Укладач: Цимбал Т.В., канд. філософ. н., доцент

Рецензент: Капіца В.Ф., доктор філософ. н., професор

Відповідальний за випуск: Капіца В.Ф., доктор філософ. н., професор

Методичні вказівки складено відповідно до програми курсу «Філософія» для вищих навчальних закладів. Методичні вказівки включають інформаційно- навчальний матеріал з тем «Філософія Середньовіччя та Відродження» і «Філософія Нового часу та Просвітництва», складаються зі вступу, де пояснюються мета вивчення тем і особливості навчальної роботи з філософії, та з п’яти розділів до кожної теми, які мають практичне спрямування. Наведено список рекомендованої літератури. Особлива увага приділяється опрацюванню уривків з першоджерел, адже без даного виду роботи вивчення філософії втрачає сенс.

Методичні вказівки допоможуть студентам під час самостійного вивчення тем та підготовки до семінарських занять, сприятимуть формуванню філософської культури, виробленню навичок самостійної роботи, яка займає важливе місце у системі сучасної вищої освіти, а також можуть використовуватись під час проведення семінарських занять.

Розглянуто Схвалено

на засіданні кафедри філософії на засіданні вченої ради

протокол № 4 будівельного факультету

від 22 листопада 2010 р. протокол № 3

від 22 грудня 2010 р.

З М І С Т

Вступ..................................................................................................................2

Система завдань до опрацювання теми «Філософія Середньовіччя та Відродження»………………………………………………………………….3

Методичні вказівки….…………………………………………..……..3

Основні категорії та поняття………….….............................................9

Система тестових завдань......................................................................9

Використання першоджерел в опрацюванні теми.............................13

Завдання для творчої роботи ……………..………………………….20

Система завдань до опрацювання теми «Філософія Нового часу та Просвітництва»………………………………………………………………21

Методичні вказівки…………………….………………………….….21

Основні категорії та поняття………….…...........................................25

Система тестових завдань....................................................................25

Використання першоджерел в опрацюванні теми.............................29

Завдання для творчої роботи ……………..………………………….40

Список рекомендованої літератури...............................................................41

В С Т У П

Дані методичні вказівки призначені допомогти студентам, які вивчають курс філософії, закріпити, поглибити та перевірити свої знання з тем «Філософія Середньовіччя та Відродження» і «Філософія Нового часу та Просвітництва». З цією метою до методичних вказівок включено короткі теоретичні відомості, словникову роботу, тести, уривки з першоджерел та проблемно-пошукові завдання до них, а також творчі вправи. Таке поєднання завдань дозволяє покращити, перевірити та вдосконалити набуті знання. Особливої уваги потребують завдання з опрацювання першоджерел, адже вони дозволяють студенту залучитися до діалогу з автентичною філософською думкою, відчути особливий стиль філософської мови та неповторну глибину філософських текстів. Завдання, що подаються до наведених уривків, спрямовані на глибоке осмислення думок авторів, пробудження інтересу до самостійного філософування та формування бажання самостійно продовжити філософську освіту.

Мета вивчення теми «Філософія Середньовіччя та Відродження»:

• визначити особливості філософії Середньовіччя та Відродження;

• з’ясувати передумови переходу від античної до середньовічної релігійної філософії;

• окреслити особливості філософії епохи патристики та схоластики;

• вивчити провідні течії та мотиви філософування мислителів середньовіччя та Відродження;

• з’ясувати роль філософії окреслених періодів у формуванні сучасних філософських напрямків.

Мета вивчення теми «Філософія Нового часу та Просвітництва»:

• визначити передумови гносеологізації філософії Нового часу;

• прослідкувати найважливіші чинники та умови формування наукового стилю мислення;

• виявити особливості та напрямки філософії Нового часу;

• осмислити зміст філософських вчень мислителів Нового часу;

• з’ясувати значення філософії Нового часу для подальшого розвитку європейської філософії;

• проаналізувати передумови виникнення, особливості філософії Просвітництва та її значення у розвитку соціальної філософії та філософської антропології у наступних століттях.

Система завдань до опрацювання теми

«Філософія середньовіччя та доби відродження»

І. Методичні вказівки.

Прочитайте конспект лекції та виділіть основні ідеї філософії Середньовіччя та Відродження.

Особливості філософії середньовіччя.

Філософія Середньовіччя охоплює найбільший період в історії: з ІІ до ХІV століття. У свою чергу даний період поділяється на два: перший - з ІІ до VІІІ століття – епоха патрістики, коли закладаються основи середньовічної філософії, та другий – з ІХ до ХІV – епоха схоластики. На відміну від грецької філософії, яка була пов'язана з язичницьким політеїзмом, філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного Бога (монотеїзм). В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного Бога, втіленого в людській особі. Ідея творіння лежить в основі середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання. Звідси – всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів – від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричним: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити.

Християнський Бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення писання призвело до створення спеціального методу інтерпретації священних історичних текстів, який отримав назву екзегеза. Остання складається з трьох послідовних кроків: лексичний, системний та творчий аналіз тексту.

В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сутність. Пізнання тієї чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання:

1) Чи є річ?

2) Що вона собою являє? Яка вона?

3) Для чого вона існує?

Відповідь на перше запитання дає можливість з'ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в Богові. Що ж стосується створеннях речей, то вони складні і буття та сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена Богом.

На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них – це біблейське визначення сутності людини як «образу і подоби Божої». Існували й інші визначення: людина – це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: який початок переважає в людині – розумний чи тваринний?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за образом і подобою Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі; по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того щоб людина була царем у світі, що складається із тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв’язку з природою, над якою він царює.

Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу: вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини – найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовна. Вона усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином», «рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.

Серед філософів доби середньовіччя виділяють апологетів (захисники християнської релігії від античних язичників), гностиків (поєднували досягнення античної філософії та християнство), отців церкви (філософи, що розробили основи власне християнської філософії).

Найяскравішим представником епохи патрістики є отець церкви – Августин Блаженний. В центрі уваги філософа – вчення про віру. Остання є особливого роду мислення, мислення зі згодою, зі схваленням. «Віруй, щоб зрозуміти» - ця крилата фраза Августина стала емблемою середньовічного теологічного раціоналізму. Філософ розробив вчення про свободу та відповідальність людини, поділяючи останню на зовнішню і внутрішню. Істинна людина, на думку Августина, живе не зовні, вона в душі.

Однією з особливостей середньовічної філософії епохи схоластики є проблема універсалій та пов’язана з нею боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій (наприклад, стіл, дерево, трикутник). Згідно з вченням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім’я». В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (універсалії) – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І. Расцелін, У. Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття – це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне – тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».

Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного Бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте проблема трійці була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і одиничного.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували по суті об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. З рештою це і призводило номіналізм до матеріалістичної тези про об’єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Фома Аквінський (1125-1274 рр.) - один із найвидатніших представників середньовічної філософії намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. 3 точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинною душею» - це рослини. Третій рівень - тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить в матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов’язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Фоми Аквінського ім’я «самосущого». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом з загибеллю тіла. Велику увагу приділяв Фома Аквінський розуму, що є найвища здібність, якою наділена людина і тому вона здатна розрізняти добро та зло. Практичний розум – це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою у всій розумній природі. За Ф. Аквінським, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.

Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною і для сьогодення.