2 Обов’язкові види і форми самостійної роботи студентів

Студенти мають регулярно опрацьовувати теоретичні питання, передбачені робочою програмою. Для повного засвоєння матеріалу дисципліни необхідним елементом є його самостійне опанування студентами, зокрема, й теоретичних питань, які не розглядаються на лекціях та практичних заняттях.

Опрацювання теоретичних питань, є обов’язковим видом самостійної роботи студента. Утруднення, що виникають під час самостійного розгляду теоретичних питань, розв’язуються під час індивідуально-консультативних занять, які проводить лектор. Графік індивідуально-консультативних занять складається та доводиться до студентів на початку кожного семестру. Контроль за опрацюванням теоретичних питань, що виносяться на самостійний розгляд, здійснюється шляхом включення цих питань до завдань з модульних контрольних робіт. Ще одним із засобів самостійного засвоєння студентом навчального матеріалу в час, вільний від обов'язкових навчальних занять, без участі викладача є індивідуальна робота. Саме у ході такої роботи студент має можливість розвинути пізнавальні та виконавчі здібності, пам'ять, самостійне мислення, наполегливість і, головне, виробити вміння самостійного здобуття знань.

3 Теми для самостійного вивчення

3.1 Еволюція інтелектуальної власності

(до теми "Інтелектуальна власність як право на результати творчої діяльності людини ")

3.1.1 Еволюція промислової власності

Світова історія винахідництва сягає сивої давнини. Технічні засоби первісної людини - камінь та гілка поступово вдосконалювались. Археологами відкриті різного роду доісторичні кам'яні пастки, що використовувались для ловлі здобичі. Згодом окрім пасток та замаскованих ям з'явились аркани, стріли, списи, вогонь тощо.

Історія правового регулювання людьми відносин, пов’язаних з інтелектуальною власністю, нараховує десятки тисячоліть, а правові норми, які охороняли ці відносини, чи не найдавніші серед інших юридичних правил поведінки. Джерела правового регулювання охорони інтелектуальної власності беруть свій початок з глибокої давнини. Так, одночасно зі свідомою діяльністю у людини виникло бажання зберегти і закріпити за собою переваги і вигоди, які вона отримує внаслідок впливу на природу або створення чогось. Наприклад, ще в період первісного ладу ретельно зберігалися і передавалися у спадок секрети добування вогню, створення зброї тощо. Слід зазначити, що у цей період регулятором відносин був формально незакріплений звичай.

Відомо, що близько 2200 років тому правив Єгиптом Птоломій Філадельський - військовоначальник знаменитого Олександра Македонського. У місті Олександрії, у його розкішному палаці гостей зустрічав "залізний слуга". У нього були голова, руки, ноги, як в справжньої людини. Він кланявся гостям, супроводжував їх, відкриваючи двері багаточисленних кімнат. Джерелом руху була звичайнісінька гиря, що рухалась у нього в середині. На жаль, до нас не дійшли подробиці будови цих механізмів та ім'я того давнього талановитого винахідника.

Сучасна система охорони та захисту інтелектуальної власності пройшла тривалу еволюцію. В історії патентного права виокремлюють ряд важливих періодів:

• період привілеїв (ХV-ХVIIІ століття): суверен надавав монополію на власний розсуд; важливу роль відігравала концепція корисності, іноді фаворитизму;

• період національних патентів (1790-1883 роки): будь-який винахідник мав право подати заявку на патент, видача якого залежала виключно від об'єктивних умов; охорону місцевих винаходів за рубежем не практикували;

• період інтернаціоналізації (від 1883 року дотепер): охорона ОПІВ за межами країни походження розвивається разом із міжнародною торгівлею, міжнародні або регіональні конвенції сприяють цьому розвитку.

Період привілеїв.

У Середньовіччі появі законів, пов’язаних з інтелектуальною власністю, передував достатньо довгий період видачі привілеїв, які охороняли відносини в цій сфері. Але не можна сказати, що вони безпосередньо регулювали вищезазначені відносини, бо спочатку, як правило, носили різноманітний характер, зокрема, стосувалися прав на торгівлю, монопольне виготовлення певних товарів. Перші привілеї по захисту видавничої справи були видані у 1357 році в Лондоні гільдії переписувачів і художників-ілюстраторів на монопольне право видавництва, а також у 1491 році у Венеції власникам типографій Ратдольфу і А. Мануцію. В Англії у 1567 році Єлизавета видала якомусь Гастінгсу привілей на виключне право торгувати особливою тканиною «he could have the sole trade». Дещо пізніше був виданий привілей Гумфрею на інструмент для виплавки свинцю [Пиленко, с.91]. Слід зауважити, що привілеї надавалися за особисті заслуги без будь-якої законодавчої регламентації порядку їх видачі. Система привілеїв, тобто монопольних прав, зазнавала все більшої критиці, автори та винахідники все активніше заявляли про свої права.

Тільки в XV-XVII ст. в Європі з’являються закони, які охороняють права творчості. Охорона прав винахідників розпочалася вперше у Венеціанській республіці. 19 березня 1474 року там було прийнято закон про монопольне право автора на використання свого винаходу (Патентний кодекс) протягом 10 років. Видавалось патентне свідоцтво.

На необхідність захисту прав винахідників звернули увагу в Англії в період швидкого розвитку мануфактури. Уже на початку XIV століття королівською владою там надавалися особливі привілеї особам, що займалися створенням нових виробництв. Така підтримка прийняла форму дарування особі, що впровадила нову технологію, виключного права користування цією технологією протягом часу, достатнього для її освоєння. Дане виключне право давало розробнику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, у свою чергу, одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню його економічного положення.

Такі права закріплювалися документом, що називався патентною грамотою, що означало "відкритий лист", оскільки він мав печатку в кінці, а не на згорнутому листі. Згодом наданням такого права стали зловживати, використовуючи його для збільшення надходжень у скарбницю. З'явилися протести, і питання, пов'язані з патентами, стали вирішувати в судовому порядку. Класичним прецедентом стала "Справа виробників сукна з Іпсвіча" (1615 р.), при слуханні якої було заявлено: "Але якщо людина привнесла в королівство новий винахід або нове ремесло, ризикуючи при цьому життям і майном і затративши свої засоби тощо, чи якщо людина зробила нове відкриття, то в подібних випадках король своєю милістю і прихильністю у відшкодування його витрат може подарувати йому привілей користатися таким ремеслом чи промислом тільки визначений час, тому як на початку люди королівства перебувають у неведенні щодо цього ремесла і не мають ні знань, ні навичок, щоб користатися ним. Але коли термін патенту минає, король може знову подарувати його".

Для того щоб покінчити із зловживанням даруванням особливих прав, у 1628 (1623) році був за короля Якова Стюарта було прийнято «Статут про монополії». Відповідно до цього статусу, не мали сили всі монополії, дарування і пільги, за винятком "будь-яких патентних грамот і грамот на привілеї на термін, який дорівнює 14 рокам чи менше, що повинні від цього часу видаватися на виключне право на виготовлення будь-якого виду нових виробів у межах цього королівства дійсному і першому винахіднику таких виробів, яким ніхто інший з часу видачі таких патентних грамот І грамот на привілеї не повинен був користатися". Цим Положенням був закладений уже конкретний принцип патентного права — виключність наданих прав — і чітко визначений строк їх чинності.

Період національних патентів.

Зрозуміло, згодом система патентного права була багато в чому удосконалена. Вже на початку XVII століття були закладені його основи. Патенти, як вид інтелектуальної (промислової) власності використовуються дотепер як інструмент, що регулює створення і передачу нових технологій.

Значний внесок у формування права інтелектуальної власності зроблено французами. Саме у Франції 7 січня 1791 року було прийнято патентний закон, що рядом авторів визначається початком патентного права. Ст. 1 французького закону відзначала: "Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора, внаслідок цього закон має гарантувати йому всебічне і повне користування ним відповідно до умов і на строк, який буде встановлений далі". Безумовно, цей закон був прогресивнішим за англійський і більш детально регламентував відносини, що виникали внаслідок створення винаходу.

Майже одночасно з Францією в США прийняли закон про видачу патентів усім винахідникам, за дотримання певних об'єктивних умов.

Нова патентна система. Нова патентна система набула поширення на початку XIX ст. в результаті застосування французького права у країнах, завойованих Наполеоном. Проте в монархічних державах, які збереглися або були відновлені після 1815 р., принцип привілеїв зберігся, хоча на практиці право на патент визнавали скрізь.

З поширенням промислової революції на інші країни відбулося стрімке зростання кількості патентів. Якщо в 1815—1820 роках США, Франція та Британія разом видавали понад 100 патентів на рік, то в 1850-1854 роках кожна з цих країн щорічно видавала понад 1000 патентів.

Відбулися і якісні вдосконалення. Тих, хто просто ввозив техніку, перестали розглядати як винахідників, було розроблено концепцію новизни, переглянуто і в ряді випадків спрощено формальні вимоги. Майже скрізь, за винятком США, де експертизу ввели в 1836 р., переважала реєстраційна система.

Хоча іноземці, як правило, мали право одержувати місцеві патенти, патентування одного й того самого винаходу в ряді країн залишалося ще рідкістю, переважно за відсутності необхідності або через складність процедури.

Патенти та міжнародна торгівля. За таких умов патенти сприймали як перешкоду на шляху міжнародної торгівлі. У державах - членах Митного союзу німецьких держав до заснування об'єднаної імперії у XIX ст. патентоволоділець втрачав своє право перешкоджати імпорту товарів, що підпадали під його патент, якщо їх було виготовлена в іншій країні - члені Митного союзу.

Здавалося, з розвитком торгівлі патентну систему скасують разом із митними бар'єрами. Проте винахідники та промисловці плекали ідею міжнародної охорони винаходів. Так, під час Всесвітньої промислової виставки 1873 р. у Відні Патентний конгрес представив різні пропозиції щодо цього. Тогочасна економічна криза не сприяла утвердженню ідей вільної торгівлі та відмови від патентів. Під час всесвітньої виставки у Парижі міжнародний конгрес розпочав підготовку рішення про міжнародну охорону промислової власності. Врешті-решт 20 березня 1883 р. на дипломатичній конференції в Парижі була підписана конвенція, що заснувала Союз з охорони промислової власності.

Початок інтернаціоналізації промислової власності. З підписанням Паризької конвенції розпочався період інтернаціоналізації промислової власності, зокрема патентної системи. Паризький союз заклав підґрунтя, яке уможливило прогрес шляхом періодичних переглядів Конвенції, що сприяло одержанню та підви­щенню ефективності охорони винаходів, створюваних в одній із країн-членів, в інших країнах-членах.

"Особливі угоди" в галузі патентного права. Від початку свого існування Паризька конвенція передбачала можливість укладення між державами-членами "особливих угод" щодо промислової власності. Цю можливість було використано при укладенні Договору про патентну кооперацію РСТ (1970) та Європейської патентної конвенції (1973). Зазначені спеціалізовані угоди сприяють розвитку патентного права.

Еволюція охорони прав на корисні моделі

Законодавче регулювання проблем охорони корисних моделей було започатковано у Німеччині у 1891р., коли Імперський суд ухвалив висновок щодо охорони технічних рі­шень, які є новими, але не мають достатнього винахід­ницького рівня. Слідом за Німеччиною охорону корисних мо­делей почали здійснювати Іспанія, Португалія, Китай та Польща (в межах загального законодавства про промислову власність), а також Данія, Італія, Японія (на основі спеціаль­них законів). Водночас законодавством окремих розвинених країн (США, Канади, Великої Британії тощо) охорона ко­рисних моделей не регламентується.

Еволюція охорони прав на торговельні марки

Іншим об'єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини століть, є торговельні марки. Історія торговельної марки починається зі стародавніх часів, а саме з тих самих пір, коли в людському суспільстві відбувся розподіл праці і з'явилися конкуруючі між собою ремісники. Приблизно з 5000 року до нашої ери людство починає масове на ті часи виробництво глиняного посуду. Саме на цьому посуді і з'явилися позначення - перші торговельні марки. Посуд, вироблений в Китаї в період царювання імператора Хонг-То, був маркований першими позначеннями, які містили ім'я правлячого імператора і ім'я виробника або місце виробництва. Майже за 4000 років до н.е. майстри Ассирії і Вавилона вирізали на каменях побудованих ними споруд свої клейма. Ці знаки, знайдені археологами в XX в., можна вважати попередниками торговельних марок. Існують документальні свідоцтва появи торговельних марок на грецьких і римських світильниках. Археологічні знахідки підтверджують використання торговельних марок в Індії в 1300 році до н.е.

Ремесло і торгівля зумовлюють швидке зростання ролі і значення клеймування товарів та позначення послуг. Цьому значною мірою сприяла також поява дворянських гербів, що були родовими позначеннями. Такі знаки ставилися на різних предметах — на зброї, меблях, одязі тощо. Такими самими знаками стали користуватися ремісники і купці. Слідом за дворянськими гербами з'явилися цехові позначення. Замість клейма майстра на виробах стали проставляти герб цеху або який-небудь із його елементів. У такий спосіб доход ремісників був поставлений у залежність від збуту виробленої ними продукції, а збут, у свою чергу, зумовлювався її якістю. Був установлений суворий контроль за тим, аби клеймо не було поставлене на неякісному виробі.

Із поширенням виробництва паперу виникла потреба також певним чином позначати папір виробника. У XIII ст. вже з'являються перші позначення паперовиробників — ними стали водяні знаки, які, між іншим, застосовуються й до цього часу. Певна форма водяного знака індивідуалізувала його виробника, що спонукало до підвищення якості паперу.

Стародавні германці цими знаками позначали збудовані ними будинки і двори, а також товари, що вироблялися у цих будинках чи дворах або якими велася торгівля.

У середні віки широкого розвитку набули гільдії, що стали основною формою ремісницького виробництва. Гільдії та окремі майстри користувалися різними позначеннями для вирізнення своїх виробів. Ці позначення часто були у формі печаток, що прикріплювалися до матеріалу, а також пробірних клейм для виробів із дорогоцінних металів. Такі позначення мали своєю функцією не тільки вирізнення виробів одного майстра чи гільдії від виробів інших майстрів чи гільдій. Вони покладали також на виробників сувору відповідальність за якість виробу. Функції товарних знаків таким позначенням були ще мало властиві.

Ці знаки уже чітко зазначали походження товарів, що діставало закріплення у правових нормах. Статути гільдій уже містили приписи, за якими майстри золотих і олов'яних справ зобов'язані були застосовувати особисті клейма, що заносилися до спеціальних реєстрів, проте користуватися такими позначеннями могли лише члени гільдій.

Наприкінці XVIII ст. роль гільдій помітно падає. У Франції вони були ліквідовані законом від 17 березня 1791 р. Привілеї гільдій в Англії були припинені у 1835 р.

Підробка знаків або зловживання ними суворо каралися. Так Едиктом короля Карла П'ятого 1544 р. передбачалося виключення з професії чи гільдії, відсікання правої руки, а французький Королівський Едикт 1564 р. встановив смертну кару за підробку маркування.

Отже, порівняно з іншими окремими об'єктами промислової власності (корисними моделями, промисловими зразками тощо) товарні знаки мають найдавнішу історію, їх виникнення можна віднести до часів рабовласницького ладу, а перші привілеї на винаходи історія відносить лише до XII ст.

Термін "товарні знаки" (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX столітті. З цього ж часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розширенні торгівлі. Однак чим ширше застосовували торговельні марки, тим більше було випадків їхнього незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захисту проти таких порушень. Так народилася знаменита заборона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

Бурхливий розвиток промисловості та інших галузей господарювання сприяли появі на ринку великої кількості товарів різних виробників. З'явилися перші закони, метою яких була державна охорона товарних знаків. Спочатку з'явилися закони, що встановлювали сувору кримінальну відповідальність за підробку товарних знаків, а згодом дістала поширення їх цивільно-правова охорона. Перші закони, що встановлювали цивільно-правову охорону товарних знаків, були прийняті у другій половині XIX ст.: у Франції — в 1857 р., у США — у 1881 p., у Великій Британії — у 1883 p., у Німеччині — у 1884 р.

У царській Росії такий закон був прийнятий ще раніше — у 1830 р. За цим законом власники певних виробництв (суконних, шляпних, паперових та інших фабрик) зобов'язані були мати спеціальні клейма, щоб позначати свої вироби. У 1838 р. у Росії був прийнятий закон про товарні знаки. Цим законом встановлювалася кримінальна відповідальність за підробку товарного знака.

Характерною рисою законодавства країн із розвиненою ринковою економікою минулого століття є те, що воно вирізнило товарні знаки із загального поняття клейм. Товарні знаки були визнані об'єктами промислової власності з виключними правами на них. Клеймам як особливим позначенням було надано більш вузького значення, наприклад, гарантійні, пробірні клейма, клейма якості тощо.

Наразі, термін дії свідоцтв на товарні знаки в більшості країн майже не обмежується і постійно продовжується. Водночас у таких країнах, як Австралія, Бразилія, Ірландія та ін. термін дії такого свідоцтва становить 7 років і продовжуєть­ся до 14 років; 10-річний термін дії (з продовженням ще на 10 років) запроваджено в Україні, Австралії, Німеччині, Мек­сиці, Польщі та інших країнах, у США свідоцтво видається на 20 років.

Становлення та розвиток патентного права в Україні.

Патентне право України, яка частково перебувала у складі Росії загалом повторило шлях, який пройшло патентне право інших європейських країн. Прийняттю першого патентного закону передував тривалий період привілеїв для окремих осіб. У 1723 р. з'явилися "Правила надання привілеїв на відкриття фабрик", які певною мірою впорядкували практику надання привілеїв.

Перший патентний Закон Російської імперії був прийнятий у 1812 р. "Про привілеї на різні винаходи і відкриття у художествах і ремеслах" встановив строк дії привілеїв від 3,5 до 10 років. Привілеї надавав міністр внутрішніх справ після розгляду питання Державною радою, без перевірки суті винаходу. Виданий привілей міг бути оскаржений у судовому порядку в разі відсутності новизни винаходу. За видачу привілеїв стягували мито в розмірі 300, 500 або 1500 рублів. Було запроваджено публікацію опису винаходу, яку спочатку здійснювали за ініціативою самого винахідника. З 1814 р. вона стала обов'язковою.

У 1833 р. патентний закон зазнав суттєвих змін і доповнень. Нововведення були пов'язані з переходом до системи попереднього дослідження винаходів, покладенням на володільця привілею використати винахід, із забороною перевідступати привілеї акціонерним товариствам. Проаналізувавши норму закону, можна зробити висновок, що винаходом вважали нове та корисне вирішення завдання.

З 1870 р. надавали привілеї за підписом самого лише міністра фінансів. Відтоді привілей перетворився на документ, який констатував наявність передбачених законом прав у будь-кого, хто створював відповідно до вимог закону технічні нововведення.

Другий патентний закон Російської імперії - Положення про привілеї на винаходи і вдосконалення – був прийнятий 20 травня 1896 р. За новим законом винахід мав належати до галузі промисловості та мати суттєву новизну. Не підлягали патентуванню наукові відкриття й абстраговані теорії, хімічні, смакові та харчові речовини, ліки і способи їх приготування тощо. Привілеї на винахід видавав міністр торгівлі та промисловості на підставі перевірної системи експертизи заявок. Привілей діяв не більше 15 років. Володілець міг вільно відчужувати його, видавати ліцензії та передавати привілей у спадщину. Володілець був зобов'язаний реалізовувати свій винахід протя­гом 5 років під загрозою припинення дії привілею.

Першим законом Російської імперії, який детально регулював питання охорони промислових зразків, був Закон "Про право власності на фабричні рисунки і моделі" (1864), відповідно до якого об'єктом охорони міг бути рисунок або модель, призначені для відтво­рення в заводських, фабричних або ремісницьких виробах.

Моделі та рисунки охороняли за принципом права власності, а їх відтворення припускало всі відомі способи: промисловий, мануфактурний або ручний.

Під фабричним (технічним) рисунком або моделлю мали на увазі будь-яке поєднання ліній, форм і кольорів, призначене для відтворення у промислових виробах з метою надання їм нового вигляду.

Правову охорону забезпечували тільки новим рисункам або моделям, які на момент подання заявки не були відомі загалу. Закон визначав, які рисунки або моделі не є новими. Право на промисловий зразок цей документ гарантував автору або його правонаступнику. Проте право на промисловий зразок, створений рисувальниками й орнаментувальниками фабрики або заводу, належало підприємству (службовий промисловий зразок).

Для реєстрації рисунків або моделей необхідно було подати заявку (прохання) з додатком - двома примірниками рисунку або моделі. Допускали також додавання креслень. Заохочували додання до заявки опису промислового зразка із зазначенням того, що автор вважає новим і на що запитує охорону.

Закон визначав строк охорони - 10 років. При цьому на виробах, виготовлених із використанням зареєстрованого промислового зразка, вимагали робити на видному місці відмітку про це (маркування). За порушення права володільця зареєстрованого промислового зразка порушника штрафували.

Порушенням права на промисловий зразок (ст. 10) вважали відтворення його у вигляді певного зразка з наданням інших розмірів або кольору чи з непомітними за звичайного огляду видозмінами, а також відтворення для іншої галузі промисловості. Відтворення ж рисунку на поверхні у вигляді виробу об'ємної форми і навпаки не вважали порушенням права на промисловий зразок.

12 вересня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв Положення про патенти на винаходи, за яким патент знову став єдиною формою охорони винахідницьких прав. Закон встановлював, що патенти видають на нові винаходи, які допускають промислове використання. Патент на винаходи видавали на 15 років, його можна було вільно відчужувати та переда­вати для використання іншій особі на розсуд патентоволодільця. Держава залишила за собою право, у разі неможливості отримати добровільну згоду патентоволодільця, примусово відчужувати патент на свою користь у межах потреб державних підприємств і установ із виплатою патентоволодільцеві певної винагороди. Патент можна було передавати у спадщину, але він не входив до розміру спадщини, оскільки тодішнє чинне цивільне законодавство обмежувало його сумою 10 тис. крб. золотом.

У 1931 р. закон про патенти на винаходи був замінений Положенням про винаходи і технічні вдосконалення, а патенти - авторськими свідоцтвами як основною формою охорони винахідницьких прав. Вони засвідчували визнання заявленого технічного рішення винаходом, підтверджували пріоритет винахідника та його авторство на ви­нахід, служили підставою надання винахідникові прав і пільг, встановлених чинним законодавством. Винагороду автору виплачували не конкретні підприємства, які використовували його винахід, а галузеві органи з винахідництва, які враховували розмір річної економії, одержаної від впровадження винаходу. Винаго­рода становила 20 % річної економії від 1 до 5 тис. крб. і знижувалася до 2 % за річної економії від 500 тис. крб. до 1 млн крб. і більше.

Закон про промислові зразки 1924 р. відмінили в 1936 р. Якогось нового акта прийнято не було. Охорону промислових рисунків здійснювали в межах законодавства про авторське право. Нові ж моделі здебільшого підпадали під поняття "технічне вдосконалення", яке було запроваджене до радянського законодавства для позначення особливого об'єкта правової охорони в 1932 р.

Перегляд законодавства. Радянське законодавство про винаходи зазнавало суттєвих змін тричі - у 1941, 1959 і 1973 роках, коли приймали нові базові акти про винахідництво й акти, що доповнювали перші. Загалом вони мали єдину основу: передбачали дві форми охорони прав винахідників (авторське свідоцтво та патент), систему експертизи заявок, дозвільний порядок патентування винаходів за кордоном, можливість примусового викупу патенту державою. Зміни в основному стосувалися уточнення критеріїв охороноздатності винаходів, кола прав, які надавали авторам винаходів, порядку проведення експертизи заявок.

З утвердженням України як самостійної держави дався взнаки вакуум навколо забезпечення охорони об'єктів промислової власності. Адже законодавство про винаходи та інші результати науково-технічної творчості належало до часів колишнього СРСР.

Початком організації національної патентної системи можна вважати 1993 р., коли постанова Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 р. за № 29 заснувала Державне патентне відомство України (Держпатент України) - центральний орган виконавчої влади.

За короткий час було сформовано організаційну структуру Держпатетну, створено нормативно-правову базу для забезпечення правової охорони промислової власності на території України, організовано систему реєстрації прав на використання об'єктів промислової власності.

Після створення Державного департаменту інтелектуальної власності на базі науково-дослідного центру патентної експертизи (НДЦЕ) було засновано Державне підприємство "Український інститут промислової власності", підпорядковане першому.

15 грудня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила два закони про патентне право. Закон № 3687-ХП "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи та корисні моделі в України. Закон № 3688-ХП "Про охорону прав на промислові зразки" регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на промислові зразки в Україні.