Приклади з господарської практики

Кейс: «Чорнобильська атомна електрична станція»*

Чорнобильська атомна електростанція (ЧАЕС) була однією з найпотужніших в Європі наприкінці минулого століття (4 млн кВт). Чотири її блоки з уран-графітовими реакторами РБМК-1000 були введені в дію в період 1978–1980 pp.

26 квітня 1986 р. близько першої години ночі в процесі здійс­нення третьої спроби сумнівного експерименту без узгодження з розробниками реактора, вченими-атомниками, Міністерством енер­гетики та електрифікації СРСР і Держатомнаглядом СРСР та в результаті численних порушень і помилок керівництва станції і працівників 4-го блоку стався відкритий вибух реактора цього блоку. Варто зазначити, що навіть представники Держатомнагляду СРСР, що перебували в цей час на ЧАЕС, не знали про експе­римент. Цей вибух згодом було кваліфіковано як найбільша гло­бальна техногенна катастрофа в історії людства, оскільки він спричинив величезне радіоактивне забруднення не лише прилег­лих територій України, Білорусії та Росії, а й розповсюдження радіонуклідів атмосферними потоками по всьому світу. Окрім того, ця катастрофа викликала в багатьох розвинутих країнах сер­йозний рух проти використання діючих і будівництва нових атомних електростанцій, наростання психологічних факторів за­хворюваності. У звіті Чорнобильського комітету ООН сказано. «Як відсутність правдивої інформації, так і її перекручене надан­ня формують у населення комплекс «жертви Чорнобиля», у ре­зультаті чого кілька поколінь людей живуть з упередженням, що вони неодмінно захворіють. Саме цей фактор психологічної три­воги особливо впливає на зростання загальної захворюваності».

*Джерела: Горбачов Б. Головний урок трагедії // Дзеркало тижня. - 26.04.2003. -С. 15; Дружбинський В. 17 років поспіль... // Дзеркало тижня. – 26.04.2003. – С. 1, 14; Ляшко А. П. Груз памяти: Воспоминания. – Кн. 3, 4. – К.: ИД «Деловая Украина», 2001.– С. 427–453; «Мой долг рассказать об этом...» // Правда. – 20.05.1988. – С.3–4; Рыжков Н. Я. Десять лет великих потрясений.– М., 1997.– С. 320–338; Склярів В. Ф. Завтра был Чернобыль.– К., 1991; Яворівський В. Ланцюгова реакція: Роман-хроніка. – К., 1977. – 214 с; Яновський С. Правда про Чорнобиль лежить ... у Москві // Дзеркало тижня. – 26.05.2001. – С. 15.

На думку тодішнього Голови Ради Міністрів СРСР М. І. Риж­кова, яку він висловив 14 липня 1986 р. на засіданні Державної ко­місії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, аварія на ЧАЕС була невипадковою, а атомна енергетика з певною невідво­ротністю прямувала до такої важкої події. Подібної позиції до­тримувались і деякі провідні вчені в цій галузі того часу. Зокре­ма, академік В. А. Легасов після відвідання ЧАЕС зробив однозначний висновок, що Чорнобильська аварія – це апофеоз, вершина всього того неправильного ведення господарства, яке здійснювалось у нашій країні протягом десятків років. Існували і протилежні погляди, що вважали аварію трагічною випадковіс­тю. Серед прибічників цих поглядів був Президент АН СРСР тих часів, директор Інституту атомної енергетики ім. І. В. Курчатова, один з провідних у світі вчених-ядерників академік А. П. Александров, чимало представників партійної і державної еліти Ра­дянського Союзу, в тому числі України. Представники цієї групи сумували за тим, що не виправдались очікування високої безпеч­ності атомних електростанцій, рівень якої, за крилатим висловом А. П. Александрова, був цілком достатнім для спорудження такої станції навіть на Красній площі в Москві.

Як відомо, створення атомної енергетики в СРСР, США, ін­ших країнах було спробою використати військові ядерні розроб­ки у «мирних цілях». Однак у США АЕС будувались переважно у віддалених районах, оснащувались водо-водяними реакторами і так званим контайментом – надміцним герметичним «ковпа­ком», який споруджувався над реактором. Це в 1,5–2 рази збіль­шує вартість будівництва, однак кардинально розв’язує проблему безпеки. В умовах дефіциту ресурсів у 60-ті роки і запевнень впливових вчених-ядерників вище політичне керівництво СРСР прийняло рішення про спорудження спрощених варіантів АЕС у густонаселених районах країни. Пропозиція керівництва Мініс­терства середнього машинобудування СРСР про розвиток атом­ної енергетики в малозаселених районах за принципом енергополісів не дістала підтримки. Згодом було прийнято рішення про передачу майже всіх АЕС з відання Мінсередмашу СРСР, яке мало величезний досвід здійснення ядерних проектів і найкваліфікованіший персонал у цій сфері, до Міністерства енергетики та електрифікації СРСР. АЕС вважались секретними об’єктами і не підпорядковувались республіканським міністерствам енергетики. Право контролю в Україні за будівництвом і експлуатацією АЕС мали лише відділи оборонної промисловості та енергетики ЦК Компартії України і відповідні секретарі ЦК, яким були підпо­рядковані ці відділи. Однак від даної управлінської функції від­діли і вище керівництво України були фактично усунуті. Тому Голова Ради Міністрів України О. П. Ляшко про аварію на ЧАЕС довідався від союзного прем’єра М. І. Рижкова через 2 години. Створення Держатомнагляду СРСР також не вирішило проблем компетентного управління АЕС.

Матеріали кримінальної справи з Чорнобильської аварії, що включають 57 томів і знаходяться в архіві Верховного Суду Росії, переконливо свідчать про те, що передумови катастрофи були створені задовго до 26 квітня 1986 р. Директор ЧАЕС В. Брюханов, теплотехнік за освітою, який добре опанував теплогенератори і набув досвіду управління тепловими електростанціями, підписав акт прийому 4-го блоку в експлуатацію з оцінкою «доб­ре» без перевірки однієї із систем безпеки, що категорично забо­ронено правилами експлуатації ядерної установки. Головним ін­женером станції було призначено М. Фоміна, який працював до цього начальником районних електромереж у м. Кобеляки Пол­тавської області. Трапилось так, що ЧАЕС була єдиною в СРСР станцією, де директор і головний інженер не були фахівцями-ядерниками. Саме М. Фоміну належала ідея експерименту із впровадженням режиму «вибігу», тобто виробленням турбогене­раторами електроенергії після припинення подачі пари на лопат­ки їх турбін. Він прагнув обійняти посаду директора ЧАЕС, про що знали не лише працівники станції, а й Міненерго України, яке планувало призначити його директором Хмельницької АЕС. Програма експерименту була розроблена ... бригадним інженером-електриком «Донтехенерго» (м. Горлівка) Г. Метленко і вла­сноруч затверджена М. Фоміним. Вона охоплювала монтаж і під­ключення саморобного керуючого приладу (так званого блоку вибігу). Про це нічого не знав начальник зміни («нічний дирек­тор» станції) Б. Рогожкін, а також начальник реакторного цеху О. Коваленко.

У матеріалах кримінальної справи є чимало свідчень про утис­кання критики в процесі управління ЧАЕС, панування на підпри­ємстві патріархально-селянських стосунків. ЧАЕС посідала перше місце в «секретній» зведеній таблиці Міненерго СРСР за по­казником «п’яних інцидентів», тобто за кількістю випадків вжи­вання алкоголю безпосередньо на робочих місцях. Матеріали справи містять також остаточні висновки причин аварії, які були сформульовані до 11 травня 1986 р. У документі № 29 від 7.06.1986, зазначається, що загальною причиною аварії була низька культу­ра працівників АЕС. Йдеться не про кваліфікацію, а про культуру роботи, внутрішню дисципліну і відчуття відповідальності. До­кумент № 31 від 11.05.1986 містить таку оцінку: «Вибух відбувся внаслідок грубих порушень правил роботи, технології і недотри­мання режиму безпеки при роботі 4-го блоку АЕС». Головний конструктор реактора РМБК академік М. Доллежаль так проко­ментував причини аварії: «На Чорнобильській станції був жахли­вий персонал, ми безрезультатно звертались до всіх інстанцій, говорили про халатний режим експлуатації. У трагічний день у ході чергового експерименту реактор загнали в режим кавітації. Потім дарма гасили, дарма сипали пісок – у результаті над всім світом рознісся радіоактивний аерозоль». Показовим також був коментар згаданого академіка А. П. Александрова: «А там (на блоці. – Є.П.) не було тільки захисту від дурня, що задумав від­ключити захист заради свого експерименту».

Масштаби аварії було оцінено не відразу. Насамперед сама аварія на секретному союзному об’єкті старанно приховувалась. Адже перші повідомлення про радіоактивне забруднення атмо­сфери надійшли від лабораторії університету м. Упсала (Швеція) вже 26 квітня 1986 р. Перше офіційне повідомлення про аварію в оптимістичному варіанті містилось у газеті «Правда» лише 30 квітня, в якому зазначалось, що радіаційна ситуація стабілізована. Однак, за даними МАГ ATE, на території ЧАЕС рівень радіації досягав 5 тис. мікрорентген на годину, у Києві – 220, у Моск­ві – 11, у Лондоні – 6. Через зміну напряму вітру в ніч на 1 трав­ня на Київ у столиці України було відмінено етап знаменитої в ті роки велогонки Миру, однак святкова першотравнева демонстра­ція відбулась вчасно за участю вищих керівників республіки і тривала 1 годину 50 хвилин. Навіть фахівці-атомники та енерге­тики не усвідомлювали масштабів катастрофи. Наприклад, Мі­ністр середнього машинобудування СРСР, Тричі Герой Соціаліс­тичної Праці Є. П. Славський заспокоював керівника опера­тивної групи Політбюро ЦК Компартії України О. П. Ляшка і пропонував йому: «Та не лякайте. Я ось приїду і своєю сідницею закрию вам реактор». А союзний Мністр енергетики А. І. Майорець, колишній директор Запорізького трансформаторного заводу, на засіданні Державної комісії 2 травня не лише переконував присутніх у досягнутих успіхах з ліквідації аварії, а й назвав тер­міни введення в експлуатацію 5-го і 6-го блоків за планом.

Незважаючи на складні умови після аварії і припущені помил­ки, було здійснено величезну роботу з ліквідації її наслідків. 27 травня протягом 2,5 години евакуювали населення м. Прип’яті в кількості 60 тис. осіб. У травні з Києва було вивезено 360 тис. ді­тей та 140 тис. їхніх матерів. Неоцінненим є внесок пожежних, військових, будівельників, шахтарів та інших працівників. П’ять тисяч солдат у вересні скинули з дахів прилеглих приміщень 300 т радіоактивного графіту і металевих комплектів з ядерним пальним, які створювали в цих місцях радіоактивний фон у 10 тис. рентген на годину. Вони отримали по тисячі карбованців і були демобілізовані з опроміненням від 20 до 40 бер, тому пере­важна їх частина померла через 5–7 років. Величезна робота, що дістала схвальну оцінку відомого фахівця в галузі радіаційної медицини доктора Гейла, була проведена медичними працівни­ками. Нарешті, прийняття в експлуатацію наприкінці листопада 1986 р. спеціального об’єкта «Саркофаг», який було зведено над законсервованим 4-м блоком, означало стабілізацію радіаційної обстановки в регіоні.

У наступні роки довелось збудувати нове місто Славутич, в якому розмістився персонал, що обслуговував три працюючі блоки ЧАЕС. Після отримання незалежності Україна втратила союзну підтримку для обслуговування 4-го блоку, а Чорнобильсь­ка катастрофа набула політичного забарвлення. У грудні 1991 р. Верховна Рада України за пропозицією голови Комісії з питань Чорнобильської катастрофи В. Яворівського прийняла рішення притягти до кримінальної відповідальності колишніх керівників України за їхні дії після аварії. Згодом Прокуратура закрила цю справу спочатку «за давністю», а потім через шість років – «за відсутністю складу злочину».

Міжнародна громадськість була стурбована подальшою екс­плуатацією ЧАЕС. Розвинуті країни пропонували свою допомогу в закритті ЧАЕС і подоланні енергетичного дефіциту. 15 грудня 2000 р. ЧАЕС була урочисто виведена з експлуатації, незважаю­чи на заперечення фахівців-енергетиків і жителів м. Славутич. Мер цього міста Володимир Удовенко так висловив свою пози­цію: «Зупинка станції не була підготовлена як у технічному пла­ні, так і в соціальному. Все робилось, як завжди: спішно і з єди­ною метою – якомога швидше натиснути «кнопку». Адже навіть сьогодні, в середині 2003 p., немає не тільки державної програми і проектно-кошторисної документації, але навіть концепції зняття з експлуатації Чорнобильської станції».

Подальше обслуговування ЧАЕС потребує значних ресурсів, насамперед на зведення над 4-м енергоблоком другого саркофага «Арка» з надміцного скла, другого сховища відпрацьованого ядерного палива і т. ін. Адже в об’єкті «Укриття» залишається 95 % палива, що знаходилось у реакторі на момент аварії. У 2002 р. для виведення станції з експлуатації було потрібно 416 млн грн. У бюджеті України передбачалось 228,4 млн грн, а фактично профінансовано лише 161 млн грн. Потреби на 2003 р. становлять 347 млн грн, а в бюджеті заплановано 248 млн грн. У цих умовах західні партнери-підрядчики, що виграли тендери, відмовляються від поставок устаткування. Суперечності між Верховною Радою і Держмиткомом України про оподаткування вантажів ЧАЕС зупинили їх розмитнення. Таким чином, ЧАЕС досі залишається небезпечним ядерним об’єктом, наслідки існу­вання якого, на думку Міненерго Росії, є непередбачуваними. Однак західні країни не поспішають виконувати взяті на себе зо­бов’язання щодо виведення станції з експлуатації і введення в дію замінюючих енергопотужностей.

Чимало проблем існує і в місті енергетиків – Славутичі. Хоча в цьому місті утворено вільну економічну зону, проблеми зайнятості його населення загострюються. У місті розпочато будівництво во­локонно-оптичного кабелю у співдружності з британською фірмою «Р-Е інтернешнл» у межах міжнародного проекту в галузі ядерної енергетики Міністерства торгівлі і промисловості Великобританії. Реалізація проекту не лише докорінно підвищить якість націона­льного і міжнародного зв’язку, інтернет-послуг, а й створить 200– 300 постійних робочих місць у регіоні. Британці також планують надати допомогу у створенні кредитної спілки. Однак понад 5 тис. працівників, що втратили роботу на ЧАЕС, залишаються безробіт­ними. Тому місцева влада наполегливо шукає зарубіжних і вітчиз­няних інвесторів для розвитку бізнесу в місті.

Кейс: «Локхід Мартін»

Компанія «Локхід Мартін» розташована у м. Сіетлі (США) і є відділенням міжнародної корпорації «Локхід». Ця компанія ві­дома у світі своїм досвідом планування кар’єри робітників («си ніх комірців»). Важлива роль у цьому процесі належить форму­ванню етичних стосунків у компанії шляхом опанування кожним працівником так званого кодексу етики, який отримує кожен з них при вступі на роботу до «Локхід Мартін». Нижче наведено текст цього кодексу:

Джерело: Гріфін Р. В.. Яцура В. Основи менеджменту: Підручник: Пер. з англ. – Л.: Бак, 2001.–С. 63.

Шановні колеги!

Lockheed Martin дотримується найвищих стандартів етичної поведінки в кожній справі спільно з усіма партнерами-працівниками, споживачами, громадськістю, поста­чальниками та акціонерами.

Як новий член родини Lockheed Martin ви незабаром отримаєте примірник книги «Дотримання норм. Кодекс етики та ведення бізнесу Lockheed Martin». Кодекс також можна прочитати на web-сторінці в Інтернеті: http://www. imco. com.

Для того щоб стати провідною світовою компанією XXL cm., Lockheed Martin повинна дотримуватися високих норм етики бізнесу у США та інших країнах, в яких веде бізнес. У діяльності ми керуємося такими етичними принципами і цінностями.

Чесність: бути правдивими у всіх наших зусиллях; бути чесним і відвертим один з одним, а також нашими клієн­тами, громадськістю, постачальниками та акціонерами.

Цілеспрямованість: казати те, що думаємо; викону­вати те, що обіцяємо; відстоювати те, що вважаємо правильним.

Повага: ставитися один до одного з гідністю і справед­ливістю, цінуючи розмаїття персоналу та унікальність кожного працівника.

Довіра: формувати довірливі стосунки через роботу в командах та відкрите спілкування.

Відповідальність: не боятись обговорювати і звітува­ти про проблеми на робочій місцях, порушення закону, нор­мативних актів та політики компанії, у разі сумніву ради­тися з іншими.

Громадський обов’язок: дотримуватись усіх законів США, а також тих держав, де є наш бізнес; робити все від нас залежне для поліпшення суспільства, в якому ми живемо.

Норм Августін, голова ради директорів Ване Кофман, виконавчий директор.

Кейс: «Південна їжа»

«Чумак» – це торговельна марка спільного шведсько-укра­їнського підприємства «Південна їжа» (South Foods Inc.), створе­ного 29 травня 96 p. 76 % акцій цього підприємства належать шведській харчовій компанії «Опівнічне сонце» (Midnight Sun Inc.), створеній ще в 1930 р. для виробництва джемів з лісових ягід (морошки, брусниці, журавлини та ін.), а решта – Фонду державного майна України. Компанію очолюють двоє шведських громадян – діти керівників шведської сімейної компанії, які на­були в цій компанії певного досвіду роботи до поїздки в Україну. Напрям діяльності підприємства – виробництво кетчупів, майо­незів, соків, консервованих огірків, помідорів та ін.

Йохан Боден (1971 р. народження) закінчив школу фінансів і маркетингу у Стокгольмі, багато подорожував по світу у справах фірми. На його думку, щоб розпочати бізнес, треба бути молодим і наївним. У юності бачиш тільки можливості, а зрілий вік від­криває очі на безліч проблем. Карл Стурен (1974 р. народження) закінчив коледж природничих наук у м. Вісбі та паралельно зі службою в армії (кавалерія) – військову академію. Боден по­стійно мешкає в Україні з 1996 р., а Стурен – з 1994-го. Боден керує функціональними підрозділами фінансів, маркетингу та збуту, які мають своїх українських директорів. Стурен спрямовує діяльність агроцентру, Каховської фабрики та Скадовського за­воду, які очолюються також українськими керівниками.

Створенню спільного підприємства передувала дворічна діяль­ність Стурена в Україні та інших країнах за дорученням шведсь­кої компанії. За цей час він відвідав 32 харчових підприємства в Україні, побував у Молдові, Румунії, Македонії. Створене ним спільне підприємство в Києві його не задовольнило. Інвестори вирішили працювати в регіонах, де темп життя спокійніший, за­хідний бізнесмен стає основним платником податків і може без будь-яких хабарів домогтися належної поваги до себе з боку міс­цевої влади. За місцевого наставника Карла став Віктор Пляшечук – полковник у відставці, який згодом обійняв посаду першо­го заступника директора компанії та директора агроцентру. Стурен називає його «українським батьком».

Реконструкцію Каховської фабрики і введення її в дію було здійснено протягом 10 днів після створення СП. Через вісім тижнів вдалось подолати дві соціальні проблеми: пияцтво та крадіж­ки. Для цього довелось звільнити кількох працівників, створити сучасні за європейськими вимогами умови праці і соціально-побутові умови, сплачувати належну зарплату в межах 150– 300 грн на місяць. Харчування в їдальні безкоштовне. Вздовж виробничих корпусів висаджуються шпалери трояндових кущів.

Джерело: Усатий С, Андрухович В. //Галицькі контракти.- 1998,- №17.– С. 50–65.

На підприємстві працюють чимало колишніх офіцерів, які, на думку керівництва, можуть створити належні порядки. Однак йо­го не вдається забезпечити при збиранні урожаю огірків, під час якого тимчасові робітники витоптують гудину і фірма втрачає до 40 % врожаю. Однак, незважаючи на ці та інші проблеми, компа­нія є цілком успішною, про що свідчить збільшення обсягу про­дажів за перші два роки до 1,5 млн дол. на місяць. Покупцями продукції з торговельною маркою «Чумак» стали мільйони лю­дей. З травня по жовтень на постачання сировини для підприємс­тва працює близько 40 тис. працівників інших підприємств. Знач­на частина продукції експортується до Росії та Білорусі. «Чумак» не лише найбільший платник податків у Херсонській області, а й спонсор фестивалю «Таврійські ігри». Прибуток реінвестується у розвиток компанії. її керівники готові навіть підписати документ про те, що протягом наступних 20 років вони зобов’язуються спрямувати весь прибуток на розвиток підприємства.

При створенні власної торгової марки, слогану «З лану до сто­лу», а також символу фірми – колеса чумацького воза, було зроблено ставку на історію України та любов до неї її громадян. При створенні нової продукції в процесі її дегустації бере участь населення Каховки. Скажімо, при куштуванні понад 100 зразків майонезу для подальшої доробки було відібрано лише 10 най­більш популярних, з яких після повторної дегустації залишили для виробництва лише один вид.

Боден і Стурен достатньо опанували російську й українську мови, роблять ставку на український персонал. На їхню думку, іноземні фахівці можуть допомогти в розробці ідей розвитку біз­несу, розробити рецептури, але керувати у державі з іншим мен­талітетом вони неспроможні. Тому значні кошти вкладаються у навчання і розвиток персоналу. Зокрема, двоє працівників відділу маркетингу успішно закінчили в Міжнародному інституті бізнесу (м. Київ) престижну англомовну програму Привілейованого ін­ституту маркетингу (Великобританія), яку опановують фахівці більше ніж у 40 країнах світу. А на запитання про те, як довго вони збираються працювати в Україні, шведи дали відповідь з українським гумором: «Того ніхто не знає, – сказав Й. Боден, – якби ми з Карлом жили у в’язниці, то відповідь на це запитання випливала б з терміну ув’язнення. Але ми люди вільні. Проте ціл­ком певно можемо сказати, що залишатимемося в Україні доти, доки існуватиме «Чумак». Ми любимо свою компанію і не маємо планів виїжджати».