3. Література, усна народна творчість, музика і театр епохи бароко. Творчість м. Березовського, а. Веделя, д. Бортнянського.

Літературний процес другої половини ХVІІ – першої по¬ло¬вини ХVІІІ ст. безпосередньо продовжує і розвиває на¬д¬бання попереднього періоду. Проте в цілому цей про¬цес має свої особливості, які полягають в ідейній пере¬орі¬єн¬¬т¬ації літератури згідно з новими історичними умовами, у внутрішньому роздвоєнні і модифікації жанрів, у роз¬вит¬кові нових стилістичних та інших тенденцій літе¬ра¬тур¬но-художнього порядку.

Після національно-визвольної війни, коли католицизм, а разом з ним уже й магоментанство продовжували свій на¬ступ на православ’я, знову відновлюється полемічна бо¬роть¬ба. Але ця боротьба уже відрізняється від змагань по¬пе¬реднього періоду. Ведуть її представники найвищої цер¬ков¬ної ієрархії, православні духовні магнати, пере¬слі¬ду¬ючи насамперед класові інтереси. Полеміка носить майже ви¬ключно схо¬ластичний, догматичний характер. Лише іно¬¬ді в цій полемічній літературі можна знайти відгомін ук¬раїнської історичної реальності. Полемічна література уже не звертається до широких українських народних мас, автори пишуть і друкують свої твори виключно поль¬ською мовою – для духовенства і світського панства, що в ос¬новному виховувалось на польській культурі, та для ка¬то¬лицького єзуїтського супротивника.

Видатним полемістом цього періоду вважається Йоа¬ни¬кій Галятовський, Лазар Баранович, Іннокентій Гі¬зель та ін. Демократичні традиції полемічного пись¬менства розвивав у Закарпатті Михайло Андрелла.

Перу Й. Галятовського належить ряд полемічно-пуб¬лі¬цис¬тичних трактатів польською мовою, в яких він ви¬сту¬пав проти католиків і уніатів, полемізував з єзуїтами, бо¬ров¬ся проти магометанства. За формою це були твори на аб¬страктні богословські теми. Трактат Галятовського «Роз¬мо¬ва білоцерківська» є записом диспута, що від¬був¬ся в 1663 р. в Білій Церкві між Галятовським і єзуїтом Пе¬карським про главенство папи. Публіцистичним спря-му¬ванням відзначається і другий трактат письменника – «Фун¬дамент», в якому подається страшна картина безчин¬ст¬ва і жорстокості польської шляхти та уніатів по відно¬шен¬ню до православної церкви. Трактат «Лебідь» і «Аль¬ко¬ран» автор спрямовує проти магометанства.

У літературній спадщині Л. Барановича знаходимо ряд по¬лемічно-богословських трактатів, спрямованих проти унії і католицизму як ідеологічної зброї польсько-шляхет¬ської агресії. Полемічні трактати Барановича, в яких він за¬хищав православ’я від нападів католиків і уніатів, ма¬ють публіцистичний підтекст. Такою є, зокрема, книга «Но¬ва міра старої віри», в якій він виступив проти трак¬та¬ту «Стара віра» Павла Бойми. Баранович характеризує уні¬атів як зрадників свого народу, що перейшли на сторону поль¬ських панів і Ватикану. В одному з віршів збірки «Лют¬ня Апол¬лонова» він змальовує їх в образі птаха, що хо¬че си¬ді¬ти одночасно на двох різних гілках.

У порівнянні з полемічною літературою кращим було ста¬новище ораторсько-проповідницької прози. Українське ка¬зання в цей період досягає найвищого розвитку. Воно від¬значається різноманітністю стилів, посиленням літе¬ра¬тур¬ного художнього струменя у пропаганді християнської дог¬матики і моралі, широким використанням легендар¬но¬го та «прикладного» матеріалу, вдаючись при цьому до ба¬га¬тої символіки, алегоричності і т. п. Найвидатнішим пред¬ставником цього жанру були Антоній Радивиловський (ора¬торська спадщина його складається з двох збірників про¬повідей) та Йоаникій Галятовський, який розробив пер¬шу, хоча й не оригінальну, українську теорію куль¬то¬во¬го ора¬торського мистецтва – «Науку, албо способ зложеня кବза¬ня». Крім цього, Галятовському належить збірник про¬пⳬдей, «казань» на різні святкові дні.

Як і паніше, агіографічна література живилась в ос¬нов¬ному надбанням ще Київської Русі – насамперед опра¬цьо¬вуючи матеріали «Києво-Печерського патерика» і до¬да¬ючи нові «чуда» Богородиці. У дещо новому дусі, як ідейно, так і стилістично, переробляються деякі княжі житія, зо¬кре¬ма житія Бориса і Гліба, Ольги, Володимира.

Найвидатнішою пам’яткою агіографії кінця ХVІІ ст. – по¬чатку ХVІІІ ст. є чотиритомні «Четьї-мінеї» Дмитра Туп¬та¬ла. Кожен том Тупталової збірки містить житія святих на три місяці церковного року. Крім власне житій, у «Че¬тьї-мінеях» Туптала наводяться повчальні слова на дні па¬м’яті відповідних святих, наприкінці і на початку кож¬но¬го тома вкрапляються то просторіші, то стисліші трак¬та¬ти на історичні теми.

Незаперечним досягненням цього періоду була істо¬рич¬но-мемуарна проза, що дала такі твори, як «Синопсис» (іс¬то¬ричний огляд), і особливо знамениті козацькі літописи Са-мовидця, Граб’янки і Величка. Вони продовжують стବро¬руську літописну традицію; з матеріалів старо¬русь¬ких літописів вони й починають переважно свою роз¬по¬відь.

До цікавих історичних і літературних пам’яток цього пе¬ріоду належить, наприклад, Густинський літопис, що йо¬го переписав у 1670 р. ієромонах Густинського мона¬сти¬ря Михайло Лосицький. Густинський літопис, що роз¬по¬чи¬нається викладом найдавнішої історії Русі і закін¬чу¬єть¬ся 1597 роком, написано на основі численних вітчизняних та іноземних джерел. Близький до Густинського літопису ін¬ший історичний твір того періоду – «Кройника» Ф. Са¬фо¬но¬вича, в якій про Україну розповідається тільки в пер¬шій частині – «Кройника о Руси»; в наступних двох части¬нах оповідається історія Польщі і Литви.

На основі Густинського літопису, «Кройники» Сафо¬но¬ви¬ча та інших творів було написано дуже популярний і єди¬ний друкований свого часу твір історчної прози – «Си¬ноп-сис» (огляд), написаний в стінах Києво-Печерської лав¬ри. Авторство цього твору приписують Ґізелю. Автор «Си¬ноп¬сиса» поставив своїм завданням висвітлити історію Ук-раї¬ни», починаючи від найдавніших часів. Найбільше уваги він приділяє легендарним доісторичним часам і періоду Ки¬їв¬ської Русі.

В історико-мемуарній прозі цього періоду особливе міс¬це займають знамениті козацькі літописи – Самовидця, Гра¬б’янки, Величка. Козацькі літо¬пи¬си ставили своїм за¬вдан¬ням осмислити і закріпити істо¬рич¬ний досвід ук¬ра¬їн¬ського народу, з’ясувати розвиток його національної само¬сві¬домості, його визвольної бороть¬би. В козацьких літо¬пи¬сах описуються і осмислюються, глов¬ним чином, героїчні по¬дії визвольної війни ук¬ра¬їн¬сько¬го народу 1648-1654 рр., його прагнення до свобои і не¬з¬алежності. Їх автори не обмежуються безстороннім опи¬сом історичних фактів і подій, а висловлюють своє став¬лен¬ня до них, переслідуючи певну мету.

Величезного розмаху в цей період набрала віршова лі¬те¬ратура. Мистецтву віршування учні навчалися в то¬діш¬ніх середніх і вищих школах, де поетика займала важ¬ли-ве місце. Авторами цих віршів були студенти, нижче ду¬хо¬венство, мандрівні дяки, кан-целяристи та ін. Віршова лі¬те¬ратура цього періоду виявила себе в таких жанрах, як: істо-ричні вірші, духовні вірші, світська лірика, гуморис¬тич¬ні вірші, панегіричні вірші та курйозні вірші.

Історичні вірші мають різне ідейне спрямування і без¬по¬середньо відгукуються на події найважливішого зна¬чен¬ня, зокрема на національно-визвольну війну. Такими, на¬прик¬лад, є вірші «Висипався хміль із міха», «Про Жовто¬вод¬ську битву», «Полонення Потоцьких», «Дума козацька о Бе¬рес¬тецкім звиченстві», «Плач Малой Росіи о ляхолюбцях» та ін. Духовне віршування варіювало в заримованому ви¬гля¬ді теми, ідеї, образи «Біблії». Авторами численних духовних вір¬шів були Д. Туптало, С. Мокрієвич, Л. Баранович, І. Маꬬсимович та ін. Дуже цінним надбанням цього періоду є гу¬мо¬ристична творчість мандрівних дяків. Це була пое¬зія су¬то демократичного характеру, що являла собою своє¬рід¬ну ідейно-художню реакцію на панегіричне і частково ду¬хов¬не віршу¬вання, і була написана майже виключно на¬род¬ною українською мовою.

У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. в Ук¬раїні розвинулась, розквітла і завершила свою історію дав¬ня драма. Українська шкільна драма мала багато спіль¬ного із західноєвропейським середньовічним театром і була представлена всіма найголовнішими його видами – дра¬мами різдвяного і великоднього циклу, що розробляли єван¬гельські теми, міраклями (драми на сюжети легенд про святих), мораліте (алегоричні дії) і, нарешті, драми на істо¬ричні теми. Загальний характер шкільних драм і їх зміст схоластичний, їх писали професори шкіл, але в де¬яких з них («Владимир» Ф. Прокоповича, анонімна «Ми¬лость Божія», «Воскресеніе мертвих» Г. Кониського) роз¬роб¬лялись актуальні питання, оспівувалася національно-ви¬звольна боротьба українського народу, розкривались со¬ці¬альні антагонізми давньої України. Проте в цілому сус¬піль¬не значення шкільних драм – невелике. Хоч вони й бу¬ли улюбленим видовищем, але за межі школи не вийшли і май¬же не мали ніякого впливу на дальший розвиток укра¬їн¬ської драми. В історико-літературному процесі більше знବчення мають зв’язані із шкільною драмою інтермедії, що теж у цю епоху переживають свій розквіт. Різноманітні те¬мବтично, вони розробляли народні анекдоти, зо-бра¬жу¬ва¬ли кар¬тини народного побуту, торкались соціальних пи¬тань.

Музика

Українська музична культура другої половини ХVІІ – пер¬шої половини ХVІІІ ст. активно розвивала традиції ппе¬ре䬬ніх епох. У часи національно-визвольної війни бан¬¬¬ду¬ри¬сти складали по свіжих слідах подій нові думи, в яких оспі¬вували нові діяння повсталого народу. Кобзар-бан¬ду¬рист всюди був улюбленцем народних мас. Музична куль¬ту¬ра бандуристів була такою високою, що їх для розваги три¬мали у себе і польські магнати, і російські царі. Гри¬го¬рій Любисток був придворним бандуристом Єли¬за¬в嬬ти Пет¬рівни і одержав навіть чин полковника. З ук¬раї¬нців, що взагалі відзначаються своїми голосами, набирали спі¬ва¬ків у придворні хори; 1742 р. під час таких наборів сю¬ди потрапив і Григорій Сковорода. Для підготовки пр謬дво¬р¬¬них хористів за царським наказом у 1738 р. ор¬га¬ні¬¬зо¬ва-но в Глухові співацьку школу, що стала одним з цент¬рів му¬зичної освіти в Україні. Прекрасний хор і ор¬кестр мав Київ¬ський колегіум-академія. В Україні існували співацькі брат¬ства і цехи. Українці були вчителями співу в Росії, ре¬да¬гували і видавали тут ноти.

Провідне місце в творчості українських композиторів дру¬гої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. посідали во¬кальні концерти, найчастіше на 4, 8 і навіть 12 голосів. Дея¬кі триголосні канти зі шкільного репертуару проникли в побут. Характерно, що навіть різдвяні колядки цер¬ков¬но¬го змісту, які побутували поряд з давніми поганськими коляд¬ками, за своєю мелодикою були подіб¬ни¬ми до світ¬ських пісень. Світською за своєю мелодикою бу¬ла також му¬зика, що її виконували сільські «троїсті му¬зики», цехові му¬зиканти в містах, капели при панських дво¬рах. У другій поло¬вині ХVІІІ ст. в життя пануючих верств входить захід-ноє¬вропейська музика. Так, ре¬пер¬туар оркестру й опер¬но¬го театру К. Розумовського скла-дався переважно з творів за¬хідних авторів за винятком сим¬фонії на українські те¬ми.

Український композитор і пе¬да¬гог Микола Ділецький був визначним теоретиком му¬зи¬ки. У трактаті «Гра¬ма¬тика пінія мусикійскаго» (1677) Ділець¬кий високо ставив музичне виховання людини, об¬стою¬вав нотну (замість за¬ста¬рілої крюкатої) систему за¬пи¬су музики, пропагував ба¬га¬тоголосий партесний (нотний) спів, радив викори¬сто¬ву¬ва¬ти у церковній музиці світські мо¬тиви і народні мелодії. Трактат М. Ділецького – перший підручник музики у слов’янському світі.

Театр.

З першої половини 17 ст. в Україні з'являється ляльковий, маріонетковий театр - вертеп. Найпопулярнішим він стає у другій половині 18 ст. в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли ряди вертепників поповнилися вихованцями Академії, які, натхненні ідеями Г.Сковороди, йшли популяризувати серед народу українську виставу. Така форма найбільш зручною з огляду на переслідування влади. Розповсюджували вертеп переважно мандрівні дяки.

Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну і світську (трагічну і комічну). В такому поділі можна вбачати зразок колишньої академічної вистави, що складалася з поважної частини і інтермедій. Ляльки релігійної частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали національне забарвлення. Серед них виділялася постать Запорожця, ляльки більшої від інших і більш рухливої. З огляду на недавній розгром Січі це мало мати певний політичний акцент.

Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку. Різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії. Вертеп явище цілковито українське, самобутнє, відмінне від російського побутового театру петрушки та ін.