2. Розвиток освіти і науки. «Золота доба» Києво-Могилянської академії.

Величезне значення для розвитку культури мала освіта, яка в даний період часу на Лівобережній Україні досягла відносно високого рівня. У селах працювали початкові школи, в містах засно¬ву¬ва¬лись нові середні школи.

На Правобережній Україні і в Галичині існували єзу¬їт¬ські та уніатські школи, де вивчали головним чином ла¬тин¬ську та польську мови і де вся освіта та виховання зво¬ди¬лись до насадження католицизму. Таке саме ідейно-ре¬лі¬гі¬йне завдання мав і відкритий у 1661 р. Львівський уні¬вер¬ситет.

Головним освітнім, науковим і культурним центром в цей період залишається Києво-Могилянський колегіум, яко¬му в 1701 р. було надано прав академії. За правління Іва¬на Мазепи, коли для академії було споруджено новий бу¬ди¬нок, ця школа вступила в період свого розквіту. Кіль¬кість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської бит¬ви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалась в межах 600-1100 осіб. Переважали вихідці з Ліво¬бе¬реж¬жя, але навчались і студенти з Правобережної України. За¬карпаття, Білорусії, Росії, південнослов’янських країн та Мол¬довії. Крім дітей духовенства, в академії навчались ді¬ти козаків, селян, міщан. Це була загальноосвітня школа р謬трико-філософського типу: більшість наук входили до кур¬сів риторики й поетики (гуманітарні науки) і філософії (гу-манітарні і частково природничі науки). Академія під¬го¬ту¬ва¬ла плеяду визначних медиків, біологів, юристів, ком¬пзи¬торів, архітекторів і, в першу чергу, діячів на ниві осві¬ти.

Політика русифікації і полонізації шкодила культур¬но¬му спілкуванню, але не могла заглушити його прогресивні те¬чії. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у по¬ши-ренні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зраз¬ки. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів та дуже багато вчителів шкіл Росії. Але від’їзд освічених лю¬дей мав дуже негативний вплив на рівень культурного роз¬витку самої України. До його провінціалізації спри¬чи¬н謬лась і політика російського уряду, який запроваджував в Україні значно суворіші цензурні обмеження, ніж у Моc¬к¬ві чи Петербурзі. Від середини ХVІІІ ст., незважаючи на час¬ткові вдосконалення, Києво-Могилянська академія по¬ча¬ла все більше відставати від потреб свого часу, а про¬по-но¬вані тоді проекти заснування університету в Києві чи Ба¬турині не були підтримані російським урядом.

Все ж за зразком Києво-Могилянської академії ви¬ник¬ли колегіуми в інших містах Лівобережжя – Чернігові, Хар¬кові, Переяславі, і в цих школах навчались діти не тіль¬ки священиків та козацької старшини, шляхтичів, але й мі¬щан, дяків, селян. Статут Харківського колегіуму мав за ос¬нову Київський, але із значними доповненнями. З 1765 ро-ку в Харкові діяли класи природничо-інженерного про¬фі¬лю, підпорядковані не духовному, а цивільному ві¬дом¬ству. На Правобережжі більшістю колегіумів керував єзу¬їтський орден. Львівському колегіуму польський король на¬дав права академії, і хоч сейм відмовився затвердити цей акт, єзуїти називали свою львівську школу академією. Рі¬вень викладання в ній упав, коли не стало конкурентів, бо¬ротьба з якими раніше спонукала єзуїтів переймати пе¬да¬гогічні новації. Після скасування в 1773 р. єзуїтського ор¬дену частина його шкіл перейшла до василіян, які ра¬ніше мали кілька колегіумів (У Володимирі, Барі, Умані). Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (сту¬дії). В більшості василіянських шкіл вищим курсом вва¬жа¬лись риторика і лише в деяких викладалась і філо¬со¬фія.

З середини ХVІІІ ст. все частіше виїжджає українська мо¬лодь на навчання за кордон. Типовою постаттю для се¬ре¬дини ХУІІІ ст. є Петро Симаговський, автор «Краткого опи-сания о козацком малороссийском народе і о военных его делах». Після закінчення Києво-Могилянської академії він продовжував навчання в університетах Кенігсберга, Гал¬ле, Лейпціга, Парижа, а, повернувшись в Україну, слу¬жив у генеральній військовій канцелярії, був сотником, зем¬ським суддею. Канцеляристи різного рівня, а також вчи¬телі академії та колегіумів становили своєрідну верст¬ву інтелігенції.

Далеко не всім вихідцям Київської академії та інших шкіл вдалось отримати духовний сан чи місце в адміні¬стра¬тивному апараті. Ті, хто не міг або не хотів цього зро¬би¬ти, часто ставали «мандрівними дяками», тобто вчи¬те¬ля¬ми, які ходили по селах і містах в пошуках роботи. Діяль¬ність академії і колегіумів сприяла розширенню мережі по¬чаткових шкіл, підвищенню їх освітнього рівня. Сільські і міські школи утримувались громадою – всім дорослим на¬селенням села чи міста. В Західній Україні аналогічні шко¬ли найчастіше існували під опікою братств. Громади, або братства, будували приміщення для шкіл, дбали про ма¬теріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов’язки дяч¬ка та вчителя покладалися на одну особу. Переважно «дя¬ковчитель» (так їх називали в Галичині) жив при школі. Не¬-рідко тут також мешкали «сироти шкільні» і старші шко¬ля¬рі, які допомагали дякам у церкві й школі і часто ман¬дру¬вали від села до села. В більшості шкіл дітей вчили з Бук¬ва¬ря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також нав¬чан¬ня хо¬рового співу і нотної грамоти з Ірмологіонів. Для чи¬тання від¬¬бирали традиційні церковнослов’янські тек¬сти, але ви¬мов-лялись вони на український лад. У деяких шко¬лах час¬ти¬на дітей вивчала латинську мову й ази мате¬ма¬тики.

Перші спроби запровадити в Україні обов’язкову по¬чат¬кову освіту були здійснені в Гетьманщині, де в 1760-1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав со¬тен¬ним прав-лінням усіх козацьких синів, здібних до науки, пси¬ла¬ти до пара¬фіальних шкіл, а «нездібних і у літах пе¬р嬬рос¬лих» навчати військових вправ. Ініціативу Кулябка схвବлив гетьман, і в 1765 р. Генеральна військова кан¬це¬ля¬рія ро¬зіслала подібні роз¬порядження до всіх полків. Од-нак по¬чат¬кові школи в Ук¬ра¬їні не здобули сталої орга¬ні¬зації. Як пра¬вило, навчання при¬пи-нялось, якщо бакаляр від¬ходив, а іншого не вдавалось під¬шукати. Навіть якщо в селі діяла шко¬ла, відвідувала її лише частина хлопців (у міс¬тах інко¬ли до школи ходили і дівчата).

Братські і громадські школи були одним з каналів, че¬рез які в народні маси проникали елементи книжної осві¬ти. Наяв¬ність порівняно широкої сітки початкових шкіл за-безпечувала контингент учнів для шкіл вищого рівня і спри¬яла тому, що окремі вихідці з народних низів стали ви¬сокоосвіченими людьми. Але з кінця ХVІІІ ст. сільські шко¬ли починають занепадати внаслідок закріпачення се¬лян, ворожого ставлення влади до заснованих нею нав¬чаль¬них закладів.