Ваша дитина в дошкільному закладі

Як зазначалося вище, батьки ні в якому разі не повинні вважати, що з влаштуванням дитини в дошкільний заклад їх піклування про неї вичерпалось. Але характер піклування про дитину, яка навчається в дошкільному закладі, дещо змінюється. Батькам уже не належить основна роль у розвитку дитини. Дошкільні заклади для глухих дітей — це постійно діючі дитячі садки. Залежно від віддаленості від місця мешкання батьків, останні можуть забирати дитину додому щодня, в суботу та неділю або навіть раз на місяць чи на рік.

Забираючи дитину додому, батьки перш за все повинні поцікавитись тим режимом дня, який створено в дитячому садку, щоб не порушувати його вдома. Це набагато полегшить налагодження стосунків з дитиною в сім'ї, бо дитина без будь-яких капризів виконуватиме розпорядок дня, до якого вона звикла в дитячому закладі.

Бажано, щоб дома батьки влаштували для дитини спеціальний ігровий куточок. В цьому куточку мають бути різноманітні іграшки, але вдумливо підібрані. По-перше, іграшок не повинно бути дуже багато, бо при надмірній кількості діти не цінують їх, ламають, розкидають і весь час вимагають нових. Нерідко можна спостерігати таку картину: дитина зайде з матір'ю або з батьком у магазин, побачить гарну іграшку і пристане, щоб купили. Батьки, бажаючи догодити дитині, купують. Прийде дитина додому, пограється іграшкою годину-другу, потім покладе і більше нею не цікавиться, бо саме тільки маніпулювання іграшкою— лялькою чи машиною — не може надовго прикувати увагу дитини. Щоб інтерес до іграшки не знижувався, а зростав, потрібні якісь розумні дії з нею, щоб ця іграшка могла виконувати багато різних функцій у придуманих дитиною іграх. Тому замість однієї дорогої ляльки краще придбати 2—3 звичайні і всі речі, потрібні для ведення «лялькового господарства» (лялькові меблі, посуд, одяг, ковдри, подушки тощо). Якщо батьки не мають змоги придбати все це, слід показати дитині, як можна використати замість лялькових меблів коробки або навіть цеглини. Наявність такого добору іграшок сприяє виникненню ігрових ситуацій.

В ігровому куточку повинні бути і різноманітні будівельні матеріали (кубики, бруски, конуси, кружальця тощо). Отже, справа не в кількості іграшок, а в розумному їх доборі.

Ускладнюється становище батьків глухих дітей ще й тим, що глухі діти не вміють самостійно створювати ігрову ситуацію і гратися з іграшками, а вчити цього також дуже важко.

Психолог Г. Л. Вигодська присвятила спеціальне дослідження питанню керівництва сюжетно-рольовими іграми глухих дошкільників. Вона зауважує, що глухі діти в більшій мірі, ніж чуючі, потребують керівництва ігровою діяльністю. Керівництво ігровою діяльністю дитини — дуже складна справа. Воно повинно бути гнучким, тактовним.

Треба так керувати ігровою діяльністю, щоб, організовуючи, спрямовуючи і розгортаючи гру, не позбавляти дітей самостійності. Гра має приваблювати дітей, захоплювати їх. Керівництво грою глухих дошкільників ускладнюється через відсутність мовного спілкування або обмеженість його.

У цьому посібнику ми не будемо давати рекомендацій, як грати з глухими дітьми в дидактичні і різноманітні настільні ігри, бо великої різниці в організації таких ігор з глухими і з чуючими дітьми немає. Набагато складніше навчати глухих дітей самостійних творчих ігор.

Але незважаючи на ці труднощі, батьки повинні вчити творчо гратися своїх маленьких глухих дітей. Спочатку вчать елементів ігрової діяльності. Наприклад, перед тим, як укладати дівчинку спати, мама загортає в клаптик тканини ляльку, дає дівчинці і показує, як її треба колисати. Дівчинка якийсь час колише її. Потім мама показує, як обережно, навшпиньках треба однести ляльку і покласти на ліжко і так само тихенько, щоб не розбудити ляльку, відводить дівчинку до її ліжка і вкладає спати. Коли дівчинка прокинулася, мама допомагає їй одягтися, вмиває її і тут же показує на ліжко, що лялька ще спить. Поки мама готує дівчинці їжу, дівчинка зайнята лялькою, вона бере її з ліжка, розгортає, вмиває і йде разом з лялькою снідати чи полуднувати. Так мама поступово навчає доньку гратися лялькою. Через якийсь час (після кількаразового повторення) дівчинка сама починає гратися в ігровому куточку.

Щоб допомогти дитині створити ігрову ситуацію, можна разом з нею розподілити ролі між тими ляльками, які є в ігровому куточку. Велика лялька — це мама, лялька-хлопчик—це тато. Маленькі ляльки — діти. Кожна лялька повинна мати таке ім'я, щоб дитина легко вимовляла його: Тата, Ала, Вава, Вова, Папа, Боба і ін.

Для розгортання гри треба, щоб кожний член сім'ї щось робив. Ролі розподіляє дитина, але для цього вона повинна мати певний досвід. Такий досвід набувається тоді, коли дитина за дорученням матері виконує корисну працю, в процесі якої у неї розвивається творча фантазія.

Наприклад, мама в кухні ліпить вареники. Тут вона може сказати своїй доньці: «Мама» і показати на ляльку-маму в ігровому куточку. Дати в руки доньці пластилін і показати, як зліпити маленький вареничок. Всього загадати дитині зліпити по 3 вареники для кожного члена «сім'ї». І от деякий час дівчинка буде зайнята корисною справою: вправляти м'язи пальців і вчитися лічби.

Для того, щоб у дитини виникав ігровий задум, потрібно, щоб їі життя було насичене враженнями, які б вона могла відображати в грі, тобто ці враження повинні стати змістом гри.

Щоб збагатити дитину враженнями, треба ходити з нею на прогулянки, звертати увагу на все, що її оточує: рух транспорту на вулиці, сигнали світлофора, дії міліціонера-регулювальника, вітрини магазинів тощо. Після такої прогулянки можна запропонувати дитині спорудити вулицю в своєму ігровому куточку. З кубиків по обидва боки поставити будинки. На тротуарах розмістити пішоходів-ляльок, а по бруку розмістити машини. На розі встановити світлофор і клаптиками паперу позначити перехід. Поставити міліціонера-регулювальника руху транспорту.

Після другої прогулянки можна дещо уточнити в експозиції. Наприклад, батько може заздалегідь заготувати на клаптиках паперу назви магазинів, які є на тій вулиці, де він гулятиме з дитиною, і показати їх по одному дитині під час прогулянки так, щоб та змогла дактильно прочитати назву магазину на вивісці і на папері і переконатися, що вони однакові. Після повернення додому батько пропонує розмістити назви магазинів на кубиках так, щоб вони відповідали дійсності. Наприклад, якщо аптека на вулиці знаходиться навпроти магазину «Взуття», то так повинно бути і на експозиції, створеній дитиною.

Якщо батьки живуть у сільській місцевості, то змістом таких експозицій може бути власний або сусідський двір, увесь інвентар і споруди, які є на подвір'ї, тваринницька ферма колгоспу. Багато експонатів через відсутність необхідних іграшок можна виліпити з пластиліну чи глини, зробити з соломи та паличок.

Щоб дитина любила свій ігровий куточок, пам'ятала про нього в дитячому садку і завжди прагнула погратися в ньому, потрібно заохочувати її до цього. Краще, коли таке заохочення виступатиме не в формі придбання якоїсь нової іграшки, яку знаходитиме дитина у своєму ігровому куточку, а в створенні чогось нового з тими іграшками, які вже там є. Це сприятиме розвитку творчої фантазії дитини і прищеплюватиме любов до своїх старих іграшок. В чому ж можуть полягати сюрпризи, що їх приготують батьки в ігровому куточку до приходу дитини з дошкільного закладу? Наприклад, мама може пошити ляльці-мамі плаття з клаптика такої самої тканини, з якої пошите її плаття. Або батько може збудувати з кубиків точно таку споруду, яка викладена на шафі в дитячому садку, і дитина її впізнає. Або забрати з ігрового куточка ляльку-маму й ляльку-тата, а в куточку зробити розгардіяш. Дитина, побачивши таке, здивується, їй можна пояснити, що мами й тата дома не було і діти пустували. Дитина з інтересом візьметься наводити в куточку порядок. Виходячи з конкретних умов життя, при невеликому напруженні своєї фантазії батьки зможуть придумати ще багато таких ситуацій, які б заохочували дітей до творчих ігор в ігровому куточку.

Звичайно, час від часу дитина повинна знаходити в куточку і нові предмети. Краще, коли це будуть не дорогі іграшки, а якісь дрібнички, що спонукатимуть дитину до напруження уяви, щоб придумати ігрові ситуації з новим предметом. Наприклад, це може бути природний матеріал: шишки, каштани, солома, кора дерева, гарні малюнки тощо.

Крім ігор, в домашніх умовах батьки глухої дитини повинні стимулювати її і до занять. Заняття відрізняється від гри тим, що в результаті заняття дитина повинна щось зробити, тобто мати продукт своєї діяльності: виліплену з пластиліну фігурку, малюнок, вирізану з паперу тваринку тощо.

Відмінностей в організації занять як чуючої, так і глухої дитини дуже мало, хіба що в здійсненні спілкування з дитиною, тому ми про цей вид діяльності в даній брошурі говорити не будемо. Краще використаємо час і місце для більш специфічного розділу роботи з глухими дітьми, а саме: розвитку мови.

Які ж завдання стоять перед батьками глухого дошкільника в розвитку мови своєї дитини?

Ці завдання дещо відмінні від тих, які стояли перед ними в період до влаштування дитини до дошкільного закладу. Питаннями розвитку слуху й вимови займаються тепер кваліфіковані сурдопедагоги, тому батьки здебільшого можуть в них не вникати. Але є більш важливі і складні сторони розвитку мови у глухої дитини на початковому етапі, яких повністю не можуть забезпечити сурдопедагоги в умовах дошкільного закладу. Це формування понять у глухої дитини і виховання потреби й звички спілкуватися словесною мовою.

Психологи встановили, що на початковому етапі оволодіння словесною мовою слово і для чуючої дитини є символом (знаком) одного певного предмета, з яким його пов'язують дорослі при навчанні дитини мови. Так, маленька чуюча дитина знає, що словом «мама» називається тільки її мама, і заперечує, коли так говорять про іншу жінку. Тільки згодом дитина починає розуміти, що кожен має свою маму і одне і те ж слово означає назву багатьох однакових і в якійсь мірі відмінних (стара жінка — мама, молода жінка —мама) предметів. Так, одна трирічна дівчинка заперечувала, що День Радянської Армії — це свято. Вона з запалом доводила своїй мамі, що це такий віршик і вони вчили його в дитячому садку. Отже, слово спочатку в розумінні дитини однозначне, а воно повинно стати багатозначним (іде людина, іде трамвай, іде дощ). Чуюча дитина в процесі спілкування швидко оволодіває цією багатозначністю слова і схоплює єдність у різноманітності тих предметів, що називаються одним словом і становлять поняття (капуста — насіння, розсада, качан, січена, кисла, тушкована). А слово в розумінні глухої дитини довго ще буває однозначним і не розвивається в поняття, а є етикеткою, назвою одного предмета. Так, глуха дитина може заперечувати, що стілець дома називається так само, як і в дошкільному закладі, бо там стільці іншої форми, ніж дома. Дитина може не розуміти, що одяг на мамі теж називається плаття, бо вивчила, що словом «плаття» називається її червоненьке платтячко. Глуха дитина не назве водою ту, що біжить після дощу по вулиці, якщо вона вивчила, що водою називається та, що тече з крана.

Звичайно, в умовах дитячого садка, які є досить одноманітними, при дуже великих і складних завданнях, що стоять перед сурдопедагогами, їм важко дати дітям необхідну кількість вправ у називанні різних предметів, щоб засвоєні слова з етикеток переросли в поняття. Це з успіхом можуть зробити батьки. Адже, забираючи дитину додому, вони переносять її у зовсім нові умови, в нові ситуації, де теж зустрічаються предмети, назви яких дитина вивчила в дитячому садку, але це вже інші предмети (іншої форми, іншого розміру, іншого кольору), а не ті, які дитина навчилася називати в умовах дитячого садка. Якщо батьки, забираючи дитину додому, поцікавляться, які нові слова вона знає, і запропонують назвати цими словами предмети чи дії в домашніх умовах, вони принесуть велику користь справі розвитку словесної мови своєї дитини. Хай батьки не дивляться на такі заняття з дитиною, як на тренувальні вправи на запам'ятовування слів, які, як їм часто здається, повинні проводити сурдопедагоги в садку, а як на дуже корисну для дитини справу, якої сурдопедагоги зробити не можуть, бо вони не бувають з дітьми в інших умовах, крім життя групи в дошкільному закладі.

Звичайно, в домашніх умовах не потрібно перетворювати таке повторення слів на спеціальні заняття, які, мабуть, вже стомили дитину в дошкільному закладі, і вона не захоче сідати з батьком чи з матір'ю за стіл і працювати вдома. Ці вправи повинні застосовуватись непомітно, в повсякденному житті дитини. Наприклад, мати умиває дитину. Під час умивання вона пропонує дитині назвати предмети, на які вказує: мило, вода, рушник. Мати пере білизну. Дитина спостерігає. Мати знову, показуючи конкретні предмети в цій новій ситуації, пропонує назвати їх: мило, вода, рушник.

Мати з дитиною в крамниці. Знову у вітрині дитина бачить мило, загорнуте в обгортку. Мати і на цей раз стимулює до того, щоб дитина сказала, що це мило. На прилавку лежать рушники. Мати пропонує назвати річ, що лежить на прилавку.

В продуктовому магазині в пляшках стоїть мінеральна вода. Мати знову звертається до дитини, щоб вона сказала, що в пляшці вода.

У цій невеличкій брошурці ми не маємо змоги навести багато прикладів, які б допомогли батькам у роботі над розширенням поняття, що стоїть за словом, над розширенням значення кожного слова, але, керуючись поданими вказівками, батьки самі в кожному конкретному випадку зможуть знайти ситуації, щоб розкрити перед дитиною всю багатозначність нашої мови, допомогти своїй глухій дитині оволодіти нею.

Крім формування понять й розширення розуміння значення слів, досить велика ділянка роботи, в яку повинні включатися батьки, — це навчання глухих дітей спілкуватися за допомогою словесної мови. Адже глуха дитина, якщо її спеціально цього не вчити, проходить мовчки повз багато речей і фактів, яких не розуміє, і в неї не виникає бажання запитати про них, хоч, може, необхідні слова вона і знає. Навчаючи дитину лише називати предмети і дії, ми цим самим розвиваємо її пасивну мову, не дбаючи про активну. Це розуміє кожний батько і матір. Адже всі вони вчилися в школі, вивчали іноземну мову і знають певну кількість слів-назв цією мовою. Але, якщо їм зараз дати завдання поговорити з іноземцем на знайомій їм мові, вони цього зробити не зможуть, хоч і знатимуть потрібні слова. Це пояснюється тим, що пасивне розуміння мови і її активне використання відбуваються за різними законами. Закони активного користування мовою набагато складніші за ті, що діють при розумінні мови. Активне користування мовою вимагає постійного вправляння, яке дуже важко забезпечити в умовах закритого дошкільного закладу, де всі діти глухі. Таке вправляння легко здійснюється в домашніх умовах. Для цього потрібно щоразу стимулювати дитину до висловлювань, навчати її запитувати про те, що її цікавить, і повідомляти батьків про те, що цікавить їхніх дітей.

Викладач дефектологічного факультету Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького І. І. Двигун вивчала характер самостійних запитань глухих учнів молодших класів і дійшла висновку, що глухі діти звертаються із запитанням рідше, ніж чуючі. Крім того, за своїм змістом запитання глухих значно відрізняються від запитань, з якими звертаються до батьків чуючі діти. Адже запитання чуючих дітей вже з дошкільного віку здебільшого мають пізнавальний характер, наприклад: «А чому йде сніг? Де він береться на небі? Хто лікує собачку, коли вона хвора?» і ін.

Глухі діти, за спостереженнями І. І. Двигун, таких запитань ставлять дуже мало. Переважна більшість їхніх запитань має орієнтуючий характер: вони спрямовані на уточнення якихось деталей діяльності. Учень хоче пересвідчитися, чи так він виконує завдання, з'ясувати, чи можна так перенести слово з рядка в рядок, з якого рядка починати писати, одержати дозвіл підійти до шафи тощо.

Крім того, запитання глухих часто спрямовуються на встановлення контактів з іншими людьми. Це такі запитання, яких педагоги спеціально вчать глухих дітей. («Як тебе звуть?», «Скільки тобі років», «Де ти живеш?» і ін.).

Серед запитань, які ставлять глухі, найменше таких, в яких вони намагалися б розширити свої знання про навколишній світ, тобто запитань пізнавального характеру.

Батьки повинні розвивати допитливість своїх глухих дітей. Адже для глухої дитини навколо більше невідомого, ніж для чуючої, але вона не вміє побачити це невідоме. Чуюча дитина в дошкільному віці здобуває багато відомостей. Вона знає, що для чого служить, що до чого належить, що з чого випливає, знає, що рослина виростає з насіння, курча вилуплюється з яйця, що теля є дитинчам корови, кошення — кішки і ін. Не всі з цих відомостей дитина здобула сама з власних спостережень, а багато з них сприйняла на «віру» з розповідей старших. Ще більше таких відомостей дитина одержала з відповідей старших на її нескінченні запитання. Так само батьки глухої дитини, перебуваючи з нею дома, на вулиці, в природі, можуть стимулювати її до запитань пізнавального характеру і навчати формулювати ці запитання словесною мовою.

Як же стимулювати дитину до запитань? Щоб дитина навчилася запитувати, насамперед, потрібно навчити її розуміти запитання, звернені до неї. Починати треба з найпростіших запитань, які легко і побудувати, і зрозуміти самій дитині. Найкраще вперше поставити запитання в тій ситуації, коли дитина знає відповідь на нього. Найдоступнішими для розуміння дитини спочатку будуть запитання: «Що це?», «Хто це?».

Мати, знаючи ті слова, які дитина засвоїла в дитячому садку, може організувати дома невеличке заняття з дитиною, використавши для цього іграшки чи малюнки.

Наприклад, дитина знає слова-назви таких предметів, як лопата, лампа, і вміє їх вимовляти. Мати заготовляє малюнки із зображенням лопати, лампи, лома, лави. Потрібно підібрати малюнки таких предметів, назви яких дитина зможе вимовити. Мати запитує дитину: «Що це?» — і показує малюнок лампи. Дитина говорить: «Лампа». Далі мама запитує про лопату і також одержує відповідь. Звичайно, дитина при цьому не звертає уваги на саме запитання. Правильну відповідь на нього вона дає лише тому, що мати їй показує малюнок. Далі мати запитує і показує малюнок лома. Дитина назви не знає. Ось тут не слід поспішати говорити дитині назву цього предмета, а розіграти цю ситуацію, щоб у дитини виникло почуття ніяковості, яким природно супроводиться незнання. Мати може виразити на обличчі здивування з приводу того, що дитина два предмети знала, а цей не знає. І після такого здивування навчити дитину запитувати: «Що це?» Запитання можна навчити вимовляти дактильно. Батьки, навіть не знаючи дактильної азбуки, ці чотири знаки можуть вивчити до такого заняття. Якщо ж дактильної азбуки в домі немає, можна заготовити запитання друкованими буквами на спеціальній картці. Картку краще робити з картону, щоб нею можна було користуватися тривалий час, аж поки дитина не навчиться вимовляти це запитання усно. Коли дитина за вказівкою матері звернеться до неї із запитанням: «Що це?» — і покаже малюнок, на якому зображений лом, мати повинна назвати чітко назву цього предмета, дивлячись дитині в обличчя так, щоб вона могла зчитати це слово з губ і повторити. Якщо дитина не змогла зчитати слово з губ, то можна його теж подати дактильно або написати на клаптику паперу. Після того, як дитина навчиться вимовляти це слово, мати знову звертається до неї із запитанням: «Що це?» — і вже одержує відповідь. (Якщо запитання написані на картці, то мати бере сама в руки цю картку і показує дитині і одночасно вимовляє запитання).

Так само вивчається і друге слово «лава». Після цього ще раз повторюються всі слова таким чином: мати запитує дитину, а дитина відповідає; потім міняються ролями: дитина запитує матір, а мати відповідає. Коли запитує дитина, потрібно простежити, щоб вона це робила виразно. Якщо вона засвоїла це запитання дактильно, то вона повинна в ліву руку взяти малюнок і показувати його матері, а правою рукою продактилювати запитання. Якщо запитання на картці, то дитина в одній руці тримає картку із запитанням, а в другій — малюнок.

Через деякий час після цієї вправи (через 2—3 години, якщо вправа проводилась вранці, другого дня зранку, якщо вправа була ввечері) запитання (дактильно чи на картці) потрібно поставити в іншій ситуації. Наприклад, дитина снідає, п'є молоко. Мати, знаючи, що слово «молоко» дитині знайоме, знову запитує в неї, що це. Дитина на хвилинку перериває сніданок і відповідає. Потім інша ситуація: мати готує чай і запитує у дитини, що це, але дитина не знає. Мати знову стимулює її до запитання і відповідає їй. Якщо така робота проводитиметься систематично, коли дитина буде перебувати в сім'ї, вона навчиться користуватися цими запитаннями в тих випадках, коли її щось цікавитиме. Відмовляти дитині у відповідях не можна. Якщо батьки зайняті і не можуть зараз відповісти, вони повинні пояснити це дитині і, не забувши її запитання, відповісти на нього потім. Оволодіваючи мовою в дошкільному закладі, дитина скоро навчиться ставити це запитання словесно і сприймати відповідь по читанню з губ. Це полегшить справу. З приводу цього у батьків може виникнути сумнів у тому, чи потрібно дитині говорити назви предметів на її запитання без того, щоб вона закріпила ці назви і користувалась ними. Обов'язково потрібно. Адже в даному разі ви вправляєте дитину не в запам'ятовуванні назв предметів, а в постановці запитання. Ви формуєте звичку, щоб дитина в кожному випадку незнання вміла дістати потрібні їй відомості. В даному разі важливо не те, що дитина здобуває знання, а те, що вона ще і ще раз переживає ситуацію незнання і звикає відрізняти ситуацію знання від ситуації незнання. Адже усвідомлення людиною того, що вона чогось не знає, є першим кроком до знання. Для людини, яка вважає, що вона все знає, шлях до поповнення знань закритий, їй усе здається вже давно відомим.

Тому батьки, навчаючи дитину запитувати, не повинні переживати, що їх відповіді дитина швидко забуває, важливо, щоб вона пам'ятала запитання і правильно його використовувала. Адже й чуючі діти молодшого дошкільного віку навіть не завжди слухають відповідь на поставлене запитання, а вже швидше формулюють нове. Часто їхні запитання бувають безглуздими. Якби перевірити, то можна було б переконатись, що значну частину відомостей, яку вони одержують на свої запитання, вони забувають або не сприймають зовсім. Але такі тренування в запитуванні приводять до того, що з часом діти навчаються користуватися запитаннями адекватно і одержана інформація стає основою їхніх знань про навколишній світ.

Після першого засвоєного запитання можна приступити до другого. Наприклад, запитання: «Кому?». Це запитання можна навчити дитину ставити в різноманітних життєвих ситуаціях. Наприклад, прийшов батько з роботи, приніс якісь покупки різним членам сім'ї. От і ситуація — не роздавати пакунки, поки глуха дитина не спитає про кожний, кому він принесений. Або мати розливає чай в чашки, які стоять біля неї на столі. Знову дитина може запитати, кому яку чашку призначено і ін.

Запитання: «Куди?» можна сформувати в ситуації, коли батьки кудись збираються виходити чи йти гуляти з дитиною. Так само запитання: «Де?»—коли хтось приходить додому. Дитина може запитати: «Де був?» Потім це запитання переноситься в ситуацію, коли в кімнаті шукають яку-небудь річ: «Де ножиці?», «Де лялька?», «Де панчохи?» і ін.

Поступово можна: підвести дитину до запитань пізнавального характеру: «Чому?», «Для чого?», «Де росте?», «Звідки береться?» і ін.

Далі батькам глухої дитини треба подбати, щоб вона навчилася повідомляти їх про свої бажання, переживання, почуття, розповідати про враження від перебування в дитячому садку, від переглянутого по телевізору кінофільму, від побаченого на прогулянці, від стосунків з товаришами тощо.

Звичайно, ці враження спочатку передаватимуться дуже коротко, одним-двома словами. Наприклад: цікаво — нецікаво, страшно, жаль, сумно, приємно, радий, подобається — не подобається, добре — погано, хочу—не хочу, люблю — не люблю. З розвитком мови розширюватимуться і можливості висловлювання, а, якщо змалку не виховувати звичку говорити про враження і почуття, які часом сповнюють дитину, вона не буде висловлюватись навіть і тоді, коли засвоїть мову. Батьки повинні навчити дитину розповідати про те, що вона снідала, обідала чи вечеряла в дитячому садку в той день, коли її забрали додому. Розказувати батькові, яким транспортом вона їхала з мамою з дитячого садка. Розказувати мамі, в які магазини заходили з батьком під час прогулянки. Батьки ж у кожному випадку повинні стимулювати дитину до таких висловлювань і терпляче її вислуховувати.

(В кн.: Лебедєва Л.С. Батькам глухої дитини (поради щодо виховання і навчання). – К.: Рад.школа, 1969. – 40 с.)