Укладач: Цимбал Т.В., канд. філософ. н., доцент

Рецензент: Капіца В.Ф., доктор філософ. н., професор

Відповідальний за випуск: Капіца В.Ф., доктор філософ. н., професор

Методичні вказівки складено відповідно до програми курсу «Філософія» для вищих навчальних закладів. Методичні вказівки включають інформаційно- навчальний матеріал з тем «Філософська антропологія» та «Соціальна філософія», складаються зі вступу, де пояснюються мета вивчення тем і особливості навчальної роботи з філософії, та п’яти розділів до кожної теми, які мають практичне спрямування. Наведено список рекомендованої літератури. Особлива увага приділяється опрацюванню уривків з першоджерел, адже без даного виду роботи вивчення філософії неможливе.

Методичні вказівки допоможуть студентам під час підготовки до семінарських занять, сприятимуть формуванню філософської культури, виробленню навичок самостійної роботи, яка займає важливе місце у системі сучасної вищої освіти, а також можуть використовуватись під час проведення семінарських занять.

Розглянуто Схвалено

на засіданні кафедри філософії на засіданні вченої ради

протокол № 4 будівельного факультету

від 22 листопада 2010 р. протокол № 3

від 22 грудня 2010 р.

З М І С Т

Вступ..................................................................................................................2

Система завдань до опрацювання теми «Філософська антропологія».….3

Методичні вказівки….………………………………………………..3

Основні категорії та поняття………….….........................................13

Система тестових завдань....................................................................13

Використання першоджерел в опрацюванні теми.............................16

Завдання для творчої роботи ……………..……………………….23

Система завдань до опрацювання теми «Соціальна філософія»…..……27

Методичні вказівки…………………….…………………………….27

Основні категорії та поняття………….…........................................32

Система тестових завдань................................................................... 32

Використання першоджерел в опрацюванні теми.............................37

Завдання для творчої роботи ……………..……………………….54

Список рекомендованої літератури...............................................................56

В С Т У П

Дані методичні вказівки призначені допомогти студентам, які вивчають курс філософії, закріпити, поглибити та перевірити свої знання з тем «Філософська антропологія» і «Соціальна філософія». З цією метою до методичних вказівок включено короткі теоретичні відомості, словникову роботу, тести, уривки з першоджерел та проблемно-пошукові завдання до них, а також творчі вправи. Таке поєднання завдань дозволяє покращити, перевірити та вдосконалити набуті знання. Особливої уваги потребують завдання з опрацювання першоджерел, адже вони дозволяють студенту залучитися до діалогу з автентичною філософською думкою, відчути особливий стиль філософської мови та неповторну глибину філософських текстів. Завдання, що подаються до наведених уривків, спрямовані на глибоке осмислення думок авторів, пробудження інтересу до самостійного філософування та формування бажання самостійно продовжити філософську освіту.

Мета вивчення теми «Філософська антропологія»:

• увійти в саме ядро філософської проблематики та замкнути усі попередні теми на єдино виправданий суб'єкт – носій всіх помислів, дій, творчості – на людину;

• показати проблематичність людського буття та водночас його складність, багатовимірність, невичерпність;

• ознайомитись з найвідомішими філософсько-антропологічними вченнями західних та вітчизняних мислителів;

• окреслити визначення людини та проявів її буття, продемонструвати їх суперечливість та відкритість історичній перспективі.

Мета вивчення теми «Соціальна філософія»:

• осмислити суспільство як особливий прояв реальності, виявити сутність соціальності, найголовніші функції суспільного життя;

• ознайомитись iз провідними категоріями та проблемами соціальної філософії;

• окреслити основні сфери суспільного життя та докладно проаналізувати провідні сторони взаємодії людини i суспільства;

• окреслити якiснi особливостi процесiв iсторiї у їх вiдмiнностi вiд процесiв природи та у взаємозв’язку із задумами та прагненнями окремої людини;

• ознайомитись із предметом філософії історії, її вихідною проблематикою, сучасним колом найгостріших проблем;

• виявити та проаналізувати провідні підходи до тлумачення сутності історії, її рушійних сил та внутрішніх закономірностей розвитку.

Система завдань до опрацювання теми «філософська антропологія»

І. Методичні вказівки

Прочитайте конспект лекції та виділіть основні ідеї філософської антропології.

Феномен людського життя. Людина... Хто вона така? На перший погляд це питання зовсім просте. Хто ж не знає, хто така людина? Адже на рівні здорового глузду кожен з нас впевнено виділяє людину з оточуючого середовища, її відмінність від інших істот здається цілком очевидною. Але в тому й річ, що те, що здається нам найбільш знайомим, насправді є і найбільш складним, як тільки ми робимо спробу заглянути у глибину його сутності, як це прагне робити філософія, виходячи за межі «очевидності» й прагнучи осягнути сутність.

Людина – унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Арістотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б. Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К. Гельвецій); людина розумна (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К. Ясперс); людина актор, тобто істота, яка грає (Хейзінга); сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин (К. Маркс).

Ці визначення, як і інші, тут не названі, складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі.

Отже, філософську програму осягнення людини можна афористично визначити словами: «Пізнай самого себе». Адже у цьому корінь і стрижень усіх світоглядних проблем.

Проблема походження людини.

У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішими тотемами є птах, рідко – рослина, найчастіше – тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема.

В цьому відобразилось господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мисливство, рибальство, тобто «привласнююча економіка». З переходом до землеробства у міфології з’являється вже інший мотив: велика Праматір-Земля у її шлюбі з Батьком-Небом породжує все живе, у тому числі і людину.

Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що відображається у міфах: людина виникає або з глини, змішаної з кров’ю бога (Вавилон), або ж титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає ремеслам та мистецтву (Стародавня Греція) тощо.

У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею». Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусульман Корані, але там людина створюється не з «пороху земного», а з глини.

Космічні гіпотези походження людини мають прадавню історію, вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий Космос. Їх можна звести до наступних варіантів: 1) у Космосі знаходиться «насіння життя», яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать ще до V ст. до н.е., до вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Тепер же, коли у метеоритах знайдені всі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається знову, на якісно нових засадах; 2) космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. З цього погляду життя людини є суто космічним явищем; 3) життя людини є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.

У сучасній космології існує антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика розвивалися у напрямку створення мислячої істоти на Землі (а, можливо, й на інших планетах у інших зоряних системах), тобто людини, через яку матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток.

Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну, земну передісторію. Думки про це з’явилися ще в Стародавній Греції. Наприклад, Анаксімандр вважав, що люди, як і всі живі істоти, зародилися спочатку у воді, потім почали заселяти й землю. На думку Демокріта, всі речі і живі істоти складаються, як і душі, з атомів – різноманітних найдрібніших і неподільних частинок. Але лише через понад дві тисячі років наукою було доведено походження людини від тваринних предків.

Такі видатні вчені, як К. Лінней, Ж.-Б. Ламарк і особливо Ч. Дарвін довели, що людина є останньою, найдосконалішою ланкою у ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. Ця спільність проявляється у рисах будови тіла, подібності у розвитку зародків людини і тварин та інші, про що мова йшла у шкільному курсі загальної біології. Тобто еволюція анатомо-фізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомо-фізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм та функцій рук, які Гегель назвав «знаряддям знарядь», голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо.

Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд з уже висловленим раніше, є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці обумовило розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвитку пізнавальних можливостей, і людина почала принципово по-новому ставитися до оточуючого її світу.

Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. Вони певною мірою відображають сучасні науково-технічні досягнення людства, зокрема освоєння космічного простору, створення роботів, вирощування зародків людини «у пробірках» тощо. В їх основі – думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій, про «великого експериментатора». І якими б неймовірними, навіть фантастичними на перший погляд не здавалися нам ці припущення, їх не можна відкидати, виходячи з уже сумнозвісного людству принципу: «Цього не може бути, тому що не може бути ніколи». Загалом же сучасна наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клітинна будова (як і всього живого на Землі), багато органів, їх систем, будова тіла дуже подібні до тваринних. Відмінність лише у їх складності, високоорганізованості. У людини біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовиною, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.

Сутність людини: природа – соціум – духовність.

У сучасній філософії, як і в природознавстві, чимдалі усвідомлюється вплив природного середовища на стан організму, психіки людини. Наше життя значно більшою мірою, ніж ми усвідомлюємо, залежить від явищ природи. Адже ми живемо на планеті, у глибині якої постійно відбуваються ще не відомі нам процеси, які впливають на нас, а сама Земля, як своєрідна порошинка, мчить у своєму русі в безоднях космосу. Нині залежність стану організму людини від природних процесів – від перепаду температури, тиску, від коливань геомагнітних полів, сонячної та космічної енергії – цілком очевидна. Різні місця на Землі є більшою чи меншою мірою сприятливими для людини. Наприклад, вплив благодатного для організму підземного випромінювання може сприяти звільненню від нервових стресів або полегшенню деяких захворювань організму. Більшість же природних процесів на людський організм до цього часу залишається ще невідомою, наука розпізнала лише незначну їх частину. Так, відомо, що людина, поміщена в безмагнітне середовище, одразу гине.

Поняття природного середовища не обмежується сферою Землі. Воно включає у себе і космос у цілому, адже Земля не є ізольованим від Всесвіту космічним тілом. Сучасна наука встановила, що життя на Землі виникло під впливом космічних процесів. Тому цілком природно, що будь-який живий організм якимось чином взаємодіє з космосом. Сонячні бурі і пов’язані з ними електромагнітні збурення впливають на клітини, нервову і судинну систему, на самопочуття людини, її психіку. Ми живемо «в унісон» зі всім космічним середовищем, і будь-які його зміни відбиваються на нашому стані. Тому актуальними сьогодні є ідеї К. Ціолковського, В. Вернадського та О. Чижевського, що набувають визнання у сучасній науці, про те, що ми з усіх боків оточені потоками космічної енергії, які йдуть до нас через величезні відстані від зірок, планет і Сонця.

У наш час зростає увага до проблем не тільки космічних, а й мікросвіту. Вивчаються дивні ритмічні одноманітності, які підтверджують відносно синхронне  «биття пульсу» в макро- та мікросвіті, в тому числі в енергосистемах людського організму.

Спадковість надає дитині не лише власне біологічні властивості та інстинкти. З самого початку свого життя дитина має здатність до наслідування усього, що роблять дорослі: звуків, рухів тощо. Їй притаманна допитливість. Вона здатна засмучуватися, відчувати страх і радість, її посмішка має вроджений характер. А посмішка – це привілей людини. Отже, дитина з’являється на світ саме як людська істота. І все ж на момент народження вона лише «кандидат у людину», хоча і наділена певними фізичними і психічними якостями від природи. Тож цілком праві філософи-екзистенціалісти щодо твердження про передування існування людини сутності.

Від народження людина має сукупність психофізіологічних якостей. Наприклад, музичний слух, зорова пам’ять, міцний організм, вміння розрізнять кольори, почуття ритму та інші. Ці задатки є основою здібностей людини. Але чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності – це залежить як від умов, у яких зростає людина, так і від її власних зусиль.

У розвитку науки про людину був період, коли перебільшувалася роль спадковості і вважалося, що основні риси розвитку та будови людського організму визначаються лише певними структурами зародкових клітин. Як завжди, метафізичне (однобічне) мислення призводило і до інших, протилежних висновків – до заперечення ролі спадковості, до ідеї про те, що формування людського організму відбувається лише шляхом послідовних новоутворень, мутацій. Це вперше висловлена ще Аристотелем ідея епігенезу.

Питання про те, які чинники відіграють вирішальну роль у формуванні людини, має не лише пізнавальне, а й життєве, практичне значення. Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші як хороші, так і погані риси залежать від наших батьків, яких ми, загальновідомо, не обираємо. Отже, тут наявна недооцінка умов, середовища, в якому ми живемо, тобто – марні всі зусилля як суспільства, так і наші власні, спрямовані на вдосконалення людини.

Тому концепції філософської антропології, які ґрунтуються на такій методології, можна звести до наступних основних уявлень: 1) людина – злісна мавпа, яка отримала спадково від тваринних предків те найогидніше, що накопичилось у тваринному світі (типове висловлювання австрійського філософа К. Лоренца: «Людина – це горила з атомною бомбою у руках»); 2) людина від народження добра, альтруїстична, незлобива. Але її природні задатки суперечать розвитку цивілізації, суспільність відіграла фатальну роль у долі людини, змусивши її боротися за своє існування. Ось чому людина знищує собі подібних; 3) людина сама по собі не добра і не зла, генетично вона, так би мовити, нейтральна, «tabula rasa» (чиста дошка), на якій природа і суспільство пишуть свої письмена.

Протилежна точка зору, що абсолютизує роль середовища, у якому ми живемо (тобто природному і суспільному), теж не може бути прийнятою як істинна хоча б тому, що вона не враховує індивідуальні якості людини, котрі здебільшого є спадковими (задатки, здібності, обдарованість тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення.

Своєрідною «золотою серединою» є погляди багатьох мислителів і письменників (Г. Сковорода, Ф. Достоєвський, Л. Толстой та інші), які вважали, що тільки постійна праця кожної людини над самою собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою.

Отже, і спадковість, і середовище, і власні зусилля людини, спрямовані на самовдосконалення, справляють істотний вплив на її формування. Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Але якщо при розгляді людини абсолютизувати лише природне, біологічне, то ми «спустимося» на рівень існування її біофізичних, фізіологічних закономірностей. У такому випадку людина буде носієм лише біологічної форми руху матерії. Тому вкрай необхідним є аналіз соціального середовища людини як безпосереднього людського оточення, до якого належить родина, друзі, сусіди та соціальні групи людей або людські спільноти (класи, чи страти, народи, нації, суспільство), членом яких є людина. Сюди ж треба віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують у суспільстві.

Становлення людини у всій її багатоманітності відбувається насамперед шляхом засвоєння нею всіх цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. Біля сорока знайдених так званих дітей-«мауглі» так не змогли навчитися навіть розмовляти людською мовою.

Таким чином соціальна обумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна трактувати спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. У такому розумінні людина – істота соціально-обмежена, вона обумовлена «зовні», виступає своєрідним продуктом соціальних сил і суспільного середовища. Адже її поведінка, свідомість тощо обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними та іншими стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. З іншого боку – людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична, тобто надсоціальна, істота людина поєднує у собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самовизначення, до вільної і творчої діяльності, тобто отримує духовний вимір.

Духовне в людині є самоцінним і саме воно лежить в основі людського «Я», адже саме як духовна істота людина виявляє себе свобідним і творчо-активним діячем. Якщо у свідомості людини знаходити тільки відображення найелементарніших потреб, задоволення яких необхідне тільки для підтримки фізичного існування, якщо емоції і почуття примітивні, а поняття нерозвинуті, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом.

 Духовно розвинена (або духовно багата) людина та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій, людині.

Духовність людини – це також уміння мріяти, фантазувати, творчо усвідомлювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на оточуючу дійсність, – це один із найважливіших проявів духовності. Отже, духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей. Це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом І. Канта, – закон, який живе у нас самих; на думку французького філософа П. Гольбаха, – це наш «внутрішній суддя»). Духовне в людині – це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі, віри та самосвідомості тощо.

Таким чином, людина є ціліснісною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників – природного та соціального. Адже людина – не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей.

Будь-який феномен може бути осмислений двояко – або через його порівняння з іншими сутностями чи явищами, або через розкриття його власної унікальної природи. Феномен людини не є винятком. Тому сутність людини може розкриватися через осмислення відносин людини з природою (космосом), суспільством, Богом і самою собою. Проникнення в таємницю людини «зсередини» передбачає осягнення її тілесного, емоційного, морального, соціального та духовного буття.

Релігія, як відомо, розглядає Бога як вищу цінність. Тому таємниця людини тут виявляється або принципово недосяжною, або ж віднесеною до сутності божественного. Людина є суперечливою єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних одне одному як величне і низьке. Так, Августин Блаженний уявляв душу як незалежну від тіла і ототожнював її з людиною, а Фома Аквінський розглядав людину як єдність тіла і душі, як істоту проміжну між твариною і ангелами.

Тут простежується прагнення людини не лише пізнати власну сутність, а передусім прилучитися до вищої сутності – Бога. Тобто сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому, що афористично можна сформулювати так: людина – раба Божа.

Філософи натуралістичної орієнтації, про що частково вже йшла мова, виходять з культу природи, космосу (адже «natura» з лат. – природа). Тому людина вважається лише природною істотою, вона нічим особливим не відрізняється від тварин. Сутність людини представники натуралізму бачили лише в якихось незмінних біологічних чи психологічних властивостях. Так, З. Фрейд, відомий австрійський психіатр і філософ, вважав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів – еросу і танатосу (тобто кохання і смерті), які визначають всю життєдіяльність людей і навіть їх історію.

Необхідно зупинитися також і на соціоцентризмі, або антропологічному релятивізмі (від антропос – людина, релятивізм – відносність), згідно з яким людська природа сприйнятлива до безкінечних змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.

Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття. Звідси робиться висновок, що людина є вираженням формуючих її культурних умов, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити ті чи інші структури культури.

Ці філософські підходи ми розглядаємо в загальних рисах. Адже теоцентризм (культ Бога), як правило, поєднується з вказівкою на передвизначення людини. Антропоцентризм (культ людини) включає в себе тему верховної істоти, а звеличення Бога набирає власне антропоцентричних форм. Природоцентризм і пов’язаний з ним принцип натуралізму оцінює людину як порошинку у Всесвіті і водночас віддає належне своєрідності мислячої матерії.

Філософи-ідеалісти вважають, що головне в людини – її сутність, тобто людська свідомість, розум, і саме цією властивістю людина відрізняється від решти живих істот (як тут не згадати відомий афоризм Р. Декарта: «Я мислю, значить я існую»). Оскільки ж свідомість людини не залишається незмінною, може удосконалюватися шляхом освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна змінити і саму людину. У цьому суть просвітництва, характерного для різних філософських напрямів, у тому числі і для української філософії.

Насправді ж сутність людини як об’єкта філософського аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про суперечливий рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:

– по-перше, людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації – зокрема, прямоходіння тощо – тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;

– по-друге, людина є там, де є її діяльність. Це – сутність наступного, другого порядку;

– по-третє, людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин, тобто мова йде про суспільність людини;

– по-четверте, людська діяльність – праця – є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини;

– по-п’яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа, про що йшла мова раніше і – на рівні суспільства – відбудеться повернення до духовного життя людини і суспільства. Отже, це сутність найглибшого у даному випадку порядку.

Людина – індивід – індивідуальність – особистість.

Безпосередній зв’язок того чи іншого розуміння сутності людини з сенсом людського життя очевидний, адже сенс (значення) людського життя теж має історичний характер, розуміється по-різному. В свою чергу, сенс життя пов’язаний з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом «як усі»). Останній нерозривно пов’язаний з життєвою позицією та способом життя (варто запам’ятати основне правило мудрого життя: «не бажай і не чекай від життя неможливого», тобто – надто багато).

Життєва позиція виражається у практичних діях – в оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції людини є рівень її активності. Але остання не повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій людини та її переконань.

Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини – на досягнення лише власного добробуту чи на прагненні добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи песимістичною.

Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством в цілому, творець вона чи споживач тощо (згадаймо в цьому контексті філософський твір австрійського мислителя Е. Фрома «Бути чи мати»...).

Все сказане дає змогу повернутися до визначення таких понять, як «людина», «індивід», «індивідуальність» та «особистість». Людина – біосоціальна істота. Тобто до основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже, це – родове поняття, яке відображає загальні риси, притаманні людському роду – як природні, психічні, так і загальносоціальні. Людина є фактично результатом п’яти біографій. По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити філогенез, тобто історію розвитку та існування виду homo sapiens, простіше – мати людську будову тіла. По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію – вирости. По-третє, вона повинна вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації, або хоча б свого племені, нації. По-четверте, їй потрібно здійснити свою соціальну біографію – чогось навчитися і брати участь у процесі суспільного життя. Нарешті, по-п’яте, людина не існує без душі, без духовної біографії.

Поняття «індивід» (пізньолатинський переклад старогрецького поняття «атом») означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому. З цим поняттям нерозривно пов’язане інше – «індивідуальність», що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. Її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з іншого – наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним. У науковому дискурсі часто вживається похідне від індивідуальності поняття «індивідуалізм» – тип світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції – у вчинках, так і в різних концепціях – етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо. Варто нагадати, що надмірний акцент на індивідуальному може обернутися, в залежності від прийнятих цінностей асоціальністю, самітністю, мрійністю, фанатизмом, аскетизмом тощо.

Поняття «особистість» фіксує соціальне в людині. У нього є два значення: перше – вихідне з минулого ХІХ століття: особистість – це людина зі своїм обличчям, несхожа на останніх (порівняємо з латинським персона, що означає театральну маску, та з російським «личина»). Друге значення, яке з’явилося у сучасній філософії та соціології, – це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей. В цьому плані ми розглядаємо особистість працівника, власника, споживача, громадянина, сім’янина тощо.

Поняття «особистість» охоплює також всі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов’язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності.

Формування особистості відбувається в процесі соціалізації. Соціалізацію можна визначити як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену суспільства.

Вплив соціального середовища на індивіда є багаторівневим. До таких рівнів відносяться:

– мегасередовище – величезний соціальний світ навколо нас, який дає могутні імпульси, що торкаються інтересів всього людства і визначають в умовах глобалізації інформаційного простору духовну, соціально-психологічну атмосферу епохи;

– макросередовище – велике суспільство, країна, до якої ми належимо за народженням, місцем помешкання, вихованням;

– мікросередовище, тобто наше безпосереднє соціальне оточення у вигляді трьох основних груп: сім’ї, первинного колективу (навчального, трудового, армійського тощо), приятелів та друзів.

Найважливішою формою соціалізації є традиції – елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних (чи етносоціальних) групах і, маючи відносну самостійність, суттєво – позитивно чи негативно – впливають на формування особистості. Традиції проявляються у вигляді усталених, стереотипізованих норм поведінки, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних норм тощо.

Особливу роль у структурі традицій відіграють звичаї як засоби соціального регулювання діяльності, що відтворюються у суспільстві і є звичними для її членів. Звичаями можуть бути прийоми в праці, форми взаємовідносин у сімейно-побутовій сфері та інші дії, що повторюються і безпосередньо включені в практичну діяльність людей. Звичаї характеризують не спосіб дотримання суспільної дисципліни, тобто не моральні норми, а зміст поведінки людей, притаманної даному суспільству чи соціальній спільноті. Від народження до смерті людина живе у світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство – це світ звичаїв, які регулюють мораль, форми спілкування, самовиразу тощо. Звичай виник в архаїчному суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, в значний мірі визначає ціннісні орієнтації особистості.

Іншою важливою формою соціалізації людини, яка виникла пізніше, у класовому суспільстві, є державно-правові норми, які на відміну від звичаю завжди осмислені і законодавчо оформлені.

І, насамкінець, ще однією, настільки ж універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства. Через посередництво перелічених основних форм соціалізації здійснюються виховання, навчання та трудова діяльність людини. Підсумком соціалізації треба вважати не просто людину, а людину-громадянина.

І на завершення розгляду понять «індивід», «індивідуальність», «особистість», варто згадати термін, запроваджений російським письменником і філософом Ф. Достоєвським, який вважав, що людина, яка говорить одне, думає друге, а робить третє, виступає як безособистість. А також задуматися і відверто відповісти самому собі на питання, чи завжди ми є особистостями. Але повернемося знову до особистості, ґрунтовний аналіз якої передбачає розгляд ціннісних вимірів людського життя: понять смерть і безсмертя (адже «життя є опір смерті»), безсмертя ж можна розглядати в таких варіантах, як безсмертя на атомно-молекулярному рівні (воно нікого і ніколи не влаштовувало); безсмертя в своїх дітях, у відтворенні себе в них; безсмертя в творінні своїх рук, розуму, в тому, що людина зробила для інших людей, тобто для суспільства і людства в цілому.

Серед загальнолюдських цінностей одне з чільних місць посідає феномен творчості як продуктивної діяльності людей, яка породжує щось нове, раніше не існуюче (згадаймо наукову творчість, технічну, художню та інші). Поняттям, яке характеризує сутність людини як особистості, є також свобода та відповідальність (але існує «свобода від...» і «свобода для...»); наявні філософські підходи фаталізму та волюнтаризму; інколи – «втеча від свободи» – за нею невідступна відповідальність (Ф. Достоєвський, Е. Фромм та ін.).

Звідси – чи існує доля людини? В чому вона?

Насамкінець, проблема людського щастя. Хто не прагне до нього? Хто і як його розуміє? На цих питаннях ми зупинимось більш детально на семінарських заняттях.

ІІ. Основні категорії та поняття теми «Філософська антропологія».

Використовуючи рекомендовану літературу, дайте визначення понять: антропогенез, соціалізація, людина, індивід, особистість, самість, сутнісні сили людини, есенційна та екзистенційна парадигми людського буття, сенс життя, буття – життя – існування.

ІІІ. Система тестових завдань.

1. Все життя людини можна звести до історії існування та змін її організму.

Так Ні

2. Поняття «життя людини» може бути застосоване для позначення:

а) її здатності бути живим організмом із усіма притаманними йому властивостям;

б) того змісту, яким може бути наповнений час, відведений людині як проміжок між її народженням та смертю;

в) способу людського життя, а також усіх найважливіших особливостей або подій, що супроводжують життєвий шлях людини;

г) все вищеперераховане .

3. Найперше, що потрібно людині для входження в людський спосіб буття, це:

а) їсти, пити та одягатися;

б) виробляти засоби соціально-культурної діяльності;

в) включитись у соціальні зв’язки та відносини й оволодіти елементами навичок соціально-культурної поведінки.

4. Поняття «людина» є похідною від «індивід».

Так Ні

5. Із співвідношення понять «людина» та «індивід» можна зробити висновок:

а) все те, що притаманне людині, є в індивіді;

б) все те, що наявне в індивіді, постає властивостями людини;

в) поняття «людина» включає риси, що є спільними для великої кількості індивідів;

г) індивід виявляє загальні родові риси людини унікальним чином.

6. Поняття «людина» фіксує:

а) унікальну здатність людини бути розумною;

б) особливий вид живих істот;

в) те, чим людина відрізняється від усього іншого.

7. Особливою можна назвати:

а) будь-яку соціалізовану людину;

б) особливу, переважно – видатну людину;

в) людину, що виконує певні соціальні полі.

8. Із наведених нижче варіантів оберіть ті, що суттєві риси людської особи:

а) здатність творити;

б) суб’єкт та об’єкт соціальних стосунків;

в) особливе місце в суспільних відносинах;

г) особливий духовний світ;

д) високий рівень інтелекту.

9. Людська особистість - це:

а) індивід, що виконує певні важливі соціальні функції;

б) людина, що наділена в суспільстві особливими повноваженнями;

в) особа, що відрізняє себе від усіх інших людей та усвідомлює свою особливість.

10. Вирізняльною ознакою особистості є:

а) характер, темперамент, психічна рухливість;

б) виконання людиною певних соціальних ролей;

в) наявність внутрішнього духовного стрижня;

г) здатність людини поставати суб’єктом.

11. Сутність сили людини – це:

а) засоби діяльності, що характеризуються рівнем енергоозброєння;

б) ті сили та засоби, якими володіє людина задля утвердження в специфічно людському способі буття.

12. Через співвідношення природного та соціального в людині:

а) виникає одвічний конфлікт між природними потягами людини та нормами соціальної поведінки, оскільки природне є первинним та більш потужним, ніж соціальне;

б) вперше висвітлюється сутність та особливості як природного, так і соціального;

в) природне починає виявляти свої властивості та грані завдяки тому, що соціальне включає у свій зміст усвідомлення, розумність.

Спробуйте розвинути кожну із наведених тез далі, прокоментувати її, зробити висновки із її застосування для пояснення явищ людського життя. Поясніть, яка із цих тез видається вам найбільш прийнятною, чому?

13. Виберіть варіанти правильного окреслення сутності питання. Поняття цінностей передбачає:

а) введення предметів у відносини «людина – людина»;

б) визначення економічних витрат на виготовлення певної продукції;

в) фіксацію значущості будь-чого для людини;

г) ігнорування реально стану речей внаслідок суб’єктивних зацікавлень людини;

д) розгляд певних предметів та явищ під кутом зору стратегічних життєвих завдань та мотивів діяльності людини.

14. Коли вживають вислів «За це заплачено найвищу ціну», то мають на увазі: а) гроші; б) суспільні витрати; в) державні витрати; г) людське життя.

15. Поняття свободи в загальному плані передбачає:

а) усвідомлену необхідність;

б) відсутність необхідності;

в) відсутність будь-яких перешкод для дії;

г) відсутність суперечностей між намірами та їх виконанням.

Обґрунтуйте свій вибір варіанта відповіді.

16. Укажіть варіант відповіді, який є неправильним. До різновидів свободи слід зарахувати:

а) вірогідну свободу;

б) негативну свободу;

в) свободу від відповідальності;

г) свободу волі;

д) свободу дії.

17. Смисл – це елемент суто людського ставлення до дійсності, оскільки він передбачає:

а) можливість підведення певних явищ дійсності під стратегічні життєві або ціннісні орієнтири;

б) узгодження індивідуальних прагнень із суспільними нормами життя.

Прокоментуйте запропоновані варіанти відповіді, виявіть в них прийнятні та виправданні моменти. Який із них є більш правильній? Чому?

18. Прокоментуйте та дайте оцінку наведеним нижче положенням щодо можливостей людського безсмертя.

а) безсмертя – це для людини неможлива і безглузда річ; із припиненням фізичного існування, тобто біологічних процесів організму, приходить кінець всім життєвим проявам людини;

б) у відповідності із законами збереження,що панують у природі, слід стверджувати, що людська суб’єктивність (її душа та переживання) не можуть зникнути у ніщо;

в) окрема людина смертна, проте безсмертним постає людській рід, а тому і після смерті продовжує жити внесок людини в досягнення роду;

г) безсмертя людини постає реальністю в кількох планах: в генетичному, соціальному, культурному.

Проаналізуйте кожне із запропонованих висловів.

ІV. Використання першоджерел в опрацюванні теми.

1. Прочитайте:

«В історії, яка нараховує майже десять тисяч років, ми є першим поколінням, в якому людина повною мірою усвідомила свою власну проблематичність. Я маю на увазі те, що вона вже не знає себе самої і усвідомлює це». (М. Шелер)

Прокоментуйте наведене міркування. Як ви думаєте, які чинники життя та історії привели до того, що людина перестала себе знати й розуміти? Як із цим пов’язана проблематичність людського буття?

2. Прочитайте уривки:

«Людина – це канат, що натягнутий між твариною і надлюдиною».

(Ф. Ніцше)

«Людина є єством, що незадоволене самим собою і здатне себе переростати. Самий факт існування людини є розривом у природному світі і свідчить про те, що природа не може бути самодостатньою і що вона заснована на бутті надприродному. Як єство, приналежне двом світам і здатне долати себе самого, людина є єством суперечливим і парадоксальним, таким, що поєднує в собі полярні протилежності…».

(М. Бердяєв)

Що є спільного у двох наведених фрагментах? Чи згідні ви із тим, що людське переростання природи свідчить про її грунтування на надприродному? В чому корені людської здатності переростати себе?

3. Перечитайте та порівняйте наведені уривки.

«Створив Бог людину ніби деякий другий світ – малий у великому. Людина є мікросвіт, адже вона наділена як душею, так і тілом, і являє собою середину між розумом і матерією. Вона пов’язує видиме та невидиме, чуттєве та розумоосяжне». (Іоан Дамаскін)

Спробуйте виразити своїми власними словами ваше розуміння людини як мікрокосмосу. Чи приймаєте ви таке розуміння людини? Чи погоджуєтесь із тим, що людина може поставати відправним пунктом для осмислення світобудови? Аргументуйте свої твердження.

«Людина є єством природним і тому має такою ж мірою особливе, тобто надземне, надприродне призначення, якою тварина має призначення бути над твариною, а рослина – над рослиною».

(Л. Фейєрбах)

Даний вислів відомого німецького філософа очевидно контрастує із попередніми. Яку позицію ви більше схильні прийняти – позицію, що визнає вихід людини за межі суто природного, чи ту, що замикає людину на природу? Спробуйте навести аргументи на користь як тієї, так і іншої позиції.

4. Уважно прочитайте наведені уривки.

«Час людського життя – одна мить; його сутність – вічний плин; відчуття – сумирна; будова тіла – тлінна; душа – нестійка; доля – загадкова; слава – недостовірна… Одним словом, життя – це боротьба та блукання на чужині…». (Марк Аврелій)

«Тоді Бог… поставив людину у центр світу й мовив: «Не даємо тобі, Адаме, ні свого місця, ні певного вигляду, ні особливого обов’язку, щоби і місце, і обличчя, і обов’язок ти отримав за власним бажанням, згідно своїй волі та своєму рішенню… Я не зробив тебе ні небесною, ні земною, і смертною, ні безсмертною, щоби ти сама, як вільний та славетний майстер, сформувала себе у тому образі, якому віддаси свою перевагу».

(Піко делла Мірандола)

Які особливості людського буття наголошені у даних уривках? Що в них є спільного, а що відмінного? Зазначена людська неприв’язаність ні до чого повною мірою та остаточно, - чи має вона свої позитивні та негативні прояви? Спробуйте дати відповіді на ці питання, спираючись на наведені тексти.

5. Ознайомтесь з уривком.

«Що ж за химера – людина? Яке небачене, яке чудовисько, який хаос, яке поле суперечностей, яке диво! Суддя усіх речей. Безглуздий земний хробак, хоронитель істини, стічна яма сумнівів та помилок, слава та сміття Всесвіту. Хто розплутує цей клубок? Дізнайся ж, гордовита людина, що ти – парадокс для себе самої. Примирися, безсилий розуму! Замовкни, безглузда природо! Дізнайся ж, що людина нескінченно вищою від людини…» (Б. Паскаль)

Які суттєві риси людини особливо наголошені в даному фрагменті? Як ви вважаєте, така характеристика людини звеличує її чи принижує? Прокоментуйте вислів «Людина є нескінченно вищою від людини».

6. Прочитайте уривок:

«…Що значить – бути людиною? Я є певною частиною безмежного Божества, але я не можу порівняти себе ні з тваринами, ні з рослинами, ні з каменем… Але ж як може людина скласти про себе певну думку? Кожна людина передбачає деякий психічний процес, який ми не контролюємо і який лише частково спрямовуємо. Тому ми не можемо виносити завершеного судження про себе і своє життя». (К. – Г. Юнг)

Прокоментуйте, що саме вважає автор наведеного фрагмента причиною незбагненності людини. Чи згідні ви із його твердженням? Який підхід до людини ( з позиції якої науки) тут виявлений?

7. Порівняйте наведені фрагменти, прокоментуйте їх. Чи можна вважати їх тотожними?

«Істинність людського буття не є стан, але процес, і повинна кожну мить досягатись знову, тому що кожну мить вона знову падає».

(О. Больнов)

«Людська душа має таку властивість: якщо вона не підноситься вгору, вона й не залишається на тому ж самому місці, - вона падає»

(М.Т. Цицерон)

8. Прочитайте:

«…Людина є розвідуванням усіх можливостей буття…» (Ж. Батай)

«В людині завжди є щось, що лише вона сама може відкрити у вільному акті самосвідомості та слова, те, що не піддається зовнішньому визначенню…Поки людина є живою,вона живе тим,що ще не завершено і не сказала свого останнього слова». (М.Бахтін)

Порівняйте ці фрагменти. В чому можна побачити їх відмінність? Як ви розумієте твердження про незавершеність людини? – Наведіть до цього моменту конкретні приклади із життя або мистецтва.

9. Прочитайте уривок:

«… Людина – це єство, що спрямоване до майбутнього і усвідомлює, що воно проектує себе у майбутнє. Людина – це, перш за все, проект , що переживається суб’єктивно, а не мох, не пліснява і не цвітна капуста. Нічого не існує до цього проекту, не моє нічого на розумоосяжному небі, і людина стане такою, яким є її проект буття… Якщо існування дійсно передує сутності, то людина є відповідальною за те, чим вона є. Отже, перш за все, екзистенціалізм віддає кожній людині владарювання її буття та покладає на неї певну відповідальність за існування».

(Ж.-П. Сартр)

Що би ви відзначили, як новий момент у міркуваннях Ж.-П. Сартра? Від чого постає невіддільною людська відповідальність?

10. Прочитайте та проаналізуйте уривки, в яких подається філософське розуміння проблеми походження людини.

« Я намагався в міру моїх сил довести мою теорію, і, мені здається, ми повинні визнати, що людина з усіма її шляхетними якостями, із її божественним розумом...словом, з усіма високими здібностями, все ж носить у своїй фізичній будові незнищуваний відбиток низького походження…Найбільше ускладнення, що виникає перед нами, коли ми переходимо до висновку про походження людини, – це високий рівень наших розумових здібностей та моральних якостей. Але кожний, хто визнає принципи еволюції, повинен побачити, що розумові здібності вищих тварин є якісно такими ж самими, що і в людини, хоча вони відчутно відрізняються ступенем розвитку та здатністю до подальшого вдосконалення». (Ч. Дарвін)

Яка концепція походження людини представлена в даному уривку? Із чим в ньому ви можете погодитись, а що піддали би сумніву? Дайте критичний аналіз даного твердження.

«Свої власні філософські уподобання я віддаю вічному та необмеженому Всесвіту, в якому певним природним шляхом виник творець усякого життя – розум, що суттєво перевершує наш».

(Ч. Викрамасингхе, інд. астроном)

Як би ви назвали та оцінили дане твердження? Чи можна вважати його автором прихильником еволюціонізму? – Обґрунтуйте свої твердження.

«Теоретично можливі системи, що за складністю та організованістю порівнювані із зимною речовиною, однак не пов’язані із білково-нуклеїнуновою основою (субстратом). Логічно уявити собі життя, що не залежить від плоті та крові, а втілене у системах надпровідних контурів або міжзоряних пилових накопиченнях». (Ф. Дайсон)

Як би ви назвали та оцінили таку гіпотезу існування життя і Всесвіті? Якою мірою, на ваш погляд, виправдана?

«За новітніми даними… останньою природною стихією, що припускають миттєве розповсюдження інформації. Ці поля скручення пов’яують в єдине ціле всі рівні природної ієрархії… Згідно торсіонної теорії, Всесвіт, як «Супер-ЕОМ», утворює разом із людським мозком своєрідний біокомп’ютер, що діє у відповідності із торсіонними законами…». (В. Дьомін)

Охарактеризуйте дане твердження, дайте його критичний аналіз. Що ви поділяєте в такому підході, а що – ні?

«І створив Господь Бог людину із праху земного, і вдунув в обличчя її дихання життя, і стала людина душею живою… І створив Бог людину за образом своїм, за образом Божим створив її: чоловіка і жінку створив їх. І благословив їх Бог і сказав: плодіться та розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею, і володарюйте над рибами морськими, і птахами небесними, і над всякою твариною що живе при землі». (Біблія, Книга Буття)

Як ви вважаєте, якою мірою Біблійна версія творення людини може бути прийнята сучасною наукою? Чи має вона переваги перед наведеними вище науковими підходами? – Аргументуйте свої твердження.

«Перше, що відкривається мені із очевидністю це те, що єдність світу має динамічну або еволюційну природу… Якщо людину пояснювати, виходячи із матерії вона стає невидимим членом невирішуваної функції. Чому б не зробити її ключем до Всесвіту? Чому б не створити фізику, яка виходила б із Духу?Під дією такої простої зміни місць досліджуваних величин уся сукупність земного життя набула форми. Маса живих істот безпорадно розтікається тисячами різними напрямами, поки їх не пробують розподілити в залежності від анатомічної будови. Але й вона без зусиль проявляє себе як тільки в ній починають бачити явище постійного руху до більшої самостійності та свідомості. Своє природне місце в цьому русі набуває Думка… Самий по собі Дух є безперервно зростаюча величина людське єство просто є найвищою ембріональною крапкою стадії сходження Духу на землі. Людина відразу опиняється на головній вісі Всесвіту… В силу свого сходження в єдину крапку, космос не може завершитись на чомусь; він повинен завершитись на Комусь.».

(П.Тейяр де Шарден)

Яка позиція виражена у наведеному фрагменті? В чому полягають найперші особливості представленого тут еволюціонізму? Наскільки ви вважаєте виправданим евристичний підхід автора – вимірювати світову еволюцію людськими якостями? Яку проблему еволюції форм буття так чи інакше вирішує даний підхід?

« Суспільній історії людини передувала її природна передісторія: зародки трудової діяльності у людиноподібних мавп, розвиток стадних відносин вищих тварин, розвиток звукових та динамічних засобів сигналізації. Визначальною умовою реалізації цих передумов виникнення людини марксизм вважає працю – виготовлення штучних засобів праці, що й ознаменувало собою перетворення людиноподібних мавп в людину».

(Філософська енциклопедія,т.5)

Чим відрізняється марксистський еволюціонізм від тих його варіантів які формували вище? Якою мірою сучасна наука підтверджує марксистську позицію? Якою мірою – інші варіанти еволюціонізму?

На завершення розгляду даного питання спробуйте дати загальну оцінку представленим концепціям походження людини, зробити виправданий та обґрунтований вибір на користь тої з них, яка видається вам більше продуманою та докладно доведеною.

11. Опрацюйте наведені уривки та обміркуйте понятійний ланцюжок: людина – індивід – особистість.

«Припущення, що людської природи не існує, містить в собі стільки ж небезпек, як і концепція фіксованої людської природи. Якщо немає сутності, спільної для всіх людей, то із цього випливає, що не може бути єдності людей, не можуть бути знайдені цінності та норми, для всіх загальнозначущі, і навіть те, що не мають права на існування такі науки, як психологія та антропологія, предметом вивчення яких постає людина. Було би корисним співвіднести поняття природи або сутності людини із визначенням атрибутів, спільних для всіх людей… Найбільш відомий із цих атрибутів – визначення людини як розумної істоти – homo sapiens… Друге суттєве визначення людини – zoon politicon – істота соціальна… Ще одне визначення людини – homo faber – людина, що здатна творити, виробляти… Нарешті, слід згадати ще про один суттєвий атрибут людини: людина – істота, що здатна продукувати символи, а найбільш важливий символ, який вона створила, - слово».

(Е. Фромм, Р. Хирау)

Перечитайте уважно наведені міркування, проаналізуйте їх та дайте відповіді на такі питання: 1) наскільки є виправданим прагнення окреслити сутність, а також атрибути людини; 2) яка позиція тлумачення людини видається вам більш виправданою – концепція існування єдиної людської природи чи плюралістичності людини; 3) чи можна вважати наведені атрибути людської природи достатніми, найпершими, найважливішими? – Доповніть їх своїми поясненнями.

«Людина є загадка у світі, і найвища, може бути, загадка. Людина є загадкою не як тварина і не як істота соціальна, не як частина природи і суспільства, а як особистість, саме як особистість. Весь світ є ніщо у порівнянні із людською особистістю – із єдиною людською собою, із єдиною її долею». (М. Бердяєв)

Означене високе осмислення людської особистості ви схильні підтримати чи заперечити? В якому сенсі можна вважати людську особистість єдиною людською долею?

«Індивідуум є категорія натуралістична, біологічна. Не лише тварина або рослина є індивідуум, але й алмаз, склянка, олівець. Особистість же є категорія духовна, а не натуралістична. Вона належить сфері духу, а не сфері природи, вона утворюється проривом духу в природу. Особистості немає поза роботою над душевним та тілесним складом людини… Особистість є зусилля, що не визначається зовнішнім середовищем. Особистість не є природою так само, як і Бог не є природою. Одне пов’язане із другим, бо особистість і є образ та подоба Божа. Особистість передбачає існування над особового. Особистості немає, якщо немає нічого над особистістю. Тоді особистість позбавляється свого ціннісного змісту». (М. Бердяєв)

Дано, очевидно, релігійне розуміння людської особистості, її важливі характеристики. Які саме? Назвіть їх. Окресліть своє бачення значення особистості для людського життя та людської долі. Чим відрізняється людина як особистість від індивідуума?

«…Найвищий акт особистості полягає в тому, щоби прийняти страждання та смерть, але не зрадити своєму людському покликанню. Особистість народжується в ту мить, коли… я набуваю свідомості того, що я с чимось більшим, ніж має власне життя. Таким є парадокс особистості: людина здобуває себе як особистість, тільки втрачаючи себе як біологічну істоту». (Е. Муньє)

В якому сенсі особистість є вищою від власного життя людини? На чому базується це вище? Який напрям розвитку людським життєвим зусиллям вказує дане розуміння особистості?

«Особистість має несвідому основу, але передбачає загострене самоусвідомлення, усвідомлення своєї єдності у змінах». (М. Бердяєв)

Що можна вважати несвідомою основою особистості, а що – причиною самосвідомості?

«Можна уяснити смисл терміна індивідуальності через звернення до концепції самості суб’єкта, який заявляє і в кінцевому підсумку виправдовує себе у відносинах до іншого в якості безсумнівної та незамінної особистості. Ця концепція самості, якою би туманною вона не була, доводить само ідентичність людини». (Ю. Габермас)

З’ясуйте найперші риси індивідуальності, а також поясніть значення самості для її формування та функціонування. Що таке замість? Якими є функції? Якщо порівняти такі виявлення людини, як індивід, особистість та індивідуальність, то яке їх співвідношення ви вважаєте найбільш виправданим? – Дайте відповідь на це питання, послуговуючись наведеними в даному завданні текстами.

12. Опрацюйте наведені уривки та виконайте відповідні завдання, що допоможуть осягнути цінності людського життя.

«…Оцінювати – значить не лише пізнавати, а й відчувати; не лише відчувати або переживати емоції, а й прагнути; не лише прагнути, але й зближати з собою предмет, що оцінюється, щоби випробовувати його…і відкласти у свідомості пам’ять результат такого ознайомлення. Із цього результату потім спонтанно народжується та чи інша реакція на предмет». (А. Рольдан)

Як ви вважаєте, чи вводить дане міркування якийсь новий аспект у розуміння цінностей? Які характеристики цінностей можна виділити із даного фрагмента? Як в даних міркуваннях окреслюється зв’язок цінностей та людської особистості? Людської самості?

«Істина є тим видом помилки, поза яких деяких певних рід живих істот не зміг би жити. Цінність для життя – ось остання засада…Якою цінністю володіють самі наші оцінки й таблиці моральних благ? Якими є наслідки їх панування? Для кого, у відношенні до кого? Відповідь: для життя. Але що таке життя?- Моя формула цього поняття проголошує: життя – це воля до влади…Я розумів, що в будь-якій оцінці справа йде про певну перспективу: про збереження індивіда, громади, риси, держави, церкви, віри, культури». (Ф. Ніцше)

Як би ви назвали подану у фрагменті Ф. Ніцше концепція цінностей? Як визначаються тут природа цінностей? Що їх визначає ? Якою мірою ви згідні із такими міркуваннями? Дайте їм критичний аналіз.

Зверніться далі до окреслення найперших цінностей людського буття, серед яких фігурують свобода та невід’ємні права людини.

«Свободою володіє лише те, що є причиною себе самого…Свобода волі є здібністю воління та розуміння». (Ф. Аквінський)

Чи вбачаєте ви якусь відмінність між свободою та свободою волі? Чи згідні ви із даним визначенням свободи ? Чи вважаєте виділену тут ознаку свободи достатньою і виправданою?

«Під свободою, згідно точному значенню цього слова, розуміють відсутність зовнішніх перешкод які часто можуть позбавити людину частини її влади робити те, що вона хотіла би, але не можуть заважати використовувати ту владу, що лишилась, відповідно до того, що диктує їй її судження та розум». (Т. Гоббс)

Поясніть, чи можна вважати відсутність перешкод для влади (дії) вирішальною ознакою свободи? Як би можна було назвати такий вид свободи? В чому можна вбачати недоліки даного її розуміння?

«Володіє свободою така річ, яка існує за однією лише необхідністю своєї власної природи та визначається до дії лише сама собою. Необхідною же річчю, або вимушеною до дії буде така, яка чимось іншим визначається до існування дії… Людина, яка керується лише пристрастями або гадкою, відрізняється від людини, що керується розумом. Перша, окрім свого воління, здійснює те, чого зовсім не відає; друга слідує самій собі і робить лише те, що вона визнає головним у житті і чого вона, внаслідок того, бажає найбільше. Тому першу людина я назву рабом, а другу – вільною». (Б. Спіноза)

Прокоментуйте дане розуміння свободи і дайте відповіді на наступні питання: а) чи протистоять в міркуваннях Б. Спінози свободи та необхідності; б) яку роль грають пристрасті та знання в реалізації свободи; в) що є умовами свободи; г) в чому полягає обмеженість такого розуміння свободи?

«Свобода є лише там, де для мене немає нічого іншого, що не було би мною. Природна людина визначається лише своїми бажаннями, а тому не дорівнює самій собі. Якою би свавільною вона не була,зміст її бажань і гадок вже ж не є її власним змістом, і її свобода постає лише формальною. Коли я мислю, я відмовляюсь від своєї суб’єктивної особливості, заглиблююсь у предмет і надаю можливість мисленню діяти самостійно. І я мислю погано, якщо при тому додаю щось від себе... Дух, таким чином, перебуває лише в собі самому і, значить, є вільним, оскільки свобода полягає саме в тому, щоби в своєму іншому все же бути у себе, бути в залежності лише від себе, визначати себе самого». (Г. Гегель)

В чому полягають моменти тотожності та відмінності в міркуваннях Б. Спінози та Г. Гегеля про свободу? Чи погоджуєтесь ви із гегелівським тлумаченням свободи? Що можна було вважати недоліками такої позиції?

« Не в уявній незалежності від законів природи полягає свобода, а в пізнанні цих законів і в заснованому на цьому знанні можливості планомірно змушувати закони природи діяти задля певних цілей… Свобода волі, отже, значить ні що інше, як здатність приймати рішення із знанням справи… Свобода полягає в заснованому на пізнанні необхідності природи панування над нами самими та над природою…».

(Ф. Енгельс)

Який різновид свободи поданий у даному марксистському її розумінні: зовнішня свобода; внутрішня свобода; свобода волі; свобода дій; негативна свобода; позитивно-творча свобода; вірогідна свобода?

«Бути – це значить бути приреченим до буття, вільним… Свобода є ніщо інше, як існування нашої волі або наших пристрастей, оскільки це існування постає знищенням фактичності, тобто фактичного буття… Отже, основна дія свободи винайдена: вона є вибором мене самого у світі і водночас відкриття світу. Мій життєвий проект…завжди постає начерком рішення проблеми буття… Вибір може бути зробленим із покірливим ставленням до волі, або в тривозі; він може бути течею, а може реалізовуватись у самоомані; ми навіть можемо обирати, не обираючи себе». (Ж.-П. Сартр)

Який різновид свободи розглядається автором фрагмента як вихідний та вирішальний? Чи погоджуєтесь ви із його міркуваннями? Із чим саме погоджуєтесь, а з чим – ні або не зовсім? В якому сенсі життєвий проект людини постає рішенням проблеми буття? – Поясніть це своїми словами та із допомогою прикладів.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні чинити стосовно один до одного в дусі братерства».(Всезагальна декларація прав людини. Ст. 1)

«Кожна людина має право на життя, на свободу та особисту недоторканість». (Всезагальна декларація прав людини. Ст. 3)

Які цінності людського життя подаються як перші та незаперечні у світовій правовій практиці? Чи згідні ви із таким їх баченням та акцентуванням? Які ще цінності ви можете подати як найважливіші?

13. Прочитайте уривки, зміст яких розкриває розуміння сенсу людського життя.

«Бути людиною – це значить бути оберненим до сенсу, що вимагає здійснення, та до цінностей, що потребують реалізації. Людина живе ідеалами та цінностями… Якщо у людини немає сенсу життя, здійснення якого зробило би її щасливою, то вона намагається досягти відчуття щастя обхідними щодо сенсу шляхами, зокрема – із допомогою хімічних препаратів…» (В. Франкл)

«… У людства немає ніякої мети, ніякої ідеї, ніякого плану, як немає мети і виду метеликів чи в орхідеї. Людство – це або зоологічне поняття або порожнє слово. Якщо усунути цей удаваний фантом із проблем історії, як перед нами постане велике багатство дійсних життєвих форм…що досі були затулені модними словами, штучними схемами та особистісними ідеалами». (О. Шпенглер)

Порівняйте наведені фрагменти і зробіть виправдані висновки щодо:

а) єдності людського буття та сенсу;

б) того, що спрямовує розвиток людини;

в) зв’язку сенсу життя та цінностей;

г) тих засад, на яких базується прийняття чи відкидання людських потреб у сенсі життя.