Сутність і структура політичної влади та механізм її здійснення

3.2.1. Влада ідеальна та влада реальна

Конституція України в ст. 5 проголошує, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу і безпо­середньо і через органи державної влади та органи місцевого самовря­дування». В цьому універсальному визначенні зосереджено головне, універсальне поняття політичної науки про політичне життя суспільства. У ньому як феномен суспільного життя влада представлена державою, її установами та ресурсами, що повинні сприяти ефективному задово­ленню загальнозначимих, групових і приватних інтересів.

Це є ідеальна модель суспільства. Це є спрощене уявлення про реаль­ності політичного буття. Вона в своїй основі, як і будь-яка інша модель спирається на окремі «ідеальні» конструкції, що дають змогу розглянути основні характеристики явищ або процесів, що вивчаються. У нашому випадку такою ідеальною конструкцією є влада, як суспільне явище. Тобто, влада в «чистому вигляді», яка абстрагує себе від інтересів еліти, окремих класів і груп, корпорацій тощо. Але ця «ідеальна влада» бере на себе відповідальність за долю народу, за окремі групи або нації в цілому, намагаючись забезпечити їх благополуччя.

Ідеальна влада, звичайно, чиста абстракція. Вона ніколи не може реа­лізуватися, як ніколи не існує й ідеального газу чи світла. Будь-яка влада породжується людьми з їхніми інтересами, недугами, устремліннями, з їхньою приналежністю до окремої групи, класу, клану і т. д. Говорячи, що ідеальна влада має своєю базою народ, ми цим самим стверджуємо це абстрактно, оскільки будь-який народ — це сукупність величезної кількості основних класів, груп, прошарків тощо, яким притаманна неймовірна різноманітність інтересів, устремлінь. І що характерно, ці інте­реси і цілі суперечливі і навіть антагоністичні.

В той же час у кожної нації, народу, які проживають на одній території, завжди існують окремі домінуючі цілі, домінуючі намагання. І «ідеальна влада» повинна їх використовувати, повинна на них спиратися і пропо­нувати програму дій, які їм відповідають.

Тому через розуміння сутності «ідеальної влади», її відносної простоти і наочності ми зможемо збагнути складність і суперечливість сучасних реальностей.

3.2.2. Генеза і природа публічної влади

Політична влада в її сучасній державно-публічній формі існує не так давно, лише близько п'яти тисячоліть. До цього ж існувала влада з додержавними структурами управління і самоорганізації, які виникли близько 40 тис років тому, в епоху пізнього (або верхнього) палеоліту, з появою кроманьйонської людини (Homo Sapiens). На цьому етапі історії людства інтереси окремої людини та інтереси всього племені чи роду ще не розрізнялися, будь-які прояви індивідуального були винятком і поста­вали як рудименти тваринного егоїзму. Початкове здійснення спільних справ і управління ними було спільною турботою всіх і не виокремлю­валось в якусь самостійну галузь суспільної практики, відповідальність за спільну справу відчували й несли всі члени спільноти.

Влада як суспільне явище зароджувалася саме як концентрований вияв спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі, як відбиття потреби спільноти у збереженні своєї цілісності. Первісна влада, підпорядкування волі індивіда, волі колективу, суспільства — це влада освячених звичаїв, тра­дицій, це регулювання людських взаємин, заборон (табу), ритуалів тощо.

Відносини влади в рамках кровно-родинних зв'язків засновувалися на статевовіковому поділі праці. Значна частина управлінських функцій здійснювалася ще самим сімейно-родинним колективом, який великою мірою був і суб'єктом, і об'єктом управління. Проте матеріальний прогрес спричинився до соціальної, етнічної і релігійної диференціації соціуму. Почалося поступове відособлення владно-управлінських функцій усередині споконвічно егалітарного співтовариства на користь певних груп людей.

Вченими визначено три головних шляхи політогенезу в розвитку людської цивілізації. По-перше, це військовий шлях, коли інституціоналізація публічної влади відбувається завдяки піднесенню і відособленню інституту «військового вождя», а також його озброєної дружини й адміні­стративного апарату, які складаються з його родичів і наближених (Старо­давній Шумер). По-друге, це аристократичний шлях, коли носіями публічної влади поступово стають представники родоплемінної аристо­кратії («великі» воїни, старійшини, мисливці, жерці та ін.), які концен­трують у своїх руках військове, релігійне й адміністративно-господарське керівництво. І нарешті, третій, плутократичний шлях, пов'язаний з накопиченням окремими общинниками матеріальних багатств (ресурсів), формуванням навколо лідерів численних клієнтел (угруповань, прибіч­ників), поступової трансформації авторитету і престижу багатого й силь­ного вождя в силу адміністративної влади. Усі ці три шляхи приводять до одного і того ж пункту — формування відособленого і відчуженого від общини адміністративного апарату управління, до публічної влади.

Отже, влада, владні відносини існують всюди, де є стійкі об'єднання людей. Вони формуються разом з утворенням самого людського суспіль­ства як складні самокеровані та самовідтворювані системи, що передба­чають постійну координацію діяльності своїх основних елементів у рамках єдиного цілого. Саме потреба в подібній координації або в соціальному управлінні і слугує об'єктивною основою владних відносин, спрямованих на зняття суперечностей між інтересами індивідів або соціальних груп і реально існуючими можливостями їх задоволення у конкретно-історичних умовах.