2Б) пропорційна виборча система: поняття, ознаки, види

Засновником пропорційної виборчої системи прийнято вважати Луї Сен-Жюста, який у 1793 році вперше обґрунтував можливість її застосування. У 40-ві роки XIX ст. проекти пропорційних виборчих систем запропонували американець Томас Джильпін і швейцарець Віктор Консідеран. Зазначена виборча система називається пропорційною, оскільки розподіл мандатів здійснюється між політичними партіями пропорційно кількості набраних голосів виборців. Пропорційна виборча система вперше була застосована в Сербії в 1888 році, а згодом – у Бельгії у 1889 році. До початку XX ст. налічувалося 152 її різновиди, і нині вона застосовується більш ніж у 60 країнах світу.

Зміст цього виду виборчої системи полягає в тому, що кількість мандатів, одержуваних політичним об’єднанням, відповідає кількості поданих за його кандидатів голосів. Головна відмінність пропорційних виборчих систем від мажоритарних полягає в тому, що вони будуються не на принципі більшості, а на принципі пропорційності між отриманими голосами й завойованими мандатами. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів. Застосування пропорційних систем дає змогу домогтися відносної відповідності між кількістю голосів і кількістю мандатів.

За пропорційної системи створюються великі багатомандатні округи, від кожного з яких обирається декілька депутатів; чим більше округів, тим виразніше виявляються переваги пропорційної системи. Вибори, що проводяться за пропорційною системою, є суто партійними. Кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади, і виборець голосує за список своєї партії в цілому, хоча в низці випадків йому надається можливість визначити своє ставлення до кандидатів у самому списку. Після того як виборці висловили свою волю, а голоси підраховано, визначається виборчий метр, або квота, тобто найменша кількість голосів, необхідне для обрання одного депутата. Квота може визначатися як для кожного округу окремо, так і для всієї країни в цілому. Найпростіший спосіб визначення квоти запропонував близько ста років тому англійський учений Томас Хер. Квота (Q) визначається за допомогою ділення загального числа поданих за цим округом голосів (X) на кількість мандатів, що підлягають розподілу (Y).

Розподіл мандатів між партіями здійснюється розподілом отриманих ними голосів на квоту. Скільки разів квота укладеться в кількості отриманих партією голосів, стільки мандатів остання одержить. Недолік системи Т. Хера полягає в тому, що вона, за рідкісними винятками, не дає можливість розподілити відразу всі мандати. Тому її почали вдосконалювати.

Найбільшу популярність отримали квоти, запропоновані англійським баррістером Генрі Друпом у 1868 р. і професором Базельського університету Едуардом Гогенбах-Бішофом у 1888 р. Квота друпа визначається за формулою: [х : (y + 1)] + 1, а квота Гогенбах-Бішофа – формулою: х : (y + 1).

Однак у будь-якому випадку використання методу квоти потребує подальших операцій: залишаються невикористані голоси і нерозподілені мандати. Якщо діяти в межах відповідного виборчого округу, то можуть застосовуватися наступні правила:

• правило найбільшого залишку – нерозподілені мандати передаються партіям, у яких залишок голосів найбільший;

• правило найбільшої середньої – нерозподілені мандати надаються партіям, які мають найбільшу частку від ділення кількості набраних ними голосів на кількість отриманих при першому розподілі мандатів плюс одиниця;

• метод дільників – полягає в послідовному діленні кількості голосів, отриманих кожним списком кандидатів, на певну серію дільників. Всі отримані таким чином частки розташовуються по низхідній, і депутатські мандати припадають на найбільші з них. Найпростіший метод дільників був запропонований професором Агентського університету В. дОнтом.

За впливом виборця на розташування кандидатів у списку розрізняють такі види пропорційної системи:

1) із жорсткими списками – партія пропонує певні списки своїх кандидатів з визначеним місцем кожного з них; виборець голосує за партію загалом і не може вплинути на розташування кандидатів; зазвичай у виборчому бюлетені зазначені лише назва партії, її символіка (емблема), керівник партії та найближчі його партійні соратники, які представляють "обличчя партії";

2) з напівжорсткими списками – партія пропонує певні списки своїх кандидатів з визначеним місцем кожного з них, проте виборець має змогу голосувати як за список загалом, так і надавати перевагу певному кандидату;

3) з вільними списками (з преференціями) – виборець не лише голосує за список, а й віддає голоси кандидатам із списку у порядку їх привабливості для виборця; це дозволяє виборцям, які голосують за певний партійний список, позначити відповідними номерами тих кандидатів, яким вони віддають перевагу.

У деяких країнах застосовується так зване поєднання списків, або блокування. Його сутність полягає в тому, що партії блоку виступають на виборах зі спільними списками кандидатів, а після того як спільний список отримав певну кількість мандатів, розподіляють цю кількість між собою. У підсумку може виявитися, що голоси виборців, подані за одну партію, насправді допоможуть іншій.

Пропорційна виборча система із жорсткими списками має як позитивні, так і негативні сторони.

Переваги цієї виборчої системи полягають у тому, що:

1) при голосуванні виборець обирає відповідну політичну програму, яка продукується тією чи іншою політичною партією;

2) підрахунок голосів виборців здійснюється за найпростішою формулою;

3) вона має достатньо високу результативність, тому, порівняно з іншими виборчими системами, є недорогою.

Недоліки пропорційної виборчої системи и жорсткими списками:

1) обмежує волевиявлення виборців, оскільки не залишає жодного права виборцю вплинути на іменний перелік кандидатів, і виборець, який віддає свій голос на користь певної політичної партії, підтримує і того кандидата у партійному списку, який йому не до вподоби;

2) до парламенту, місцевих рад потрапляють маловідомі, непопулярні і некомпетентні у питаннях державного управління політики.

Отже, пропорційна виборча система із жорсткими списками має ряд недоліків і за своїм змістом є імперативною, оскільки ставить виборця перед фактом сформованого списку кандидатів, тому не дає електорату можливості вплинути на іменний перелік партійців у списку.

Пропорційна виборча система з преференціями є значно демократичнішою, ніж з жорсткими списками, оскільки виборцю надається право при голосуванні за ту чи іншу партію робити відмітки у партійному списку проти прізвища того кандидата, якому він найбільше довіряє, а тому віддає за нього свій голос. До представницького органу потрапляє той кандидат, котрий набрав більше преференцій. За умови набрання однакової кількості двома кандидатами перевага віддається тому члену партії, прізвище якого зазначено вище у партійному списку. Така система представлена у Бельгії та Фінляндії. Позитивним моментом пропорційної виборчої системи з преференціями є додаткові можливості виборця, зумовлені персоніфікацією свого волевиявлення щодо того чи іншого кандидата, проте недолік цієї системи вбачається в орієнтації виборця не на виборчу програму та цілі обраної ним партії, а на знакових для нього представників цієї партії.

Пропорційна виборча система з напівжорсткими списками надає право виборцю не лише голосувати за партію, а й вписати в бюлетень нове прізвище представника цієї політичної сили. Система з напівжорсткими списками має як позитивні (розширення сфери волевиявлення виборців, реальний вплив на формування якісного складу парламенту), так і негативні ознаки (складний підрахунок голосів, виборець повинен орієнтуватися в тому, хто є членом тієї чи іншої політичної партії) тощо.

Для того, щоб не допускати швидкого зростання малих непредставницьких партій та роздрібненості парламенту, застосовують виборчий поріг – певний відсоток голосів виборців, набрання якого є умовою участі в розподілі місць у парламенті.

Підрахунок голосів здійснюється за багатомандатним виборчим округом, а обраними вважаються кандидати від тих політичних партій (їх виборчих блоків), які подолали виборчу квоту пропорційно набраним відсоткам. Виборчий бар'єр є неоднаковим у різних державах світу, зокрема у Росії – 7%, Ліхтенштейні – 8 %, Туреччині – 10 %, Німеччині, Швеції – 5 %, проте в Ізраїлі – 1 %.