Тема 3.2. Корупція та сучасні стратегії антикорупційної політики

1. Загальна характеристика поняття «корупція»

2. Класифікація видів корупції та загроз від неї

3. Оптимальний рівень корупції

4. Проблема конфлікту інтересів

5. Світовий досвід боротьби з корупцією

Загальна характеристика поняття «корупція». Корупція – це використання посадовою особою своїх владних повноважень і довірених йому прав з метою особистої вигоди, що суперечить законодавству та моральним установкам суспільства. Найчастіше цей термін застосовується щодо бюрократичного апарату та політичної еліти.

Суспільство почало впливати на якість роботи державного апарату. З посиленням ролі політичних партій і державного регулювання стали викликати занепокоєння випадки змови політичної еліти й великого бізнесу. Проте, об'єктивно рівень корупції в розвинених країнах упродовж XIX–XX ст. значно зменшився порівняно з іншими країнами.

Однак у другій половині XX ст. корупція вже стала міжнародною проблемою. Підкуп вищих посадових осіб набув масовий характер. Глобалізація призвела до того, що корупція в одній країні стала негативно позначатися на розвитку багатьох країн. Для інформування громадськості про корупцію ООН заснувала Міжнародний день боротьби з корупцією.

Класифікація видів корупції та загрози від неї. Корупцію можна класифікувати за наступними критеріями: за типами взаємодіючих суб'єктів; за типами вигоди; за спрямованістю; за способом взаємодії суб'єктів, ступенем централізації, передбачуваності та ін.

Окремлюють кілька видів корупції. Побутова корупція породжується взаємодією пересічних громадян і чиновників. Це різні подарунки від громадян і послуги посадовій особі й членам його родини. До цієї категорії також належить кумівство (непотизм).

Ділова корупція виникає під час взаємодії влади й бізнесу. Наприклад, у разі господарської суперечки сторони намагаються заручатися підтримкою судді з метою винесення рішення на свою користь.

Корупція верховної влади стосується політичного керівництва та верховних судів у демократичних системах, вищих владних груп. Вона виявляється в здійсненні політики в своїх інтересах і на шкоду інтересам виборців.

Украй поширенішою є децентралізована корупцію, коли угоди укладаються індивідуально між посадовою та приватною особою. Однак її прояв через внутрішню корупцію – між членами однієї організації – надає їй рис організованої злочинності.

Одним з основних шляхів корупційного збагачення для бюрократії, особливо для верховної політичної еліти, є державні видатки. Серед інших сфер, найбільш прибуткових для корупціонерів, є продаж сировинних товарів за цінами, нижчими за ринкові, районування, оскільки воно впливає на вартість землі, видобуток природних ресурсів, продаж державних активів, особливо приватизація державних підприємств, надання монопольної влади до певного виду комерційної діяльності, контроль над «тіньовою» економікою й нелегальним бізнесом, призначення на відповідальні посади в органи влади, корупція в судовій системі.

Для національної економіки корупція несе такі загрози: неефективний розподіл і витрата державних коштів і ресурсів; неефективність фінансових потоків у масштабі економіки країни; втрати податків, зниження ефективності роботи державного апарату загалом; розорення приватних підприємців; зниження інвестицій у виробництво, уповільнення темпів економічного зростання; зниження якості суспільних послуг; нецільове використання міжнародної допомоги країнам, що розвиваються, що різко знижує її ефективність; зростання соціальної нерівності; шкода політичній легітимності влади; зниження суспільної моралі.

Оптимальний рівень корупції. Порівнюючи втрати від корупції з витратами на боротьбу з нею, можна знайти оптимальний рівень, що відображає найменші сумарні втрати. Виявляється, суспільству вигідніше не знищувати корупцію зовсім, оскільки рівень витрат на ці заходи надто високий.

Основними причинами виникнення корупції є: низький рівень заробітної плати в державному секторі порівняно з приватним; державне регулювання економіки; залежність громадян від чиновників, монополія держави на певні послуги; відірваність бюрократичної еліти від народу; економічна нестабільність, інфляція; етнічна неоднорідність населення; низький рівень економічного розвитку; релігійна традиція; культура країни загалом.

Проблема конфлікту інтересів. Ситуації, виникнення яких спричиняють конфлікти інтересів, уже давно є об’єктом конкретної політики, законодавства, а також практики управління, спрямованої на збереження доброчесності та об’єктивності механізму прийняття рішень, який використовують уряд та інші державні установи. Приватний сектор також зацікавлений у доброчесному здійсненні ділових операцій і зокрема захисті інтересів акціонерів і широкого загалу.

Між сектором державного управління, з одного боку, та приватним і некомерційним секторами, з іншого, виникли нові форми відносин, які ведуть до дедалі тісніших форм співпраці — йдеться, наприклад, про партнерські організації за участю державних органів і приватних структур, саморегулювання, обмін персоналом чи спонсорство.

У державному секторі виникли нові форми працевлаштування, які потенційно здатні змінити традиційні зобов’язання працівника перед роботодавцем. Тому виникає реальна можливість появи нових форм конфлікту інтересів, зокрема приватних інтересів окремих урядовців. Зростаюча занепокоєність суспільства змушує уряди вживати всіх заходів до збереження доброчесності офіційного механізму прийняття рішень. Хоча конфлікт інтересів не слід ототожнювати з корупцією, однак зростає розуміння того, що неадекватне врегулювання конфліктів між приватними інтересами та обов’язками публічних службовців може стати джерелом корупції, а будь–яке корупційне правопорушення має під собою певний неврегульований конфлікт інтересів.

У багатьох країнах Європи поняття конфлікту інтересів і механізми запобігання виникненню останнього визначаються загальними законами про державну службу.

Світовий досвід боротьби з корупцією. Сінгапурська стратегія боротьби з корупцією відрізняється послідовністю й логічністю заходів. Тактика зниження корупції була побудована на регламентації дій чиновників, спрощенні бюрократичних процедур, суворому нагляді за дотриманням високих етичних стандартів. Центральною ланкою стало автономне Бюро з розслідування випадків корупції, до якого громадяни можуть звертатися зі скаргами на державних службовців і вимагати відшкодування збитків. Було доопрацьоване законодавство, підвищена незалежність судової системи, введені економічні санкції за хабарництво або відмову від участі в антикорупційних розслідуваннях. Були проведені масові звільнення. Це поєднувалося з реформуванням економіки, підвищенням зарплат чиновникам і підготовкою кваліфікованих адміністративних кадрів.

У Швеції в боротьбі з корупцією основну увагу було приділено усуненню меркантилізму. Державне регулювання стосувалося більше домашніх господарств, ніж фірм, і ґрунтувалося на стимулах (через податки, пільги й субсидії), ніж на заборонах і дозволах.

Було відкрито доступ до внутрішніх державних документів і створено незалежну й ефективну систему правосуддя. Водночас шведський парламент та уряд установили високі етичні стандарти для адміністраторів і вимагали їх дотримання. І вже за кілька років чесність стала соціальною нормою серед працівників державних організацій. Зарплати високопосадовців спочатку перевищували заробітки пересічних працівників в 12–15 разів, однак з часом ця різниця зменшилася.