Напрями психологічного консультування

1. Історія виникнення психологічного консультування

2. Психоаналіз Зиґмунда Фрейда

3. Аналітична психологія Карла Густава Юнга

4. Індивідуальна психологія Альфреда Адлера

5. Гуманістично-орієнтоване консультування

5.1.Клієнт-центрований підхід Карла Роджерса

5.2. Гештальтконсультування

5.3. Трансактний аналіз у консультуванні

5.4. Екзистенційний підхід Ірвіна Ялома й Ролло Мея

6. Когнітивний напрям у психологічному консультуванні

Коли і як виникло психологічне консультування

Якщо говорити про спонтанну психологічну допомогу однієї людини іншій, про співчуття, підтримку, вміння ви­слухати, розрадити, поплакати разом, то стає зрозумілим, що всі ці форми взаємодії існували з давніх-давен та існують й досі. Ніяка найкваліфікованіша психологічна консультація не може конкурувати з повсякденним спілкуванням рідних людей, які довіряють одне одному, які звикли обговорювати кожне рішення.

Чому, за всіма даними, одружені люди живуть довше, ле­гше переживають кризові ситуації та менше хворіють? Саме тому, що мають змогу щодня, не відкладаючи, надавати одне одному психологічну підтримку та допомогу, вислуховую­чи, підбадьорюючи, активно включаючись у взаємодію. Де­хто вважає, що жінки живуть довше чоловіків тому, що легко довіряють подругам свої секрети, разом радіють і разом пе­реживають негаразди. Потрапивши раптом у ситуацію зради, жінка буде дзвонити подрузі, яка миттєво приїде, а чоловік замкнеться і відкоркує пляшку. Так формуються різні стратегії подолання кризових ситуацій, які припуска­ють чи не припускають звернення до сторонньої людини по допомогу. Саме так можна пояснити відчутну більшість жінок-клієнтів, які сьогодні звертаються до психологів.

Крім спонтанної психологічної допомоги у суспільстві завжди існували певні традиції більш цілеспрямованого кон­сультування з боку досвідчених громадян з певним статусом, які викликали довіру. Ще у прадавні часи у кожної людини була можливість звернутися не лише до своїх рідних, але й до найстарішої жінки племені, до вождя, шамана, жерця, які вміли і тлумачити сновидіння, прогнозувати майбутнє, пояснювати і складні життєві колізії, радити, як вийти із безвихідного становища.

Велику роль відігравала і відіграє у психологічному су­проводі людини релігія. Навряд чи хтось буде суперечити твердженню, що сповідь, молитва є дуже ефективними формами психологічної допомоги та самодопомоги. Віруюча людина ніколи не відчуває себе самотньою, вона знає про підтримку Вищого, вміє звертатися по допомогу, відчувати вдя­чність за зміни на краще. Читання Святого Письма, духовної літератури має свій психотерапевтичний ефект, не говорячи вже про відвідування церкви, спілкування з однодумцями. Про так звану «духовну ортопедію», про призначення духов­ної та душевної підтримки писав відомий релігійний філософ Флоренський.

Священик, який вислуховує тяжко хворого, заспокоює батьків, які мають проблеми з дітьми, допомагає юнакам об­рати свій життєвий шлях, виконує велику й вкрай важливу психологічну роботу. Духівник, з яким людина обговорює всі свої задуми, з яким ділиться найтяжчим, є для багатьох найкращим консультантом та поводирем. Можливо, якщо б суспільство не відвернулося від релігії на початку XX століття, то й розквіт психотерапії теж не розпочався б чи не був би ніким стрімким.

Переходячи до історії суто професійного, позаконфесійного консультування, слід віддати належне лікарям, які рані­ше знали людину та її найближче оточення протягом бага­тьох років, інколи від самого народження до смерті. Вони традиційно консультували і хворого, і членів його сім'ї, до­помагаючи їм не лише долати недугу, а й розв'язувати складні життєві колізії. Кращі лікарі вміли терпляче вислуховувати, пробуджувати відповідальність людини за свій стан, за своє життя.

Але з розвитком спеціалізації у медицині у кожного ліка­ря з'явилися свої обов'язки, і тоді на перший план у консуль­туванні вийшли психіатри. Серед перших був австрійський лікар Ф.Месмер, який ще з кінця ХУШ сторіччя почав вико­ристовувати гіпноз. У професійному товаристві цей метод отримав визнання завдяки роботам французького лікаря Ж.Шарко, який у другій половині XIX сторіччя очолював у нейрологічну клініку у Парижі. У психо­логічному консультуванні сьогодні цей метод не є провідним.

Тому, напевно, справжня історія починається з усім відо­мого засновника психоаналізу З.Фрейда, який багато в чому був зобов'язаний Дж. Брейєру, що певною мірою виступав у якості символічної фігури для молодого вченого. Про цей початок, про перші кроки консультування дуже вдало напи­сано у книжці І.Ялома «Як плакав Ніцше». Метод катарсису, клінічної бесіди, що його використовував разом із гіпнозом доктор Брейєр, багато в чому допомогли Фрейду розробити власні консультативні прийоми.

Шарко став ще однією символічною фігурою в історії Фрейда. Під час стажування в Парижі у його клініці, Фрейд уперше звернув увагу на сексуальну природу емоційних розладів. Роз­мовляючи з Фрейдом про причини утруднень у пацієнта, Ша­рко наполягав, що у подібних випадках практично завжди йдеться про геніталії. Відходячи від гіпнозу, Фрейд поступово розробив нову консультативну техніку, яку активно використовують і сьогодні, - техніку вільних асоціацій. Мається на увазі стимуляція пацієнта до спонтанного, відкритого говорін­ня всього, що спадає на думку, - образів, думок, фантазій, спо­гадів тощо. Таким чином поступово виводяться на екран сві­домості певні витіснені переживання, бажання, прагнення, які могли стати причиною аномальної поведінки.

Надалі фрейдівський метод консультування розвивався у напрямку акцентування уваги на дитячому травматичному досвіді, часто пов'язаному із взаєминами дитини з найближ­чим оточенням, з батьками. Так виникла гостра полеміка з колегами з приводу зваблювання маленької дитини її бать­ком чи іншим дорослим членом сім'ї, і ця полеміка триває у психоаналітичних колах до теперішнього часу. Історики нау­ки свідчать, що сам засновник психоаналізу мав власні сек­суальні проблеми, а у 41 рік заявив, що взагалі відмовляєть­ся від сексу, оскільки людство має піднятися над рівнем зви­чних тваринних потреб.

Теорія неврозів Фрейда і його психотерапевтичні методи значною мірою засновані на його власному досвіді подолан­ня внутрішніх конфліктів. «Головним моїм пацієнтом був я сам» - говорив цей великий реформатор. Розробляючи метод самоаналізу, щоб краще зрозуміти себе і своїх пацієнтів, Фрейд почав аналізувати сновидіння. Сни насправді виявилися невичерпним джерелом інфор­мації про емоційне життя людини, про її неусвідомлювані імпульси, і цей метод у різних модифікаціях активно використовують практично у всіх напрямках психотерапії.

Вихід у світ книжки Фрейда «Тлумачення сновидінь» у 1900 році можна вважати справжньою датою зародження консультування. Ця книжка витримала дев'ять прижиттєвих видань і вважається класичною працею, що містить виклад нового методу роботи з пацієнтами.

Серед «віконець» у несвідоме пацієнта Фрейд називав і аналізував такі «повсякденні помилки», як забування імен, їм думок, випадкові обмовки, описки.

Відомим методом психоаналітичного інтерв'ю є також аналіз опору, що заважає проникненню у несвідоме. Це мо­жуть бути які завгодно слова та вчинки пацієнта, які блоку­ють чи то тлумачення снів, чи шлях вільних асоціацій. Фрейд розглядав опір як протидію, яку неусвідомлено чинить паці-і пі, намагаючись завадити відновленню у його свідомості витісненого комплексу. Механізми захисту, спрямовані проти колишньої реальної небезпеки, знову актуалізуються у вигляді опору одужанню під час психотерапії. Аналіз різних видів опору досліджувався старшою дочкою Фрейда Анною Фрейд та цілим колом більш пізніх його послідовників.

Серед найтиповіших ознак появи опору - забування пацієнтом часу консультації, запізнення, перенесення зустрічей, мини про те, що нічого не приходить у голову під час бесід чи вільного асоціювання. Опір може виражатися і у відсутності переживань під час раціо­нальних тлумачень своїх дій, в атмосфері нудьги, у мовчанні. Інколи опір виявляється у формі згоди пацієнта з усім, що говорить його психотерапевт, у спробах опису таких снів, які, на його думку, можуть особливо зацікавити лікаря. Це може бути і так звана «втеча у здоров'я», коли пацієнт раптом пе­рериває зустрічі, говорячи про зникнення симптомів, що його турбували. У всіх цих випадках треба допомогти пацієнту усвідомити, що окремі неусвідомлювані внутрішні сили активізуються, починаючи протидіяти аналізу.

Розвиваючи техніки психодинамічного консультування, К.Юнг, послідовник Фрейда, так званий кронпринц психоаналізу, що відійшов від свого вчителя та заснував власну аналітичну психологію, став автором методу словес­них асоціацій. Цей метод приніс йому визнання колег, адже Юнг описав 12 типів порушення реакції на слово-стимул з боку пацієнтів, що є індикаторами певних комплексів. Кож­ний комплекс має власну енергію та може створювати ніби свою окрему маленьку особистість. Людське несвідоме скла­дається з таких фрагментарних особистостей.

Доповнюючи та модифікуючи фрейдівські техніки робо­ти із снами, Юнг велику увагу приділяв міфологічним, архетипічним образам. На його думку, сон нічого не приховує, він є закінченим і цілісним сигналом несвідомого, і завдання пси­хотерапевта - допомогти пацієнтові зрозуміти цей сигнал, ви­значитися з тим, чому він відхилився від власного шляху. Ключ до інтерпретації снів слід шукати у самого сновидця, і цей ключ далеко не завжди має сексуальне забарвлення.

Не можна забувати і про відомий метод переносу, транс­феру, що його використовували і Фрейд, і Юнг, і використо­вує у своїй праці більшість психотерапевтів сьогодні. Маєть­ся на увазі перенесення пацієнтом на свого консультанта по­чуттів, які він мав до інших значущих людей у ранньому дитинстві, тобто, проекція ранніх дитячих взаємин і бажань на іншу особу. Перенесення може відбуватися і з приводу більш пізніх взаємин людини з тими, хто виконує в її житті спеці­альні функції, що їх раніше виконували батьки. Маються на увазі партнери, кохані, керівники, вчителі тощо. Перенесен­ня переживається як певні почуття, потяги, фантазії, ідеї або захист від них. Так, пацієнт нерідко переносить на психотера­певта цілу гаму позитивних, по-дружньому теплих, інколи навіть ніжних і нерідко змішаних з агресією, образою, воро­жістю почуттів, переживаючи ту частину свого життя, яку йому важко пригадати, на новому матеріалі.

Новим методом консультування, автором якого є Юнг, став метод активної уяви. Пацієнт зосереджується на певній реа­льній чи уявній події і дозволяє собі вільно продукувати об­рази, які видозмінюються, модифікуються. Ці образи можна проговорювати, записувати, малювати, відключаючи свідо­мий

Відомим є також метод ампліфікації, коли аналітик про­понує пацієнтові певні тлумачення його власних символів, які знаходить у міфах, релігійних вченнях, творах мистецт­ві. Цей метод є певною протилежністю вільним асоціаціям, оскільки він дає змогу не заглиблюватися у образ, йдучи од­ним окремим шляхом спрямованих асоціацій, а створює ши­роке асоціативне коло навколо того чи іншого образу пацієнта. Індивідуальний символ вписується у культурний контекст, що допомагає його усвідомленню.

У межах індивідуальної психології А.Адлера, яка стала серйозним кроком у бік майбутньої гуманістичної психоте­рапії, об'єктом спільного дослідження стає не лише сьогоден­ня, а все життя людини у взаємозв'язках її минулого, тепері­шнього і майбутнього. Для початку активно використовуєть­ся техніка ранніх дитячих спогадів. Як правило, перша бесіда складається з аналізу індивідуального стилю пацієнта, пошу­ку тих проблем, які відтворюються на різних етапах онтоге­незу. На думку Адлера, перші спогади ніколи не є випадкови­ми, вони виступають важливою ознакою стилю життя, свід­ченням його специфіки, у них можна побачити кінцеву мету унікального життєвого шляху кожної людини. Адлер пропо­нував також написання «Історії життя», власної біографії, що допомагало розумінню життєвої драми пацієнта, його життєвого сценарію, його персональної міфології.

Принципово нове ставлення до людини, яка звертається ПО допомогу, найбільш яскраво проявляється у недирективній, клієнт-центрованій психотерапії К.Роджерса, яка актив­но розвивається з сорокових років двадцятого століття. Ця психотерапія є немедичною, неманіпулятивною, базуючись На відкритих, теплих взаєминах прийняття, відтворюючи повагу до людини, що звертається за консультацією. Саме і ому класичний медичний термін «пацієнт» Роджерс пропо­нує замінити на термін «клієнт». Людина активна у процесі консультування, вона сама відповідає за власні зміни, а не розглядається як пасивний об'єкт діагностики та лікування.

Роджерс фундаментальним чином трансформує уявлен­ня про ресурси змін, про роль психотерапевта та статус кліє­нта у контакті, про значення емпатійного, глибокого слухан­ня. Не зміст проблеми, а глибокі переживання клієнта, які можна усвідомити завдяки зворотньому зв'язку з боку тера­певта, стають «мішенню» психотерапії. Як любив повторювати Роджерс, людиною, котра краще за всіх розуміє та змі­нює клієнта, є сам клієнт. А психотерапевт є садівником, який дбайливо, терпляче, з любов'ю та увагою створює умови для актуалізації внутрішніх ресурсів зростання.

У центрі уваги гуманістично зорієнтованого консультанта - специфічні, «високоякісні» взаємини з клієнтом, коли з'яв­ляється реальна можливість пережити досвід бути любимим. Серед умов, що сприяють таким взаєминам, слід назвати пе­редусім емпатійне розуміння світу клієнта, його реальності, безумовне позитивне ставлення, підтримка. Крім того, важ­ливою є так звана конгруентність терапевта, відповідність собі, коли непотрібно приховувати свої почуття, ховатися за «про­фесійний фасад». Психотерапевт не грає роль, не посміхаєть­ся, коли відчуває сум, він дозволяє собі бути відкритим і чесним.

Найбільш популярною на Заході є біхевіоральна психоте­рапія та засновані на ній методи консультування. У підґрунті цього підходу лежить ідея про те, що розуміння причин люд­ських проблем необов'язково призводить до змін у житті. Біхевіористи займаються вивченням впливу навколишньо­го середовища на людину, конкретними змінами у поведінці, навчаючи людину новим засобам контролю над своїми дія­ми та можливостям уникнення рецидивів.

Біхевіоризм схильний недооцінювати людське минуле, і в цьому він тяжіє до полюсу, протилежного психоаналізові. Саме тому цю психотерапію називають оптимістичною, адже людина все може змінити у своєму житті вже сьогодні, у неї завжди є вибір. Останнім часом популярним стає так званий біхевіоральний гуманізм, яскравим представником якого є А.Бандура, котрий проголосив необхідність участі самого клієнта у виборі напрямків лікування. У людини є великі можливості зростання, коли вона відчуває, що може само­стійно контролювати свою долю.

Під час біхевіорального аналізу терапевт намагається ра­зом із клієнтом втрутитися у реальні умови життя клієнта з метою їх корекції. Сучасні дослідження контакту говорять про те, що біхевіористи також демонструють високий рівень емпатії, теплоти та поваги до клієнта, як і роджеріанці. Хо­четься пригадати відому американську комедію «Керування гнівом», де психотерапевта такого типу грає всесвітньо відо­мий актор Дж. Ніколсон.

Серед позитивів біхевіоризму - організований збір інфо­рмації про клієнта, про його поведінку і вчинки. Ця прагма­тична та реальна психотерапія працює «з тим, що є», визнача­ючи, що конкретно людина робить і коли вона відчуває себе пригніченою, агресивною чи тривожною. Важливою ланкою роботи є спроби зрозуміти, як клієнт поводиться у своєму природному оточенні. Досліджується передісторія теперіш­ньої поведінки, результуючий вчинок та його наслідки.

Сучасна біхевіоральна психотерапія активно включає клі­єнта у спільну працю по досягненню більш ефективного фун­кціонування, по конкретному плануванню майбутніх змін. Терапевт навчає клієнта, як вчиняти, щоб життя ставало все більш гармонійним та плідним, концентруючись на окремих повсякденних діях, а не на роздумах чи тлумаченнях. Функ­ціональний аналіз задля створення повної картини проблеми стає більш глибоким її визначенням з урахуванням зовніш­ніх умов.

Серед найпопулярніших технік - тренування наполегли­вості у тих людей, хто дозволяє своїм рідним і друзям керу­вати собою, хто не заперечує, коли перед ним хочуть влізти без черги або коли продавець їх довго не помічає. Ця техніка корисна і для тих, хто контактує досить агресивно, грубо, хто завжди домінує, хто всім вказує, як їм поводитись і жити. Завданням психотерапевта є розрив типової послідовності подій. Інколи це можна зробити, вплинувши на передісто­рію, інколи - навчаючи клієнта іншій формі відповіді.

Однією з процедур змін поведінки є тренування релак­сації у тих людей, хто скаржиться на напругу, скутість, що виникає у певних ситуаціях, безсоння, високий тиск тощо. Шляхом цілеспрямованого зменшення тривожності є тренінг глибокої м'язової релаксації, побудова ієрархії страхів, вста­новлення зв'язку між конкретним об'єктом тривоги та ієрар­хією страхів. Оскільки не можна водночас бути стривоже­ним і розслабленим, ці техніки ефективно допомагають при необхідності переживання таких гострих ситуацій, як екза­менаційний стрес.

Найтиповішою біхевіоральною технікою є заохочення, нагорода за бажану поведінку. Посмішки консультанта, його схвалення та увага є первинною формою позитивного заохо­чення, якими, до речі, користуються практично всі психоте­рапевти і інших напрямків. Що стосується запобігання рецидивів, то воно спрямоване на підтримку бажаної поведінки вже після закінчення терапії, особливо після лікування алко­гольної чи іншої залежності. Так клієнт навчається передба­чати важкі ситуації, регулювати свої думки і почуття, вибу­довувати сприятливу послідовність дій.

Кількість послідовників такого динамічного і тому дуже зручного для кризового консультування напрямку психоте­рапії, як гештальттерапія, у всьому світі та в нашій країні по­стійно зростає. Засновником гештальттерапії є Ф. Перлз, який уміло відштовхнувся від психоаналізу, в межах якого він на­вчався, і починав практикувати, синтезуючи феноменологі­чний та екзистенціальний підходи до людини з певними іде­ями східної філософії. Ядром гештальтистського підходу до людини є її сприймання як цілісності, відповідальність та право на самовизначення.

Індивідуальний досвід людини, за Перлзом, може розу­мітися лише феноменологічно, а не каузально. Немає потре­би заглиблюватися у пошук відповідей на запитання «чому», осмисленим є лише запитання «як». Ефективно аналізувати цілісну ситуацію, в якій немає протилежності людини і сере­довища, душі і тіла, думки і почуття. Гештальттерапія не рет­роспективна і не проспективна, тобто, вона не орієнтується переважно на минуле (як Фрейд) чи на майбутнє (як Адлер). Все відбувається тепер, і минулий досвід також представле­ний, інтегрований у сьогодення. Потреби, бажання, спрямо­вані на майбутнє, теж виявляються у теперішньому часі, пев­ним чином структуруючи поле сприймання.

Взаємини між психотерапевтом і клієнтом завжди є зу­стріччю двох людей, і всі зміни, які відбуваються, стають можливими на межі їх контакту. Цей контакт із світом звич­но вибудовувався як найбільш безпечний для клієнта. Якщо людина відчуває середовище як вороже, вона чи то відсту­пає, віддаючи свою територію, чи, навпаки, нападаючи, захо­плює територію інших. Так виникають типові форми пере­ривання контакту, форми психологічного захисту. Серед них у гештальттерапії активно проробляються так зване злиття (конфлуенція), проекція, інтроекція та ретрофлексія.

Злиття, як і інші захисти, далеко не завжди патологічне, людина може відчувати втрату кордонів між собою та сві­том, слухаючи поезію чи музику, розчиняючись у пережи­ванні єдності із морем чи лісом, закохуючись у того, хто здається твоїм альтер-его, іншим «Я». Проблема виникає, коли конфлуенція починає руйнувати контакт. інтроекція також буває дуже корисною під час навчання, засвоєння досвіду інших. Але вона стає гальмом у розвитку, коли людина не­критично «проковтує» почуття, думки, норми інших, коли вона засвоює далекі для неї взірці поведінки, прилаштовую­чись під очікування значущого оточення.

Проекція є протилежністю інтроекції, коли межа між лю­диною і світом переноситься не всередину, а у зовнішній світ. Людина починає приписувати оточуючим ті свої думки, ба­жання і почуття, які вважає неприйнятними. За Перлзом, така людина ніби знаходиться в оточенні дзеркал, а їй здається, що вона дивиться не на себе, а назовні. Приписуючи іншим свої почуття, така людина відчуває відчуження від них. Ретрофлексія є формою проекції на самого себе. Вона спрацьо­вує, коли внутрішній імпульс замість того, щоб спрямовува­тися на іншу людину, змінює напрямок руху і діє на того, у кого він виник. Саме завдяки ретрофлексії виникає більшість психосоматичних захворювань.

Метою гештальттерапії є не вирішення маленьких про­блем, а зміна всього стилю життя клієнта. Не довіряючи на­шому раціональному «Я», з яким працює психоаналіз, Перлз особливу увагу приділяє природним імпульсам і потребам людини. Ключове поняття цієї концепції - усвідомлювання як процес. Клієнт поступово навчається баченню того, як він уникає певних аспектів свого внутрішнього життя, яким чи­ном перериває контакт. Під усвідомлюванням розуміється далеко не інтелектуальне, раціональне розуміння, а радше пе­реживання, почуття, яке завжди локалізоване у тілі. Гештальттерапевт працює передусім із способами, що заважають встановленню продуктивного контакту.

Велика увага приділяється роботі з протилежностями, що допомагає усвідомити ті частини власної особистості, які пули пригнічені. Людині пропонують зіграти свою протиле­жність, дають завдання вигадувати протилежності до своїх дій, почуттів, потреб. Популярною є так звана «човникова техніка», коли терапевт допомагає клієнту переходити від минулого до теперішнього, від говоріння до слухання, від опи­су до відчуття. Задля досягнення більш ясного усвідомлення, клієнт вчиться фокусуватися на тій частині тіла, яка відтво­рює неусвідомлюване переживання.

Модель групового консультування, яке також має місце у кризових ситуаціях, запозичена з соціальної психології. За­родження груп тренінгу, так званих Т-груп, пов'язують з ім'ям К.Левіна, який у 1933 р. емігрував з Німеччини і почав працювати у США над проблемами групової динаміки. У 1939 році він вперше ввів у науковий обіг термін «групова динамі­ка» у статті «Експерименти у соціальному просторі». У 1945 році створюється Центр по дослідженню групової динаміки, а у 1947 - національна лабораторія тренінгу, яка існує й сьо­годні. Це піонер різних типів психологічної допомоги та про­фесійного навчання консультантів, яке неможливе без різ­них типів тренінгів.

Виокремлення психологічного консультування в самостій­ну галузь відбулося у 50-і роки минулого сторіччя, коли ви­ник популярний американський журнал з консультативної психології. У 70-і роки XX сторіччя роль психолога-консультанта стає особливо популярною. З того часу число людей, які час від часу звертаються по допомогу, неухильно зростає, і ця тенденція починає спостерігатися і в нашій країні.

Інтегрування соціальної та когнітивної психології сприяло ще більшому зростанню популярності консультування, яке стали розуміти як когнітивний підхід до вирішення особистісних проблем. Складнощі з самостійним вирішенням життєвих проблем пояснювались помилковим переробленням інформації.

Пізніше почали досліджувати ефективність різних моде­лей консультування. Найбільш успішними виявилися біхевіоральні, поведінкові та когнітивно-поведінкові впливи при консультуванні з приводу гніву, тривожності, страху, депресії, певних психосоматичних патернів поведінки.

Вітчизняні традиції консультування починаються після відомого візиту К.Роджерса в СРСР. До цієї етапної події перші спроби консультування робили психологи з Прибал­тики, запозичуючи досвід польських колег, які транслювали західний досвід. Перший кабінет соціально-психологічної допомоги було відкрито у Москві в 1975 році. Пізніше кабі­нети створювалися при відомчих поліклініках та здоровпунктах вузів. їхнім головним завданням була профілактика суїцидів у осіб, що переживають життєву кризу.

На Заході кризове консультування провадиться не лише державними установами - кризовими центрами та кабінетами, але й волонтерами, що пройшли спеціальну підготовку, і благодійними організаціями. На теренах України всі ці фор­ми роботи лише починають виникати. Адже в Україні консультативна галузь почала розвиватися ще на кілька років піз­ніше, ніж у Росії, - у 80-і роки, коли почали активно розвиватися сімейні та профорієнтаційні консультації. Сьогодні те­мпи зростання психологічного консультування важко порівняти і якоюсь іншою галуззю психології. Щоправда, й досі консультанта немає в офіційному реєстрі професій.