Тема 1. Історія української мови

Студенти повинні:

знати важливість вивчення історії української мови, основні джерела дослідження мовної історії нації, функції мови;

вміти виділяти основні етапи формування української мови, співвідносити їх з історичними подіями, тлумачити основні функції мови.

Джерела вивчення історії української мови:

– давні писемні пам'ятки (з другої пол. ХІ ст.: Остромирове Євангеліє, Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1092 р., Галицьке Євангеліє 1144 р., Успенський збірник ХІІ – ХІІІ ст.);

– сучасні діалектні дані;

– археологічні знахідки (у 1896 р. чеський учений В. Хвойка відкрив культуру Трипілля);

– свідчення споріднених мов (спільні фонетичні та граматичні риси);

– лексичні запозичення до східнослов'янських мов і зі східнослов'янських мов до інших;

– свідчення іноземних джерел;

– топонімічні назви.

У 5-му тисячолітті до н.е. усі сучасні індоєвропейські народи говорили однією спільною мовою – праіндоєвропейською. Праіндоєвропейська мова почала розпадатися на окремі діалекти, що пізніше дали початок окремим індоєвропейським мовам. Одним із діалектів праіндоєвропейської мови була праслов’янська мова, з якої постали сучасні слов’янські мови.

У слов’янській прабатьківщині українці перебували приблизно на тих самих землях, що посідають і сьогодні: українці автохтони на своїх землях. Подніпров’я – це центр найдавнішої української території.

У IX, X і XI ст. остаточно створилися українські племена і говори української мови.

У пам’ятках південноруського походження XIІ ст. зафіксовані типові риси укр. Мови: фонет. і морфол. явища – нерозрізнюваних звуків ы та и, Ђ та і, а також складів ра — ря, ру — рю; поява після твердих шиплячих о замість е (чоловЂка, жона); чергування приголосних у Д. і М. відмінках (на дорозі, дівці, в кожусі); функціонування Кл. відмінка (Игорю, Всеволоде) тощо. Ці та ін. подібні ознаки засвідчені в пам’ятках — Ізборниках Святослава 1073 та 1076, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Остромировому Євангелії (1056–57), «Слові о полку Ігоревім».

У староукраїнських літописах зафіксована типова українська лексика: ролья (рілля), вЂхъть, лЂпший, (о)болон(е), пуща, стрЂха, диво, рЂнь, грудьнь, ирий, багно, гай, трЂска, гребля та ін.

У Великому князівстві Литовському як літературна використовувалася староукраїнська літературна мова з виразним впливом народнорозмовних елементів. Староукраїнська мова була визнана у Литві і в Молдавському князівстві офіційною, про що свідчать грамоти XIV — XV ст., Литовський статут.

Характерні ознаки старукраїнської мови: фонетичний перехід г, к, х, в з, ц, с, сполучення ры, лы, почасти твердість p. Лексичні: вага, важити, бачити, борзость (швидкість), братаник (син брата), буковина, вжиток, вольность, глинар (той, хто обмазує глиною хату), допомагати, дякувати, зброя, нащадок і т. п.

У діловій мові XVII ст. засвідчується заміна латинізмів, полонізмів народнорозмовними формами. Представники ораторської прози – Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський – використовували староукраїнську мову. Релігійно-панегіричні вірші, шкільні драми створювалися книжною староукраїнською мовою.

У XVI – XVII ст. починається розвиток науки про мову — створюється «Граматика словенська» та словник «Лексис, сирЂчь реченія...» Лаврентія Зизанія (1596), граматики Мелетія Смотрицького (1619), «Лексікон славеноросский» Памва Беринди (1627).

У другій половині XVII — на початку XVIII ст. триває жанрова диференціація української писемності: діловою мовою створюються акти міських урядів, універсали гетьманських, полкових, сотенних канцелярій; існує мова шкільних драм, ліричних пісень, бурлескних віршів, віршованої сатири тощо.

З’являється історична проза – козацькі літописи. У 2-й пол. XVIII ст. — різножанрова творчість І. Некрашевича, Г. Сковороди. В усіх стилях і жанрах функціонували обидва типи староукраїнської літературної мови — книжна і «проста мова».

У XVIII ст. суспільно-історичні умови в Лівобережній Україні спричинили занепад обох різновидів староукраїнської літературної мови.

У 1798 р. виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, що стало початком нової української літературної мови. Розмовно-побутове і фольклорно-пісенне джерела української мови розвиваються у творчості наступників Т. Шевченка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка. У творах цих митців формувалися норми нової української літературної мови.

У 2-ій пол. XIX – на поч. XX ст. розвиваються жанри художнього стилю, меншою мірою публіцистичного та наукового стилів. У Російській імперії виходили укази про заборону української мови: Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876, розпорядження 1881, 1892 та наст. років. В українських територіях, що перебували під пануванням Австрії, наприкінці 19 ст. формувався науковий стиль.

Також на початку XX ст. відбувається нормалізація та кодифікація норм української літературної мови: з’являються словники Є. Желехівського, Б. Грінченка, граматики А. Кримського, В. Сімовича.

У ХХ ст. українська літературна мова переживала окремі періоди національного відродження. З березня 1917 р. (у часи УНР) збільшується число видань українською мовою, урізноманітнюється їхня тематика, публікуються книжки для просвіти народу, започатковується наукове вивчення української мови.

У 20-х та 50—60-х pp. ХХ ст. з’явилася низка термінологічних російсько-українських словників.

Мовне законодавство та мовна політика в сучасній Україні

Мова – це основа націогенезу і державотворення, але в розвитку мови бувають такі періоди, коли вона сама потребує захисту з боку народу і його держави.

Конституція України у ст. 10 та 11 закріпила статус державної за українською мовою і визначила:

«Стаття 10. Державною мовою України є українська мова.. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Стаття 11. Мовою роботи, діловодства, й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова».

16 грудня 1999 р. Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України: українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначається законом.

Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

ЗАВДАННЯ

Визначити функції мови, розкрити їх значення.