Структура педагогічної майстерності

Державні документи також утверджують цей прин­цип (Закон України "Про освіту", Державна національна про­грама "Освіта" (Україна XXI століття), Національна доктрина розвитку освіти та ін.). Аналіз сучасного стану вихованості членів суспільства з погляду вимог всебічного гармонійного розвитку дає підстави стверджувати, що говорити про всебічність і гармонійність не доводиться. У цілому переважна більшість людей володіє значним обсягом знань, але рівень морально-духовної вихованості викликає тривогу за майбутнє суспільства. Ще давньогрецький філософ Платон застерігав: "Освічена, але погано вихована людина страшніша за будь-якого звіра". І вже на початку XX століття Д.І. Менделєєв з гіркотою писав: "Знан­ня без виховання — меч у руках божевільного". Суперечності між великим обсягом знань, новітніми технологіями і низь­ким рівнем моральної вихованості людей вкрай загострилися у другій половині XX століття. Далекоглядні вчені світу вислов­люють з цього приводу небезпідставну тривогу за майбутнє люд­ства. Зокрема академік В.П. Андрущенко пише: "Інтелектуаль­но підготовлена людина може ввійти в життя "злим генієм", який цинічно зневажає все, що не стосується його вузько спрямованої професії. Світ, створений лише "рахунком холодного розу­му", набуває зловісних відблисків. По суті така діяльність має руйнівний характер. Загалом кажучи, вона підштовхує людину і людство до прірви затяжної економічної кризи, соціально-полі­тичного конфлікту, екологічної катастрофи або термоядерного колапсу. І це проблема світового масштабу.

Результат такої суперечності зумовлений тим, що проблеми виховання людини тривалий час не були пріоритетними. Увага концентрувалася на навчанні. Відчуваючи інформаційну і тех­нократичну загрозу, яка "дихає людству в спину", суспільство зобов'язане на новому етапі соціально-економічного розвитку рішуче перейти до наукового обґрунтування і здійснення освітньо-виховної революції, за якої виховання людини випереджало б навчання. Процес складний, тривалий, пов'язаний із руйну­ванням усталених стереотипів, але неминучий. Провідну роль у ньому має відігравати педагог. Слушною й сьогодні залишаєть­ся думка К.Д. Ушинського: "У вихованні все повинно базува­тися на особі вихователя, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, хоч би як хитро він був придуманий, не може замінити особистості в справі ви­ховання"¹.

Виховання, за влучним висловом Л.С. Макаренка, здійснюєть­ся на кожному квадратному метрі педагогічного поля. Вихова­нець запам'ятовує на все життя не стільки зміст того, що гово­рив педагог на уроці, в лекції, скільки морально-духовне багат­ство цього педагога. А вже крізь призму цього багатства вихо­ванець бачить і сприймає все інше. Особистість, яка планує по­в'язати свою долю з педагогічною діяльністю, має у процесі про­фесійної підготовки (та й упродовж професійної діяльності) володіти загальнолюдськими і національними морально-духов­ними цінностями, сформувати тверді переконання. Це один із найбільш надійних підмурівків становлення професійної май­стерності педагога вищої школи.

З-поміж цих якостей має чітко виділятися гуманістична спря­мованість особистості. Адже ще давньогрецький філософ Протагор (490—420 до н. е.) стверджував: "Людина є мірою усіх речей". В умовах панування тоталітарних режимів авторитар­на педагогіка була далека від ідеї утвердження гуманістичної спрямованості. Історична необхідність розбудови України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової дер­жави вимагає рішучого втілення у повсякденне життя ідей гу­манізму. Адже у статті 3 Конституції України проголошено: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Перехід від авторитарної педагогіки на позиції педагогіки гу­маністичної — процес тривалий. Він має здійснюватися еволю­ційним шляхом. Власне, загальноосвітня школа і вищі навчальні заклади мають наполегливо працювати над утвердженням гу­маністичних принципів у стосунках педагогів з вихованцями, які потім, ставши професійними працівниками у різних сферах соціальної діяльності, понесуть ідеї гуманізму в усі сфери соці­ального буття людей.

У центрі уваги навчально-виховного процесу має бути вихо­ванець. Педагог повинен виявляти глибоку повагу до кожної особистості, шанувати, оберігати від негативних впливів, створю­вати оптимальні умови для її всебічного розвитку. Кредом педаго­гічної діяльності талановитих педагогів A.C. Макаренка і В.О. Сухомлинського і була гуманістична спрямованість, в центрі якої перебували повага до вихованців і вимогливість до них.

Тривалий час обговорюються неоднозначні судження щодо розуміння такої якості людини, як інтелігентність. З того часу (60-ті роки XIX століття), коли російський журналіст П.Д. Боборикін уперше ввів у лексичний обіг цей термін, а потім останній широко увійшов у інші мови, його ототожнювали з поняттями "тямущий", "розуміючий", "обізнаний", "мислячий", "освічений". Тому тлумачні словники нерідко ототожнюють поняття інтелі­гентності з освіченістю. Однак останнім часом тлумачення цього поняття дещо розширюється. Академік С.У. Гончаренко наго­лошує, що до основних ознак інтелігентності належить комп­лекс найважливіших інтелектуальних і моральних якостей: загострене відчуття соціальної справедливості, прилучення до багатств світової й національної культури та засвоєння загаль­нолюдських цінностей, слідування велінням совісті¹. До цього можна додати, що інтелігентність — це не лише освіченість, стан розуму, а й стан душі. Тому не кожну освічену, ерудовану людину можна назвати інтелігентом. Вважаємо, що високі мо- рально-духовні якості особистості, яка й не має достатньої осві­ченості, дають право називати її інтелігентом духу.

Чільне місце у системі морально-духовних цінностей педаго­га посідають життєві ідеали. Яскраво виражені життєві ідеали досвідченого педагога завжди знайдуть відгук у свідомості вихо­ванців. Адже ідеал — це категорія етики, яка містить довершені моральні якості; образ найбільш цінного і величного в людині, що дає змогу молодій людині формувати власну досконалість. Прояви конкретним педагогом своїх життєвих ідеалів особливо важливі тепер, коли у зв'язку з історичними змінами, соціальни­ми катаклізмами зникли певні ідеали, які мали здебільшого фаль­шивий характер, а нові, справжні ідеали ще не повною мірою утвердились у нашому житті. Залишати молоде покоління без істинних ідеалів-маяків — штовхати на шлях розчарування, па­сивності — означає призвести його до духовної деградації.

Важливими чинниками, які забезпечують моральне зміцнен­ня і підкріплення процесу прояву майстерності педагога, є його совісність, чесність, справедливість і об'єктивність. Молодь особ­ливо чутливо ставиться до цих якостей педагога і боляче реагує, коли їх немає або вони недостатньо виражені. Сумління — це категорія етики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною діяльністю, давати об'єктивну оцінку своїм діям. Чесність характеризує особистість з погляду її готовності підтримувати і відстоювати гідність, репутацію — особисту чи колективу, членом якого вона є. Совісність і чесність викону­ють регулятивну функцію у життєдіяльності людини, її спілку­ванні з іншими людьми.

Другим модулем педагогічної майстерності є професійні знання, передусім "своїх" фахових дисциплін. Вихованці висо­ко цінують педагога, який володіє глибокими знаннями із дис­циплін свого фаху, виявляє обізнаність із спорідненими дисцип­лінами, є науково ерудованим. Без цього марно говорити про становлення майстерності педагога.

У сфері педагогічної діяльності ми стикаємося з дивним пара­доксом: кожна людина з раннього віку і до завершення професій­ної підготовки перебуває під постійним педагогічним впливом, є учасником педагогічного дійства, ознайомлюється з низкою педа­гогічних і психологічних понять (увага, пам'ять, почуття, навчан­ня, принципи, методи, засоби навчання і виховання), бере участь у реалізації певних педагогічних технологій. Це призводить до сліпого копіювання певних педагогічних дій без розуміння їхніх наукових засад, що породжує так зване педагогічне дилетант­ство, зверхнє ставлення до психологічних і педагогічних наук.

Важливою передумовою становлення професіоналізму і педа­гогічної майстерності вчителя є наявність у нього потрібних соціально-педагогічних якостей і психолого-педагогічних умінь. При цьому варто зважати на те, що соціально-педагогічні якості — це результат виховного виливу на особистість з раннього дитин­ства в сім'ї, освітньо-виховних закладах та ін. Ці якості частково входять до змісту професіограми педагога-вихователя. Професіограма — це перелік якостей особистості, необхідних для ус­пішного виконання функціональних обов'язків стосовно конк­ретної професії. Професіограми не є сталими моделями.

Серед якостей особистості вихователя, що мають превалюва­ти у процесі становлення педагогічної майстерності та профе­сіоналізму, особливе значення має педагогічний такт. Педагогі­чний такт (від лат. Іасіиє — дотик, відчуття) — це почуття міри у процесі спілкування з людьми з урахуванням їх конкретного фізичного і передусім психічного стану. Вияв педагогічного такту є важливою умовою ефективності впливу педагога на ви­хованця. Педагогічний такт ґрунтується на глибоких знаннях психології вихованців, їх індивідуальних особливостей. «Так званий педагогічний такт, без якого вихователь, хоч би як ви­вчав теорію педагогіки, — писав К.Д. Ушинський, — ніколи не буде добрим вихователем-практиком, є по суті не що інше, як такт психологічний, потрібний педагогові такою ж мірою, як і літераторові, поетові, ораторові, акторові, політикові, проповід­никові, і, словом, всім тим особам, які так чи інакше думають впливати на душі інших людей».

Тактовність є виявом рівня сформованості педагогічної куль­тури вихователя, передумовою вияву у своїй душі "вільних валенсій", які притягують до себе вихованців. Це чутливий інстру­мент упередження міжособистісних конфліктів, яскравий по­казник прояву педмайстерності. Оскільки кожна людина, яка сповідує засади загальнолюдської і професійної культури, має володіти педагогічним тактом, вчитель у процесі спілкування з учнями, розв'язуючи різноманітні педагогічні завдання, має ви­являти яскраві зразки тактовності.

Важливим змістовим модулем у структурі становлення пе­дагогічної майстерності учителя-вихователя є комплекс психолого-педагогічних умінь.

Чільне місце у структурі педагогічної діяльності вчителя взагалі та у становленні його майстерності займає такий змісто­вий модуль, як педагогічна техніка. Поняття "педагогічна тех­ніка" є порівняно новим утворенням у педагогіці. У цьому по­нятті слово "техніка" необхідно сприймати відповідно до його первісного значення. Воно означає вправний, досвідчений, вмілий; у свою чергу грецьке techne розкриває дещо ширший спектр цього поняття — мис­тецтво, майстерність. Сучасні словники таким чином розкри­вають сутність означеного поняття: «Техніка. 1. Сукупність засобів і знарядь, що застосовуються в суспільному виробництві та призначені для створення матеріальних цінностей. <...> 3. Сукупність прийомів, навиків, що застосовуються в певній діяльності, певному ремеслі, мистецтві»

Такі тлумачення слова "техніка" дещо відводять нас від звич­ного розуміння цього поняття, пов'язаного безпосередньо з ма­шинами, механізмами, і наближають до вживання його в нема­теріальній сфері діяльності. Таким чином, будемо виходити із поняття "техніка" як сукупності засобів, прийомів, навичок, що використовуються у навчально-виховній роботі.

Педагогічна техніка — це сукупність раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки вихователя, спрямованих на ефек­тивну реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з окремим вихованцем чи колективом у ціло­му відповідно до поставленої мети навчання та виховання з ура­хуванням конкретних об'єктивних та суб'єктивних передумов.

Педагогічна техніка включає низку специфічних засобів, умінь, особливостей поведінки педагога. Серед них варто виділити такі:

• уміння педагога одягатися з урахуванням особливостей професійної діяльності, стежити за своїм зовнішнім виглядом;

• володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;

• володіння мімікою, пантомімою, жестами;

• уміння в галузі мовленнєвої культури: правильне про­фесійне дихання, чітка дикція, належний темп, ритм, логічна побудова тощо;

• дотримання оптимального темпу, ритму і стилю в навчаль­но-виховній діяльності;

• вміння вправно і доцільно здійснювати дидактичні опе­рації (писати на дошці, користуватися наочними засобами на­вчання, ставити запитання, слухати відповіді, оцінювати навчаль­ну діяльність вихованців тощо);

• вміння керувати своїм психічним станом і етапом вихо­ванців.

Педагогічна техніка відіграє істотну роль у діяльності педа­гога. Вона є важливою передумовою оволодіння ним професій­ною майстерністю.

A.C. Макаренко, розробляючи основи педагогічної майстер­ності та педагогічної техніки, неодноразово вказував на взаємозв'язок між цими категоріями. "Що таке майстерність?" — запитував педагог і відповідав: "Молена і треба розвивати зір, просто фізичний зір. Це конче потрібно для вихователя. Треба вміти читати на людському обличчі, на обличчі дитини, і це читання може бути навіть описане в спеціальному курсі. Нічо­го мудрого, нічого містичного немає в тому, щоб по обличчю дізна­ватись про деякі ознаки душевних рухів. Педагогічна май­стерність полягає і в постановці голосу, і в умінні керувати своїм обличчям"¹. A.C. Макаренко був переконаний, що оволодіти основами педагогічної техніки можна і треба шляхом наполег­ливого навчання. Він навіть визначив своєрідну програму та­кого навчання, вказавши, що воно має полягати "в організації характеру педагога, вихованні його поведінки, а потім в органі­зації його спеціальних знань та навичок, без яких жоден вихо­ватель не може бути хорошим вихователем, не може працюва­ти, тому що в нього не поставлений голос, він не вміє розмовляти з дитиною і не знає, в яких випадках як треба говорити. <...> Не може бути хорошим вихователем той, хто не володіє мімікою, не може надати своєму обличчю потрібного виразу або стрима­ти свого настрою. Вихователь повинен уміти організовувати, ходити, жартувати, бути веселим, сердитим. Вихователь пови­нен поводитися так, щоб кожен рух його виховував, і завжди повинен знати, чого він хоче в даний момент і чого він не хоче. Якщо вихователь не знає цього, то кого він може виховувати?"

Свого часу A.C. Макаренко плекав надію, що в майбутньому в педагогічних навчальних закладах педагоги будуть оволодівати вміннями і навичками педагогічної майстерності та педагогіч­ної техніки зокрема. Прикро, але його сподівання не справдили­ся. І нині такого навчання, по суті, немає. Тому педагог-початкі- вець у школі, вищому навчальному закладі, не маючи належної підготовки з основ педмайстерності, зазнає значних труднощів, намагається рухатися до мети засобами "спроб-помилок", нерідко впадає у розпач, його насідають розчарування, які нерідко приму­шують молодого фахівця відмовитися від мрії бути педагогом.

Наші тривалі дослідження проблеми того, наскільки випус­кники педагогічних навчальних закладів володіють наукови­ми засадами і практичними вміннями в царині педагогічної тех­ніки, показали невтішні результати. Спроби запровадити з ініціа­тиви академіка I.A. Зязюна у 80-х роках минулого століття в навчальні плани педагогічних спеціальностей дисципліну "Ос­нови педагогічної майстерності" не скрізь отримали належну підтримку. Але тривалий досвід педагогічної діяльності пере­конує, що курс "Педагогічна майстерність" і навіть окрема дис­ципліна "Педагогічна техніка" вкрай необхідні у системі про­фесійної педагогічної підготовки фахівців для різних типів на­вчально-виховних закладів.

Фрагментарно зупинимося на деяких аспектах використан­ня педагогічної техніки у навчально-виховній роботі.

Зовнішність педагога. З позицій педагогічної техніки по­няття "зовнішність педагога" включає і одяг, і взуття, і зачіску, й інші атрибути (ювелірні прикраси, елементи косметики). Таким чином, узгодження компонентів одягу і предметів, що його до­повнюють, створює своєрідний ансамбль, який і називають зовні­шністю. У давнину, коли лише виникали елементи одягу, вони задовольняли в основному утилітарні потреби людей. З розвит­ком суспільства, а особливо нині, одяг відбиває естетичні ідеали не лише суспільства в цілому, а й окремих індивідів. Розгляда­ючи людину з позицій діалектичної закономірності єдності та взаємозумовленості змісту і форми, можна говорити, що одяг, зовнішність взагалі є певною мірою засобом вираження її змісту через форму. Такий вияв єдності змісту і форми стосується усіх людей, а педагогів передусім.

Одяг педагога, інші компоненти його зовнішності є тими ат­рибутами, які покликані гармонійно доповнювати його профе­сійну діяльність, індивідуальні особливості. Усе це має бути підпо­рядковане розв'язанню тих чи тих педагогічних завдань. Зов­нішність має бути "поставлена на службу" педагогічній діяль­ності. При цьому не йдеться про запровадження своєрідної уні­форми, одностроїв для вчителів-вихователів і викладачів вищої школи. Педагог має одягатися красиво, з дотриманням кращих взірців сучасної моди. Але не можна вдаватися до еклектики стилів, доводити ті або інші компоненти зовнішності до потвор­ності. Адже уже своїм виглядом педагог впливає на настрої і почуття вихованців, сприяє формуванню у них компонентів морально-естетичної культури. У цьому плані погодитися з дум­кою A.C. Макаренка, який писав: "Я повинен бути естетично виразним, тому я жодного разу не вийшов у не почищених чо­ботях або без пояса. Я теж повинен мати якийсь шик, в міру сили та змоги, звичайно. <...> Я не допускав у клас учителя, якщо він був неохайно одягнений. Тому у нас стало звичкою ходити на роботу в найкращому своєму костюмі, який тільки у мене був. Отже, всі наші педагоги, інженери і архітектор ходи­ли, як франти"¹.

Педагог іде на роботу в школу, університет, коледж. Тому його костюм, окрім естетичної виразності, має бути зручним для виконання необхідних педагогічних операцій: писати на дошці, працювати з демонстраційним або лабораторним облад­нанням, сидіти, нахилятися, ходити між рядами парт, столів і т. ін. Поєднання стилю моди, естетичної виразності, зручності — ось провідні критерії одягу педагога.

Володіння своїм тілом. Якщо театр, за словами К.С. Станіславського, починається з вішалки, то педагогічна майстерність учителя-вихователя розпочинається з того, як він заходить у студентську аудиторію для проведення занять. Відповідно до засад педагогічної культури викладач перед тим, як зайти в аудиторію, має зупинитися перед дверима, розправити плечі, ви­простати усе тіло, надавши йому вигляд впевненості; портфель, папку чи інші матеріали необхідно тримати у правій руці; лівою рукою відчинити двері; переступивши поріг аудиторії, зачини­ти двері лівою рукою, тримаючи її за спиною і, повернувшись обличчям до вихованців, упевненою ходою пройти до робочого стола, зупинитися і зосередити увагу на учнях (вони мають підня­тися на знак вітання педагога), забезпечивши психологічну спря­мованість на навчальну працю; чемно привітатися, запропону­вати сісти на свої місця.

Під час уроку, читання лекції педагог має перебувати в "колі уваги" (робочий стіл, дошка), аби сконцентрувати увагу учнів на отриманні інформації з одного центру. Ходити по аудиторії з одного кінця в інший не варто, оскільки це розпорошує увагу вихованців, знижує ефективність розумової праці.

На практичних заняттях можуть бути застосовані різні варі­анти володіння педагогом своїм тілом. Залежно від видів на­вчальної роботи (учні самостійно виконують навчальні завдан­ня та ін.) учитель може сидіти, стояти, ходити між рядами, кон­тролюючи самостійну роботу вихованців. Сідаючи на стілець, треба заздалегідь непомітними рухами перевірити його надій­ність, аби не потрапити в неприємність (поламана ніжка, стілець забруднений крейдою тощо); відставити стілець від стола на потрібну відстань, щоб вільно сидіти і працювати за столом, а також підніматися, не зсуваючи стілець з місця на місце. Сидя­чи за столом, варто дотримуватися правильної постанови, сидін­ня стільця займати повністю, а не моститися на краєчку (ви впевнені у собі). Рухатися між рядами парт чи столів з метою надання допомоги учням, контролю за виконанням ними само­стійних завдань треба повільно, впевнено, не відволікаючи ви­хованців стуком підборів та іншими подразниками. Даючи пояснення учням щодо змісту і методики виконання наступ­них завдань, викладач має також перебувати "у колі уваги". Слухаючи монологічні розповіді вихованців, учитель має зайня­ти в класі зручне місце, аби тримати в полі зору й учня, що виступає, і весь колектив класу. До того ж поза педагога, навіть постава голови (кивки на знак підтвердження), доповнена пев­ними жестами, мають виражати зацікавлення тим, про що роз­повідає учень, хоч це і не несе для викладача нової інформації. Але треба вміти трішки грати. Педагог завжди повинен грати свою роль у складному педагогічному дійстві.

На основі теоретичних пошуків і практичних надбань відпо­відно до вимог кожного компонента педагогічної техніки створе­но своєрідні норми і правила, засвоєння яких сприяє формуван­ню фахових умінь і особливостей поведінки педагога. У процесі професійної підготовки до викладацької роботи у вищих навчаль­них закладах кожен має оволодіти значним обсягом знань і умінь у царині педагогічної техніки. Помилково думати, що це дрібниці, на які не варто звертати особливу увагу. Насправді, педагогічна техніка — це важлива школа оволодіння мистецтвом вихован­ня, школа становлення майстерності педагога-вихователя.

Донині залишається слушною думка К.Д. Ушинського: "Ми­стецтво виховання має ту особливість, що майже всім воно здаєть­ся справою знайомою і зрозумілою, а декому навіть справою легкою — і тим зрозумілішим і легшим здається воно, чим менше людина з ним обізнана, теоретично чи практично. Май­же всі визнають, що виховання вимагає терпіння; дехто вважає, що для цього потрібні вроджена здібність і вміння, тобто навич­ка; але дуже мало хто прийшов до переконання, що крім терпін­ня, вродженої здібності й навички, потрібні ще й спеціальні знання, хоч численні педагогічні блукання наші й могли б усіх переконати в цьому»