Культура доби Імперії

На часи Августа, із яких почалася епоха Імперії, припадає розквіт римської поезії. Поети августівської доби продовжували традиції поетів І ст. до н.е. Лукреція й Катулла. Безперечне значення мав мир, установлений Августом. Миру потребувало усе римське суспільство, але особливо сприятливим він був для привілейованих верств італіків. Італія дала Римові таланти, які увічнили римську поезію.

Імперія, за висловом поета Вергілія, «створила дозвілля», і література, зокрема поезія, перетворилася на одне з улюблених занять усунутої від активної політичної діяльності римської аристократії. Поезія, до якої ще порівняно недавно ставилися дещо зверхньо, тепер звеличується як носій культури, як джерело слави для поета і його вітчизни й безсмертя для тих, кого він оспівує.

Серед нечисленних найближчих друзів Августа був багатий етруський магнат, тонкий знавець літератури і мистецтва Меценат. Він протегував служителям муз і представляв Августу найдостойніших.

Меценат збирав навколо себе поетів і намагався спрямувати їх інтереси в потрібному напрямі. Певних успіхів у цьому відношенні він досяг, хоча одне з найважливіших побажань принцепса залишилося все ж невиконаним: жоден із видатних поетів не погодився взяти на себе складання епосу, в якому прославлялись би «діяння» Августа. Гурток Мецената був важливим центром нового руху в римській поезії. Першим прийшов у гурток Мецената мантуанець Вергілій (70-19 рр. до н.е.). У цій трохи провінціальній молодій людині Меценат зумів угадати майбутнього великого поета.

Вважалось, що Вергілій був щирим прибічником Августа і пропагував його політику, переконаний у її корисності для римського народу. На думку Вергілія, Рим повинен панувати над усіма народами: «Нехай інші досягли більших успіхів у мистецтві й науках, Рим правитиме світом».

Безсмертним ім’я Вергілія зробила поема «Енеїда», яку він писав 10 років. Усе, що було тоді дорогим серцю римлянина, всі офіційні ідеї початку епохи принципату відбилися в ній. Август наказав по смерті Вергілія видати поему, хоча сам поет заповів її спалити як не достатньо довершену. Вергілій не приховував від античного читача свій намір об’єднати в «Енеїді» тематику обох славетних гомерівських поем — «Іліади» і «Одіссеї». Але на відміну від гомерівського епосу, який цілком заглиблюється в минуле, у Вергілія міф завжди переплетений із сучасністю, а випробування Енея є лише багатозначним початком уготованої долею римської величі.

Поетичний талант іншого видатного поета — Горація (65-8 рр. до н.е.) найповніше розкрився у віршах про кохання.

Сенсом життя третього великого поета августівської доби — Овідія (43 р. до н. е.- бл. 18 р. н. е.) теж була поезія. Потяг до віршування з дитинства був в Овідія нездоланним: «що ні намагався я сказати прозою, виходили вірші».

Культурне життя в перші століття Імперії строкате й різноманітне. Особливо активне воно було у великих центрах Імперії — Александрії, Римі, Афінах, Пергамі, Родосі, Карфагені. Александрія вважалася в доконстантинову епоху другим містом Римської імперії і першим торговим центром світу. Тут концентрувалася в той час уся мудрість Сходу й Заходу.

У сфері гуманітарних наук і мистецтва пізня античність дала світу письменника, філософа-мораліста й історика Плутарха (бл. 46 р.- бл. 127 р.), сатириків Лукіана із Самосати (бл. 120-180) і Юнія Ювенала (бл. 60 р.- бл. 127 р.), письменника Апулея (II ст.), байкаря Федра (бл. 15-70 рр.).

У цей період були написані знамениті трактати Філостратів (Старшого й Молодшого) «Про картини» і «Опис статуй» Калістрата (IV ст.), що поклали початок європейському мистецтвознавству.

У добу Імперії принципово змінилося розуміння мужності, справедливості й волі. Поступово стерлися всі уявлення про чесноти предків. Суспільство було перейнято взаємною недовірою, звичайними стали переслідування за доносом. Колись волелюбні римляни звикли до лестощів, запобігання перед сильними світу цього, шукання милостей і інших ознак несвободи і втрати особистої гідності. Усе це спричинювало до невдоволення, збурювання, повстань, але, водночас, пошук змісту буття, дедалі більш і більш нестабільного.

Духовне життя імперії породжує філософське вчення стоїцизму з його ідеалами духовної волі, рівності всіх перед обличчям невблаганної долі, її неминучістю, невідворотністю. Стоїки, як-от: придворний Нерона, філософ Сенека (4-65 рр.), імператор Марк Аврелій (121-180 рр.), раб Епіктет (бл. 50 р.- бл. 130 р.) — виступили із закликом до людини, котра, на їхню думку, навіть у найстрашніших умовах, усупереч їм, повинна прагнути до моральної досконалості. Людина, безпомічна перед підступництвом і злістю собі подібних, іграшка долі, — могла і повинна була, за переконанням стоїків, знайти опору в самій собі, у своєму розумі. І ця воля дозволяє людині стати доброчесною й активно стверджувати в житті добро.

Неможливість відшукати ідеал у земних межах дедалі частіше схиляла думку до пошуків його в божественному.

Поряд зі стоїцизмом, у Римі поступово розширює свій вплив християнство, що прийшло зі східних римських провінцій. Раніше християнство як світогляд виявилося багато в чому близьким до стоїцизму. Але стоїцизм був усе-таки більш аристократичним, зверненим до розуму. Християнство ж не є філософією, це релігія, заснована на вірі. Воно виникло як масове явище спочатку в низах суспільства, уже потім захоплюючи і його верхи. Християнство принесло щось зовсім незвичайне в моральність і залучило до себе представників різних соціальних прошарків.

Поширення християнства не проходило гладко і безхмарно; його швидше приймали варвари й жителі провінцій, ніж горді римляни. Тоді ж з’явилися блискучі проповідники християнства, такі, як Ієронім (347 - 419 рр.) — універсальний високоосвічений мислитель, Іоанн Златоуст (бл. 350 - 407 рр.), єпископ Константинополя.