15. Філософське та наукове осмислення демократії на сучасному етапі.

Якщо до початку ХХ століття розвитку демократії перешкоджали феодалізм, аристократія, релігія, то приблизно сто років тому з’явився тоталітаризм, який проявився у таких антигуманних ідеологіях, як комунізм (передусім сталінізм та маоїзм), фашизм і нацизм. Нові виклики демократії зумовили новий характер її досліджень: вони частково переходять з площини філософії до соціології та політичної науки. Серед філософів ХХ століття, які приділяли увагу проблемам демократії, слід особливо відзначити австрійського і британського вченого, філософа науки Карла Раймунда Поппера. Його праця «Відкрите суспільство і його вороги» є свого роду відповіддю на загрози демократії (авторитаризм і тоталітаризм). Він виокремив два типи суспільств: відкрите і закрите. Демократія є притаманною саме відкритому типу.

Поппер намагається розкрити сутність демократії через аналіз організації життєдіяльності суспільства в цілому. Зокрема, демократичність суспільного життя найбільш проявляється в забезпеченні свободи слова і критики, свободи виборів, наявності мирної й ефективної діючої опозиції, поваги прав і свобод меншості. Тільки демократичні інститути дозволяють проводити реформи без застосування насильства.

Можливість мирних трансформацій видається Попперу однією з найважливіших ознак демократії. Тому принцип відмови від насильства – складова частина його концепції. Але Поппер не абсолютизує незастосування сили в політиці: громадяни мають право і зобов’язані боротися проти антидемократичного уряду.

Американський філософ і педагог Джон Дьюї вважав демократію способом життя, що визначається живою вірою у можливості людської природи. Віра у звичайну людину – природна складова демократичного кредо. «Демократія – це віра у те, що навіть якщо бажання, цілі або наслідки якихось дій різні для різних людей, звичка до дружнього співробітництва сама по собі є безцінним доповненням життя» [9, с. 50].

Німецький філософ ЮргенГабермас зазначає, що масова демократія, властива державі загального добробуту західного типу, знаходиться наприкінці свого розвитку, який розпочався двісті років тому. [10, с. 107]. Ю. Габермас вважає, що у «процедурній» демократії можливе досягнення консенсусу у найбільш важливих справах, що стосуються усіх громадян.

16. Хвилі демократизації: концепт с. Хантінгтона

Американський філософ і політолог С. Гантінгтон, досліджуючи процеси демократизації, виділяє три хвилі. Перша тривала з 1828 р. до 1926 р. У цей час демократичними стали політичні системи США та країн західної Європи. Якщо вважати за демократичний мінімум наявність права голосу у 50% чоловіків та виборність.

Друга хвиля розпочалася після проведення в Уругваї демократичних виборів у листопаді 1942 р. Після війни до демократії повернулися ФРН, Італія, Японія, Південна Корея, Туреччина і Греція. Деякі колишні колонії, отримавши незалежність, одразу стали демократичними: Індія, Нігерія, Мальта.

Третя хвиля демократизації розпочалася 25 квітня 1974 р., коли у Португалії було повалено режим М. Каетану. На момент написання книги Гантінгтона (1991 рік), ця хвиля ще тривала. Вона включала ліквідацію диктатур у Південній Америці (Чилі, Нікарагуа, Панама), появу нових демократичних держав (Папуа-Нова Гвінея), оксамитові революції 1989 р. у Східній Європі.

С. Гантінгтон виокремив також моделі переходу до демократії: 1) циклічна (чергування авторитарного й демократичного режимів); 2) модель «другої спроби»; 3) модель перерваної демократії; 4) прямий перехід від стабільного авторитаризму до стабільної демократії; 5) модель деколонізації – успадкування колишніми колоніями демократичних інститутів, введених метрополіями [19, c.55-58].

Після написання книги «Третя хвиля» відбулися ще кілька явищ, які можна вважати свідченням продовження демократизації.