Магічні реалії → праця → міф → художні твори

Тому наскельні зображення не є власне мистецтвом (за функціями і завданням) для своїх творців і їхніх одноплеменців. Але в історично пізніший час, втягуючись до системи естетичних відносин, що склалися, виявилися сприйнятими як самостійні художні твори, які володіють красою і здатні давати людям естетичну насолоду. Так, лише в ХІХ столітті наскельні зображення сприймаються як мистецькі цінності і входять до арсеналу художньої культури людини. Ось чому про первісне мистецтво, художні твори того часу ми говоримо з точки зору сучасної людини.

Особливістю художнього життя аналізованого етапу культури виступає, як уже зазначалося, її синкретичність – злитість зі всім способом життя. Синкретичність – головна відмінна риса стану первісної свідомості. Танок, спів, музика тощо могли існувати тільки в єдності, нерозчленовано із продуктивною працею, мисливством і т.п.

Пам’ятником первісної культури для нас був, у першу чергу, наскельний живопис.

Люди котрі жили, полюванням, рибальством, залишили численні пам’ятки мистецтва у вигляді «гравюр» і «скульптурних виробів». Мотиви своєї художньої діяльності вони запозичували майже виключно із тваринного світу.

У первісному мисливському суспільстві письмо було в той же час і малюнком (живописом). Мисливський побут природно мусив пробуджувати і підтримувати інстинкти й таланти первісних «живописців». Первісний мисливець, наслідуючи тваринному світові, позначає на камені з метою повідомлення певний рисунок. Подальший розвиток живопису обумовлювався задоволенням від здобутого наслідування у відображенні. Художня діяльність мисливця – це прояв властивостей, які виробляються у ньому боротьбою за існування: здатність спостерігати й майстерність руки. Ці властивості необхідні йому і як мисливцю, і як «художнику». Ранні малюнки – примітивні контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах, відбитки руки людини, обведені по контуру фарбою (печера Ла-Феррасі у Франції).

Наскельні розписи і малюнки того часу (Франція:: печери Фон де Гом, Лімейль, Ляско; Північна Іспанія: Альтамірська печера – стеля) відкривають нам увесь тваринний світ того часу (бізони, бики, дикі коні, корови, лані, гіллясті олені, зубри, ведмеді, могутні мамонти та ін.) із конкретними пізнавальними рисами у різноманітному русі і положенні: стрімко біжать, пасуться, лежать, поранені, вмираючі, готові до сутички. Фігури тварин передаються великими плямами двома-трьома фарбами, жовта і бура охра, червоно-жовтий залізняк, чорний марганець і вугілля, біле вапно. Об’ємні форми досягалися за допомогою зміни сили тонів фарби.

У цей період розвивається і різьба по каменю, кістках, дереву, а також кругла пластика. Найдавніші статуетки тварин – ведмедів, левів, коней – відрізняються точністю відтворення об’ємів, передають фактуру деяких матеріалів, наприклад, шерсті.

Із культом «праматері» і «володарки стихії» пов’язані зображення тлустих оголених жінок, названих «Венерами» (статуетка із Віллендорфа, Австрія). Можливо, їхнє створення зумовлене тим, що за матріархату жінці, господині житла і оберігачці домашнього вогнища, належало головне місце в суспільному житті. Примітивні жіночі скульптури позбавлені конкретних індивідуальних рис, вони передають у гіпертрофованому вигляді специфічні жіночі ознаки, риси матері, що народжує нове життя, втілюючи в ній уявлення про єдність родового колективу, що мало на той час важливе значення. Скульптура того часу представлена статуями так званих «кам’яних баб» Північного Причорномор’я у вигляді камінних стовпів із закругленими головами і руками, складеними на поясі.

Для даної культури характерно і поширення дрібної пластики, художніх ремесел, орнаменту, що поклало початок декоративному мистецтву. У той час, коли статуетки тварин усе ще були близькі до натури, у зображенні жіночого божества землеробства проростали риси схематизму, тобто розпочали набирати сили абстрактні геометричні форми, ритм, симетрія, з’являється орнамент. На посудинах різної форми орнамент наносився білою, чорною або червоною фарбою, характерними мотивами орнаменту були паралельні полоси, подвійні спіралі, що обігали посудину зигзагами, концентричні кола.

Перважного значення набула у виробляючій культурі монументальна архітектура у її первісних формах. Мегалітичні споруди (тобто зведені з величезного каміння – по-грецькому «мег» – великий, «літ» – камінь) являли собою менгіри, дольмени, кромлехи, знайдені в різних країнах Європи. Менгіри – поодинокі сигароподібні кам’яні стовпи висотою до 20 м із рельєфом і без них. Дольмени – поховальні споруди із двох або чотирьох стрімко поставлених отесаних каменів, перекритих горизонтальною камінною плитою. Усередині них знаходився простір для родового поховання. Кромлехи (найграндіозніший із них зведений у Стоунхенджі – Південна Англія) – круглий майданчик діаметром у 30 м, замкнутий чотирма кільцями вертикально поставлених каменів. Кільце зовнішнього кола із тридцяти кам’яних стовпів, з’єднаних покладеними на них балками, створюють подібність величезного хороводу, а внутрішнє кільце, у центрі якого знаходилася велика камінна плита, можливо, – алтар, складений із кількох менгирів. Друге кільце споруджене із семиметрових блоків синього кольору, попарно поставлених і перекритих плитами. Архітектурний задум кромлеху простий, але наповнений символічним змістом. Він очевидно, був святилищем Сонця.

Така загальна характеристика ранніх форм культури і виникнення художнього осмислення дійсності. Звернення до них важливе не лише для ознайомлення з дитинством людства, з унікальними зразками первісної творчості, але є засобом морального і художнього виховання, невід’ємною частиною історії і сучасного життя. Оцінка сьогоднішнього і навіть прогнозування майбутнього проходить крізь призму історичного досвіду. Без фундаменту, закладеного стародавніми людьми, наша світова будова немислима в жодній ланці.

Мистецтву споконвіку була властива поліфункціональність: воно виступало як основне знаряддя пізнання світу і поширення цих знань серед людей; воно стверджувало систему ціннісних орієнтацій, що складалася у суспільстві, формувало моральні й релігійні почуття, уявлення, настанови.

Всебічне обстеження культурних комплексів верхнього палеоліту дозволило класифікувати зображення за технікою, стилем, тематикою тощо. Насамперед, їх розподіляють на мобільні й наскельні. Мобільними вважаються невеликих розмірів скульптури, малюнки, орнаменти, гравюри на знаряддях, фрагментах кісток, рогу, каменях, а також прикраси. До другого типу відносять монохромні малюнки, гравірування, поліхромний розпис (живопис), а також рельєфи різного ступеня опуклості, виконані на внутрішніх стінах печер. Арсенал художніх форм цього періоду не поступається наступним епохам історії людства.

Більшість настінних зображень виконано, як вважають, за допомогою різця або гострої палиці по м’якій глині. Техніка нанесення фарби достеменно невідома, можливо для цього використовували елементарні пензлі. Кольорова гама визначалася відтінками мінеральних барвників: вохри, окису марганцю, деревного вугілля тощо. Це переважно відтінки коричневого, жовтого, червоного, а також білий та чорний кольори. Верхньопалеолітична людина дуже вправно використовувала природні нерівності поверхні стін, надаючи їм потрібної форми. На стелях Альтаміри намальовано близько двох десятків бізонів, коней і кабанів. Кожне окреме зображення довершене, але в їх співвідношенні між собою панує безладдя і хаос: вони різномасштабні (іноді — у натуральний розмір, часто — менші або більші), деякі звірі намальовані догори ногами, накладені одне на одне. Розум людини, дуже тренований в одному, був ще безпомічним і примітивним в іншому—в усвідомленні зв’язків. Людина пильно вдивляється в окремі явища, але не розуміє їх причинних зв’язків і взаємозалежностей. А якщо не розуміє, то і не бачить, тому її композиційний дар ще в зародку. Нерозвиненість свідомості первісного «художника» виявляється в обмеженості сфери його уваги. Він зображує тварин, але тільки тих, на яких полює (або які полюють на нього).

Крім тварин, у мистецтві палеоліту, насамперед, у рельєфах та статуетках, зустрічаються зображення людей. Кількісно вони значно поступаються образам тварин. Людські зображення загалом менш реалістичні. Зокрема, досить поширені статуетки жінок — так званих «венер», в яких втілюється майже завжди один загальний принцип: кінцівки в таких фігурках ледь позначені, голова не має рис обличчя, різко підкреслені ознаки жінки-матері (великі груди й сідниці). Образ праматері й у житті, й у творчості епохи ранньородових відносин відігравав величезну роль. Жіночі статуетки зустрічаються у багатьох місцях, де жила людина пізнього палеоліту. Найбільш відомими з них є так звана Венера Віллендорфська — статуетка, знайдена біля селища Віллендорф у Німеччині. Не менш популярним серед дослідників є рельєф Венери Лоссельської, або жінки з рогом у руці, знайдений в одній з печер у долині Дордонь у Франції.

Поряд із силуетами звірів та людей у деяких печерах, наприклад, печері Труа Фрер (Трьох братів) у Франції, зустрічаються фантастичні фігури, що поєднують ознаки одних та інших. Одне з таких зображень, прозване «чаклуном», являє собою фігуру чоловіка з кінським хвостом, людськими статевими органами, з пташими рисами обличчя, бородою, на голові якого містяться оленячі роги, з руками, схожими на лапи хижої тварини. Відомі також і графічні гібриди тварин, наприклад, гірського цапа з конем тощо. Ще більш загадковими виглядають композиції з паралельних ліній, крапок, умовних позначок, прямокутників, трикутників, овалів, які утворюють на предметах «мобільного мистецтва» орнаменти.

Реалістичні й умовно-абстрактні зображення взаємно доповнюють один одного і демонструють панораму стилів верхнього палеоліту. Але найбільш інтригуючу і дотепер невирішену проблему образотворчої діяльності первісної людини становить походження її елементарних форм. Ніяких інших джерел додаткової інформації, крім самих зображень, немає. Тому існуючі гіпотези різняться між собою, головним чином, рівнем умоглядної аргументованості.

Більшість дослідників схильна вважати, що найдавнішим варіантом наскельного зображення є контурний малюнок тварини. Як його попередники пропонувалися, зокрема, так звані «макарони» — пучки паралельних хвилястих ліній, накреслених пальцями або якимось інструментом, що утворюють павутиння хаотичних композицій. Відповідно до іншої версії першим свідомо залишеним слідом людини верхнього палеоліту є трафарети або відбитки рук, виконані за допомогою червоної й чорної фарби. Довгий час дуже популярною була теорія «простого етапу», в основі якої лежить ідея тривалого підготовчого етапу малювання, коли людина намагалася розпізнати в природних формах подобу звіра, а потім поступово підправляла й удосконалювала їх до відповідних образів.

Ці три гіпотези становлять основу більшості існуючих теоретичних побудов істориків, філософів, соціологів, мистецтвознавців, які втратили надію з’ясувати таємницю джерел образотворчості. В останні десятиліття отримала визнання ще одна гіпотеза, згідно з якою джерела профільних малюнків треба бачити в спробах колекціонування туш тварин, виявлених у ведмежих печерах. Генезис образотворчих форм у цьому випадку може бути представлений такими етапами: «натуральний макет» тварини, складений із його власних частин; близька за розмірами до оригіналу об’ємна глиняна скульптура; профільний барельєф, що передає узагальнені ознаки звіра і, нарешті, профільний малюнок, що відповідає поняттю про тварин, і виникає у верхньому палеоліті.

Антропоморфні зображення, згідно з цією гіпотезою, пройшли той самий шлях становлення, але з деяким хронологічним запізненням. Відправною точкою в їх еволюції могла бути глиняна скульптура, на основі якої згодом з’являються антропоморфні знаки й орнамент.

Орієнтуючись, насамперед, на знахідки в Західній Європі, дослідники пропонують виділяти кілька періодів подальших метаморфоз образотворчих форм верхнього палеоліту: оріньякський, що почався близько 35 - 40 тис р. до н. е.; солютрейський — 25 -20 тис р. до н. е.; мадленський — із 15 тис р. до н. е. до 10 тис. років до н. е. В оріньяці здебільшого закінчується «лабораторний» етап образотворчої діяльності, коли вдосконалювалася техніка дрібної пластики, гравюри, малюнка, зокрема поліхромного, і з’явилося просторове моделювання (тіло — у профіль, копита і роги — у фас), образи тварин еволюціонують від схематичних до натуралістичних. Це час найбільшого поширення художніх форм — від Середземномор’я до Східного Сибіру.

У солютрейський період рівень художньої майстерності дозволяє створювати ефект об’ємності, для чого успішно застосовувалися штрихування, різні відтінки фарб; образи тварин зображені у різних позах, а наприкінці цього етапу—і у русі. Однією з поширених технік цього часу є «високий рельєф», коли об’єм фігури тварини, силует якої «розпізнається» у нерівності стіни, моделюється, передусім, шляхом прибирання зайвих шарів грунту і створення плаского фону навколо контуру.

Але найбільш виразні зображення, безумовно, належать добі мадлен, коли детально пророблені малюнки досягають межі життєподібності. У цей час поліхромні розписи покривають стелі Альтаміри, Ласко, Фон-де-Гом, Руфіньяк, Тук д’Одубер, Ніо, Пеш Мерль та інших печер. Окремі фігури, що йдуть, біжать, стрибають, мають близький до дійсного розмір, вони сплітаються у гігантські ансамблі, демонструючи багатий арсенал творчих можливостей людини цієї пори, вищим, формальним досягненням якої було вміння передавати елементарну послідовність фігур. Те ж саме можна сказати і про зображення на предметах, каменях, кістяних пластинах, із якими вони утворювали єдине композиційне ціле. Володіння технікою різьблення та гравірування стає віртуозним: силует тварини створюється іноді декількома штрихами.

Наприкінці верхнього палеоліту помітне зниження інтересу до зовнішньої схожості малюнків з оригіналами, підсилюється стилізація, втрачається поліхромність, зменшується масштаб. Традиційні образи дедалі частіше виражаються умовно-символічно, начебто повторюючи вже раніше пройдений елементарний етап. Основна увага приділялася пошуку засобів зображення ситуації. Наведена класифікація не є універсальною, бо вона не враховує процесів за межами Європи. Однак вона дає уявлення про тенденції розвитку свідомості, наявність якої засвідчують пізньопалеолітичні зображення. Ця епоха, зокрема, могла б бути охарактеризована як етап «денатуралізації», коли людина спроможна вловити характерне в навколишньому світі і намагається його узагальнювати. Образотворча форма стає найбільш органічним засобом відображення знайдених дослідно-емоційним шляхом відносин між явищами.

Пам’ятки образотворчості верхнього палеоліту залишають великий простір для тлумачення їх змісту. У них бачать то результат вільної гри фантазії, то засоби виховання і навчання, то символи, що відображають чоловічу та жіночу складову колективної свідомості, то сліди культової практики тощо. Вважається, що змістовним підтекстом верхньопалеолітичної образотворчої діяльності є тотемічні уявлення, а функціонально вона пов’язана з магічною практикою. Технологія первісного зображення, яка передбачає природну матеріальність (фарби, замішані на крові та мозку тварин, кість та каміння, як основа для різьблення тощо) та його стилістика — є втіленням ідеї взаємозалежності явища та його рукотворної подоби.

Однак зображення, створені на камені за допомогою лінії й фарби, напевно, були не єдиними на зорі людської свідомості. Великі можливості для цього надає саме людське тіло. Жест, поза, рух тіла, міміка, звук — ні змістовно, а ні емоційно не поступаються скульптурі, малюнку, живопису, але перевершують їх у доступності. Це дає підстави вважати, що динамічні варіанти самовираження у вигляді танців, пантоміми, пісень передували освоєнню людиною якогось матеріалу й утворювали з графічними і скульптурними формами цілісні змістовні комплекси.

Не слід виключати з цього ряду і виробничу діяльність, яка відіграла не останню роль у формуванні почуття ритму, симетрії, міри. Знаряддя, свідомо виготовлене людиною, не менш естетичне, ніж малюнок на стіні печери. А останній міг мати, у свою чергу, не менш практичне значення. Господарська діяльність була нерозривно пов’язана з магічними актами, а ті, у свою чергу, знаходили втілення в естетично окреслених формах.

Явище, назване нами первісним мистецтвом, не відокремлене від будь-якого іншого в потоці буття первісної людини. Становлення естетичних рефлексій відбувалося в єдності з формуванням магічних почуттів, раціональних знань, практичних умінь. Нерозривне поєднання елементів культури, дій, ідей, властивих первісності, прийнято позначати поняттям «синкретизм».

Форми людської діяльності, так само як і форми людської свідомості, ще не були диференційованими, ще не стали самостійними, тобто ще не мали власного змісту, принципів, методів тощо. Навпаки, всі вони, взаємно дублюючи одна одну, були рівноцінними складовими системи життєзабезпечення. Відповідно і види людської діяльності, зокрема мистецтво, мали багатоцільове призначення і були поліфункціональними.

Культура мезоліту та неоліту. У мезоліті, у зв’язку з глобальними екологічними зрушеннями, спосіб життя людини набув більшої динамічності. Танення льодовиків призвело до підняття рівня води у ріках і морях, а також перетворення багатьох рівнин на багнища. Великі групи людей змінюють місця проживання і переселяються слідом за тваринами у гірські долини та поступово освоюють морські узбережжя північної Європи. Мисливський спосіб життя набуває поширення на величезних просторах Євразії аж до Америки. Зміна флори й фауни стимулювала подальшу спеціалізацію господарської діяльності й удосконалення її технології. Складаються відомі на сьогодні господарсько-культурні типи. Поширюються складні знаряддя, в яких застосовуються мікроліти — невеликі, у кілька сантиметрів, кам’яні пластини правильних геометричних форм. Мікролітичні вироби, часто зроблені з коштовного каміння, крім свого прагматичного значення, мають і естетичну привабливість. Образна цілісність каменю палеоліту заміщується його функціональною доцільністю. На зміну колективному полюванню на великих тварин приходить індивідуальне або дрібногрупове полювання на середню й дрібну дичину.

Значно збільшилася в раціоні мезолітичної людини частка продуктів рибної ловлі, що набула в деяких регіонах значного поширення. Прагнення до максимального використання наявних харчових ресурсів викликало сезонні міграції, одночасно визначилися межі господарських територій окремих колективів. Розміри поселень зменшуються так само, як і площі помешкань та їх планування: у деяких будівлях відсутні вогнища. Зростає інтенсивність взаємних шлюбів, міжобщинних і міжродових контактів, насамперед, у формі обміну дарами: сировиною або виробами. Це сприяло утворенню великих територіальних об’єднань — племен, у межах яких складається своєрідне мовне середовище, система шлюбних відносин, світогляду, норм поведінки тощо. Водночас, ускладнюється ритуальне життя, пов’язане як із господарською діяльністю, так і з регулюванням відносин між статевими групами.

Про зміни у свідомості мезолітичних мисливців, рибалок і збирачів можна скласти уявлення за наскальними малюнками, наприклад, у Східній Іспанії та північній Африці. Художні форми створюються у невеликих гротах, майже ззовні. Це вже не стільки зібрання реалістичних портретів тварин, скільки динамічні сценки, присвячені різним аспектам життя колективу (переважно полюванню й ритуалу). Набагато цікавішим предметом зображення стає суспільство і людина як його складова. Головне місце посідає не конкретний образ, а подія, зміст якої розкриває малюнок. У центрі уваги опиняється чоловік, який займався найбільш емоційною діяльністю. Високий рівень реалістичності зображень змінюється площинним схематизмом, але, водночас, відбувається інтенсивний пошук найбільш виразних поз, ракурсів, ліній силуету. У живописі використовується переважно один колір. У формах мобільного мистецтва також з’явилися новації: розписані абстрактними знаками та лініями пласкі камені. Значимі та глибокі зміни у світогляді людини відбувалися протягом неоліту.

У VI-V тис. до н.е. і ще тисячоліттями пізніше на більшій частині суші, особливо в неосяжних просторах лісів Північної Європи, Північної й Південно-Східної Азії, в Африці південніше Сахари, на багатьох пустельно-степових просторах Старого Світу і на всій території обох Америк і Австралії, люди ще багатьох поколінь займалися збиранням і полюванням. Лише в смузі сухих субтропіків Північної півкулі ніяк не пізніше VIII тис. до н.е. люди одомашнили овець і кіз і стали вживати в їжу дикі злаки. У сприятливих умовах, наприклад, на гірських схилах, де було досить дощової води чи вологи, можна було загачувати струмки, а також в окремих оазисах вони стали переходити до землеробства. Незабаром люди навчилися вирощувати гібридні злаки — дворядний і шестирядний ячмінь, а також емер (полба — вид пшениці). У VI тис. до н.е. сіяли вже і льон, уміли прясти лляну куделю і ткати на примітивному ручному верстаті; одяг із шкір став відходити в минуле. Приблизно із VII тис. до н.е. навчилися ліпити, а пізніше й обпалювати глиняний посуд.

У УПІ-УІ тис до н.е. уже був накопичений вагомий багаж раціональних знань, що знайшли застосування в лікувальній практиці, конструкціях житла, засобах пересування й приготуванні їжі. Високоїдосконалості досягає технологія обробки каменю, підтвердженням чому слугує широке застосування шліфованих сокир, тесел, ножів тощо. Характерним для цієї епохи стає полювання за допомогою всіляких пасток, капканів, сілець. Розмаїтість способів видобутку риби пов’язана із застосуванням сіток, вудок із різними гачками, отрути. Але, безумовно, головними досягненнями неолітичної людини були технології обробки землі й розведення тварин, що дозволило деяким народам перейти до виробничого господарства. Найдавніші райони землеробства—це Передня Азія, Північно-Східна Африка, Південно-Східна Азія, Мезоамерика, Південна Америка в районі Анд.

Трохи пізніше прихід неоліту простежується в Південно-Східній Європі. На північному заході Європи, на Уралі, у Сибіру цей процес тривав дуже повільно, природні умови не дозволяли змінити старі засоби добування їжі. У цих районах епоха неоліту настає не раніше II тис. до н. е. Формуванню нового способу життя сприяло виникнення гончарства, плетіння, ткацтва. Світ речей ставав істотним чинником культурної диференціації суспільних груп.

Великі можливості для цього надавав і міжобщинний обмін, що мав регулярний характер і обставлявся досить складною системою ритуалів. Разом із ростом населення змінювалося ставлення до власності й влади, коригувалася ієрархія соціальної престижності. У неоліті намічається тенденція домінування чоловіків, виникає кланове суперництво за право керування общиною, формується система лідерства, яка свідчила про необхідність нових механізмів консолідації суспільства. Важливу роль у цьому відігравало усвідомлення членами колективів їх особливості у сукупності господарських традицій, у мові, звичаях, нормах поведінки тощо.

Можна припустити існування великих етнічних об’єднань, що говорили на мовах, близьких до сучасних. Пристосування до специфічних особливостей середовища існування лежить в основі етнічних об’єднань і в пізніший час. Етноси — це в більшості випадків відкриті системи, що збагачуються за рахунок взаємних контактів і взаємних впливів.

Початок обробки металів припадає на VIII тис. до н.е. Археологічні матеріали свідчать, що для виготовлення знарядь і зброї людина, насамперед, стала уживати мідь, хоча золото вона, очевидно, знала ще раніше. Важливим нововведенням у землеробстві стало застосування плуга, із ним пов’язаний і інший важливий винахід — упряж для тварин, зокрема, для биків. Потреба у переміщенні значних обсягів продовольства викликала до життя колісний візок. На колісних візках у Шумері їздили вже в 3500 р. до н.е., а в Північній Сирії, можливо, ще раніше.

Перехід в епоху неоліту до виробничих, інтенсивних форм господарства сприяв поглибленню пізнання навколишньої природи, посилював потребу в узагальненнях існуючих понять, призводив до появи уявлень про світобудову загалом.

Людина як і раніше відчуває себе частиною природного організму. Однак світ і людина поступово починають мінятися місцями в цій взаємодії: тепер уже людина свідомо акцентує увагу на активній ролі не природи, а на власній. Не характеристики природних процесів переносяться на колектив людей (кровно родинну общину й плем’я), а навпаки, відносини усередині громади переносяться на природу, і вона починає осмислюватися за образом і подобою людського общинно-родового організму.

У неоліті, вочевидь, уже з’явилося відчуття наявності деяких загальних зв’язків і закономірностей у навколишньому світі. Ця обставина виразилася, наприклад, у перевазі геометричних абстракцій в образотворчій передачі людей, тварин, рослин. Замість безладного накопичення магічних малюнків тварин і людей головне місце у зображенні посів абстрактний орнамент.

Однією з основ світогляду неоліту було відчуття приналежності до певної території. У зв’язку з цим у людини виникає уявлення про безпечний, зрозумілий для неї, упорядкований простір, що позначається як космос. Його центр — місце народження світу, збігається з місцем поселення. Людина сприймається як його складова. Виникає принцип зіставлення різних форм життя за ознакою їх віддаленості чи наближеності до центру, а разом із тим і до людини.

Створення точки відліку якостей дозволило вибудувати ієрархію життєвих цінностей. Людина починає конструювати сюжет — розповідь про походження і функціонування фрагментів світобудови. Тема творіння у вигляді сюжету перетворення є центральною у міфологіях цього часу. До числа найбільш давніх належать сюжети про створення світу — космогенез. Його суть у перетворенні хаосу як невпорядкованості і дисгармонії у космос, у всьому розмаїтті способів його існування: небо і земля, темрява й світло, діл і вода, аж до людини та її знарядь. Головна роль у цьому, звичайно, належить деміургу — творцю, в якому вгадується ідеальний варіант людини.

Зі збільшенням персонажів, які беруть участь у моделюванні космосу, дублером деміурга стає культурний герой, що вважався часто засновником роду. Варіаціями основного космогонічного сюжету можна вважати астральні міфи, які розповідають про походження світил; антропо- і теогонічні міфи — про походження людини і богів; етіологічні, що пояснюють принципи соціального й природного устрою; календарні — присвячені змінам пір року; есхатологічні — про кінець світу. Всесвіт набував вигляду символічної системи, яка пояснює основні характеристики життя і слугує свого роду наочним посібником для класифікації.

Найбільш популярним варіантом моделі космосу в неоліті було «світове дерево». Аналогом «світового дерева» могло слугувати тіло людини або тварини, ріка, гора тощо. І міфологічні моделі, і міфологічні сюжети були складовою ритуалів, покликаних підтримувати світовий порядок. Своєрідною ритуальною дією можна вважати і виробничі акти.

Виходячи з того, що «свій світ» — кращий зі світів, створення речей сприймалося як відтворення давнього, а виходить, досконалого оригіналу. Творець речей, повторюючи своїх попередників, дотримувався канону — сталих норм і правил творення. Самі ж речі набували статусу носія актуальної суспільної інформації.

Для палеоліту можна було розглядати хід розвитку мистецтва як загальний, такий, що має приблизно однаковий характер для різних областей земної кулі. Тепер у мистецтві проявилися яскраві локальні особливості. Творчість людей у районах із розвиненим землеробством була пов’язана з новими формами виробництва, на відміну від північних лісових областей, де головним залишалося полювання і зберігалися давні традиції наскельного мистецтва.

Культуру неоліту пронизує ритм: величезного значення набувають музика, час і простір звуку. Найбільш характерним проявом цієї ритмічності просторово-часової основи культури є орнамент.

Головним образотворчим досягненням цієї епохи стала композиція, тобто художній простір, який мав змістовний центр і був оформлений відповідно до правил його сприйняття. Перевага надається не емоціям, пов’язаним із якоюсь подією, а уявленням про її місце з-поміж подібних. Художня форма стає демонстратором світоглядних концепцій. Зміст багатьох із них лишається загадкою. Найбільш повно нові стандарти художньої практики заявили про себе в гончарному ремеслі.

Поява кераміки — одна з основних ознак неолітичної епохи, яку іноді називають керамічною епохою. Більш того, цей винахід призвів до справжньої революції у розвитку людства. Раніше людина використовувала тільки природні речовини, тепер, обпалюючи глину, вона створила новий, невідомий природі матеріал.

Керамічні вироби неоліту і раннього енеоліту демонструють один із важливих ступенів художнього узагальнення. Завдяки розмальованому посуду різних епох ми можемо бачити, як училася людина узагальнювати свої враження від природи, групуючи й стилізуючи предмети і явища так, що вони перетворювалися на стрункий геометризований рослинний, тваринний чи абстрактний орнамент.

У живописі й наскельній графіці вперше в первісному образотворчому мистецтві чітко простежується прагнення до витонченості. У наскельному живописі пізнього неоліту фігури людей і звірів часом до такої міри схематизовані, що перетворюються просто в знаки, образотворчу першооснову яких розпізнати дуже важко. І все ж ритмічність і внутрішній динамізм майже завжди надихають і цей живопис, врятовуючи його від переходу до простої візерунчастості. У неоліті переважають не розрізнені зображення окремих фігур, а пов’язані композиції й сцени, де людині належить чільне місце.

Схематизуючи й узагальнюючи видимі предмети, людина неоліту робила величезний крок уперед у розвитку свого вміння абстрагувати й усвідомлювати загальні принципи формоутворення. Вона виробила уявлення про прямокутник, коло, про симетрію, звертала увагу на повторюваність подібних форм у природі. Прикладне мистецтво такого роду зароджувалося в палеолітичну епоху. Але в неоліті воно розвивається набагато ширше, а потім, в епоху бронзи, на пізніх стадіях первісного ладу, стає панівною формою образотворчості, майже зовсім витісняючи «самостійні» форми—живопис і скульптуру. Останні переживають новий могутній розвиток уже в епоху цивілізації.

Поступово виникала ієрархія об’єктів культу—від звичайних духів до кількох особливо могутніх божеств і поклоніння цим божествам —політеїзм. Божества —космічні, природних явищ, родючості, війни та інші —також утворювали певну ієрархію, на чолі якої з розвитком військової активності часто ставало божество війни.

Одна з особливостей неоліту, а потім і бронзової епохи полягає у тому, що люди того часу, живучи в глинобитно-плетених будинках, землянках або навіть печерах, створювали гігантські пам’ятники й мавзолеї для померлих, колосальні архітектурні споруди.

Величезні споруди з каменю, зведені первісною людиною, зустрічаються в Сирії, Палестині, Північній Африці, Іспанії, на півдні Скандинавії й Данії, на узбережжі Франції, Англії, в Ірані, Індії, Південно-Східній Азії. Ми знаходимо їх на Кавказі, у Криму, у Сибіру. Ці споруди з гігантських кам’яних плит і брил називають мегалітами. Назва походить від грецьких слів «мегас» — великий і «літос» — камінь, тобто великі камені.

Мегаліти різноманітні. Одні з них — окремі вертикальні кам’яні стовпи, довгі й вузькі, іноді грубо оброблені. Це менгіри. Найбільший менгір знаходиться у Локмар’яні в Бретані. Він дійсно грандіозний—довжина 21 м, вага близько 300 т. Менгіри, як правило, пов’язані з некрополями, їм, мабуть, належала велика роль у культі померлих.

Менгіри зустрічаються не тільки у вигляді окремих монументів, іноді вони зібрані в групи. Найвідоміший ряд каменів знаходиться у Карнаці в Бретані. Він сягає 3900 м у довжину і складається з 2813 менгірів.

Деякі мегаліти мають вигляд колоподібної гігантської огорожі, на якій зверху лежать величезні плити — кромлехи. Особливо цікаві споруди цього типу у Стонхендж в Англії біля Солсбері. Третя група мегалітів — поховальні будинки з кам’яних плит із плоским дахом (дольмени). Дольмени — це монументальні гробниці доісторичної епохи. Як правило, вони містять кілька поховань.

Стонхендж («Висячі камені») являє собою коло, складене з чотирикутних вертикально поставлених каменів заввишки 8,5 м, на які покладені плити вагою до 7 т кожна. Всередині великого кола знаходиться друге коло з каменів меншого розміру, а всередині нього — овал із величезних каменів, також покритих плитами.

Стонхендж був місцем ритуальних церемоній і поховань. Ця величезна кам’яна споруда можливо слугувала й обсерваторією. Ще в XVIII ст. вчені з’ясували, що головна вісь будови спрямована на точку сходу Сонця в день літнього сонцестояння. А нещодавно установили ряд інших напрямків, що фіксуються каменями й арками Стонхенджа: вони вказують точки сходу і заходу Сонця і Місяця в дні літнього й зимового сонцестояння. 56 лунок по краях Стонхенджа виконували роль «лічильної машини» для пророкування сонячних і місячних затемнень. Усе це свідчить про те, що будівельники мали значні астрономічні знання.

До найважливіших досягнень духовної культури кінця первісної доби належить винахід засобу графічного закріплення мовної інформації — писемності. Як правило, виникнення впорядкованої писемності відбувалося шляхом поступового перетворення піктографічної писемності, що передавала лише загальний зміст повідомлення, на ідеографію, чи логографію, в якій строго фіксовані знаки позначали окремі слова чи їх склади.