4. Методи обліку витрат виробництва, вибір переліку і складу статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг)

Методом обліку витрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції називають сукупність прийомів організації документування й відображення в обліку виробничих витрат, які забезпечують визначення фактичної собівартості продукції. Застосування певного методу залежить від технології виробництва.

Простий метод полягає в тому, що собівартість усієї продукції визначається прямим підсумовуванням усіх витрат за місяць. Собівартість одиниці продукції визначається діленням усієї суми витрат на кількість виробленої продукції. Усі витрати, як правило, прямі. Застосовується у галузях, де виробляється один вид продукції (електроенергетика, добувна промисловість).

Попередільний метод обліку витрат (від слова “переділ” – певна сукупність технологічних операцій, внаслідок яких отримують продукт праці) використовується у виробництвах, де готова продукція є результатом послідовної переробки вихідної сировини по окремих стадіях (переділах) на безперервній основі.

Попередільний метод обліку витрат на виробництво використовується у серійних виробництвах для обліку витрат на виготовлення окремого виду однакової продукції. Наприклад: випікання одного сорту хліба, печива, виготовлення одного виду макаронних виробів, фармацевтичних препаратів, взуття тощо.

При попередільному методі прямі витрати обліковуються по кожному переділу, а всередині переділу – за видами продукції, непрямі – в цілому по виробництву з розподілом між переділами в установленому порядку. Собівартість визначається по кожному переділу, а за видами продукції всередині переділу – коефіцієнтним методом.

Попередільний метод має два варіанти: однопередільний (простий) та багатопередільний. При застосуванні однопередільного методу технологічний процес не поділяється на окремі етапи, а від першої до останньої операції складає одне ціле. Наприклад, хлібовипікання тощо. Багатопередільний метод використовується у випадку, коли технологічний процес поділяється на декілька технологічних фаз (переділів). При цьому наприкінці кожного переділу одержують напівфабрикат, собівартість якого калькулюється.

Позамовний метод застосовується в індивідуальних і дрібносерійних виробництвах. Об’єктом обліку та калькулювання є замовлення на окремий виріб, окремий проект або партія продукції, яка складається з ідентичних зразків, що проходять однаковий технологічний процес виготовлення. До таких виробництв відносяться суднобудівне, авіабудівне, видавниче, будівельне, меблеве та інші, аудиторська діяльність тощо. На основі замовлення відкривається картка аналітичного обліку витрат на виробництво, в якій відображуються витрати і визначається собівартість замовлення прямим додаванням витрат.

Нормативний метод застосовується на підприємствах обробної промисловості із масовим виробництвом, де виробляється різноманітна і складна продукція, що складається із великої кількості деталей та вузлів (наприклад, машинобудування, легка, взуттєва, шинна, меблева промисловість та ін.). Метод включає:

систематичний облік змін та відхилень від встановлених норм витрат на одиницю продукції у розрізі причин та винуватців цих відхилень;

складання та періодичне коректування нормативної калькуляції, заснованої на діючих нормах витрат;

визначення фактичної собівартості випущеної продукції як алгебраїчної суми її вартості, відхилень від норм та самих норм.

Сутність нормативного методу зводиться до того, що витрати на виробництво обліковуються за поділом їх на три елементи обліку:

1) витрати в межах норми (плану, кошторису, квоти тощо);

2) зменшення (економія) або збільшення (перевитрати) витрат порівняно з нормою (квотою, кошторисом тощо) внаслідок зміни норми під впливом технічного прогресу;

3) відхилення витрат порівняно з нормою (квотою, кошторисом, планом тощо) у бік зменшення (економія) або збільшення (перевитрати).

В основу нормативного методу покладено складання нормативних калькуляцій собівартості окремих виробів за статтями калькулювання. Окремо ведеться облік відхилення від норм і змін норм. Фактична собівартість продукції визначається так: витрати по нормах плюс (мінус) відхилення від норм плюс (мінус) зміни норм:

Фс = Н + ( – ) З+ ( – ) В;

Де: Фс – фактична собівартість продукції.

Н – нормативна собівартість продукції

З – зміни норм

В – відхилення від норм.

Змішаний метод використовується, в основному, в серійних виробництвах, де готова продукція має багато загальних та індивідуальних характеристик. Наприклад, одночасний випуск на одній технологічній лінії декількох марок телевізорів, комп’ютерів, автомобілів. При цьому облік витрат на виробництво будь-яких окремих ідентичних деталей (наприклад, корпусів до телевізорів) можна вести, використовуючи позамовний метод, а облік витрат на технологічній лінії (збирання або конвеєр), де із сировини одержують готовий продукт – попередільний.

На практиці можуть застосовуватися комбіновані методи обліку витрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції, що дозволяють максимально використовувати переваги окремих методів для прийняття управлінських рішень.

Котловий метод застосовується на таких самих підприємствах, де може застосовуватись нормативний метод, але при використанні цього методу застосовують планові калькуляції, а витрати між видами продукції, що випускається, розподіляються згідно їх планової собівартості. Цей метод, на відміну від нормативного, не забезпечує постійного оперативного контролю над точністю калькулювання величини собівартості.

На практиці бувають і комбіновані методи, наприклад позамовно-нормативна калькуляція і т.д.

Для визначення фактичної виробничої собівартості одиниці обліку (виробу, деталі, замовленню) використовують калькулювання. Калькулювання – це обчислення собівартості одиниці продукції (робіт, послуг) за встановленою номенклатурою витрат.

Організація калькулювання собівартості продукції включає: вибір об'єктів калькулювання; перелік статей калькулювання; розробку методики, техніки та встановлення термінів калькулювання собівартості продукції.

Для калькулювання використовують регістри аналітичного обліку – калькуляції у вигляді: карток; вільних аркушів; книг; електронних носіїв інформації. Облік організується за кожним об'єктом витрат (виробом, замовленням, групі виробів тощо) у розрізі статей калькуляції за показниками: залишок НЗВ на початок місяця; витрати за місяць; залишок НЗВ на кінець місяця, що дозволяє визначити собівартість кожного виду продукції у розрізі статей калькулювання (табл. 5.5).

Таблиця 5.5

Калькуляція стільців моделі НК – 54 грн.

Статті калькулювання	Залишок НЗВ на початок місяця	Витрати за місяць (списання у Дт 23)	Залишок НЗВ на кінець місяця	Собівартість готової продукції
Основні матеріали	100	2600	50	2650
Допоміжні матеріали	20	400	30	390
Енергія на технологічні цілі	40	600	20	620
Основна заробітна плата	20	1200	10	1210
Додаткова заробітна плата	10	500	20	490
Постійні загально виробничі витрати	30	500	10	520
Змінні загально виробничі витрати	20	300	10	310
Разом	240	6100	150	6190

Для визначення собівартості конкретного об’єкта калькулю­вання витрати виробництва групуються за статтями кальку­ляції. Номенклатура статей калькуляції залежить від технологічних і організаційних особливостей підприємства (підрозділу підприєм­ства). Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції встановлюються самим підприємством у наказі про облікову політику.

Витрати з виробництва продукції (робіт, послуг), можуть групуватись за наступними статтями калькуляції:

1. Сировина та основні матеріали.

2. Паливо й енергія на технологічні потреби.

3. Купівельні комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій.

4. Зворотні відходи (вираховуються).

5. Основна заробітна плата робітників.

6. Додаткова заробітна плата.

7. Відрахування на соціальне страхування.

8. Витрати з підготовки та освоєння нових видів продукції або нових виробництв.

9. Відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристроїв цільового призначення та інші спеціальні витрати.

10. Загальновиробничі витрати.

11. Втрати від неминучого технологічного браку.

5. Методи оцінки і обліку незавершеного виробництва

Незавершене виробництво - це не закінчені обробкою і складанням деталі, вузли, вироби та незакінчені технологічні процеси. Незавершене виробництво на підприємствах, що виконують роботи та надають послуги, складається з витрат на виконання незакінчених робіт (послуг), щодо яких підприємством ще не визнано доходу. До незавершеного виробництва не належать: не розпочаті обробкою матеріали та комплектуючі вироби незалежно від місця їх знаходження; деталі, вузли і вироби, які остаточно забраковані і відносяться до анульованих замовлень.

Порядок визначення залишків НЗВ залежить від характеру виробництва. Найбільш точним є визначення залишків НЗВ шляхом його інвентаризації. Залежно від характеру деталей і напівфабрикатів здійснюють їх підрахунок, зважування, замір та інші способи визначення кількості, яка записується в інвентарний опис (ф. Інв.7). Після визначення кількості НЗВ проводиться його оцінка за статтями калькуляції згідно із методикою, прийнятою на підприємстві. Оцінка проводиться по вартості сировини, що перебуває у виробництві, матеріалів та напівфабрикатів. Крім того, до них додаються витрати на оплату праці відповідно до відрядних розцінок, встановлених за виконання робіт. При застосуванні підприємством нормативного методу незавершене виробництво доцільно оцінювати за нормативними затратами.