§ 2. Правове становище сільськогосподарського підприємства

Центральним інститутом аграрного права є інститут сільськогосподарського підприємства, правове становище якого визначається актами законодавства, судовою та ар- бітражною практикою і виконавчою діяльністю державних органів.

Аграрне право і законодавство виникло з настійної по- треби пристосувати сільське господарство до сучасних аг- рарних відносин, сформувати оптимальне за розмірами сільськогосподарське підприємство і врегулювати його діяльність так, щоб воно було вільним і товарним, забезпе- чувало розвиток сільського господарства країни і задоволь- няло її потреби в сільськогосподарській продукції.

Інститут сільськогосподарського підприємства криє в собі правовий режим власності, обсяг прав підприємця в сільськогосподарському виробництві і найманих працівни- ків, а також правила передачі підприємства з одних рук до інших.

Центральне місце в регулюванні діяльності сільськогос- подарського підприємства становлять відносини власності та користування рухомим і нерухомим майном, насамперед землею. Основою аграрних відносин і тепер є право при- ватної власності, започатковане римським правом із його правовими можливостями володіння, користування і розпо- рядження. Ці положення зберегли своє значення аж до Цивільного кодексу Наполеона 1804 p., де в ст. 544 зазна- чено, що власник має право розпоряджатися і користувати- ся речами абсолютним чином. Одначе подальший розвиток відносин власності, передовсім земельних, вніс у цей інсти- тут істотні зміни, визнавши землю особливим об'єктом права власності, у використанні якої заінтересоване суспільство. Так, законодавець установив, що власність не повинна використовуватися всупереч законові. Першим кроком було застосування в публічних інтересах обмежень із допомогою сервітутів (права проходу, проїзду, прогону худоби, право відплатної реквізиції земельної ділянки для задоволення публічних інтересів); згодом було запровадже- но обмеження, що стосувалися випадків неналежного вико- ристання земель. У ряді країн було прийнято закони, що дозволяли вилучати або примусово передавати в користу- вання іншим особам за плату сільськогосподарські землі, які або не використовувалися зовсім, або використовували- ся неналежним чином. Потім постали вимоги до обробітку

землі належним чином, використання її за призначенням;

невиконання їх могло потягти вилучення земель у влас- ників, які погано їх обробляють, як це практикується в Англії, Франції, ФРН та інших країнах.

Поступово було введено обмеження і в право розпоря- дження землею, що законодавчо виявилось у забороні дро- бити й відчужувати її, правилах єдиноспадковості, введенні обмежень у земельний оборот, із наданням державі знач- них прав вирішувати ці питання аж до встановлення її фактичного контролю за цими процесами. У ФРН було прийнято Закон про земельний оборот (1961 р.), у Велико- британії — Закон про земельну оренду (1954 р.) та ін. В ряді країн держава перебирала на себе функції визначення цільового призначення земель, порядку її використання тощо. Отже, аграрне законодавство континентальних країн Європи стало регулювати різними способами придбання, спрямування, використання, розміри земель, виходячи з "соціальної функції" земельної власності. Нарешті, у ба- гатьох правових системах було закріплено положення про те, що приватна власність у передбачених законом випад- ках може бути відчужена в суспільних інтересах за умови справедливої компенсації. На основі "соціальної функції" земельної власності в законодавстві, як виняток із загаль- них положень, було прийнято норми про недопустимість дроблення сільськогосподарських земель, обов'язковий їх обробіток, цільове сільськогосподарське використання і т.ін.

Істотні зміни сталися в поглядах юристів на право- мочність земельного власника. Із римської тріади право- мочностей — володіння (jus posessioni), користування (jus utendi) і розпорядження (jus abutendi) істотними стали визнаватися лише право користування і право розпоря- дження, оскільки право володіння, обмежене законодавст- вом, може і повинно здійснюватись у формі користування. Володіння як основа і титул, на думку багатьох аграрників за рубежем, є або пережитком права феодального землево- лодіння і його підправлених форм в англосаксонських країнах, або відмираючим видом землекористування в кон- тинентальних країнах, у вигляді емфітевзису — своєрідної довготермінової або постійної форми оренди землі з пере- важним правом викупу її у власність емфітентом, тобто прижиттєвим або заповітним володільцем.

Аграрне право щонайперше впливає на формування оп- тимального розміру сільськогосподарського підприємства, встановлюючи в даному разі примусові норми впливу і

враховуючи несприятливі фактори і наслідки для тих підприємств, які виходять за межі визнаних державою оптимальних розмірів. Так, план Мансхолта для країн Західної Європи передбачає розмір земельних площ під сільськогосподарськими культурами у 8—120 га, кількість дійних корів до 40—60 голів, нагульної великої рогатої худоби — 120—200 голів, на відгодівлі — 450—600 голів, а курей-несучок — до 10 тис. та бройлерів — до 100 тис. голів. При цьому використовуються різні правові засоби. До їх числа слід віднести насамперед норми, які встанов- люють правила земельного обороту. Прийняті в багатьох країнах Західної Європи закони про сільськогосподарську орієнтацію, консолідацію земель, реорганізацію структури сільського господарства встановлюють оптимальні розміри земельних площ. Законодавство стимулює всіма засобами (забороною, кредитуванням на купівлю земель, субсиду- ванням заходів із боротьби з черезсмужжям, правилами успадкування земельної власності тощо) формування опти- мальних землеволодінь з погляду організації сільсько- господарського виробництва. Так, французький закон від 5 серпня 1960 р. про орієнтацію сільського господарства встановив (як і аналогічні закони в інших країнах) на основі економічних і соціальних критеріїв бажаний розмір таких господарств. З метою його додержання в законо- давстві Франції, як і в інших країнах, встановлено право переваги придбання ділянки власником або орендарем сусідньої ділянки, викупу таких ділянок земельними гро- мадами, надання кредитів на придбання ділянки насампе- ред власниками сусідніх земель, про що обов'язково пові- домляється в публічних оголошеннях про продаж.

Законодавством Франції передбачено заходи, пов'язані з консолідацією земель, для чого створено спеціальну ор- ганізацію САФЕР (SAFER). У цій країні вживається ряд заходів щодо запобігання поділові землі, введено ускладне- ну процедуру розгляду питань про поділ. Стимулювання укрупнення і консолідації породили особливий правовий порядок обміну черезсмужними ділянками способом пого- джених операцій, зафіксованих у дво- та багатосторонніх угодах, процедури обміну через спеціально створені комітети; існує й можливість здійснення примусового обміну. '

У ФРН операції з відчуження земельних ділянок від- повідно до Закону про земельний оборот від 20 червня 1961 p. підлягають обов'язковій державній реєстрації, а нераціональне дроблення земельної ділянки забороняється.

Істотного значення зарубіжне аграрне законодавство на- дає принципам недробленості, невідчуженості та єдино- спадкування сільськогосподарських підприємств. Норми щодо цього існують в Італії, Іспанії, Швейцарії. Цій же меті служать норми, що обмежують право купівлі-продажу та інші форми передачі земельної власності, не допускаючи її дроблення або надмірного збільшення.

У США широко розвинена система домовленості родичів і дітей про прижиттєву передачу всього або частини під- приємства від фермера його дітям як засіб збереження і розвитку сільськогосподарського підприємства. Триває про- цес удосконалення договорів купівлі-продажу ферм, орен- ди, диференціації майна підприємства і особистої власності, уточнення і закріплення особистих прав сільськогосподар- ських виробників¹. У ряді країн введено законодавство про надання допомоги престарілим особам замість переданого ними сільськогосподарського підприємства відповідним установам. У багатьох країнах існує детальна регламен- тація відповідальності сільськогосподарських підприємців за неналежне використання земель або погане ведення сіль- ськогосподарського підприємства (Англія, Франція, ФРН, Іспанія, Фінляндія та ін.).

Слушно зазначити, що у зв'язку з інтеграцією в Євро- пейський Союз деякі європейські країни дозволили своїм громадянам набувати у власність і оренду землю на тери- торії інших країн Союзу і влаштовуватись там як земле- власники.

Оскільки економічне становище сільськогосподарського підприємства є нестійким, в аграрному праві приділяється значна увага питанням стабілізації сільськогосподарського виробництва і ринку, має місце прагнення пом'якшити ризик у сфері товарообігу. З цією метою сільськогоспо- дарським підприємствам у ряді країн надаються гарантії збуту сільськогосподарської продукції, одержання кредиту і субсидій на потреби виробництва.

Внаслідок активного впливу аграрного законодавства у західних країнах виникли досить великі за розмірами сіль- ськогосподарські підприємства, оснащені сучасною сіль- ськогосподарською технікою і забезпечені капіталом для ведення сільськогосподарського виробництва в умовах жор- сткої ринкової конкуренції. Такі підприємства є основним

суб'єктом-преференціального правового регулювання, пред- метом опіки і підтримки та протекційної аграрної політики держави.

З розвитком процесів агропромислової інтеграції основ- ними суб'єктами правового регулювання стають не лише сільськогосподарські, а й аграрно-промислові підприємства з поширенням на них усіх пільг. Промисловість сприяє переведенню сільськогосподарського виробництва на індус- тріальну основу, допомагає капіталовкладенням, впрова- джує досягнення науково-технічного прогресу, сучасну ор- ганізацію управління виробничими процесами, що позитив- но впливає на процес сільськогосподарського виробництва, становлення нової системи виробничо-економічних і право- вих відносин.

Зарубіжні юристи-аграрники зазначають, що законода- вець нині модернізує юридичні форми підприємництва, пристосовує їх до вимог виробництва і ринку та надає переваги володільцеві перед власником землі, оскільки ос- танній не розпоряджається одержаними доходами¹.

Збільшення вартості й ваги в сільськогосподарському підприємстві таких елементів, як машини, капітал, змінює ставлення до підприємства як до землекористувача. В но- вому аграрному законодавстві правовий режим власності спрямований здебільшого на захист інтересів власника машин і капіталу.

Поєднання в агропромислових підприємствах промисло- вих, торговельних і сільськогосподарських функцій при- водить до того, що вони поступово втрачають специфіку сільськогосподарського виробника, а їхня діяльність набли- жається до діяльності підприємства будь-якого виду і профілю².

Зарубіжне аграрне право не дає єдиного поняття сіль- ськогосподарського підприємства. В різних країнах воно істотно відрізняється. Одначе визнається, що характерною рисою сільськогосподарського підприємства є комплекс майна (земля, будови, споруди, об'єднані поняттям — не- рухоме майно), рухоме майно (машини, знаряддя, худоба, насіння тощо), капітал (власні та запозичені кошти).

В аграрному законодавстві низки країн визначення сільськогосподарського підприємства дається в спеціальних сільськогосподарських законах, сільськогосподарських ко- дексах. У них сільськогосподарське підприємство відмежо- вується від інших видів підприємств. Воднораз тут не про- водять чіткої межі між сільськогосподарськими та іншими видами підприємств. В сільськогосподарському законодав- стві й аграрному праві сільськогосподарське підприємство пов'язується з сімейно-трудовим або комерційним його ха- рактером. Визнання підприємства сільськогосподарським є підставою для надання йому пільг, встановлених держа- вою, оскільки вважається, що воно діє в несприятливих виробничих (ґрунтових і кліматичних) та економічних умовах.

Констатація в аграрному праві специфіки сільськогос- подарського підприємства викликає потребу в спеціальному регламентуванні його діяльності та встановленні специфіч- них заходів захисту сільськогосподарської власності. З роз- витком товарного характеру сільськогосподарського вироб- ництва воно в цілому та окремі його аспекти і функції стають предметом законодавчого регулювання. Серед них особлива увага приділяється правовому регулюванню вико- ристання земель, кредитних, орендних і трудових відносин.

Характерною рисою сучасного законодавства є жорстке регулювання діяльності сільськогосподарського підприємця. Воно поширюється й на відносини в галузі організації та діяльності сільськогосподарського підприємства. Особливо ретельно регламентуються якість продукції, додержання стандартів та умов виробництва. Аграрне законодавство стимулює в цій галузі процес спеціалізації та концентрації сільськогосподарського виробництва в межах окремих ра- йонів, зон, країни і навіть групи країн.

Особливістю сучасного сільськогосподарського підприєм- ства є здійснення ним, поряд з основними, комерційних та інших функцій, які раніше виходили за рамки сільсько- господарської діяльності. Сферою діяльності сільськогоспо- дарського підприємства є тепер не лише діяльність у ца- рині, власне, рільництва і тваринництва, а й транспорту- вання, зберігання і переробка сільськогосподарської про- дукції, кредитні операції тощо. Сфера діяльності сучасного сільськогосподарського підприємства також пов'язана з плануванням сільськогосподарського виробництва, фінан- суванням, організацією управління підприємством і т. ін.

Побічними ознаками підприємства визнається наявність у власника певних прав на використання власності. В сільському господарстві розрізняють просте володіння за правом приватної власності, фідуціарне, або довірене, во- лодіння і фіктивне володіння. В першому випадку власник і володілець сільськогосподарського підприємства поєдную- ться у одній особі (звичайно це фізична особа, що має титул власника). Фідуціарна форма передбачає наявність суб'єкта, який за зобов'язанням чи дорученням здійснює право власності, фіктивна форма має своїм змістом наділення корпорації або інших юридичних осіб правами власності. Отже, сільськогосподарське підприємство висту- пає у вигляді чотирьох можливих типів організації:

індивідуальної, приватної власності, партнерства і корпо- рації.

Початкова приватна власність виступала майже виключ- но у приватній формі, тобто сільськогосподарське під- приємство було у власності одного підприємця, який сам господарював, володів або користувався власністю, одержу- вав доходи, за борги і зобов'язання відповідав своїм май- ном. З виникненням потреби в концентрації капіталу інди- відуальне підприємство втратило свої переваги, оскільки індивідуальна приватна власність не спроможна конкурува- ти з великими підприємствами, створеними на акціонерній або кооперативній основі. Концентрація капіталу поступово витісняє індивідуальну форму володіння власністю на ко- ристь власності у формі акціонерного або кооперативного підприємства.

Змінюється й характер сімейних господарств. Сімейні відносини заступаються цивільно-правовими і суто комер- ційними. У типових сімейних фермах США сини або орен- дують землю в батька-власника ферми на однакових заса- дах з іншими орендарями, або працюють на нього за договором, де визначається рівень оплати праці та строк, упродовж якого син працює на батька, перш ніж стане приватним, а потім і повним власником ферми.

Багато уваги трудове законодавство приділяє перенесен- ню прав працівників у промисловості на трудові умови сільськогосподарських робітників, чим усуваються ті чи інші форми батрацьких відносин. Науково-технічний про- грес вносить у сільське господарство новий тип відносин наймання. Замість індивідуального наймання трудящого в умовах вертикальної інтеграції в сільськогосподарських фермах з'явилися такі категорії, як керуючий приватно- найманий робітник, який на терені єдиної виробничої коо-

перації відрізняється від промислового робітника тим, що, крім своєї праці, він підключає до технологічних процесів ще й належну йому техніку, землю, досвід ведення госпо- дарства і раціональне використання найманої ним поден- ної, сезонної чи навіть постійної робочої сили.