Розділ 2. Моделі менеджменту в державних організаціях зарубіжних країн Тема 2. 1. Управління державними організаціями в країнах Європи

1. Організаційна модель Європейського Союзу

2. Особливості управління державними організаціями у Франції.

3. Головні особливості організації державної служби в Німеччині.

4. Особливості управління державними організаціями у Великобританії.

Організаційна модель Європейського Союзу. Європейський Союз – інтеграційна організація, головною метою якої є побудова тісного Союзу європейських народів. Членом Союзу має право стати будь–яка європейська держава, яка дотримується демократичних принципів суспільного ладу: принципів волі, демократії, прав людини, й правової держави.

Європейський Союз був створений після Другої світової війни. Процес європейської інтеграції почався 9 травня 1950 року. Спочатку об'єдналися шість країн – Бельгія, Німеччина, Франція, Італія, Люксембург і Нідерланди. Після приєднання в чотири етапи інших європейських держав (1973рік – Данія, Ірландія й Великобританія; 1981 рік – Греція; 1986: Іспанія, Португалія; 1995 рік – Австрія, Фінляндія й Швеція, у ЄС входили 15 країн –членів.

Потім, з розширення Європейського Союзу, у в травні 2004 року до складу ЄС увійшли нові країни зі Східної й Південної Європи (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, а також Мальта й Кіпр). З 1 січня 2007 року до складу ЄС входять також Болгарія та Румунія. На черзі кандидатами на вступ до ЄС, з деякими застереженнями є Хорватія й Туреччина.

Країни – члени Європейського Союзу передають повноваження в вирішенні деяких питань незалежним інститутам, які представляють інтереси Союзу, його держав і громадян. Європейська Комісія захищає інтереси Союзу загалом, кожний національний уряд представлений у Раді Міністрів (Раді), а члени Європейського Парламенту обираються громадянами ЄС. Таким чином, демократія та верховенство закону – основа структури.

Основні інститути влади. Європейська Комісія – виконавчий орган Європейського Союзу. Двадцять членів Комісії (по два представники від кожної з 5 великих країн–членів – Франції, Німеччини, Італії, Великобританії й Іспанії по одному від кожної з 10 малих країн – Бельгії, Данії, Греції, Ірландії, Люксембургу, Нідерландів, Австрії, Португалії, Фінляндії й Швеції) призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків.

Кожний член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС та очолює відповідний підрозділ. Комісія має значні автономні права в різних сферах політики, зокрема числі аграрної, торговельної, конкурентної, транспортної, регіональної та ін. Комісія має виконавчий апарат, а також управляє бюджетом і різними фондами та програмами Європейського Союзу.

В інституціональній системі ЄС Європейська Комісія посідає надзвичайно важливе місце. По суті справи, вона є носієм спільного інтересу. Комісія – керуючий центр ЄС, що зосереджує законодавчу ініціативу. Вона наділена широкими повноваженнями в сфері розробки вторинного законодавства, здійснення загальної політики, контролю дотримання права ЄС. Від її активності, складу, порядку функціонування залежать сьогодення й майбутнє ЄС.

Європейський Парламент (Європарламент) – представницький інститут Союзу. Його члени (депутати) обираються в державах–членах прямим загальним голосуванням. Термін повноважень Європарламенту – п‘ять років; достроковий розпуск або саморозпуск неможливий.

Як і в парламентах окремих держав, у Європарламенті функціонують постійні комітети з різних питань. Європарламент має також право створювати тимчасові комісії, зокрема й слідчі.

Постійні комітети: Зовнішня політика (AFET), Права людини (DROI) – підкомітет AFET, Оборона та безпека (SEDE) – підкомітет AFET, Бюджет (BUDG), Контроль виконання бюджету (CONT), Цивільні свободи й права, правосуддя внутрішніх справ (LIBE), Економіка й валютна політика (ECON), Законодавство (JURI), Внутрішній ринок і захист прав споживачів (IMCO), Промисловість, дослідження й енергетика (ITRE), Транспорт і туризм (TRAN), Зовнішня торгівля (INTA), Трудова зайнятість і соціальне забезпечення (EMPL), Навколишнє середовище, охорона здоров'я, безпека продуктів харчування (ENVI), Сільське господарство й розвиток міст (AGRI), Рибальство (PECH), Розвиток регіонів (REGI), Конституційний комітет (AFCO), Культура, справи молоді, освіти, засоби масової інформації й спорт (CULT), Розвиток і співробітництво (DEVE), Конституція (AFCO), Права жінок і статева рівність (FEMM).

Європейський Суд без перебільшень можна вважати центральним органом у системі інститутів ЄС. Суд – це незалежний правовий орган. Європейська рахункова палата – самий “наймолодший” інститут Європейських співтовариств і Союзу.

Європейська рахункова палата складається з 27 незалежних аудиторів

(по одному від кожної держави–члена), призначуваних на посаду Радою Європейського Союзу. Склад аудиторів поновляється кожні шість років. Аудитори обирають зі свого складу президента палати термін на три року.

Омбудсмен Європейського Союзу – незалежний посередник у конфліктах між виконавчими й законодавчими гілками влади в ЄС.

Омбудсмен призначається після кожних виборів у Європейський Парламент терміном на п'ять років, тобто строк повноважень Омбудсмена відповідає терміну повноважень Парламенту. Омбудсмен працює повністю незалежно й неупереджено. Крім того, упродовж усього терміну повноважень омбудсмен не має права займатися жодною професійною діяльністю, незалежно від того, оплачується вона чи ні.

Фінансові структури ЄС. Європейський центральний банк (ECB): визначає валютну політику країн ЄС; установлює ключові відсоткові ставки; управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільності цін. Європейський центральний Банк має право санкціонувати емісію банкнот у межах валютного Союзу.

Відповідно, європейські держави намагаються створити ефективні системи управління державними організаціями.

Особливості організації державної служби у Франції. У Франції державну службу слід визначити як сукупність людей, які перебувають на службі у держави, територіальні об'єднання та їх адміністрації. Система управління державними організаціями використовує специфічну форму місцевого самоврядування, де права на місцеве самоврядування мають комуни й більш крупні територіальні об'єднання – департамент і регіон.

Місцева державна служба була створена у Франції в 1983–1984 рр. з прийняттям законів про державну службу, деякі положення яких модифікувались або скасовувалися в наступні роки. Якщо до початку 80–х років службовці місцевих колективів працювали в умовах системи наймання, то після введення згаданих законів на них була поширена система посадового просування.

Головна особливість системи місцевої державної служби, що відрізняє її від центральної, полягає в наданні місцевим урядовим організаціям і виконавчим органам влади певних прав, що стосується створення й скасування посад, призначення на посади, організації професійної підготовки службовців, вирішення питань про підвищення по службі, присвоєння рангів, стягнень і звільнень службовців.

Правове положення державних службовців (крім військовослужбовців, працівників судів і парламенту, для яких діють особливі правила) регламентовано Загальним статутом держави. Він складається з чотирьох законів, ухвалених у 1983–1986 рр.: про права й обов'язки державних службовців; про центральну державну службу; про місцеву державну службу; про лікарняну державну службу. Згодом статут доповнювався й уточнювався новими законами. Існують специфічні устави для окремих відомств і категорій державних службовців: поліції, пожежної охорони, працівників системи повітряних перевезень та ін.

У Франції є таке поняття, як корпус службовців, які виконують однакову роботу й обіймають однакові посади (наприклад, корпус контролю об'єднує всіх інспекторів). Таких корпусів службовців майже одна тисяча. Кожному чиновникові присвоюється ранг. Ранг – це звання, що дає право обіймати певні посади. Кожен корпус складається з багатьох рангів, які своєю чергою діляться на щаблі.

Особлива увага приділяється менеджменту персоналу в державних організаціях. Діє складна система відбору державних службовців. Кар'єра чиновника зазвичай проходить усередині корпуса шляхом підвищення в ранзі. Отримання рангу визначається результатами конкурсних іспитів і проходженням підвищення кваліфікації. Підвищення в ранзі залежить від вислуги років та атестації. Атестація є також умовою підвищення в посаді. Для переходу в більше високу категорію необхідно або рішення керівництва, або проходження конкурсу. Конкурс зазвичай необхідний і в разі переходу в інший корпус.

Система навчання державних службовців у Франції чітко організована та продумана й складається з низки спеціальних навчальних закладів. Найважливіше з них – Національна школа адміністрації заснована в 1945 році. Вона готує державних службовців вищої категорії. Державні службовці у Франції мають політичні права: воля совісті, воля вступу до політичних партій і обіймання в них керівних посад, можливість висування своєї кандидатури на виборах зі збереженням посади на час та після виборів; і соціальні права – право на створення профспілок і частка в управлінні установою. Оплата праці службовців складається з трьох частин: основного утримання, додаткової винагороди й соціальних пільг.

Головні особливості організації державної служби в Німеччині. Поняття «державної служби» у Німеччині охоплює всіх працівників державних установ та організацій.

До них належать не тільки працівники органів управління, а й вчителі, працівники дошкільних установ, професори й викладачі державних університетів, судді, міністри, члени дирекції Федерального банку, а також поліцейські, військовослужбовці, які служать на залізниці, у поштових установах та ін.

Особи, які перебувають на державній службі, поділяються на три групи: чиновники, які служать, і робітники. Розходження в їхньому статусі визначаються, насамперед характером їхніх відносин з державою та виявляються в порядку прийому на роботу, проходженні та припиненні служби, винагородах, вимогах, правах та обов'язках.

У Німеччині, як і в багатьох інших країнах, є розходження між «політичними чиновниками» та «урядовцями–фахівцями». Політичні чиновники залишають свою посаду з приходом до влади представників інших партій, які формують новий урядовий кабінет. На практиці в разі зміни уряду зазвичай змінюються до 20 % управлінського персоналу міністерств і відомств. Урядовці–фахівці постійно виконують здійснюють державні функції. Спеціалісти повинні мати дуже високий рівень професійно–адміністративної підготовки. Урядовці цього класу забезпечують безперервність управлінського процесу.

Персонал державних установ комплектується на конкурсній основі. Відповідальність за проведення конкурсу покладена на вищу інстанцію в певному відомстві. Основною формою контролю за діяльністю чиновників є адміністративна юстиція. Вона діє і як система спеціальних адміністративних судів. Суди першої інстанції зазвичай створюються у великих містах. Другою інстанцією є верховні адміністративні суди земель. Третя, вища інстанція –Федеральний адміністративний суд. Адміністративні суди наділені компетенцією з усіх питань щодо статусу чиновника: його призначення, прав, обов'язків, утримання, соціального забезпечення, звільнення та пенсії.

Особливості управління державними організаціями Великобританії. В основі систем управління державними організаціями та державною службою Великобританії лежить ідея перейняття раціональних й ефективних методів керівництва, що використовується в бізнесі. Реорганізації цивільної служби ґрунтується на американській моделі адміністративно–державного управління.

Цивільними (державними) службовцями Великобританії є працівники міністерств і центральних відомств, що отримують заробітну плату з бюджету країни.

Відповідно до принципу відділення державного управління від політики, покладеного в основу державної служби Великобританії, усі державні посадові особи розділені на дві основні категорії: політиків, які змінюються в разі виходу уряду у відставку, і адміністраторів–професіоналів, найманих на постійну роботу незалежною від інших адміністративних органів Комісією цивільної служби.

Цивільна служба поділяється на внутрішню й дипломатичну. Секретар кабінету міністрів очолює внутрішню службу, а державний секретар (міністр) іноземних справ і в справах Співдружності – дипломатичну.

Система набору цивільних службовців припускає проведення письмових іспитів й обов'язкової співбесіди за програмами провідних британських університетів. Під час набору на вищі посади переваги віддається усним співбесідам.

В основу функціонування державних організацій і державної служби покладено модель упровадження менеджеризму.