Зміст

Вступ

1. Постпозитивізм як напрям наукового пізнання

2. Найвидатніші представники постпозитивізму

2.1. Критичний раціоналізм Карла Поппера

2.1.1. Метод науки

2.1.2. Модель розвитку науки

1.1.І. Лакатоса: методологія науково-дослідницьких программ

1.2.Томас Кун: історична динаміка наукових знань

2. Епістемологічний анархізм Пола Феєрабенда

3. Стівен Тулмін: еволюція матриці розуміння

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розгляд проблем і можливостей пізнання є однією з наскрізних проблем філософії. Однак в різні епохи ця проблема набуває свої специфічні риси, розглядається в різних ракурсах. У сучасну епоху вона пов'язана, насамперед, з характерними рисами розвитку науково-технічної цивілізації, з породжуваними нею формами усвідомлення дійсності.

Провідну роль у становленні та розвитку науково-технічної цивілізації зіграла і продовжує відігравати наука. Безперечні успіхи наукового пізнання, особливо в галузі математики та фізики на початку 20-го століття, не могли залишитися непоміченими для філософів. Більш того, наслідки виявилися досить вражаючими. Сталося поширення в суспільній свідомості невиправдано завищених оцінок можливостей науки, культу наукового пізнання. Для багатьох людей нашого часу віра в науку в значній мірі замінила віру в Бога. Наука для цих людей стала грати роль релігії, здатної дати остаточну відповідь на корінні проблеми устрою світу і людського буття.

Разом з тим, чітко виявившись в наш час антигуманні наслідки науково-технічного процесу породжують і активну опозицію культу наукової раціональності. Наука не рідко оголошується відповідальної за всі пороки і гріхи сучасної цивілізації.

Тим не менш, оптимізм прихильників сцієнтизму, хоча і грунтовно потьмянів, але далеко не вичерпався. У наші дні він знаходить свій вияв у моделях інформаційного суспільства, здатних, нібито, вирішити ті самі наболілі проблеми, з якими ні науці, ні техніці так і не вдалося впоратися півтора-два десятка років тому.

А тим часом вплив прогресу науки і техніки на суспільне життя дійсно суперечливо. І не дивно в цих умовах, що виявлення неспроможності ілюзій сцієнтизму і техніцизму неминуче викликає посилення антисцієнтистської і антітехніцістскіх настроїв. Це знайшло свій прояв у художній, переважно науково-фантастичної літератури, а разом з цим і в народженні утопічних проектів, починаючи з пропозицій про накладення на тривалий термін мораторію на наукові відкриття і технічні нововведення і кінчаючи ретроградними закликами повернутися до ремесла, мануфактурі і принципам організації землеробства епохи кінного плуга і сохи.

  Сьогодні ясно, що ні безмежний оптимізм, ні безвихідний песимізм в оцінці впливу науково-технічного прогресу на хід історії не можуть бути прийняті. Встановлення оптимальних місця і ролі НТП у житті суспільства сьогодні і в осяжній перспективі залишається в наші дні однією з центральних завдань філософії, оскільки від характеру вирішення цього завдання багато в чому залежить: бути чи не бути земній цивілізації.

Сучасною мовою описуються такі традиційні галузі філософського знання, як онтологія і феноменологія, епістемологія і методологія, аксіологія та філософська антропологія. Взагалі все нове, що з'явилося в сьогоднішній філософської думки, найчастіше пов'язане з людиною, його життєдіяльністю,благополуччям суспільства й особистості, аналізом причин, можливостей і умов суспільного прогресу, орієнтованого на людину сьогоднішнього дня.

Найвизначніші з постпозітивістів: англійці К. Поппер і І. Лакатоса, американці П.Фейєрабенд і Т. Кун, С.Тулмін та інші.

Постпозітивісти згодні зі своїми попередниками неопозитивістами насамперед у прагненні чітко усвідомити собі та іншим зміст наукового знання. Постпозітивісти, як і неопозитивісти, критично відносяться до феноменологічних і герменевтичних установок. Разом з тим постпозітивістів досить різко відрізняються від неопозітивістів.

Неопозитивісти вважали, що людина здатна на ясне, істинне на століття знання. Постпозітивісти ж надають принципове значення тому факту, що людина істотно помиляється. Це означає, що ясне, вічне знання не може бути досягнуто: одна теоріянеминуче змінює іншу. Треба забезпечити зростання наукового знання, причому за допомогою корінних перетворень, наукових революцій. Постпозітивісти визнають, що між наукою і філософією не має жорсткого кордону.