ЛЕКЦІЯ 1. Вступ в конфліктологію

1. Конфліктологія як галузь наукового знання. Еволюція наукових поглядів на конфлікт.

2. Об’єкт і предмет конфліктології, її функціональна роль.

3. Методологічні принципи конфліктології.

1. Конфліктологія як галузь наукового знання. Еволюція наукових поглядів на конфлікт.

Перехідний період, у якому ми з Вами живемо, супроводжується конфліктними ситуаціями. Вони викликані новими соціальними недугами, які охопили економіку, політику, культуру, мораль. Одночасне загострення протиріч у більшості суспільних сфер викликає різке піднесення соціальної та психологічної напруги. Усі ці зміни певним чином позначаються на системі людських відносин. Уособлюючи собою різні життєві цінності, смаки, погляди, характери, культури, ми не можемо уникнути конфліктів. Дати науковий аналіз конфліктності буття та визначити шляхи його подолання і покликана спеціальна галузь знання – конфліктологія.

Конфліктологія – це наука, яка досліджує об’єктивну реальність людського буття у зміні й розвитку. Інакше кажучи, конфліктологія – це наука про психогігієну соціально-політичних, міжособистісних і внутрішньо-особистісних відносин. Конфліктологія як окрема галузь наукових знань виникла, розвивається й удосконалюється під впливом такого важливого чинника, як потреба суспільства в гармонізації відносин між окремими людьми, групами, об’єднаннями, державами та іншими структурними елементами, між якими можуть виникнути серйозні суперечності, розходження, конфлікти, війни тощо.

Конфлікт є звичним явищем суспільного життя. Конфлікти – це важлива сторона взаємодії людей у суспільстві, вони існують стільки, скільки існує сама людина.

В історії людства конфлікти як форма прояву життєвої боротьби були явищем майже повсякденним. З часом змінювалися умови життя, від яких залежали зміст і форми прояву конфліктів, відрізнялися економічні і соціальні наслідки конфліктів, не залишалося незмінним і ставлення до конфліктів. Адже конфлікти –це форма відносин між суб’єктами соціальної дії, мотивація яких обумовлена протилежними цінностями, інтересами, потребами.

Таким чином, традиції накопичення конфліктологічних ідей мають багатовікову історію. Зокрема в історії розвитку конфліктології науковці виокремлюють три періоди:

І період – до 1924 року. Протягом цього періоду конфліктологічні ідеї зароджуються і розвиваються як практичне знання людьми принципів, правил і способів поведінки в реальних конфліктах. Проблема конфлікту знаходить своє відображення у культурі та мистецтві. Вже на перших наскальних малюнках зафіксовані різні конфлікти, в яких брала участь людина. Ідеї згоди і конфлікту, миру та насилля завжди були одними з центральних у різних релігійних течіях. З часом конфлікти почали відображатися в літературі, усному епосі, живописі тощо, де фіксувалась тема боротьби добра зі злом. У цей період починають нагромаджуватися і перші наукові знання про конфлікт. Конфлікт починає вивчатися в межах філософії, психології, військових наук, але не виділяється як самостійне явище.

• ІІ період – 1924-1990 рр. Це період зародження, становлення і розвитку галузей конфліктології (соціологія конфлікту, психологія конфлікту, конфлікт у правознавстві тощо). Зростає інтенсивність дослідження конфліктів, але міждисциплінарних праць ще немає.

• ІІІ період – 1990 рік – до нашого часу. У цей період з’являються перші міждисциплінарні дослідження. Конфліктологія починає формуватися як самосійна наука. У 1993 в Санкт-Петербурзі році було відкрито Центр вирішення конфліктів, а в 1997 році – створено Клуб конфліктологів, який об’єднав професійних конфліктологів-медіаторів.

Власне у всіх сферах життєдіяльності люди постають перед проблемами, які призводять до конфліктних ситуацій. Окремі аспекти конфліктів досліджуються не менше, ніж 11 окремими науками: військовими науками, історією, психологією, філософією, мистецтвознавством та ін. науками.

У військових науках розглядається таке поняття як «збройний конфлікт». Його використовують для аналізу збройних сутичок між державами чи певними соціальними силами всередині країни будь-якої інтенсивності, від війни до незначних прикордонних сутичок. Головним досягненням військової науки на цій ділянці є визнання збройних конфліктів суспільно-політичним явищем, яке викликане політичними інтересами та вирішується переважно насильницькими, силовими засобами, пов’язаними із загибеллю та стражданнями людей, але воно припускає і вирішення на завершальному етапі шляхом переговорів.

В історичних науках конфлікти досліджувалися в основному на міждержавному рівні як сутичка протилежних або не співпадаючих інтересів держав у різні періоди історії. Історичні науки свідчать про те, що з плином історії постійно збільшується чисельність міждержавних конфліктів, конфліктів на міжетнічній основі, що, у свою чергу, викликає збільшення жертв. Конфлікти в ХХ ст. стали причиною загибелі величезної кількості людей. Інтерес до проблематики конфліктів у 50-60-х роках ХХ ст. значною мірою був зумовлений кількістю військових конфліктів і війн, які провадилися не лише в Європі, а й у цілому світі. Дві світові війни, локальні військові конфлікти, терор тоталітарних режимів, збройна боротьба за владу, вбивства, самогубства, протиріччя між окремими людьми – усі ці конфлікти, за приблизними оцінками, забрали життя близько 300 мільйонів осіб.

Педагогічні науки спрямовані на аналіз вирішення конфліктів у площині «вчитель-учень», «педагог-педагог», «учень-учень» у своєрідних навчальних колективах.

Політичні науки розглядають конфлікти у площині боротьби за владу між специфічними верствами населення, політичними елітами, владно-державними структурами; між тими, хто править, і тими, ким правлять.

Конфлікт у мистецтвознавстві віддзеркалює споконвічне протиборство добра і зла, внутрішніх інтенцій (прагнень, намірів) та зовнішніх факторів поведінки людини.

Першими на теренах колишнього СРСР проблемою конфліктів разом із соціологами зацікавилися спеціалісти в галузі права. Головними аспектами у дослідженні конфліктів вченими-правниками були судово-правові засоби їх вирішення, кримінологічне вивчення конфліктних ситуацій, правові принципи, правила і норми вирішення конфліктів.

У філософських науках розглядаються аспекти моральних конфліктів, конфліктів на художньо-естетичному рівні.

Конфліктологія – це комплексна теоретико-прикладна дисципліна, яка містить три рівні наукового знання:

а) загально-теоретичний і методологічний, що висвітлює питання пояснення природи конфлікту як соціального феномена, аналізу його структури, елементів, ознак і місця в системі суспільної взаємодії тощо;

б) теоретико-праксеологічний (праксеологія – галузь комплексних соціологічних досліджень), на якому розробляються теорії, що з'ясовують особливості та виокремлюють типи конфліктів у різних галузях, формах та інститутах соціального життя (економіка, політика, соціум, культура, духовність, етнічна сфера, право, релігія, мораль, родина, колектив, група, держава, установа, фірма тощо);

в) емпірико-прикладний, який складається із емпіричних досліджень, що містять фіксацію фактів, експерименти, тестування, моделювання, тренінги, розробку понять, моделей поведінки та дій, методик діагностики напруги, методики ведення переговорів та інших соціальних технологій, призначених для розв'язання чи попередження конфліктів.

Кожен з нас стикається з конфліктами у повсякденному житті. Н-д, прагнемо чогось досягти у житті, а мета виявляється важко досяжною – це конфлікта проблеми. А якщо нам вдалося її вирішити, ми радіємо. Щоб виробити правильну лінію поведінки в різних конфліктних ситуаціях, важливо знати, що таке конфлікт, і як люди приходять до злагоди з собою, з іншими людьми, з соціумом.

Пізнання суті і причин конфліктів підвищує культуру спілкування, робить життя спокійнішим, а саму людину більш стійкою психологічно.

Історія розвитку людства з найдавніших часів до наших днів засвідчує, що конфлікти завжди були і будуть. Ще стародавні латиняни говорили: «хочеш миру, готуйся до війни».

У первісному суспільстві джерелом конфліктів виступали нерозділені явища людського буття протилежної спрямованості, які ставили перед особою сувору альтернативу вибору: «або-або» (життя або смерть). У свідомості первісної людини були відсутні принципи поєднання цих протилежностей.

Конфлікт між людьми у межах первісного роду розв’язувався на основі пріоритету інтересів цілого роду (племені), а особисті інтереси окремого представника до уваги не бралися. Суперечка між людиною та родом нерідко вирішувалася шляхом вигнання людини за межі родової спільноти, що дорівнювало смерті. У деяких народів півночі приречений до вигнання сідав у човен та виїжджав у море, щоб не повернутися назад.

Конфлікти між різними народами, племенами вирішувалися переважно збройною боротьбою.

Давні мислителі і філософи пояснення конфлікту шукали у суті самої людини й суспільства. Саме тому науковці зазначають, що корені конфліктології пов’язані з джерелами соціальної філософії.

Вищою цінністю мислителі стародавності визнавали не війну і боротьбу, а мир і згоду. Відомий мудрець Стародавнього Китаю Конфуцій стверджував, що причиною конфліктів, у першу чергу, є нерівність і несхожість людей. Користолюбство, нестримне бажання одержати вигоду, упертість, схильність до неправди, на його думку заважають людям спілкуватися, а людяність, доброта, справедливість, суворе ставлення до себе і шанобливе до старших – приносять користь. Разом з тим він наголошував на тому, що з іншими треба поступати чесно, однаково себе поводити як з простою людиною, так і з важливою персоною, не робити іншим того, чого ти не хочеш собі; за зло треба платити по справедливості, а за добро – добром.

Раціонально осмислити природу конфлікту намагався й античний філософ Геракліт. Він вважав, що у світі все народжується через ворожнечу і сварки, а конфлікти – це невід’ємна умова суспільного життя, тому що протиборство, у тому числі й війна, є «батьком і царем усього». Таким чином, конфлікти, за Гераклітом, носять всезагальний характер, їх замирення є тимчасовим явищем, а боротьба – вічною.

Геракліту заперечував відомий історик і знавець військової справи Геродот. Він наголошував на свідомому розумінні людьми негативних наслідків війн та міжусобних чвар. Він стверджував, що «ніхто не є настільки нерозсудливим, щоб надавати перевагу війні перед миром», оскільки «під час війни батьки хоронять дітей, а під час миру – діти батьків».

Подібної точки зору дотримувався і Демокріт. Зокрема, він наголошував на тому, що «міжусобна війна – зло для обох сторін, це однакове лихо для переможців і переможених».

Античні філософи Аристотель і Платон зазначали, що людина по суті є істотою суспільною. Кожен окремий індивід є частиною суспільства, і це суспільне начало дає йому здатність до взаєморозуміння з іншими людьми. При цьому не виключалась і схильність до ворожнечі, ненависті й насильства. Зокрема Аристотель зазначав, що джерело конфліктів – у відмінностях між людьми. Причинами конфліктності є порушення справедливості у розподілі власності та почестей, а також несхожість характерів, непомірне підвищення одних та приниження інших.

У середні віки Фома Аквінський висунув думку, що війни допустимі в житті суспільства, тобто конфлікти є об’єктивною реальністю. Епоха середньовіччя залишила нам у спадок приклади замирення збройних конфліктів шляхом встановлення певного терміну «Божого перемир’я», яке починалося з двох днів на тиждень, а тривало декілька місяців.

Флорентійський політичний діяч і мислитель, політолог і знавець військової справи Нікколо Макіавеллі вважав конфлікт універсальним станом суспільства, який утворювався внаслідок зіпсованої людської природи та намагання окремих груп людей до безперервного збагачення. Одним із джерел конфлікту він вважав знать, яка зосереджувала у своїх руках усю повноту державної влади, а тому негативно ставився до дворянства. Щоб применшити негативну роль конфлікту, треба, на думку Макіавеллі, правильно на нього впливати, а виконати цю місію і повинна держава.

Середньовічні соціальні безпорядки й кровопролитні міжусобиці різко засуджували і такі прихильники гуманізму як Томас Мор, Френсіс Бекон, Еразм Роттердамський. Зокрема, Еразм Роттердамський вказував на те, що конфлікт має власну логіку. Адже конфлікт, який розпочався, втягує в орбіту свого впливу нові й нові сили. Е.Роттердамський звертав увагу на негативний бік конфліктів. Він писав: «війна солодка для тих, хто її не знає».

Ф.Бекон – філософ і державний службовець - вперше глибоко проаналізував причини соціальних конфліктів в Англії. Він також висловив думку щодо зростання народонаселення як причини міжнародних конфліктів, а також спробував описати ознаки, які свідчать про нарощування напруги і внутрішньодержавних конфліктів. Такими ознаками є, свого роду, «крамольні розмови», якщо вони ведуться досить часто, а також неправдиві чутки, якщо вони часто виникають.

Натомість Д.Локк і Т.Гоббс вважають людину окремою найціннішою істотою, для якої інші люди – тільки середовище існування, тому природжений стан суспільних зв’язків – це «війна всіх проти всіх». Основною причиною конфліктів Гоббс вважав прагнення до рівності, яке провокує однакові надії, бажання володіти таким ж об’єктами для задоволення своїх потреб. Тобто виникнення конфліктних ситуацій він пояснюює неможливістю реально задовольнити разом усі бажання, а це перетворює людей на ворогів, породжує суперечки.

У Новий час, пов’язаний з розвитком капіталістичного способу життєдіяльності, увагу мислителів привернули соціальні конфлікти, які супроводжували динаміку суспільства.

Конфлікт як багаторівневе соціальне явище аналізував і фундатор класичної політекономії Адам Сміт у своїй праці «Дослідження про природу і причини багатства народів». В основі конфлікту лежить економічна суперечність і поділ суспільства на класи (капіталісти, землевласники, наймані робітники). Боротьбу класів А. Сміт розглядав як джерело поступального розвитку суспільства, а соціальний конфлікт – як певне благо людства.

Георг Гегель писав, що основна причина конфліктів коріниться в соціальній поляризації – між нагромадженим багатством, з одного боку, і змушеним працювати народом – з другого.

Проблема боротьби за існування займала центральне місце у вченні англійського біолога Ч.Дарвіна. Він вважав, що розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання, тобто постійного конфлікту. Прихильники такого підходу, спираючись на теорію природного відбору й боротьби за існування Ч.Дарвіна, проголошують ідею про природну агресивність людини, що проявляється у різного роду конфліктах.

Абсолютизація принципу боротьби за існування стала основою до виникнення школи соціал-дарвінізму. Основними представниками соціал-дарвіністського напряму в конфліктології є У.Беджгот, Людвіг Гумплович, Уільям Самнер, Густав Ратценхофер, А.Смолл.

Англійський політик, економіст, соціолог Уолтер Беджгот розглядає боротьбу за існування як головний закон соціальної еволюції, яка відбувається завдяки боротьбі між різними соціальними групами. Основна боротьба уособлюється в конфліктах, сутичках, війнах, де переможцями виходять найзгуртованіші спільноти. (У суспільстві одне покоління змінює інше. Кожне покоління вносить елементи нового у свій спосіб життя і прагне не лише наслідувати минуле, а й відрізнятися від предків, використовуючи нові елементи матеріального і духовного життя, нові норми та цінності). Найбільш життєдіяльними виходять ті спільноти, в яких зберігається необхідна рівновага між новаціями та традиціями, між нововведеннями та наслідуванням.

У суспільстві, де ведеться постійна боротьба за існування, перемагають згуртованіші групи, в яких норми та звичаї, підтримувані традиціями та віруваннями, допомагають виходити переможцями.

Польсько-австрійський юрист і соціолог Людвіг Гумплович зазначав, що всесвітня історія – це боротьба рас за існування. Його вчення базується на принципах міжгрупової боротьби «племен проти племен, родів проти родів, народів проти народів, держав проти держав». Таке явище він вважає нормальним станом людства, оскільки така боротьба є законом природи. Соціальні групи та взаємовідносини між ними характеризуються безперервною та нещадною боротьбою. Це зумовлено тим, що людям від народження характерна взаємна ненависть. Кожна група намагається підкорити собі іншу, панувати над нею. Ця боротьба становить зміст соціального життя.

У.Самнер – американський соціолог та економіст – вважав, що бідність і багатство, конкуренція та свобода торгівлі – наслідок невпинності соціальної еволюції, яка через боротьбу за існування між людьми породжує існуючі суспільні відносини, де перемагає сильніший і пристосованіший, а гинуть найслабші, гірші представники роду людського.

Густав Ратценхофер – австрійський філософ та соціолог - на відміну від Гумпловича за об’єкт дослідження він бере не групу, а індивід і розкриває взаємозв’язок між ними. Групи виникають внаслідок об’єднання індивідів на основі спільності інтересів. Інтереси – це усвідомлені біологічні потреби, і вони є рушійною силою розвитку суспільства. Усвідомлення інтересів спонукає людей до їх задоволення. Певні групи інтересів лежать в основі об’єднання людей у різні спільноти, між якими загострюється боротьба за існування і виживання, виникають конфлікти, ведуться війни.

Поняття інтересу вважав важливим феноменом боротьби і такий представник чиказької школи, як Альбіон Смолл. Звідси – загальний конфлікт інтересів, де індивіди – продукт боротьби власних інтересів, а суспільство – наслідок зіткнення інтересів соціальних груп. Таким чином, конфлікт він вважав базовим і універсальним соціальним процесом.

Вважається, що основи сучасної конфліктології заклали К.Маркс і Г.Зіммель. К.Маркс розглядав суспільство як конфліктну модель, побудовану на неминучості класової боротьби, яка стає рушійною силою історії. Конфлікти пов’язані з відносинами власності, що породжує у суспільстві поділ на ворожі, антагоністичні класи: експлуататорів та експлуатованих. Вершиною розвитку соціального конфлікту була соціальна революція, яка повинна була знищити клас експлуататорів. Вся історія людства поставала непримиренною боротьбою протилежних класів. Насильство при цьому виправдовувалось як фактор, що прискорює розвиток й усуває перешкоди для створення справедливого безкласового суспільства, в якому не буде соціальних конфліктів. Тобто конфлікт слугував неминучою умовою революційних змін у суспільстві.

Г.Зіммель, на відміну від К.Маркса, проявляв інтерес до більш ширшого спектру конфліктів. Він описував конфлікти між чоловіком і жінкою, етнічними групами, між різними поколіннями людей і культурами. Саме Г.Зіммель вперше ввів в науковий обіг термін «соціологія конфлікту». Згідно з ученням Г.Зіммеля, конфлікти неминучі, вони закладені у природі людини, якій споконвічно притаманна агресивність, але її прояви є обмежені суспільними нормами. Абсолютна гармонія у суспільстві неможлива, оскільки за таких умов суспільство є нежиттєздатним. Особливість поглядів Г.Зіммеля – це те, що конфлікт може призводити до соціальної інтеграції, посилювати соціальну солідарність, тобто слугувати чинником, що сприяє зближенню і об’єднанню людей. На думку Г.Зіммеля, конфлікт не завжди несе в собі руйнівну силу, він виконує і позитивну функцію – збереження соціальних відносин і соціальних систем. Вкладом Зіммеля в теорію конфлікту є включення третьої сторони. І ця третя сторона може принципово змінити склад суперників, виступаючи союзником одного з них або нейтральним чи зацікавленим спостерігачем. Відносини в діаді допускають можливість прямолінійного конфлікту. З появою третьої сторони виникає можливість для багатопланових відносин, формування коаліцій, встановлення групової солідарності, тобто можливість складної соціальної взаємодії. Зіммель також висловив припущення про те, що ефективним способом стримування конфлікту є співставлення (порівняння) сил, що, як правило, відбувається під час конфлікту. Іншими словами, конфлікт здатний стримувати конфлікт. Це так званий парадокс Зіммеля, який говорить, що в результаті конфлікту супротивники оцінюють власні сили і шанси на перемогу. Якщо такі шанси є незначними, можливе подальше стримування конфлікту. Однак для того, щоб це оцінити, необхідний був конфлікт.

Сучасними послідовниками К.Маркса і Г.Зіммеля вважаються творці парадигми конфлікту ХХ ст. Льюїс Козер і Ральф Дарендорф. Німецького соціолога і філософа Р.Дарендорфа вважають класиком конфліктології. На його думку, соціальний конфлікт завжди має місце в будь-якому суспільстві в силу різних інтересів. Однак у постіндустріальному суспільстві, дослідником якого є Р.Дарендорф, основна суперечність соціальних систем зміщується із сфери економічних відносин власності у сферу відносин влади-підкорення. Звідси причина конфліктів – це перерозподіл влади, нерівність різних соціальних груп у соціальній структурі суспільства.

Р.Дарендорф виокремлює три основні способи вирішення конфлікту: придушення конфлікту, скасування конфлікту, регулювання конфлікту. Як свідчить досвід, придушення конфлікту завжди застосовували панівні сили. Але метод придушення не може використовуватись як єдиний засіб вирішення проблеми, оскільки це призводить до нагромадження потенціалу руйнівних сил. Скасування конфлікту він також називає неефективним, оскільки воно створює лише ілюзію розв’язання конфлікту. Найоптимальнішим способом він вважає регулювання конфлікту. Воно, можливо, і не приводить до розв’язання конфлікту, але знижує можливість прямих зіткнень. Разом з тим, Р.Дарендорф виокремлював не лише негативні сторони конфлікту, а й позитивні. Конфлікт на його думку, може бути джерелом інновацій, соціальних змін.

Американський вчений-соціолог Л.Козер вважав, що конфлікти не є аномальним явищем для суспільства, вони є елементом внутрішнього стану соціальної системи. У своїх працях, зокрема «Функції соціального конфлікту» він розвиває ідеї Зіммеля і наголошує на:

1) визнанні конфліктів як закономірного суспільного явища;

2) можливості перебігу конфліктів у різних формах, в т.ч. у конструктивній;

3) визнанні принципової можливості управління конфліктами.

Л.Козер розвиває ідеї Г.Зіммеля в поглядах на позитивність конфлікту. Позитив конфлікту, за Л.Козером, полягає в наступному:

1. Конфлікт знімає напруженість у стосунках між антагоністами.

2. Конфлікт виконує комунікативно-інформаційну і об’єднуючу функції. У процесі конфліктної взаємодії сторони краще пізнають і себе, і свого супротивника. У цьому полягає тестуюча функція конфлікту (тобто перевірка внутрішнього світу людей).

3. Конфлікт стимулює позитивні соціальні зрушення, появу нових суспільних порядків, нових соціальних норм і відносин.

Разом з тим, Л.Козер вказує і на негативний бік конфліктів. До негативних сторін конфлікту він відносить:

• погіршення соціального клімату;

• неадекватне сприйняття й нерозуміння сторонами-конфліктерами один одного;

• зменшення співробітництва між сторонами-конфліктерами як під час конфлікту, так і після нього;

• матеріальні й емоційні витрати на розв’язання конфлікту.

Сутність конфліктології Л.Козер вбачає у тому, щоб обмежити негативні наслідки конфліктів і домогтися оптимальних позитивних результатів.

Отже, конфліктологія – це теоретико-прикладна галузь знання, яка вивчає теоретичні засади та закономірності виникнення, ескалації і розв’язання конфліктів на всіх рівнях буття, а також практику прогнозування, попередження і регулювання конфліктів. Знання конфліктології потрібне кожній людині у суспільстві , оскільки це сприяє гармонізації людських стосунків.