Дата проведення ___________ Група ____________

Вид заняття: Лекція

Тема: «Вчитель, його соціальна функція»

Мета заняття:

Освітня:ознайомити студентів з особливістю педагогічної професії, системою вимог, які висуває суспільство до особистості вчителя; познайомити з поняттям педагогічної майстерності та її складовими..

Виховна:формувати у студентів прагнення до професійного вдосконалення та зростання на основі глибокого самоаналізу особистих рис та якостей

Розвивальна: розвивати гуманність, емпатійність, рефлективність, тактовність, відповідальність

Методи: пояснення, евристична бесіда, робота з підручником, першоджерелами

Дидактичні засоби навчання: ТЗН, опорні конспекти, педагогічні словники, нормативні документи

Література: основна

1. Волкова Н. П. Педагогіка : навч. посіб. / Н. П. Волкова. — 3-тє вид., стереотип. — К. : Академвидав, 2009. — 616 с. — (Серія «Альма-матер»).

2. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник. – К.: Знання, 2007. – 447 с.

3. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навчальний посібник. – 5-е вид., доповн. і переробл. – К., 2007. – 656 с.

4. Педагогіка: Навчальний посібник / В.М. Галузяк, М.І.Сметанський, В.І.Шахов. – 2-е вид.,випр. і доп. – Вінниця: Кина-Вега, 2003. – 416 с.

5. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – 3-тє вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2005. – 232 с.

6. Ягупов В.В. Педагогіка: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2003.

Додаткова література:

1. Азаров Ю.П. Радость учить и учиться. — М.: Политиз­дат, 1989.

2. Амонашвили III А. Здравствуйте, дети! — М.: Просвеще­ние, 1983.

3. Все начинается с учителя / Под ред. З.И. Равкина. — М.: Просвещение, 1983.

4. Кондратенков А.Е. Труд и талант учителя. — М.: Про­свещение, 1989.

5. Мороз О.Г., Омеляненко B.JI. Перші кроки до майстер­ності. — К.: Знання, 1992.

6. Мудрик A.B. Учитель: Мастерство и вдохновение. — М.: Просвещение, 1986.

7. Основы педагогического мастерства / Под ред. И.А. Зязюна. — М.: Просвещение, 1989.

8. Світличний К.К. Лелеки над Сахнівкою. — К.: Рад. пись­менник, 1987.

9. Слово про вчителя. — К.: Рад. шк., 1976.

10. Соловейчик СЛ. Вечная радость: Очерки жизни и шко­лы. — М.: Политиздат, 1989.

Зміст заняття

1. Організаційна частина.

2. Актуалізація опорних знань студентів.

3. Повідомлення теми, мети та завдань заняття.

4. Пояснення нового матеріалу.

5. Підсумки, узагальнення матеріалу..

6. Контроль та самоконтроль навчально-пізнавальної діяльності студентів.

7. Домашнє завдання. Підготовка до семінарського заняття, виконання самостійної роботи.

Завдання для контролю та самостійної діяльності студентів.

План лекції

1. Сучасні парадигми освіти.

2. Роль педагога в суспільному розвитку, функції вчителя.

3. Основні групи вимог до вчительської професії.

4. Суб’єкт-суб’єктна взаємодія учителя і учнів у навчально-виховному процесі.

5. Педагогічна майстерність учителя, її компоненти.

Зміст лекції

1. Сучасні парадигми освіти

Освітня парадигма – (приклад, зразок) система теоретичних, методологічних та аксіологічних настанов, прийнятих як зразок для розв’язання проблем навчання і виховання.

Освіта ХХІ століття пронизана ідеями гуманізму, що передбачає розгляд людини як найвищої цінності.

Гуманістична спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щастя, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточен­ня людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність.

Водночас гуманізм не є абсолютизованим усепрощенням і покірністю стосовно недосконалості людини. Педагог повинен ставити перед вихованцем посильні і розумно сформульовані вимоги з метою його подальшого розвитку, тобто здійснювати педагогічний вплив гуманістичного, а не авторитарного харак­теру.

Гуманізм передбачає:

• ідею особистісно орієнтованого підходу в навчанні і ви­хованні;

• підпорядкування дій педагога реальним інтересам вихо­ванця;

• надання допомоги учневі у використанні засвоєних знань, умінь, навичок та способів діяльності у повсяк­денному житті для розв'язання реальних проблем – по­бутових, виробничих, соціальних;

• забезпечення гармонійного і творчого розвитку кожного учня з наданням йому можливості прояву суб'єктності і самобутності;

• якомога ширше використання педагогічних вимог в опо­середкованій формі (порада, прохання, довір'я, схвален­ня тощо, педагогічної підтримки);

• поступовий перехід від групових форм взаємодії до ін­дивідуальної;

• емоційне забарвлення ділових відносин з учнями;

• подолання різних проявів авторитаризму, домінування, садизму, відриву навчання і виховання від життя суспі­льства.

Виявляючи в діалозі, співпраці, партнерстві повагу до учня, толерантність і справедливість, учитель тим самим захищає свободу особистості, продовжує культурну спадщину, творить нові цінності, виступає співучасником зміцнення демократич­ного ладу.

2. Роль педагога в суспільному розвитку

Виховання – найдавніше поняття суспільного розвитку. Лю­дина, турбуючись про продовження свого роду, завжди дбала і про передачу новому поколінню досвіду старших. Спочатку цю функцію у повному обсязі виконували батьки. Але пізніше ок­ремі функції виховання дітей в родах, общинах члени суспіль­ства передавали найбільш досвідченим, найбільш мудрим лю­дям – педагогам. Уже в етимології цього слова закладений глибокий соціальний зміст. Слово педагог походить від грець­кого paidahos (раіs – дитина; аhо – веду, виховую). Педагога­ми називали людей, які займалися дітоведенням, вихованням дітей. Тому не випадково, що професія педагога (учителя, вихо­вателя) є найдавнішою на Землі.

У стародавньому Вавилоні, Єгипті, Ассірії учителями найча­стіше були жерці, а в Греції ця почесна справа доручалась вільно­найманим, найбільш розумним громадянам, серед яких були філософи, поети. Ще Арістотель говорив: «Вихователі ще більш достойні поваги, аніж батьки, бо останні дають нам лише жит­тя, а перші — достойне життя».

У Київській Русі учителів називали майстрами, підкреслю­ючи цим самим глибину поваги до тих, хто творить духовне багатство суспільства. Історія нашого народу, кожного члена на­шої спільноти тісно пов'язана з батьками та вчителями, їх пра­цею створювалась і створюється найбільша цінність на землі – Людина.

В умовах становлення української державності, відроджен­ня національної духовності, формування національної гідності громадян роль учителя у суспільстві зростає. Учитель як упов­новажений суспільства нарівні з батьками несе відповідальність за соціальну зрілість кожного вихованця. Від учителя-вихователя у суспільстві залежить розв'язання ще одного важливого завдання: забезпечення сприятливих умов для створення най­більшого багатства суспільства — інтелектуальних цінностей кожної людини зокрема і людської спільноти взагалі.

Таким чином, учитель-вихователь — творець духовної сут­ності людини.