„ЗАТВЕРДЖУЮ”
завідувач кафедри № 801
працівник ЗСУ В.І. Карайченцев
„____” _____________ 20 р.
ПЛАН-КОНСПЕКТ
лекції з модулю 4.1
„ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ РОБОТИ ВІЙСЬКОВОГО СОЦІАЛЬНОГО РОБІТНИКА”
Змістовий модуль 4.1.1.2. Військова психологія як галузь
психологічної науки
Заняття 1. Лекція №2. Військова психологія як галузь психологічної науки
Час 2 години
Місце Корпус „Г”
Навчальні та виховні цілі
З’ясувати сутність та зміст військової психології як галузі психологічної науки, її предмет та структуру.
Визначити завдання та розкрити зміст методів військової психології.
Формування у студентів розуміння необхідності отримання психологічних знань для практичної діяльності майбутнього офіцера органів виховної та соціально-психологічної роботи.
Навчальні питання і розподіл часу
Вступ 5 хвил.
1. Предмет та структура військової психології 40 хвил.
2. Завдання та методи військової психології 25 хвил.
3. Роль психологічних знань у практичній діяльності військового психолога 15 хвил.
Заключна частина 5 хвил.
Матеріально-технічне забезпечення
Схема № 2. Завдання та методи військової психології
Навчальна література
Варій М. Й., Козяр М. М., Коваль М. С. Військова психологія і педагогіка: Посібник. Львів, 2003.
Военная психология и педагогика. Учеб. пособие. / Под ред.
П. А. Корчемного, Л. Г. Лаптева, В. Г. Михайловского. М., 1998.
Основы военной психологи и педагогики / Под ред. А.В.
Барабанщикова, Н.Ф. Феденко. – М.: Воениздат, 1984.
Психология и педагогика. Военная психология. / Под ред. А. Г.
Маклакова. – СПб., 2004.
Фурманець Б. І. Основи військової психології: Навч. посібник. Харків,
ХВУ, 2004.
Ягупов В. В. Військова психологія: Підручник. – К., 2004.
ВСТУП
За останні роки психологічна наука, практика навчання і виховання особового складу Збройних Сил України збагатилися новим змістом. Великомасштабні дослідження, пов’язані з активізацією людських можливостей, дозволили виділити найбільш ефективні моделі, алгоритми, цілісні технології пізнання, розвитку творчого потенціалу військовослужбовців та військових колективів.
Реформа всього складу функціонування суспільства ставить перед військовою освітою складне завдання: надати майбутньому офіцеру запасу – військовому фахівцю з виховної та соціально-психологічної роботи такий рівень знань, вмінь та навичок, який міг би гарантувати ефективне виконання ним своїх функціональних обов’язків на різних посадах у Збройних Силах України при мінімальному терміні адаптації до конкретних умов служби. Допомогти їм в цьому і призване вивчення блоку змістових модулів „Військова психологія”.
Військова психологія націлена на те, щоб:
надати майбутнім фахівцям виховної та соціально-психологічної роботи можливість оволодіння психологічними аспектами теорії та практики конкретного впливу як на окремого воїна, так і на військові підрозділі з метою забезпечення гідного виконання ними свого службового обов’язку, розвинути у офіцерів запасу необхідні психологічні якості, що потрібні для ефективного керування підлеглими;
надати знання та прищепити навички глибокого вивчення та прогнозування соціально-психологічних явищ у військових колективах, а також проведення необхідних заходів, що призначені ефективно впливати на створення в підрозділах здорового морально-психологічного клімату та сприяти швидкій адаптації і оволодінню майбутніми офіцерами військовим фахом під час війни і миру;
накреслити конкретні шляхи та умови саморозвитку на всіх етапах становлення особистості офіцера.
Тому на цій лекції з урахуванням сучасних досягнень науки розглянемо теоретико-методологічні і практичні питання як загальної, так і окремі аспекти військової психології, покажемо науково обґрунтовані шляхи, умови і фактори рішення актуальних проблем навчання і виховання військовослужбовців, психологічного забезпечення життєдіяльності військ.
Це й буде метою нашої лекції.
1. Предмет та структура військової психології
Само поняття «психологія» походить від грецьк. псюхе – душа і логос – слово, вчення. Тобто наука (слово) про душу.
Предметом вивчення психології є психіка людей і тварин і закономірності її прояву, функціонування та розвитку. Є багато думок щодо першого використання терміну „психологія”. Вважають, що вперше він був використаний прогресивним німецьким вченим-учителем Філіпом Меланхтоном (1497 – 1560). А історик психології А. М. Ждан стверджує, що вперше термін „психологія” використали німецькі схоласти Р. Ґокленіус (1547 – 1628) і О. Касман у 1590 році. Офіційно ж у науковій сфері він почав вживатися лише в середині XIX ст.
1.1. Історія розвитку психології
Психології властиві певні парадокси. Як наука вона водночас і стародавня, і молода. На думку Германа Ебінгауза (1850 – 1909), „психологія своїм корінням сягає сивої давнини, але як наука має коротку історію”. Її проблеми цікавили людство з найстародавніших часів, у той же час її історія як науки нараховує трохи більше 100 років. Хоча найперші документальні відомості щодо спроб проникнення в таємниці людської душі належать до середини першого тисячоліття до нашої ери.
Психологія у своєму розвитку пройшла два етапи: перший (донауковий) – зі стародавніх часів до середини XIX ст.; другий (науковий) – із середини XIX ст. і дотепер.
1.1.1. Донауковий етап розвитку психології.
На першому (донауковому) етапі, який охоплює 2,5 тис. років, психологія як окрема наука не існувала, вона розвивалася в межах філософії. Перші уявлення про психіку виникли в стародавньому світ: Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі. Вони відбивалися у працях філософів, медиків і педагогів.
В період зародження психологічних знань надзвичайно популярним було філософське вчення «анімізм» (від лат. «аніма» - душа). Згідно цього вчення у всього живого і неживого в світі є елементи душі. Душа є незалежною сутністю, що керує роботою всіх предметів. Найчастіше душа пов’язувалася з диханням або тінню, інколи з серцем.
Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані в давньоєгипетському папірусі – «Пам’ятці мемфіської теології» (кінець IVст. до н.е.), де вперше описано механізм психічної діяльності. Центральним органом є серце людини, яке «будь-якій свідомості дає можливість підніматися». Серце також є головним органом психічної діяльності у стародавніх китайських медичних книгах, наприклад, у «Книзі про внутрішнє» (VIII ст. до н.е.).
Давньогрецькі філософи намагалися пояснити деякі таємниці людської душі. Платон запровадив у обіг поняття про складові душі – розум, мужність, пристрасть, які розташовані відповідно у голові, грудях та черевній порожнині. Домінування одного з начал над іншими визначає належність індивіда до того або іншого прошарку суспільства.
Значний внесок у античну психологію зробив Аристотель (IV ст. до н.е.). За словами Регеля, «найкраще, що ми маємо в психології – це те, що нам дісталося від Аристотеля». Він написав перший підручник із психології («Про душу»), в якому дав своє розуміння психіки. Душа, за Аристотелем, є формою живого органічного тіла. Вона робить тіло живим; без неї воно було б нерухомим. Згідно атомістичного вчення Аристотеля душа є матеріальним органом, що складається з великої кількості дуже дрібних та надзвичайно рухомих частинок-атомів душі. Орган, де міститься душа – серце; мозок виконує лише допоміжну функцію. Підручником «Про душу» користувалися впродовж багатьох століть. Він був однією з перших значних науково-психологічних праць.
Клавдій Ґален (II ст. до н.е.) – видатний римський лікар, засновник типології темпераменту – першим дійшов висновку, що мозок є центром психіки. Його погляди наближалися до поняття про свідомість і відкривали новий етап у розвитку науки, пов'язаний з вивченням свідомості як головного феномена психіки.
Суттєвий внесок у матеріалістичне пояснення психіки зробив відомий лікар Ібн Сина (Х-ХI ст.), у Європі відомий як Авіцена. Психіка визнавалась як явище, залежне від мозку.
З V по ХVI ст. психологія набула етико-теологічного містичного характеру. Розвиток позитивних знань про психіку різко сповільнився. Тогочасна психологія була тісно пов’язана з теологією, представники якої заборонили будь-які спроби матеріалістичних трактувань і природничо-наукових досліджень душі. Ця заборона тривала аж до ХVII ст.
Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVII ст. У ХVII - ХVIII ст. психологія стає вченням про внутрішній досвід людини. Підтвердженням цього є праці Рене Декарта (1596-1650), що відкрив та обґрунтував поняття «рефлекс» - механічно-рухомої відповіді біологічної системи на зовнішній механічний або фізичний подразник. Цим самим він поклав початок природничо-науковому аналізу поведінки людини.
У ХVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Х. Галера, Е. Бела і Ф. Мажанді, що вивчили розбіжності між чуттєвими і руховими нервами. Їх дані підтвердили гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.