Лекція і

Тема ТЕХНОЛОГІЇ ОФОРМЛЕННЯ ГАЗЕТНИХ ВИДАНЬ

План

1. Історія технологій оформлення газетних видань.

2. Завдання і функції оформлення видань.

3. Головні складові газетної форми. Список використаних джерел та рекомендованої літератури

1. Ворошилов В. В. Техника и технология СМИ / В. В. Ворошилов. – М. : Издательство Михайлова В. А., 2000. – 48 с.

2. Галкин С. И. Техника и технология СМИ. Художественное конструирование газеты и журнала. – М. : Аспект Пресс, 2008. – 215 с.

3. Гуревич С. М. Газета: вчера, сегодня, завтра / С. М. Гуревич. – М. : Аспект Пресс, 2004. – 170 с.

4. Гуревич С. М. Номер газеты : учебное пособие / С. М. Гуревич. – М. : Аспект Пресс, 2002. – 191 с.

5. Дубина Н. Композиция газетной полосы / Н. Дубина [Электронный документ] // КомпьюАрт. – 2006. – №3. – Режим доступа: http://www.compuart.ru/article.aspx?id=16026&iid=735

6. Дубина Н. Основы оформления газеты / Н. Дубина [Электронный документ] // КомпьюАрт. – 2005. – №12. – Режим доступа: http://www.compuart.ru/article.aspx?id=15410

7. Животко А. Історія української преси / А. Животко. – К. : Наша культура і наука, 1999. – 368 с.

8. Іванов В. Ф. Техніка оформлення газети : курс лекцій / В. Ф. Іванов. – К. : Знання, 2000. – 222 с.

9. Карпенко В. О. Основи редакторської майстерності. Теорія, методика, практика : підручник / В. О. Карпенко. – К. : Університет «Україна», 2007. – 431 с.

10. Картер М. Сучасний дизайн газет / М. Картер. – К. : Національний інститут преси, 1998. – 18 с.

11. Пикок Д. Издательское дело / Д. Пикок. – М. : ЭКОМ, 2002. – 424 с.

12. Ситников В. П. Техника и технология СМИ: Периодическая печать. – М. : Факультет журналистики МГУ, 2002. – 215 с.

13. Технологія газетно-журнального виробництва : навчальний посібник / С. Ф. Гавенко, З. М. Сельменська, Л. Й. Кулік, І. М. Назар. – Львів : Українська академія друкарства, 2009. – 304 с.

14. Тимошик М. С. Видавнича справа та редагування : навчальний посібник / М. С. Тимошик. – К. : Наша культура і наука, 2004. – 224 с.

15. Хамадеев А. В. Лекции по курсу «Техника и технология СМИ (печатные издания)». – Казанский госуниверситет. Факультет журналистики, 2005. – 100 с.

16. Чапек К. Як робиться газета / К. Чапек // Чапек К. Твори : у 2 т. – К. : Дніпро, 1987. – Т. 2. – С. 445–464.

17. Шаблій І. В. Технологія друкарських процесів / І. В. Шаблій. – Львів : Оріяна-Нова, 2003. – 208 с.

18. Шевченко В. Е. Оформлення сучасного газетного видання / В. Е. Шевченко. – К. : Інститут журналістики, 2003. – 344 с.

19. Яненко Я. В. Заказ и размещение рекламы: как это правильно сделать / Я. В. Яненко. – СПб. : Питер, 2005. – 224 с.

1.1. Історія технологій оформлення газетних видань

Технічні передумови для видання газет та журналів беруть початок з винаходу Йоганна Гутенберга у 1445 р., коли було створено друкарську форму з рухомих літер, які після друку можна було розбирати і використовувати при новому наборі. До цього друкарські форми мали вигляд цільних дерев’яних чи металевих дощечок, на яких вирізалися літери.

Гутенберг першим винайшов, як виготовляти окремі металеві літери однакового розміру. Він запропонував спосіб поєднання окремих літер у рядок (верстку), а також придумав, як скріпити окремі верстки в єдину сторінку. З ім’ям Гутенберга пов’язаний і винахід рецепту фарби, яка рівномірно зафарбовувала друкарську форму і давала чіткий відбиток, що швидко висихав.

У наступні роки обладнання для набору і тиражування видань постійно модернізувалося, адже, як зазначає Ворошилов В. В. [3], науково-технічний прогрес завжди впливав на розвиток виробництва газет. Так, застосування з 1814 р. парового преса дозволило збільшити в чотири рази кількість випущених за годину примірників.

У процесі історичного розвитку виробництво газети й журналу все більше ускладнювалося. У другій половині ХІХ ст. почався розвиток фотожурналістики, тоді ж істотним чином трансформувалася друкарська технологія: від ручного складання поліграфія перейшла до рядковідливного машинного набору – у 1884 р. Отмар Маргенталер винайшов лінотип, в якому були з’єднані набір, виключка (зміна прогалин) рядків, їх виливка і розбір матриць. У 1897 р. Толберт Ленстон сконструював монотип – набірну рядковідливну машину.

У 1922 р. однією з англійських фірм була розроблена фотоскладальна машина, але патент на цей винахід купила найбільша лінотипна корпорація «Лінотайп» і заховала, як кажуть, «під сукно» – щоб позбутися грізного суперника їхньої продукції. Та все ж фотоскладальна техніка за кордоном поступово почала впроваджуватися: в 50-ті рр. ХХ ст. з’явилася механічна технологія, на початку 60-х – оптико-механічна, а в кінці того ж десятиліття – електронна технологія. На початку сімдесятих дві третини поліграфічних підприємств США вже використовували фотонабір. В кінці 70-х прийшла черга лазерної технології в фотонаборі.

Звичайно, у наше комп’ютерне сьогодення лінотипна технологія видається архаїчною та застарілою. Ось як описував процес створення газети у першій половині ХХ ст. відомий чеський письменник і журналіст Карел Чапек [29]:

«Працівники сидять за своїми лінотипами й складають тексти. Лінотип – досить симпатична штука: на ній тарабанять, як на друкарській машинці, латунні матрички самі складаються одна до одної, доки вийде рядок, до нього впорскують рідкий свинець і виходить свинцева пластинка з відлитим рядком тексту.

Пластинки зв’язують шпагатом і виходить гранка. Її відтискують на зволоженому папері – тож маємо коректурний відбиток, який насамперед йде до коректора.

Коли вже всі статті та дописи складено в гранках, пан метранпаж заходжується верстати номер, тобто розміщує шпальти на газетній сторінці.

Коли зверстано цілу сторінку, її обв’язують шпагатом і несуть на стереотипування, де відтискують на спеціальному картоні.

Далі відтиск згинають жолобком і з нього роблять свинцеву відливку, і тільки ті свинцеві стереотипи ставлять у друкарську машину, де й друкується текст на папері».

Майже такий самий процес створення газети мені довелося побачити ще на початку 90-х рр. ХХ ст., у Сумській обласній друкарні. На те, що зараз може зробити на комп’ютері один дизайнер за кілька годин, тоді витрачалося значно більше часу і потрібно було багато працівників.

Як робили газети у «докомп’ютерну еру», ще кілька десятиліть тому?

Ворошилов В. В. [3] описує це таким чином. Оригінал авторського рукопису прочитувався редакційними працівниками, піддавався виправленню, в ньому вказувалися формат набору, шрифти, абзаци та номер смуги. Всі заголовки статей і заміток виписувалися на окремому аркуші паперу із зазначенням точної кількості рядків набору заголовного матеріалу тощо. Тільки після цього оригінал йшов у набір. Паралельно ретушувалися ілюстрації, які потім відправлялися в цинкографію, де робилися кліше.

У друкарні, крім цинкографії, діяли цехи:

– складальний, в якому виготовляли друковану форму для відтворення тексту (друкарський набір) і верстали газети;

– стереотипний, де при друкуванні тиражу газети виготовляли копії набору і кліше – стереотипи;

– друкарський, в якому друкувався тираж видання.

У великих друкарнях в друкарському цеху працювали такі друкарські машини:

– ротаційні (на швидко працюючі барабани ротацій кріпилися стереотипи циліндричної форми, тож друкування йшло не на окремих аркушах, а на рулонах довгої паперової стрічки, яку машина потім розрізала, фальцювала або складала);

– пласкі (друк з плаского стереотипу чи безпосередньо з набору, закріпленого на рухомій горизонтальній металевій платформі);

– тигельні (папір притискався до форми тиглем – пласкою металевою плитою).

Набірна друкарська форма складалася:

з друкуючих матеріалів – літерів (брусків з опуклим зображенням літери, цифри, знака на торці), виготовлених зі сплаву свинцю, сурми і олова; лінійок та кінцівок, що оформляли текст;

та пробільних матеріалів, до яких належали шпації (для створення пробілів між літерами в слові), шпони (пробіли між рядками), реглети (для широких пропусків), бабашки і марзани (чавунні призми і бруски для полів), квадрати (для великих пробілів).

Наборщик вставляв літери у зігнуту під прямим кутом металеву пластинку, складальною лінійкою відокремлював вже набраний рядок від наступного, обрізав шпони і лінійки. На відміну від ручного набору машинний робився на лінотипі.

Складним і тривалим був процес виготовлення кліше для ілюстрації. Спочатку фотознімок фотографували спеціальним репродукційним фотоапаратом. Після проявлення й закріплення зображення на фотопластинці виходило негативним: білі ділянки оригіналу ставали чорними і навпаки. Наступною операцією було копіювання, тобто перенесення зображення на поверхню цинкової платівки, покритої світлочутливим шаром, в який входили очищений столярний клей і двохромовокислий калій.

Далі пластину обробляли водою, після сильного нагріву робили вогнетривкою, піддавали травленню розчином азотної кислоти. Потім обробляли, усували дефекти, випилювали кліше з цинкової платівки, обробляли на фрезерному верстаті і наколочували на дерев'яну підставку, щоб вирівняти по висоті з набраним текстом.

Після макетування (складання макету, точного плану верстки газетного номеру), і набору на лінотипі або вручну оригіналів публікацій починалося верстання. Стовпчики набору, перев’язані шпагатом (щоб не розсипати), переносили на спеціальний плаский стіл, встановлювали в потрібну смугу, звільняли від шпагату і обережно пересували на потрібне місце.

Свіжі відбитки проходили типографську коректуру (звіряння з оригіналами, які до набору вже піддавалися редакційній коректурі). Після того, як перша друкарська коректура була прочитана, коректурні відбитки з внесеними в них виправленнями передавалися тому складачеві, який набирав текст. Виправивши помилки, він робив відбитки для другої друкарської коректури, яка читалася вже без оригіналів статей (замість них прикладалися відбитки першої коректури).

Зробивши виправлення, смугу верстали, робили відбиток і передавали на ревізійну коректуру. Після усунення можливих помилок знову робили відбиток, але вже на підпис до друку. Остання віза заступника головного редактора газети (відповідального секретаря) на першому сигнальному, очищеному від помилок примірнику номера була – «До друку!».

Як все це тепер просто робити на комп’ютері!

Але, зверніть увагу, скільки було коректур? Три – як мінімум! А тепер у більшості редакцій обмежуються однією коректурою, максимум – двома. Тож не дивно, що помилки зустрічаються навіть на перших сторінках газет.

Для роботи комп’ютерного центру сучасної редакції потрібні лише потужний комп’ютер, монітор, сканер і гарний лазерний принтер. Відповідний пакет програм дозволяє отримати високоякісну друковану продукцію, надає можливість макетування і вибору з безлічі кеглів і гарнітур шрифтів. У друкарню передається вже готовий оригінал-макет або готові діапозитиви смуг з ілюстраціями. Якщо раніше всі ці роботи виконувалися у друкарні, куди редакція представляла ілюстрації й оригінали текстових матеріалів, а також макети, за якими версталися смуги, то з впровадженням комп’ютерних технологій і появою настільних видавничих систем редакція сама набирає текст, готує ілюстрації тощо, залишивши друкарні лише кінцеву стадію виробництва тиражу газети чи журналу – друк.

Підготовка тексту. Як зазначає Ворошилов В. В. [3], раніше треба було відразу ж встановити формат набору, шрифт і його розмір, а зміни в оформленні тексту вели до того, що його необхідно було повністю перебирати. Нині ж, з появою комп’ютерного набору, ці проблеми зникли. Полегшилося авторське вичитування і коректура – звіряння набраного роздрукованого тексту з оригіналом.

Графічно текст представлений на сторінці за допомогою шрифту. Перш за все, ми вибираємо гарнітуру – комплект шрифтів, однакових за малюнком, але різних за накресленням та розмірами.

У той же час враховуємо, що шрифти розрізняються за:

– насиченістю (світлі, напівжирні та жирні);

– нахилом основних штрихів (прямі та курсивні);

– щільністю (нормальні, вузькі й широкі);

– заповнюванням основних штрихів (відтінені, контурні тощо);

– ємністю (число знаків у рядку);

– розміром (висота) або кеглем, який виражається в особливих лінійних одиницях виміру – друкарських пунктах.

Система друкарських пунктів, або тіпометрична система Дідо (цю систему запропонував у 1737 р. П. Фурньє, а паризький друкар Ф. Дідо удосконалив її наприкінці XVIII ст.), заснована на поширеній в той час дванадцятирічній системі футів і дюймів.

У перерахунку на метричні міри друкарський пункт дорівнює 0,3759 або округлене 0,376 мм.

Раніше у певних шрифтів були особливі назви. У газетах переважали петит (маленький) – 8 пунктів і боргес (цивільний) – 9 пунктів, але з’являлися також міньйон (крихітний) – 7 пунктів, і нонпарель (незрівнянний) – 6 пунктів.

Іноді газетні тексти набиралися такими великими шрифтами, як корпус – 10 пунктів (від італ.: «Corpus juris civilis» – шрифтом цього розміру вперше було надруковано кодекс Юстиніана, що є збіркою законів Римської імперії), цицеро – 12 (від італ. Ciceron, цим шрифтом в 1467 р. було видрукувано збірку листів Цицерона); мітель – 14 (середина – середній за розміром шрифт, що існував в свій час); терція – 16 (свого часу третій за розміром шрифт). Всі шрифти дрібних кеглів (по 14 включно) називаються текстовими, починаючи з 16 кегля – титульними.