенглера: Шпенглер у своїй праці «Занепад Європи» говорить, що цивілізація – це смерть культури, це вмираюча культура. Цивілізація йде за культурою, як смерть за життям, як старість за молодістю, це суха гілка на живому древі культури. Культура – це живий організм, а цивілізація – це мумія.

5. С.Кримський в книзі «Ранкові роздуми», аналізуючи принципи духовності 21 ст., визначає духовність як рух за вертикаллю, до високих ідеалів, де кожна людина – суб’єкт, а не об’єкт, мета, а не засіб. Які настанови щодо розвитку духовного життя сучасного суспільства слідують з такого розуміння духовності?

В останнє століття збільшився попит до духовних цінностей і духовної спадщини.

Духовність – це складний комплекс діяльності людини, пов'язаний з вибором власного образу. Це – причетність людини до духу.

Духовність – ціннісне домобудівництво.

Настанови: ми самі будуємо, вибираємо, але потрібно ще й будувати свій дім всередині. Також треба пам’ятати, що ми живемо в суспільстві, де є суспільні цінності, які треба поважати. Людина має бути причетною до цих цінностей, артефактів. Зокрема, в нас в Україні потрібна духовна розбудова. Також потрібно проявляти любов до ближнього (до самопожертви, поваги, допомоги, поведінки, дії). Не треба бути байдужим до людей, намагатися попередити горе, якщо проходимо мимо. Тому що, якщо ні, то це вже буде великий гріх не лише перед людством, а, в першу чергу, перед самим собою. І сьогодні, наприклад, не можна виділити гріхи плоті і гріхи душі, бо всі вони гріхи, що є запереченням духовного життя людства. Усі гріхи – це гріхи духу.

Так, як життя духовне рухається по вертикалі, можна досягти висот.

Варіант № 11

1. Основні функції соціальної філософії :

Світоглядна – визначає сутність суспільства, формує у людини загальний погляд на соціальний світ, тобто на існування і розвиток суспільства. Світогляд є сукупність найбільш загальних поглядів і уявлень про сутність навколишнього світу і місце людини в ньому.

Методологічна - філософський метод є система найбільш загальних принципів теоретичного дослідження дійсності. Такі методи: синтез, аналіз.

Гуманістична - спрямована на виховання особистості, проголошує життя надзвичайною цінністю, ставить вимоги до суспільства.

Критична– в осмисленні сучасного етапу соціального розвитку з точки зору уявлень про ідеальне, знання про належне, яким повинно бути суспільство, держава і як вони відповідають вимогам про ідеальне.

Прогностична – розглядає проблему майбутнього людства.

2. Суб’єктивний фактор. Волюнтаризм, фаталізм.

Суб. фактор – це свідома діяльність людей, класів, політичних організацій для досягнення певної мети (наприклад, діяльність етнічних груп). Закони історії здійснюються через вплив цього фактору (щоб прискорити чи не допустити виникнення якогось явища). Розрізняють 2 рівня цього фактора: 1) ідеологічний (суб. фактор повинен мати певну ідеологію, теорію – до якої мети прагнути, які шляхи, засоби вибрати для її досягнення, які рушійні сили – тобто це теоретична програма). 2) організаційний (діяльність повинна бути впорядкована певним чином – повинен бути координаційний центр, налагоджені інформаційні зв’язки, матеріальні засоби). В розвитку історії завжди існують точки біфуркації – точки розгалуження, коли історія може піти різними шляхами – та абстрактом – один напрямок з багатьох (обраний), який забезпечить стабільність системи, розвиток суспільства. Саме на вибір абстрактора впливає суб’єктивний фактор. Щодо ролі суб’єктивного фактора існує 2 погляди: волюнтаризм (все залежить від людини) та фаталізм(від людини не залежить). Прихильники волюнтаризму стверджують, що воля – першооснова всього існуючого (прагнення реалізувати волю не дивлячись на наслідки). Як стверджував Кант: все залежить від свідомої розумної діяльності людини. Або екзистенціалісти: все залежить від вибору людини, навіть війна. Фаталізм – віра у визначеність буття (фатум, доля). Прихильники цього погляду стверджують, що всі події визначені заздалегідь надприродними силами (як в «Царі Едипі»: знає свою долю, хоче змінити, але не може). Але і те, і інше – це крайнощі. У першому випадку не можна уникнути впливу природи, в другому – відкидаються закони взагалі.

3. Доведіть правомірність тези філософської антропології «Людина – це проект – а не данність» Шеллер Сутність людини не збігається ні з власною тілесністю, ні з власними психічними можливостями, жодна із форм людської життєдіяльності не дає можливості повністю втілити гнучкість та неоднозначність людської природи. М. Шелер визнавав, що людина стає людиною, визначається у своєму бутті завдяки поєднанню життєвого, інстинктивного “пориву” та “духу”, який є формотворчою силою, що “олюднює” природну, хаотичну і стихійну основу людини. Людська свідомість включає в себе здатність до вільного волевиявлення та цілеспрямованої діяльності, націленість людини на самовизначення та самоутвердження у зовнішньому світі; здатність до створення людських форм спілкування, які постають основою формування соціального світу, процесів персоналізації та індивідуалізації; здатність людини бути особистістю – уміти відповідально зосереджувати усі духовні, тілесні та психічні здатності людини навколо єдиного центра самоформування і саморозвитку; здатність до творчості в усіх сферах пізнавальної, ціннісної та практичної діяльності, у самоактуалізації власних здібностей, ціннісних орієнтацій, у спілкуванні з іншими людьми та світом загалом. Ці особливості людини не виявляються автоматично від народження, не є функціональними виявленнями людського природного організму. Тому це ы вважаэться проектом. Чинить так, як інший це робить. Включення людини від народження у соціокультурні процеси під час виховання та спілкування з іншими людьми в різних формах соціального життя та міжособистого спілкування;панування людськими способами діяльності у процесі навчання, виховання та самовиховання, здійснення самостійної творчості; виведення людського мислення на рівень творення духовного універсуму передбачає здатність осмислення тих норм, принципів, вартостей, ідеалів, сенсів, що функціонують у суспільстві. Цей шлях залучення людини до людського способу буття позначає суто людську потребу постійного виходу за певні межі завдяки тому, що людина як така не може зупинятися на задоволенні будь-яких потреб та цілей. “Існування” людини – це її перебування в колі переважно фізіологічних потреб як природної істоти, або задоволення певним станом адаптації до соціокультурного оточення. Людина повинна забезпечувати собі фізіологічний, психологічний і подекуди соціальний стан стабільності, який є основою самозбереження. Але включеність людини у життя суспільства, долучення до культури розкриває їй можливості для реалізації особистісного аспекту свого існування.

4. Розкрийте особливості сучасного інформаційного суспільства.

У зв´язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань посідають дедалі важливіші місця. Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією — гуманізм.  Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслідки, позначені в соціології категорією «дуалістичне суспільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потерпають від труднощів; житлові райони забезпечених мешканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох формах. Тому одні вчені називають таке суспільство «одномірним», вважаючи, що можливість задоволення надпотреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення індивіда однобічними, людину одномірною, наділеною «неправильною свідомістю», інші — «захищеною державою», маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; «дисциплінарним» суспільством, твердячи, що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством ризиків», якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефективність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва тощо).

5. . Й.Гейзінга в роботі «Homo ludens» вважав гру, а не працю необхідним способом соціального життя, синонімом власне людського, що визначає духовну культуру епохи. Як ви ставитесь до цих міркувань Й.Гейзінги?

У роботі “Homo ludens” (“Людина, яка грає”) Й.Хейзінга досліджує гру як загальний принцип становлення і життєдіяльності людської культури, необхідним способом соціального життя. На мою думку, гра є дуже важливим компонентом соціального життя, бо, наприклад, вона є першим виглядом активності кожної людини у дитинстві є гра. У широкому значенні гра передбачає як спеціалізовані її види – дитячі, спортивні, карткові, а й можливість перетворення будь-який діяльність у гру. І тут метою стає процес, а чи не його результат. У грі затверджуються людські здібності й уміння, фурмуються знання, формується духовний мир.

ГРА, це форма діяльністі в умовних ситуаціях. Скоєні під час гри реальні дії, часто потребують складної розумової праці, специфічних навичок і умінь, відбуваються у ситуації умовної реальності, усвідомлюваної як така самим играющим. Також, гра забезпечує задоволення і доставляє радість.

Гра - незаперечна передумова існування людей, як необхідного способу соціального життя. Можна також говорити і про соціологічний аналіз повсякденного життя, який починається з припущення, що існує майже повна аналогія між театральною грою акторів на сцені та взаємодією людей у реальній дійсності; між методами та виражальними засобами, якими користуються і театральні актори, і індивіди як соціальні актори у щоденному житті. Я маю на увазі, що наше буденне життя можна розглядати як суцільний ланцюг соціальних ситуацій, що нагадують драматичні спектаклі. Соціальні актори в них прагнуть створювати й підтримувати позитивне враження у глядачів, використовуючи декорації, костюми, виражальні елементи своєї поведінки. Керуючи враженнями інших про себе, індивід домагається вигідної поведінки щодо себе і нормальної взаємодії. Коли індивід отримує потрібну йому реакцію оточення, можна казати, що він "ефективно спроектував певне визначення ситуації й ефективно сприяв потрібному розумінню стану справ". Уміння людини ефективно спроектувати ситуацію, домогтися бажаного враження про себе та очікуваних дій інших свідчить про її драматургійні здібності. Це й означатиме, що вона володіє мистецтвом добиватися своєї мети, ефективно керуючи образами, враженнями інших людей за допомогою різноманітних виражальних засобів.

Варіант № 12.

1. Чому Й.Масуда і М. Шелер вважають людину парадоксальною, анти природною особою?

На мою думку, Й.Масуда та М.Шелер вважають людину парадоксальною і анти природною тому, що вона за тим як вона живе і поводиться руйнує існуючу природу. Зокрема М.Шелер виокремлює такі положення:

1. В природі всі живі істоти дбають про продовження роду, тільки в людському суспільстві люди запобігають народжуваності, продовженню роду, застосовують індустрію (хімія), яка запобігає появі роду.

2. Звірі не вбивають собі подібних (лише можуть виганяти з території), люди ж вбивають собі подібних. І, знову ж таки, використовують для цього індустрію – наприклад,зброю масового знищення.

3. В тваринному світі немає тортур, а в людському світі людина свідомо приносить людині страждання, біль (тортури приниження).

4. Людина скорочує ареал свого життя. Криза природи, екологія погана. Криза ставлення людини до природи. Зараз найбільша загроза – загроза нестачі питної води.

2. В чому полягає специфіка законів історії?

Закон – необхідний суттєвий внутрішній зв'язок між предметом і явищем, що повторюється. Все в житті - це система законів. Якщо є об’єктивні зв’язки у суспільстві, то значить є і закони. Існують суттєві відмінності від законів природи, від законів історії.

Закони історії здійснюються лише через свідому діяльність людей, свободу вибору, який може викликати багато наслідків на 1 причину. Закон в історії статистичний, вірогідний. Кожна історична подія має багато розгалуження , і яким шляхом це піде – від того залежить доля людей.