Тема 1.2. Трансформація державного управління в державний менеджмент

Питання, що виносяться на розгляд

1. Концепція "менеджеризму".

2. Сутність переходу від державного управління до державного менеджменту.

3. Основні положення державного менеджменту.

4. Критика концепції "менеджеризму".

5. Теорії менеджменту в державній організації.

6. Основні характеристики концепції "GOVERNANCE".

Концепція "менеджеризму". У сучасній світовій управлінській практиці сформулювалися моделі державного управління, які поширювалися в окремих країнах. Загалом зразком для наслідування слугує досвід англосаксонських країн. Однак причини модернізації в державному управлінні слід шукати в процесах глобалізації. Сьогодні цілісною системою є не окрема країна, а світове співтовариство.

У теорії державного управління зазначай окреьлюють чотири основні традиції:

1. Англосаксонська (концепція мінімальної держави);

2. Німецька (концепція організації держави);

3. Французька (бонапартизм);

4. Скандинавська (поєднання англосаксонської та німецької традицій).

Німецьку та французьку моделі в сукупності називають континентально–європейською моделлю.

В англосаксонській моделі поняття «держави» як юридичної особи або публічно–правового утворення не існує. Юридичне значення має «уряд» або окремі урядові заклади.

Держава розглядається як угода між членами суспільства. Відносини між державою й суспільством характеризуються гнучкою системою переговорів та угод.

У французькій традиції держава розглядається як єдине утворення, яке проникає в усі сфери суспільного життя. Ретельно розподіляються повноваження між секторами і рівнями державного управління.

Традиційно в якості базової теорії державного управління розглядався постулат про те, що державні органи та служби покликані реалізовувати політику, яка встановлюється законодавчими органами влади, главою держави та урядом. За такого підходу державні органи офіційно позбавлені самостійності й фактично не можуть самі формулювати завдання своєї діяльності.

Державний менеджмент як нове трактування державного управління поширився в 70–х роках минулого століття разом з розвитком напрямку, що ставив своєю метою вивчення процесів формування та реалізації державної політики.

Сутність переходу від державного управління до державного менеджменту. Державне адміністрування поступається місцем державному менеджменту. Відповідно бюрократизм у теорії (але не на практиці) відступає на другий план. Зазвичай менеджериалізм визначають як сукупність трьох компонентів:

1) орієнтація на результати та ефективність під час здійснення держслужбовцями державної діяльності;

2) застосування інструментів і технологій сучасного менеджменту;

3) розгляд держслужбовців як менеджерів;

Згідно з концепцією менеджеризму у державне управління проникають методи управління з приватного бізнесу. До таких методів слід віднести розгляд діяльності держави як процес надання послуг населенню, освоєння в державному управлінні нових для нього сфер, як регіональний і муніципальний маркетинг (маркетинг землі, житла, зон господарської забудови, інвестицій, туристичний маркетинг), інновативність, командні технології менеджменту, оцінка досягнень, реінжиніринг бізнес–процесів у державних установах (періодичний перегляд функцій та звичайних способів розв‘язання завдань), «нова звітність».

Менеджмент у державній організації здійснюється через основні функції: планування, організацію, координацію, мотивацію та контроль. Поділ управлінської праці нормативно закріплюється в організаційній структурі, а стандартні дії – в управлінських процедурах.

Менеджмент у державній організації є один з видів спеціального менеджменту, що вивчає особливі риси, специфіку прояву функцій, а також особливі закономірності та тенденції, що відрізняють менеджмент у державній організації від менеджменту в інших сферах. Як однин з видів спеціального менеджменту менеджмент у державній організації розподіляється на низку інших, більше специфічних видів менеджменту. Так, наприклад, у рамках менеджменту в державній службі можна виокремити військовий менеджмент, менеджмент надзвичайних ситуацій, а також регіональний і муніципальний менеджмент та інші.

Особливості менеджменту в державній службі проявляються насамперед в методах оцінювання результатів управлінської діяльності, звітності, процедурах контролю, відповідальності та системі стимулів.

У державному секторі відбуваються ті самі зміни, що і у комерційному секторі. Ключовою тенденцією є прискорення змін. Чимало державних установ. орієнтованих на виконання традиційних функцій держави, приватизуються. У практиці менеджменту державних організацій все більше застосовуються методи управління, що виправдали себе в приватному секторі.

Основні положення державного менеджменту. Теоретичні основи розвитку державного менеджменту мають певну етапність. "Public administration" (державне управління) – термін, який використовується для визначення професійної діяльності державних чиновників в органах державної влади й апарату управління або всіх видів діяльності, спрямованих на виконання рішень уряду.

Перехід від державного управління до державного менеджменту означає відхід від традиційного інституціонального підходу в бік вивчення реально діючих процедур управління з використанням сучасних засобів аналізу управлінських рішень, їх реалізації через конкретні програми (як державні, так і в сфері бізнесу).

Державний менеджмент – це використання сучасних технологій управління і зростання ролі ринкових відносин у державному секторі.

Цільова установка впровадження менеджменту полягає в переході від бюрократичної до підприємницької поведінки в державних організаціях, що включає насамперед зміну мотивації керівників і працівників державних організацій, а також виборних посадових осіб.

Згідно з цим підходом до менеджменту в державному секторі, державне управління не обов'язково має бути бюрократичним, формалістичним, орієнтованим на контрольні функції та відсталим. Найважливішим концептуальним викликом останнього часу для бюрократичної парадигми є думка про те, що державні організації повинні діяти в напрямку потреб клієнта – громадянина і орієнтуватися на надавання якісних державних послуг.

Головні постулати державного менеджменту можна звести до наступних п'яти основних положень. Назвемо їх:

1. Орієнтація на клієнта, розширення зони відповідальності державних організацій за рахунок нових сфер потреб громадян, що не входили раніше в зону відповідальності держави.

2. Ринкове оцінювання діяльності державних організацій, коли вони відповідають не за виконання правил, а за ефективність досягнених результатів. Персональна відповідальність за якість роботи встановлюється через оцінювання результатів діяльності шляхом порівняння з витратами або іншими критеріями (соціальний та екологічний ефекти).

3. Приватизація багатьох напрямків діяльності державних організацій, коли державні функції передаються приватним організаціям зазвичай за контрактом.

4. Децентралізація управління, що проявляється в активізації діяльності місцевих органів, а також у підвищенні масштабів використання потенціалу недержавних інститутів для забезпечення виконання цілей державної політики.

5. Збільшення кількості методів, які можуть застосовуватися для ефективного управління.

Критика концепція «менеджеризму». Одночасно з поширенням ідей державного менеджменту зростала кількість учених і практиків, які піддавали менеджерський підхід до державного управління доволі серйозній критиці.

По–перше, критики виступають проти ідеї розгляду громадян як клієнтів і проти доводів на користь підприємництва. Адміністрація не має своїх клієнтів, а повинна захищати різні суспільні інтереси всіх громадян, прагнучи досягнути оптимуму на основі зважених підходів.

Державна адміністрація не ставить за мету отримання прибутку, це не заробляюча, а обслуговуюча система. Її ціль полягає у реалізації законодавчо визначених норм.

По–друге, існує думка, що не можна замінити норму закону на ринкову поведінку. Для демократичного управління необхідно, щоб право, а не конкуренція, управляло державною бюрократією. Доводи прихильників державного менеджменту підривають конституційну систему демократичної підзвітності. Це дає менеджерам нижчого рівня занадто велику владу, для самостійного прийняття рішень

По–третє, порівняння доходів і видатків, орієнтація на клієнта, створення товарів і послуг є не тільки не єдиними, але навіть і не першочерговими напрямами діяльності держави. Держава – не підприємство. Тому між державою й підприємством існують значні відмінності: дії держави повинні бути не тільки ефективними, а й правовими, демократично легітимними й політично відповідальними.

По–четверте, критики стверджують, що прихильники менеджеризму помиляються у визначенні джерел основних проблем. Менеджеризм вважає, що основна проблема – це дисфункція адміністративної системи, що не дає змогу чесним і працездатним чиновникам виявити свої здатності й насамперед ініціативу. Критики, навпаки, захищають адміністративну систему й поділяють думку, що проблеми виявляються в неспроможних політичних судженнях і волевиявленні політиків.

Проблеми впровадження менеджменту в систему управління державними організаціями носять більш теоретичний, ніж практичний характер.

Наприклад, ставлення до громадян як до клієнтів і до власників не обов'язково має бути несумісним. Наявність підприємницьких стимулів у рамках правових норм діяльності державних організацій може дати кращий результат.

Водночас, за останні 20 років державний менеджмент сприяв стабілізації й навіть знизив державні видатки в багатьох країнах, які впровадили його основну складову: оцінку діяльності. Оцінка результативності необхідна для виявлення поліпшень, так само, як ринковий механізм робить це в приватному секторі. Державні організації за своєю природою є монополістами й вимір результативності (продуктивності) є інструментом для квазі–конкуренції. Це дає можливість порівняння й оцінювання діяльності, що приводить до бюджетування, заснованого на результатах. Вимірюючи економію, ефективність і продуктивність державні менеджери зможуть ідентифікувати сильні та слабкі місця діяльності, а також сфери, що приведуть до поліпшення.

У країнах, де державний менеджмент успішно впроваджений, основна відповідальність політиків і вищих посадових осіб (державних менеджерів) пов'язана з досягненням цілей і результатів виробленої політики або місії державних організацій. Другий рівень відповідальності лежить у сфері контролю відповідності дій організацій законодавству або правилам цільового використання фінансових коштів. Ця сфера відповідальності нерідко розглядається як найважливіша.

Існує багато перешкод на шляху впровадження принципів менеджменту в державний сектор: традиційна бюрократична ментальність, недостатнє знання навіть основ менеджменту, ринкової економіки та принципів демократії. Перешкоди є також у законодавстві, яке часто не забезпечує потрібного рівня гнучкості в процесі прийняття рішень, які потрібні для впровадження управлінських методів.

Теорії менеджменту в державній організації. Теоретичні корені мережевих концепцій ґрунтуються на теорії обміну, яка наголошує на важливості обміну між учасниками з метою ефективного використання обмежених ресурсів. Мережевий підхід, аналізуючи процеси обміну, головну увагу приділяє дослідженню зв’язків між учасниками, заснованих на процесах обміну ресурсами.

Аналізуючи теоретичні засади мережевої концепції, учені вказують на відчутний вплив підходу політичної інтеракції. У межах останнього державна політика розглядається як процес взаємодії певного кола контрагентів. Мережеві конструкції розглядають проблеми кооперації учасників. Інституційний контекст мережевого підходу полягає в акценті на взаємодію, яка є основою діяльності.

Поняття “мережеве суспільство” щодо суспільства загалом було введене професором Каліфорнійського університету й директором Інституту досліджень країн Західної Європи М. Кастельсом у роботі “Зародження мережевого суспільства”. Визначення мережевого суспільства М. Кастельса мало описовий характер: “мережеве суспільство” – це специфічна форма соціальної структури, що встановлюється емпіричними дослідженнями в якості характеристики “інформаційної епохи” [38].

Формування інформаційного суспільства сприяло впровадженню у виробництво організаційних схем, що будувалися на мережевих, а не на ієрархічних відносинах. Мережева організація є більш мобільною ніж ієрархічна. Вона більше підходить до адекватної обробки інформаційних потоків. Це і виводить мережані принципи організації на перший план, адже, за словами М. Кастельса, сила потоків інформації переважає над потоками влади управління [38].

Якщо раніше мережева організація була відображенням лише внутрішньої структури управління, його змістом, то нині вона стає свідомо впроваджуваною формою організації управління.

Головні положення теорії політичних мереж передбачають необхідність таких заходів:

– реконструювання відносин між державним управлінням і сучасним суспільством, що виявляється в тому, що замість редукції складності суспільства для ефективного управління ця концепція необхідну передумову побудови адекватного управління вбачає саме в зростанні складності сучасного суспільства;

– відновлення зв’язку між управлінням та політикою. На думку науковців, “політика та управління не можуть бути розділеними з різних причин, включаючи втрату ясності у визначенні державної служби та втрату згоди щодо того, хто уповноважений на подібні послуги” [11].

Основні характеристики концепції «GOVERNANCE». Перехід від концепції “нового державного менеджменту” до опису управлінської політики в категоріях governance свідчив про значні зміни в методології реалізації адміністративних реформ. Орієнтація на універсальність та єдину методологію замінилась установками на культурну гетерогенність і партикуляризм.

Останніми роками поняття governance, що використалося в теорії Поняття governance – це спосіб, за допомогою якого здійснюється управління економічним і соціальним розвитком країни.

Хоча “новий менеджеризм”, безумовно, сприяв підвищенню якості послуг, надаваних населенню, і активізації роботи державної служби в умовах кризи, “економізація” адміністративної діяльності зустріла опір з боку тих, хто вважав, що менеджмент у публічній і приватній сферах не однаковий за своєю суттю, а неврахування цього призводить до деформації досягнутих реформою успіхів.

Слід указати на важливість реалізації цієї концепції за допомогою переговорів між державними й недержавними структурами, зацікавленими в спільних зусиллях для досягнення взаємоприйнятого результату, на здатність більш ефективно задовольняти суспільні потреби, тобто виробляти соціально значущі рішення.