Головним в діяльності «Сокола» було навчання гімнастичним ру­ховим діям, котрі ділились на 4 групи:

1. Вправи на приладах (перекладина, бруси, кінь) та з предметами (палиці, булави, хустини, макети зброї та інші).

2. Без приладів і інвентарю (так звані вільні вправи).

3. Групові (акробатичні вправи та «вежі» (башня)).

4. Бойові (елементи фехтування, боротьба тощо).

Навчання проводилось за певною схемою, кожна частина занят­тя мала конкретні завдання (початок, завершення, виконання вправ на приладі...).

Для соколів характерною була форма одностроїв, музичний супро­від, правила вітання тощо. Між собою вони вітались (в українській мові — «гаразд»), звертались — «побратим», «посестро», підкреслюю­чи цим єдність народу.

Таким чином, українське сокільство Західної України кінця XIX — першої третини XX століть посідало вагоме місце в процесі націона­льно-культурного розвитку регіону, було активним чинником духо­вного і фізичного виховання молоді, впливовим складником держа­вницьких прагнень українського народу.

Ініціаторами і лідерами українського сокільства стали Василь Нагірний, Володимир Лаврівський, Степан Гайдучок, Іван Боберський та інші. Вони були одночасно і лідерами просвітництва, шкільництва, культурного розвитку в регіоні. їхні імена стоять поруч з іменами передових діячів літератури, мистецтва, освіти, релігії, військової справи.

Активна діяльність Кирила Трильовського по розвитку фізичної культури на селі підняла його до рів­ня лідера усього українського спортивно-гімнастичного руху. Слід зга­дати і про тих, хто залишив письмо­ву спадщину. Так, наприклад, С. Гайдучок опублікував 169 праць, шо стосувались фізичної культури, Едвард Жарський — 85, Тарас Франко — 25, Петро Франко— 18 (сини Іва­на Франка) та інші.

Але найяскравішою постаттю в історії фізичної культури Західної України був Іван Боберський (1878—1947 рр.) — видатний органі­затор сокільського руху, вчений, дослідник, автор понад 80 опублікованих робіт з питань фізичного виховання і спорту. Він став ідеологом і організатором національної системи фізичного виховання (тіловиховання) в межах сокільського руху, а згодом і загально­національного, його співвітчизники справедливо називали батьком української фізичної культури.

В його діяльності переважає дослідження людської «тілесності», яке було традиційним для європейської наукової і філософської спад­щини кінця XIX століття. Як дослідник він спрямовує зусилля на пошук, опис та аналіз саме національних ігор, фізичних вправ і за­бав. Так, у передмові до роботи «Забави і ігри рухові», що видана у Львові в 1905 році, професор І. Боберський пише: «... Збірки обрядових забав, гаївок не існують, бракує... опису ігор і не обрядових».

Методологічні підходи І. Боберського до аналізу забав, ігор, органі­зації фізкультурно-спортивного руху базувались на серйозному науко­вому фунті, вивченні спортивної практики, поширеної тоді в Європі. Він здійснив подорож до різних осередків фізичної культури Німеччи­ни, Швеції, Чехії, Франції. Там придивився і досконало й всебічно ви­вчив існуючі напрямки і методики впровадження фізичної культури.

Класифікуючи і описуючи народні ігри, забави, він по суті розвиває європейську традицію вивчення тілесності людини, збагачує і поши­рює сам підхід до проблеми. Це видно з його положень про єдність духовного і фізичного (тілесного) розвитку молодшого покоління і лю­дини взагалі.

В роботі «Нові шляхи до тілесного виховання» обгрунтував роль фізичного виховання у гармонійному розвитку людини, за­пропонував практичні заходи по організації шкільного спорту та фізичного виховання. Він з біллю сприймав недообладнання місць для фізичного виховання, вважав, що не менше трьох годин на тиж­день учні повинні займатись фізичними вправами. Він також зауважив, що кожен вчитель (інших предметів) «... повинен до свого іспи­ту прикласти посвідку, що ходив шість семестрів на руханку і відбув курс рухових ігор». Тоді, на його думку, вчителі зрозуміють користь фізичного виховання, будуть охоче займатись і спонукати до цього учнів.

Ряд інших його новаторських ідей спрямовані на поглиблення у вивченні проблем тілесного розвитку. Але реалізувати його ідеї не вда­лось із-за відсутності української державності.

Певний вплив галицьке сокільство мало і на фізкультурний рух наддніпрянської України, що був російським за формою. На початку XX століття сокільські гуртки виникають в різних містах Великої України (Малоросії).

Шлях сокільства в Малоросію був специфічним. В часи, коли багатьма народами сокільська ідея була негайно підхоплена, само­державний режим Російської імперії «негайно» її заборонив на своїх теренах. Офіційно сокільський рух почав існувати в 1907 році, хоча окремі осередки виникали значно раніше, попри заборони, і існува­ли аж до радянських часів, поки у 1922 році радянська влада їх лікві­дувала. В умовах конституційної монархії Австро-Угорщини сокільству опору не чинили. Тому на території Західної України він швидко розвивався, спочатку серед поляків, а згодом і українців, євреїв та інших народів.