4. Зв'язок права і держави.

Право як різновид соціальних норм на відміну від інших їх видів тісно пов'язане з державою. На певному етапі розвитку людської цивілізації ці норми набувають властивостей об'єктивного права. Що стосується більшості інших соціальних норм, то вони, звичайно, живуть і розвиваються незалежно від держави настільки, наскільки це взагалі можливо в будь-якому суспільстві. У всякому разі цей зв'язок не носить такого усталеного конструктивного характеру. Більше того, в багатьох сучасних державах щодо релігії (а отже, якоюсь мірою й щодо норм релігії) офіційно діє принцип відокремлення релігії від держави. Правда, існують й винятки з цього правила, наприклад мусульманські країни, де основою права є релігія.

Для зв'язку права з державою характерним є те, що вони утворюють систему, яка виконує роль керуючого блоку стосовно суспільства, залишаючись відносно автономними його підсистемами.

Право як підсистема функціонуючого суспільства та елемент регулюючого блоку, в який воно входить разом з державним механізмом, виконує роль однієї з основних програм функціонування суспільства.

Держава в цьому симбіозі виконує роль організаційного елемента, суб'єкта управління, покликаного виконувати та забезпечувати згадану програму.

Об'єктивне право як система норм виходить від держави, а конкретно — від відповідних її органів. Такими є передусім законодавчі органи, які приймають акти вищої юридичної сили — закони. Нормативно-правові приписи встановлюються багатьма іншими державними органами, діяльність яких носить підзаконний виконавчий характер.

Зрозуміло, правоустановлення, нормотворчість держави на сучасному етапі розвитку правових систем можливе лише за умови додержання демократичних процедур. В особливих випадках держава вдається до всенародного опитування населення — референдуму як безпосереднього волевиявлення народу країни.

Визнання норм державою здійснюється у такі способи:

1) санкціонування (наступне визнання вже існуючих соціальних норм як правових). До цього способу творення права держава нині вдається нечасто;

2) випереджаюче визнання, тобто надання (наділення, делегування) можливості (правомочності) прийняття актів, що містять норми із правовими властивостями, недержавним органам, зокрема органам місцевого самоврядування;

3) державна реєстрація нормативних актів корпоративно-локального характеру.

Що стосується останніх двох способів, то доречно зауважити, що все більшого поширення набувають близькі до санкціонування способи визнання правовими норм, які вперше створюються недержавними організаціями (правила внутрішнього трудового розпорядку; статути підприємств та інших організацій, які реєструються у встановленому законом порядку як юридичні особи).

5. Суб'єктивне право та його співвідношення з правом в об'єктивному розумінні.

Конкретизація права як явища в його об'єктивному та суб'єктивному розумінні в юридичній літературі визначається з урахуванням певної взаємодії двох підходів до праворозуміння, а саме — нормативного і доктрини природного права. Нормативний підхід концептуально визначає право в його об'єктивному значенні, а природно-правовий підхід конкретизує його суб'єктивний зміст. Але в теорії держави та права об'єктивне та суб'єктивне право концептуально поєднуються в певну дихотомію (від грец. — розтинання навпіл, поділ на дві частини) і таким чином вони вступають у діалектичну взаємодію.

Право в об'єктивному значенні характеризується наступними ознаками:

• сукупність загальнообов'язкових, встановлених (санкціонованих, гарантованих, забезпечених) державою правових (юридичних) норм, спрямованих на регуляцію відповідних суспільних відносин;

• об'єктивація юридичних норм в офіційних нормативно-правових актах держави приводить до набуття ними незалежного статусу від розсуду окремих індивідів, що реалізується в принципі законності — точному і неухильному дотриманні законів всіма учасниками суспільних відносин;

• є підставою для виникнення суб'єктивних прав та обов'язків, які отримають таким чином власне юридичний зміст та значення.

Таким чином, метою функціонування норм об'єктивного права є регулювання суспільних відносин через встановлення юридичних прав та обов'язків суб'єктів і забезпечення цього регулювання певним правовим механізмом.

Право в суб'єктивному значенні розкривається через два підходи:

1. Суб'єктивне право — це певні можливості суб'єкта, спрямовані на досягнення певних природних та соціальних благ. Зміст суб'єктивних прав визначається тим, що:

• їх безпосереднім джерелом є індивідуальна та соціальна природа самої людини;

• вони визначаються як невідчужувані, непорушні, їх пе­релік в будь-якому нормативному акті не може бути повністю вичерпаним, а тому норми об'єктивного права не створюють, а лише формулюють, оформлюють ці права;

• суб'єктивне право саме по собі розглядається як певне бла­го і цінність, а тому виникає своєрідне право на суб'єктивні пра­ва, що знаходить свій прояв у категорії «правоздатність»;

• є мірою можливої поведінки суб'єкта, від волі якого і за­лежить реалізація чи не реалізація цих можливостей, а тому суб'єктивне право тісно пов'язане з категорією «свобода», що надає певним можливостям людини більш «автономного» статусу стосовно прагнення реалізувати себе як особистість;

• конкретизує певні можливості суб'єкта поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

• вимагає відповідної поведінки від інших суб'єктів (пра­во на чужі дії);

• визначається можливістю людини звертатися з вимогою до відповідних суб'єктів державної влади і громадянського суспільства щодо захисту своїх прав та інтересів.

2. Суб'єктивне право — це реальні можливості суб'єкта, які:

• повинні бути передбачені правовими нормами, тобто власне правовий характер цим можливостям надає закріплення їх у певних правових формах (наприклад, у Конституції), відповідними суб'єктами державної влади та громадянського суспільства;

• повинні відповідати змісту об'єктивного права, завдяки якому суб'єктивне право знаходить свою форму (правову об'єктивацію), що в свою чергу визначає юридичний зміст правосуб'єктності особи;

• тісно пов'язані з розумінням природи юридичних обов'язків людини, що більшою мірою підкреслюють значення саме об'єктивного права, яке стає юридичною гарантією взаємодії, взаємозв'язку суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Юридичний (об'єктивний) характер суб'єктивних прав передбачає, таким чином, не лише ціннісне, а й практичне значення їх у житті суспільства та держави, а тому з необхідністю обумовлює забезпечення реалізації останніх за допомогою певних гарантій.

Гарантії суб'єктивних прав — сукупність засобів та умов, за допомогою яких суб'єкт досягає здійснення і охорони своїх прав та інтересів. Саме концепція гарантій прав і свобод людини діалектично пов'язує право в об'єктивному та суб'єктивному розумінні.

Суб'єктивні права поділяються на особисті (громадянські), політичні, соціальні, економічні, культурні та спеціально юридичні (або права — юридичні гарантії).

Визначення особистих прав та свобод як громадянських пов'язано з розумінням людини як соціальної істоти, належ­ності її до певної громади, спільноти, громадянського су­спільства, а в кінцевому рахунку — до людства. Саме це й встановлює певні межі впливу держави на визначення змісту названих прав та природу їх реалізації.