Тема 6. Природний та механічний (просторовий) рухи населення.

Рух — невід'ємна ознака й спосіб існування населення. В демографії розрізняють три різновиди руху населення: природний, механічний (або міграційний) та соціальний [Прибиткова]. Природний рух населення відбувається через народження і смерть [Корж] та включає в себе такі факти людської біографії, як народження, смерть укладання шлюбу, розлучення й овдовіння [Прибиткова]. Демографія вивчає процеси народжуваності і смертності, темпи природного руху населення та інші явища, пов'язані з цими процесами залежністю причин і наслідків. Завдання дослідження полягає у визначенні закономірностей названих явищ (розміри народжуваності, причини її збільшення чи зменшення; повікова смертність, причини зміни смертності; приріст населення у залежності від режиму народжуваності і смертності, тобто природний приріст населення; зміни місця проживання тощо) [Корж]. Поряд з природним рухом — його неперервним відновленням під час зміни генерацій — виокремлюють ще просторовий (або міграційний) [Корж], що являє собою сукупність переміщень усіх різновидів індивідів або їх груп по території й призводить до зміни територіального розміщення населення, густоти жителів і заселеності території [Прибиткова] та соціальний рух (або соціальна мобільність), що показує переходи індивідів з однієї соціальної групи до іншої являючи собою сукупність усіх змін соціальних ознак людей [Прибиткова]. Останній відображає зв'язок розвитку населення з суспільним відтворювальним процесом і розвитком суспільства загалом.

Усі три різновиди руху визначають розміри, структуру й динаміку населення планети та окремих країн і забезпечують його постійну взаємодію з усіма іншими суспільними підсистемами. Без руху населення неможливий його розвиток — неперервна кількісна та якісна зміна, зумовлена в кінцевому підсумку рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин [Прибиткова].

Вивчення відтворення населення, й у першу чергу народжуваності, підводить демографію до категорій шлюбу, шлюбності та розлучуваності. Дослідження цього процесу практично неможливе у відриві від вивчення розвитку сім'ї, умов її життя й відтворення самих сімей. Через сім'ю змінюються генерації людей, вона забезпечує продовження роду, в ній відбуваються первинна соціалізація й виховання дітей, вона є осередком організації побуту й важливою споживчою одиницею. Сім'я виступає як один з головних об'єктів демографічної політики. Умови життя сім'ї істотною мірою впливають на здоров'я її членів, а отже, й на рівень смертності.

Шлюб. Підґрунтя сім'ї утворює шлюбний союз чоловіка й жінки в історично зумовлених, санкціонованих і регульованих суспільством формах стосунків, які визначають їхні права та обов'язки один щодо одного й стосовно дітей. Еволюція шлюбу й сім'ї, свідками якої ми стали у другій половині XX сторіччя, супроводжується шерегом суперечливих і небажаних наслідків: зростанням частоти розлучень, зниженням народжуваності нижче рівня, необхідного для простого відтворення населення, збільшенням кількості неповних сімей і поширенням у небачених раніше масштабах позашлюбної народжуваності.

Разом із сім'єю шлюб становить ті соціальні інституції, через які виявляє себе соціально-економічна детермінованість демографічних процесів і особливо народжуваності. Демографія досліджує вплив на народжуваність факту перебування в шлюбі, його тривалість і міцність, частоту укладання шлюбу особами різної статі та віку, а також зміни, що відбуваються в усіх цих процесах з плином часу під впливом змінюваних умов життя.

Укладання шлюбу — це один з головних параметрів шлюбності, а його припинення — головна характеристика розлучуваності та овдовіння. У демографії кожний такий факт розглядають як демографічну подію та як змін шлюбного стану, а послідовність таких фактів у генерації — як демографічний процес.

Шлюбність і шлюбний стан. У широкому розумінні слова під шлюбність розуміють усі процеси, що характеризують укладання та припинення шлюбів або, інакше кажучи, всю сукупність випадків зміни шлюбного стану Шлюбність — це процес утворення шлюбних (подружніх) пар у населенні, який включає в себе укладання як перших, так і повторних шлюбів. У поєднанні з процесами овдовіння та розлучуваності шлюбність визначає відтворення шлюбної структури населення, її демографічне значення полягає у тісному зв'язку з відтворенням населення. Шлюбність є найважливішим демографічним чинником народжуваності, формування сімей та зміни сімейної структури населення. У демографії шлюбність вивчають переважно в рамках репродуктивного віку, а шлюбність жінок — частіше, ніж чоловіків.

Під шлюбним станом розуміють стан особи стосовно інституції шлюбу, встановлюваний відповідно до звичаїв та правових норм країни. Шлюбний стан індивідів звичайно включає чотири градації: тих, хто ніколи не перебував у шлюбі; тих, хто перебуває у шлюбі; овдовілих; розлучених. У деяких країнах в особливі групи виокремлюють тих, хто перебуває у зареєстрованому та незареєстрованому шлюбі, або у першому чи повторному шлюбі, тих, хто проживає разом з чоловіком (жінкою) або окремо від нього (неї), тих, хто отримав офіційну санкцію суду на роздільне проживання (часто-густо — проміжний етап на шляху до розлучення) тощо. У Всесоюзному перепису населення 1979 року та вибірковому соціально-демографічному обстеженні населення 1985 року поряд з розлученими враховували й тих, хто розійшовся, тобто членів подружжя, зареєстрований або фактичний шлюб яких розпався без формального розлучення.

При шлюбі, розлученні та овдовінні відбувається перехід особи з однієї категорії шлюбного стану в іншу. Сукупність таких переходів являє собою процес відтворення шлюбної структури населення, що його у демографії, розглядають як складник відтворення населення. Шлюбний стан населення, як і шлюбність, істотною мірою залежить від ситуації на "шлюбному ринку", формування шлюбного кола та наявності шлюбного вибору.

Термін "шлюбний ринок" використовують у демографії для умовного позначення системи співвідношень чисельностей різних груп шлюбоздатного населення. Шлюбна кон'юнктура, ймовірність укласти шлюб значною мірою визначена кількістю потенційних шлюбних партнерів у населенні та його статево-віковою структурою. Диспропорції у співвідношенні чисельності статей, що виникли у результаті війн або масових міграцій, як правило, створюють несприятливу ситуацію для жіночих шлюбоздатних контингентів: більшість

жінок, що втратили чоловіків на війні, приречена на пожиттєве удівство; а надлишок чоловіків на "шлюбних ринках" міст, що утворився в результаті багаторічної міграції до них сільської молоді, зменшує шанси міських наречених укласти шлюб, негативно впливає на міцність шлюбів і підвищує частоту розлучень з ініціативи чоловіків. Відомим є феномен чоловічої "надшлюбності" у повоєнний час, зобов'язаний своєю появою різкій диспропорції співвідношення чисельності чоловіків та жінок на "шлюбному ринку". "Надшлюбність" виявляє себе, зокрема, у дуже високій частці одружених чоловіків у старших вікових групах.

На ситуацію на "шлюбному ринку" помітно впливають і різкі зміни рівня народжуваності. Так, порушення шлюбної кон'юнктури, яке виникло у 60~70-ті роки, було викликане падінням рівня народжуваності в період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Постала ситуація, коли багаточисельним генераціям жінок у вікових групах 20-30 років, що народилися наприкінці 40-х — на початку 50-х років, на "шлюбному ринку" відповідали малочисельні генерації чоловіків воєнних років народження.

Ситуація на "шлюбному ринку" істотно впливає на формування шлюбного кола, його динаміку та структуру. Шлюбне коло являє собою сукупність можливих для конкретного індивіда шлюбних партнерів. Воно детерміноване, з одного боку, системою правових та моральнісно-етичних норм суспільства, а з іншого — соціально-економічним статусом індивіда та його соціально-психологічними характеристиками. Простір потенційних шлюбів передбачає існування в його межах інтенсивного спілкування між можливими шлюбними партнерами, грунтованого на індивідуальних міжособистісних контактах. Проте система спілкування може включати в себе й добір майбутніх шлюбних пар. Його здійснюють або окремі особи, або спеціальні організації, що займаються пошуком взаємно відповідних шлюбних партнерів.

За умов традиційної сім'ї добір майбутнього чоловіка (жінки) для дорослих дітей був прерогативою й обов'язком їхніх батьків. Головним критерієм при доборі була здатність потенційного нареченого або нареченої відігравати приписувану соціальну роль, а їхні особистісні характеристики мали другорядне значення. Нерідко добір шлюбних пар здійснювали професійні посередники — свахи. Сьогодні шлюбний вибір здійснюють, як правило, самі ті, хто бажає укласти шлюб. їх головним мотивом є кохання, й тому при виборі майбутнього чоловіка (жінки) домінують перш за все його особистісні якості. А проте посередницька діяльність як і раніше існує у вигляді публікацій шлюбних оголошень у газетах, у формі послуг шлюбних бюро. На розширення можливостей вибору шлюбного партнера спрямовані й різні заходи щодо організації дозвілля, молодіжного туризму тощо.

Визначальний вплив на зміну меж і складу шлюбного кола справляє вік потенційного нареченого або нареченої. Диспропорція чисельності шлюбоздатних осіб у населенні за статтю, віком або соціальним статусом супроводжується звуженням шлюбного кола для осіб, що мають чисельну перевагу. цьому випадку шлюбне коло поповнюється за рахунок осіб, котрих раніше як потенційних шлюбних партнерів не розглядали, іншими словами, слабнуть шлюбні переваги.

На шлюбний вибір, або вибір шлюбного партнера в рамках конкретного шлюбного кола, справляє вплив сукупність найрізноманітніших критерії економічних, соціальних, культурних, психологічних та антропологічних. Чи ширше коло потенційних партнерів, тим більшого значення набувають психологічні, культурні та антропологічні критерії вибору: вік, зовнішні дані, взаємна симпатія, спільність інтересів, гармонія темпераментів тощо.

Укладання шлюбу передбачає дотримання низки законодавчих норм, які регулюють мінімальний шлюбний вік майбутніх членів подружжя, порядок його укладання й форми. Що ж стосується шлюбно-сімейних стосунків, то вони детально регламентовані Кодексом про шлюб і сім'ю.

Мінімальний шлюбний вік, починаючи з якого закон або звичай допускає укладання шлюбу, встановлюють з урахуванням статевої, психологічної та соціальної зрілості тих, хто укладає шлюб, а також традицій, звичаїв, релігійних норм тощо, прийнятих у конкретній країні. В Україні мінімальний шлюбний вік для жінок установлений у 17 років, а визнаною формою шлюб є громадянський. Останнім часом великого поширення набув, особливо у зарубіжних країнах, консенсуальний шлюб або вільний союз чоловіка та жінки. У деяких країнах Латинської Америки існують навіть так звані "візитні" шлюби, кількість яких доволі велика. У дореволюційній Росії, в тому числі і в Україні переважною формою шлюбу був церковний.

Шлюбна поведінка. Від часів виникнення інституції шлюбу за всієї різноманітності її форм усім традиційним суспільствам була властива шлюбність, що характеризувалася багатьма спільними рисами: раннім укладанням шлюбу переважною кількістю жінок і вкрай малою кількістю жінок, котрі ніколи не перебували в шлюбі. Й сьогодні багато які народи, попри етнічні, культурні або конфесійні відмінності, зберегли такий тип шлюбності.

Вік укладання першого шлюбу, міра остаточної безшлюбності, частота розлучень і повторних шлюбів регламентувались як у традиційних, так і сучасних суспільствах здебільшого культурними нормами й у цьому розумінні завжди перебували під соціальним контролем. Усі ці параметри є най важливішими характеристиками шлюбної поведінки.

Під шлюбною поведінкою людей у демографи" розуміють їх поведінку зв'язку з укладанням і припиненням шлюбів. З точки зору народжуваності велике значення має тривалість часу, прожитого в шлюбі жінкою репродуктивного віку. Його величина може бути набагато меншою, ніж тривалість репродуктивного періоду життя жінки, й, як правило, залежить від шлюбної поведінки людей, її умовно можна розділити на активну, що веде до укладання шлюбу, та пасивну, пов'язану з утриманням від укладання шлюбу з тих чи тих причин.

Раннє й майже всезагальне укладання шлюбу створює можливість для більшості жінок народжувати потомство одразу ж по досягненні репродуктивного віку. Проте у традиційних суспільствах воно не могло забезпечити тривалого перебування в шлюбі, позаяк за умов панування смертності традиційного типу ймовірність припинення шлюбу через смерть одного з членів подружжя була дуже великою. Демографічний вплив раннього овдовіння у багатьох культурах великою мірою пом'якшувався повторними шлюбами удів, часто-густо майже обов'язковими. У деяких народів з полігамною формою шлюбу існував звичай левірату, згідно з яким на вдові повинен був одружитися брат або інший близький родич померлого чоловіка. В інших випадках, навпаки, культурні норми закріплювали демографічний ефект частого овдовіння. У таких країнах, як Індія або Китай, де поширені індуїзм і конфуціанство, до повторних шлюбів удів суспільство ставиться з упередженням. Хоч би якими були норми шлюбної поведінки людей у традиційних суспільствах, вони завжди визначали такий найважливіший чинник народжуваності, як середній час перебування в шлюбі жінок репродуктивного віку. Втрати репродуктивного часу у зв'язку з овдовінням вели до істотного зниження народжуваності.

Статева поведінка. Стосунки статей у традиційних суспільствах перебігали переважно в рамках шлюбу. Навіть за ідентичних характеристик шлюбної поведінки інтенсивність статевого життя жінки — тією мірою, якою її визначали культурні норми, — була різною й істотною мірою регламентувалася ставленням суспільства до шлюбних і позашлюбних статевих зв'язків, а також нормами, що регулюють статеву поведінку в шлюбі. Як і шлюбна поведінка, статева поведінка може бути активною, що передбачає регулярне статеве життя, або пасивною, що має своїм наслідком тимчасове або постійне утримання від статевих стосунків. Такий розподіл статевої поведінки становить для демографії інтерес лише тією мірою, якою він випливає з культурної регламентації, з іманентного цьому суспільству соціального контролю над статевою поведінкою.

Нагадаємо, що під репродуктивною поведінкою в демографії розуміють систему дій, яка має безпосередній стосунок до зачаття та виношування плоду, незалежно від того, як тісно вона пов'язана із статевою поведінкою. Пасивна репродуктивна поведінка полягає в повному невтручанні в природний процес продовження роду, її розглядають як неминучий наслідок нормальних статевих стосунків. Активна репродуктивна поведінка, навпаки, передбачає втручання у цей процес, спрямований на розрив природного зв'язку між статевим актом та народженням дитини.

Тільки репродуктивна поведінка є специфічно демографічною, органічно пов'язаною з народжуваністю. Шлюбна й статева поведінка мають демографічне значення тією мірою, якою вони сполучені з репродуктивною поведінкою. Щойно така злитмість порушується, вони втрачають специфічний демографічний сенс. Проте єдність цих трьох різновидів поведінки ніколи не порушувалася настільки, щоб зник будь-який зв'язок між ними, а тому завжди розглядали як .різновиди демографічної поведінки. Співвідношенні між шлюбною, статевою та репродуктивною поведінкою з точки зору їхнього впливу на народжуваність утворює структуру демографічної поведінки.

Зміни у шлюбній поведінці. Сутність перевороту у народжуваності та час переходу до нового історичного типу відтворення населення полягала у радикальній зміні структури демографічної поведінки: пасивна й сполучена шлюбною та статевою репродуктивна поведінка поступилася місцем активній та автономній репродуктивній поведінці. В структурі демографічної поведінки як і в структурі та методах соціального контролю над нею, відбувся справжній переворот, який і привів до виникнення й утвердження нового типу народжуваності. З виокремленням репродуктивної поведінки та набуттям нею самостійного значення над нею встановлюють безпосередній контроль, незалежно від контролю над шлюбною та статевою поведінкою. Жорсткість і загалом необов'язковість норм шлюбної, статевої та репродуктивної поведінки відходять у минуле.

Попервах, тією мірою, якою колізія, викликана збільшенням кількості дітей що виживають, почала усвідомлюватися сім'єю та суспільством, її розв'язання намагалися шукати в рамках традиційних, хоча й модифікованих, метод контролю над народжуваністю. До відносно нещодавнього часу в Європі паралельно розвивалися й у певному розумінні конкурували між собою де напрямки, два способи контролю над народжуваністю. Обидва вели до тієї самої мети — до зниження народжуваності, й у цьому розумінні обидва відповідали історичній необхідності. Але кожному з них були притаманні свої специфічні методи впливу на репродуктивну поведінку та рівень народжуваності. В одному випадку об'єктом впливу була шлюбність, і зниження народжуваності було наслідком нової, нетрадиційної шлюбної поведінки людей. іншому випадку до того самого результату вела нова, нетрадиційна репродуктивна поведінка. Історія розв'язала цю суперечку на користь другого напрямку. Проте нові методи соціально-культурного регулювання народжуваності змогли дістати поширення тільки після Великої Французької революції, та й то переважно у Франції.

Отже, становлення сучасного типу народжуваності почалося з її регулювання через шлюбність. Європейське суспільство, не готове до цілковитого розриву зі старими методами демографічного контролю, виявилося здатним лише на їх трансформацію. Поширення в Європі нового, так званого "європейського" типу шлюбності мало на меті зменшення тривалості часу, прожитого в шлюбі жінкою репродуктивного віку, й досягнення у такий спосіб нижчого рівня народжуваності. Феномен "європейського" типу шлюбності вже у XVIII сторіччі вирізняли різні шлюби, розтягнутий у часі процес укладання шлюбу кожною генерацією жінок і висока частка жінок, котрі взагалі залишалися поза шлюбом. У нових, неписаних", але таких, що дістали всезагальне визнання, нормах шлюбної поведінки був присутній значний відхід від традиції, хоча вона й не ввіходила відкриту конфронтацію з християнською мораллю, яка засуджувала втручання людини в природний процес народження потомства. Як слушно зауважив А.Г.Вишневський, "укладання шлюбу завжди значно більшою мірою вважали справою людською, ніж створення нового життя, що розглядалося як царина компетенції Бога". Минуле сторіччя було загалом сторіччям панування "євро-пейського" типу шлюбності в усіх країнах Західної Європи та у країнах Нового Світу з європейським заселенням.

Шлюбність "європейського" типу містила в зародку внутрішній конфлікт, позаяк вона підпорядкувала шлюбну й статеву поведінку людей доцільності зниження багатодітності сім'ї, утиснувши значною мірою природні людські потреби, чого досі у масових масштабах ніколи не бувало.

Регулювання народжуваності через контроль над шлюбною поведінкою людей виявилося ефективним і дозволило помітно знизити рівень народжуваності. Репродуктивний період життя жінки використовували далеко не повністю, жінка перебувала в шлюбі заледве понад половину репродуктивного періоду свого життя, а головні втрати репродуктивного часу припадали на найплідніші вікові групи.

Унікальним є демографічний досвід Ірландії, яка регулювала рівень народжуваності за допомоги "європейського" типу шлюбності впродовж більшого часу, ніж решта європейських країн. Ще на початку 40-х років XX сторіччя в Ірландії понад 63% жінок віком 25-29 років залишалися неодруженими, й навіть серед групи жінок віком 45—49 років налічувалося 26% тих, хто ніколи не перебував у шлюбі. Прискорений розвиток "європейського" типу шлюбності в Ірландії розпочався не раніше другої половини XIX сторіччя й до середини ХХ сторіччя вона не знала інших, нових тенденцій у шлюбності, які на цей час уже дістали поширення в інших країнах. Увесь цей період часу в Ірландії спостерігалися найнижчі загальні коефіцієнти народжуваності, хоча, на відміну від інших європейських країн, вона до нещодавнього часу зберігала дуже високу шлюбну народжуваність. Ірландський досвід переконує навіть недемографа у величезних можливостях впливу на народжуваність через шлюбність.

Приблизно у другій половині XX сторіччя в Європі зароджується нова тенденція — до зниження віку укладання першого шлюбу та скорочення безшлюбності. Зменшення кількості років, прожитих у шлюбі, змінюється на її збільшення, яке зобов'язане своїм походженням у першу чергу зниженню смертності. Водночас із збільшенням часу життя в репродуктивному віці поступово трансформується й структура використання цього часу. Проте головне значення мало все-таки збільшення часу, прожитого в шлюбі, завдяки тенденції до зниження віку укладання першого шлюбу та скорочення безшлюбності. Щоправда, з очевидністю ця тенденція виявилася повсюдно лишень в найостанніший час — у другій половині XX сторіччя. Ще у 30-ті роки не можна було з упевненістю стверджувати, що змінилася вікова тенденція, хоча ознаки таких змін були й раніше.

Здавалося б, за збереження попередньої репродуктивної поведінки члени подружжя слід було б очікувати збільшення народжуваності, зростання середньої кількості народжень з розрахунку на одну жінку. Проте цього не сталося. У генерацій жінок, що народилися у другій половині XX сторіччя окреслилося послідовне зменшення кількості народжень, і ця тенденція кожною новою генерацією ставала дедалі виразнішою. Феномен зниженням сумарного коефіцієнта народжуваності міг мати єдине пояснення: відбулася зміна репродуктивної поведінки, почав переважати її малодітний тип, здійснився остаточний перехід до нового історичного типу народжуваності. Голов ним методом контролю над народжуваністю повсюдно стає внутрішньосімейне регулювання дітонародження або планування сім'ї. Й ми можемо з цілковитою підставою зробити висновок, що відбувся остаточний поворот масової демографічної свідомості у бік внутрішньосімейного регулювання народжуваності й це негайно знайшло відображення у зміні демографічної поведінки та структури. Цей висновок можна поширити на всі країни, які, переживши другу демографічну революцію, здійснили перехід до сучасного, раціонального типу відтворення населення. Інша ситуація має місце у країнах, що розвиваються де демографічний вибух досі не подолано й проблема планування сім'ї є більше ніж актуальною.

Припинення шлюбу. Під припиненням шлюбу в демографії розуміють розпад шлюбного союзу внаслідок смерті одного з членів подружжя або розірвання шлюбу. За високої смертності населення головною причиною припинення шлюбу є смерть одного з членів подружжя, за умов же низької смертності — розірвання шлюбу. Припинення шлюбів за умов як нерегульованої у традиційних суспільствах народжуваності, так і внутрішньосімейного регулювання дітонародження у більшості країн сьогодні є важливою домінантою відтворення населення.

Овдовіння, або припинення шлюбу, викликане смертю одного з членів подружжя, залежить від структури смертності й знижується із зростанням тривалості життя. На відміну від усіх інших демографічних процесів, частоти овдовіння визначають події, що відбулися не з конкретними, а з іншими людьми: овдовіння жінок відбувається в результаті смерті їхніх чоловіків, овдовіння чоловіків — у результаті смерті їхніх дружин. Демографічне значення овдовіння визначене його внеском у збільшення шлюбоздатних контингентів. За відсутності заборони на повторні шлюби зростання інтенсивності овдовіння веде до збільшення загальної кількості випадків укладання шлюби впродовж життя. Але водночас підвищення частоти овдовіння супроводжується зростанням загального рівня смертності, позаяк овдовілі помирають частіше, тож ті, хто перебуває у шлюбі. Крім того, овдовіння зумовлює зниження рівня народжуваності. Проте за поширення внутрішньосімейного регулювання дітонародження, коли більша частина народження дітей припадає на перші роки шлюбу, його вплив на цей процес помітно слабне. Зниженню овдовіння сприяє зростання частоти розлучень, позаяк певна частина шлюбів розпадається ще до смерті одного з членів подружжя.

Розлучуваність. Це поняття використовують у демографії для позначення процесу розпаду подружніх пар у генерації внаслідок розірвання шлюбу (розлучення).

Після другої світової війни кількість розлучень у більшості економічно розвинених країн постійно зростає, їхня частота стає дедалі інтенсивнішою, поступово витісняючи смерть як причину припинення шлюбу. Водночас спостерігаємо зміну ставлення суспільства до шлюбу та розлучення, яке не мало прецедентів у минулому. Відбувається лібералізація законодавства про розлучення. Щоб краще збагнути цей феномен, необхідно звернутися до історії виникнення й розвитку інституції розлучення.

До XX сторіччя юридичне оформлені розлучення в країнах Європи та Америки були рідкісним явищем, а розлучуваність не відігравала помітної ролі у демографічних процесах. На момент визнання розлучення спочатку у протестантських, а відтак і в католицьких країнах воно являло собою виняткову подію, можливу виключно у разі скоєння гріха одним з членів подружжя. розлучення було водночас покаранням до винного члена подружжя та компенсацією для безневинного. Саме таке поняття розлучення-покарання наявне у більшості законодавств країн Західної Європи. Іноді припускалося розірвання шлюбу за взаємною згодою. Воно зафіксоване у Кодексі Наполеона 1804 року, з нього виходило законодавство Румунії від 1864 по 1948 рік, воно досі чинне у Бельгії. Проте процедура розірвання шлюбу за взаємною згодою виявилася настільки складною, що члени подружжя, які розлучувалися, ви знавали за краще послатися на позірні гріхи.

У 20-ті роки поточного сторіччя у скандинавських країнах, поряд з розлученням-покаранням, поступово поширюється новий різновид розірвання шлюбу — розлучення-крах. Він не передбачав необхідність доводити провину одного з членів подружжя, достатньо було навести докази того, що шлюб розірвано необоротно. Саме таке розуміння необхідної й достатньої підстави для розірвання шлюбу наявне у нових англійських та голландських законах. Отже, процедура розірвання шлюбу за взаємною згодою істотно спрощувала ся, хоча додатково вводилася умова про певну тривалість роздільного проживання.

На початку XX сторіччя, спочатку в Швейцарії, а відтак і в інших країнах, виникає проміжний між розлученням-покаранням та розлученням-крахом новий тип розірвання шлюбу — розлучення-зцілення.

Народжуваність у демографічному вимірі. Народжуваність у демографічному кон тексті — це процес дітонародження сукупності людей, що складають генерацію, або у сукупності генерацій — населенні. Взаємо діючи зі смертністю, народжуваність зумовлює неперервність процесу відтворення населення. Строго кажучи, народжуваність у демографічному розумінні, як один з компонентів відтворення населення, — це частота дітонародження у тій чи тій сукупності населення. Тут береться до розрахунку й проміжок часу, до якого ця частота належить, - звичайно календарний рік. Отже, народжуваність — поняття перш за все статистичне. Вона виражена завжди тільки відношенням кількості народжених дітей (звичайно народ жених живими) до тієї чи тієї чисельності населення: його загальної чисельності, або тільки жінок, або жінок певного віку, або пошлюблених тощо.

Біологічним підґрунтям народжуваності здатність людини до відтворення потомства запліднення, зачаття й виношування плоду. Потенційна можливість дітонародження - плідність — реалізується у сукупності жінок у результаті репродуктивної поведінки, яка в суспільстві детермінована системою соціально зумовлених потреб і регульована соціальними й культурними нормами, традиція ми, громадською думкою.

Плідність являє собою біологічну здатність жінки, чоловіка (або шлюбної пари) до зачаття й народження живих дітей. Здатність до дітонародження необхідно відрізняти від фактичного дітонародження, яке характеризує кількість народжених дітей. Плідність залежить від генетичних особливостей і стану здоров'я членів подружжя, від поєднання їхніх властивостей у шлюбі. Жіночу плідність характеризує здатність до зачаття, виношування плоду й народження живої дитини, чоловічу плідність — здатність до запліднення. Оскільки через біологічну несумісність членів подружжя, які поодинці мають нормальну плідність, остання не може бути зреалізована, доцільніше говорити про плідність шлюбу або шлюбної пари.

Індивідуальна плідність може широко варіювати від майже повної неплідності до 35 живонароджень за все життя (в одноплідних пологах). Проте її рідко реалізують повністю. Середня плідність людини як біологічного виду становить 10—12 живонароджень за все життя, або 12—15 вагітностей з урахуванням мертвонароджень та спонтанних абортів.

Для характеристики народжуваності на підставі остаточної кількості народжень у шлюбної пари використовують показник продуктивності шлюбу, який обчислюють як середню кількість народжених дітей на один шлюб у шлюбній когорті — реальній або гіпотетичній. Значення продуктивності шлюбу коливаються від 11—12 народжень на один шлюб у ранніх шлюбах за відсутності внутрішньосімейного обмеження дітонародження та низького рівня неплідності до дуже низьких величин для пізніх шлюбів. Фактично середні показники продуктивності шлюбу дуже рідко перевищують 8 живонароджень за все життя в шлюбі від 15 до 50 років. Виняток становлять представники релігійної секти гуттеритів, які відрізняються надзвичайно високою плідністю і народжуваністю. В історичній демографії зафіксовані приклади невеликих груп населення, які унікальне поєднували добре здоров'я, відносно високий рівень життя й відсутність обмежень дітонародження. У демографічних дослідженнях плідність вивчають як один з чинників народжуваності й репродуктивної поведінки. Звичайно її оцінюють побічно — за показниками народжуваності у групах населення, які не обмежують дітонародження, й за показниками поширеності неплідності.

Проте оцінки, ґрунтовані на будь-яких фактичних показниках народжуваності, применшують справжній рівень плідності: в усіх народів здавна існують закони та звичаї, що регулюють статеву, шлюбну й репродуктивну поведінку, знижують її й деякі ендемічні хвороби, й, нарешті, в усіх народів застосовують бодай малою мірою методи контрацепції або штучні аборти.

До середини 70-х років XX сторіччя у вітчизняній демографічній літературі чіткої різниці між поняттями "народжуваність" та "плідність" не робили, а тому однойменні терміни використовували як синоніми. Інтерес демографів до плідності пов'язаний з розширенням соціолого-демографічних досліджень внутрішньо-сімейного обмеження народжуваності.

Поворот від традиційних статистико-демографічних досліджень чинників народжуваності до вивчення репродуктивної поведінки сім'ї та особистості відбувся порівняно нещодавно — в середині 60-х років, коли стало ясно, що головною причиною зниження шлюбної народжуваності є її внутрішньо-сімейне обмеження, а не структурні чинники, як це було раніше. Безперечно, структура населення за статтю, віком, шлюбним станом та станом плідності як і раніше впливала на розміри та інтенсивність дітонародження, проте вплив цей вже не був визначальним. Першорядного значення набули репродуктивні установки, мотиви, плани та їх реалізація у практиці внутрішньо-сімейного регулювання дітонародження самими членами подружжя.

Репродуктивна поведінка, репродуктивна установка, репродуктивна мотивація. Під репродуктивною поведінкою у демографії розуміють систему дій та відносин, які опосередковують народження або відмову від народження дитини у шлюбі або поза шлюбом. Автором цього визначення є російський демограф і соціолог В.О.Борисов, котрий запропонував його 1970 року. Деякі дослідники використовують для позначення репродуктивної поведінки та її змісту й інші терміни: генеративна поведінка та прокреативна поведінка.

Репродуктивна поведінка охоплює, з одного боку, дії та відносини, по в'язані із здійсненням повного репродуктивного циклу й послідовною зміною репродуктивних подій, а з іншого — дії та відносини, що перешкоджають настанню кожної ланки репродуктивного циклу. Для позначення останні використовують поняття "регулювання народжуваності", "внутрішньо-сімейний контроль за народжуваністю", "планування сім'ї". В теорії репродуктивної поведінки всі вони об'єднані поняттям "контрацептивна поведінка". Застосування контрацепції та штучного аборту, знижена плідність або неплідність шлюбної пари є причинами неповноти репродуктивного циклу. За нормальної плідності та відсутності внутрішньо-сімейного контролю за народжуваністю репродуктивний цикл розгортається послідовно й завершується живонародженням.

Народження дітей у шлюбі пов'язане з чергуванням повних та часткових репродуктивних циклів, при цьому кількість повних циклів визначена кількість живонароджень. Чим нижчий рівень потреби сім'ї в дітях, тим більша частина репродуктивного періоду життя жінки (він становить у середньому 25 років - від 18 до 43 років) буде пов'язаною з частковими репродуктивними циклами

Розрізняють три головних типи репродуктивної поведінки — багатодітну (потреба у 5 і більше дітях), середньодітну (потреба у 3—4 дітях) та малодітну (потреба у 1—2 дітях). Для багатодітної репродуктивної поведінки часткові цикли зумовлені переважно біологічними чинниками — особливостями плідності; для малодітного типу репродуктивної поведінки вони пов'язані з попередженням та перериванням вагітності. З точки зору соціально-психологічної зумовленості репродуктивної поведінки всі три її типи мають спільну структуру регуляції поведінки. Як головний результат репродуктивної поведінки ocобистості та сім'ї розглядають підсумкову кількість народжень наприкінці репродуктивного періоду життя. Середня кількість дітей у сім'ї як індикатор інтенсивності дітонародження дає можливість оцінити рівень народжуваності у країні загалом. Схема регуляції репродуктивної поведінки особистості (див. рис. 8) розкриває взаємозв'язок головних елементів її структури й провідну роль потреби в дітях, яка детермінує їх кількість.

В останні 20 років демографи значно просунулися в розумінні механізму впливу соціально-економічних умов на народжуваність та причин її зниження до надто низького рівня. Важливим досягненням стало усвідомлення того, що соціально-економічні умови впливають на народжуваність не безпосередньо, а через репродуктивну поведінку, через зміни у структурі потреб, цінностей, норм. І тоді як найважливіше методологічне завдання постала необхідність емпіричного дослідження репродуктивних установок.

Рис. 8. Схема регуляції репродуктивної поведінки особистості.

Репродуктивна установка є ніщо інше, як психічний регулятор поведінки, схильність особистості, яка визначає узгодженість різного роду дій, зумовлених позитивним або негативним ставленням до народження певної кількості дітей. Репродуктивна установка означає готовність до певного результату репродуктивної поведінки, прийнятність для особистості народження тієї чи іншої кількості дітей, в тому числі синів та дочок.

Репродуктивних установок може бути скільки завгодно багато. Як правило, їх поділяють на дві головних групи: установки дітності, які регулюють досягнення головного результату репродуктивної поведінки, та установки, так чи інакше пов'язані з практикою контрацепції. Про наявність репродуктивної установки можна говорити, якщо індивід має нормальну плідність. У противному разі, за неплідності, збережена готовність мати дітей розцінюється як установка до всиновлення (удочеріння).

Репродуктивна установка складена з трьох компонентів: когнітивного (пізнавального), афективного (емоційного) та поведінкового (спонукального). Сутність репродуктивної установки виявляє себе у взаємодії всіх трьох компонентів і не звідна до якогось одного з них. Когнітивний компонент відображає орієнтації на ту чи іншу кількість дітей, на інтервали між їх народженнями установку на бажану стать .дитини, на вагітність та її щасливе завершення.

Емоційний компонент репродуктивної установки укладають позитивні та негативні почуття, пов'язані з народженням тієї чи іншої кількості дітей. Поведінковий компонент репродуктивної установки характеризує інтенсивність спонук до народження, потужність або слабкість репродуктивної установки.

Відомості про репродуктивні установки отримують звичайно при опитуваннях виключно жінок. У процесі їх вивчення з'ясувалося, що у 30-50% сімей наявний незбіг репродуктивних установок членів подружжя. Крім того, було виявлено, що репродуктивні установки формуються, як правило, ще у дитячому віці: на це вказують виявлені при опитуваннях дітей чіткі орієнтації щодо їхньої кількості у сім'ї. Найбільше поширення у демографії дістали показники, що вимірюють когнітивний компонент репродуктивної установки. Серед них - бажана кількість дітей, очікувана кількість дітей, планована кількість дітей. Найнадійніший серед них — показник очікуваної кількості дітей. Емоції вимірюють, як правило, при вивченні репродуктивної мотивації, яка розкриває якісний бік потреби в дітях, її зміст і виражає спонукальний компонент репродуктивної установки.

Репродуктивна мотивація, або репродуктивні мотиви, або мотиви народження дітей," — це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення особистих цілей економічного, соціального й психологічного характеру через народження певної кількості дітей. Мотив народжування характеризує ceнс появи дитини будь-якої черговості, а також певної статі. "Розрізняють економічні, соціальні та психологічні мотиви народження дітей. економічні репродуктивні мотиви пов'язані з прагненням особистості змінити добробут сім'ї та економічний статус батьків, з різними пільгами, надаваними при народженні певної кількості дітей.„(Соціальні репродуктивні мотив сприяють збереженню або підвищенню соціального статусу батьків та суспільного авторитету й престижу, спадковості роду й сім'ї. Психологічні репродуктивні мотиви поділяють на три групи. До першої з них увіходять мотиви, зумовлені потребою у наповненні свого життя сенсом, потребою у синівській або дочірній любові, повазі, прагнення продовжити себе в дітях, відкрити через спілкування з ними раніше незнані аспекти життя. Друга група мотивів зумовлена потребою у піклуванні про малу дитину та любові до неї, бажанням виховати в ній особистість, передати їй свій життєвий досвід. У третій групі умовно o6’єднyють решту різновидів репродуктивних мотивів — бажання уникнути самотності на старість, бажання членів подружжя зміцнити шлюб тощо. У різні історичні періоди пріоритетними були ті чи ті групи мотивів. Різними можуть виявитися й просторові складники репродуктивної мотивації. У минулому, коли в суспільстві переважала потреба у багатодітності й перевагу віддавали синам, пріоритетними були економічні репродуктивні мотиви. Сьогодні ж, за установки на одну-єдину дитину, для батьків прийнятні однаковою мірою діти будь-якої статі. За умов малодітності народження однієї або двох дітей пов'язане передусім з психологічними мотивами. Слід також зазначити, що мотиви народження дітей значною мірою диференційовані етнічною приналежністю батьків, національною традицією, релігійними нормами.

Потреба в дітях. Потреба в дітях являє собою одну з істотних соціальних потреб особистості, яка визначає специфіку репродуктивної поведінки. В усіх класифікаціях потреб людини, розроблюваних недемографами (економістами, соціологами, біологами, психологами тощо), потреба в дітях відсутня. Мабуть, все пояснюється тим, що потребу в дітях відносять, як правило, до фізіологічних потреб людини. Достатньо широко розповсюджене уявлення про "інстинкт розмноження", який розуміють як дію материнського та статевого інстинктів.

Між тим потреба в дітях — це цілком соціальна потреба. Вона належить найвищому рівню потреб особистості, куди ввіходять також потреби у творчості, освіті, вільному часі, й конкурує з потребами інших рівнів — потребами соціально-психологічного рівня: у спілкуванні, повазі й любові, прояві піклування та опіки; потребами в безпеці й самозбереженні й, нарешті, фізіологічними потребами в сні, їжі, воді.

Емпіричне вивчення репродуктивних установок і мотивів свідчить, що для потреби у 5 та більше дітях провідними є економічні мотиви народжуваності; для потреби у 3—4 дітях — соціальні, а для потреби в 1—2 дітях— психологічні.

Історичне зменшення потреби в дітях виявляє себе при зміні генерацій через механізм часткової, неповної реалізації наявного рівня потреби в дітях. На думку одного з провідних дослідників, котрі працюють у галузі соціології народжуваності, А.І.Антонова, головною причиною зниження потреби сім'ї в дітях є зменшення її опосередковуючої ролі у системі "суспільство — сім'я — особистість". Будь-яка поведінка людини, включаючи репродуктивну, пов'язана з її потребами й керована ними. Тому зрозуміти й пояснити поведінку — значить розуміти й пояснити систему потреб індивіда та зміни, які в ній відбуваються.

В свою чергу, кожній потребі відповідає певна цінність, або система цінностей, яка репрезентує значущі для людини пред мети, або явища. Зміни у структурі потреб зумовлені змінами у структурі цінностей і соціальних норм. Тому вивчення репродуктивної поведінки неминуче сполучене з дослідженням ціннісних орієнтацій, соціальних норм, установок і мотивів. Соціолого-демографічні дослідження репродуктивної поведінки в останнє десятиріччя спрямовані переважно на з'ясування місця дітей у структурі потреб особистосто шлюбної пари, сім'ї загалом.

Потреба в дітях — найбільш інерційна частина репродуктивної поведінки Будучи результатом засвоєння репродуктивного досвіду попередніх генерацій і відповідних репродуктивних норм, потреба в дітях змінюється вкрай повільно. Репродуктивні норми, які детермінують репродуктивну поведінку особистості або сім'ї, являють собою принципи й зразки поведінки, пов'язані з народженням певної кількості дітей у різних соціальних групах. Репродуктивні норми мають властивість трансформуватися в звичаї та традиції з причини їх усталеності в низці генерацій, зберігаючись тривалий час після того, як обставини і умови життя, що викликали їх, вичерпають себе.

Історичний перебіг подій аж до XX сторіччя сприяв ефективному функціонуванню системи норм багатодітності, її всталеність забезпечувалась еволюційно створеною структурою соціально-нормативної регуляції репродуктивної поведінки. Стрижнем цієї системи, її засадовим принципом була сувора заборона втручання людини у неперервність репродуктивного циклу: попередження і переривання вагітності супроводжувалися правовими та суспільними санкціями. Соціальній регламентації також підлягали дошлюбні стосунки та доступ до шлюбу.

Структура соціально-нормативної регуляції народжуваності у своєму історичному становленні й функціюванні являла собою унікальний соціальний феномен. Вона постала як ефективна й гнучка система, що сприяла виживання роду людського. У ній були гармонійно поєднана самоохоронна, шлюбно-сексуальна й репродуктивна поведінка особистості.

А проте практика внутрішньо-сімейного регулювання народжуваності в дореволюційній Росії все ж існувала, хоча перебувала вона у зародковому стані. В середині 80-х років минулого сторіччя Л.М.Толстой писав: "З допомоги науки на моїй пам'яті трапилося те, що серед багатих класів з'явилися десятки способів знищення плоду... Зло вже далеко поширилося й щодня поширюється далі й далі, й незабаром воно охопить усіх жінок багатих класів". Л.М.Толстой нічого не каже про обмеження народжуваності серед селян адресуючи свої закиди жінкам "багатих класів", котрі "зайняті своїми таліями, турнюрами, зачісками й привабливістю для чоловіків" або ж "відвідують різні курси й патякають про психомоторні центри та диференціацію й... намагаються позбутися народження дітей з тим, щоб не перешкоджати своєму душоносвітству, яке вони називають розвитком".

Надзвичайно висока народжуваність у дореволюційній Росії красномовно свідчить про те, що ні аборти, ні контрацепція не проникли по-справжньому широкі прошарки населення. Селянство було мало поінформоване про них, але міському населенню вони були достатньо добре відомі вже на почати XX сторіччя. Дедалі частіші згадки в літературі про безпосередній контроль над репродуктивною поведінкою, палкі дискусії серед лікарів говорили про те, що непохитність традиційної системи контролю за народжуваністю була порушена. Не випадково особливу увагу привертала проблема абортів. Передова громадськість вимагала скасування кримінального переслідування лікарів та пацієнтів за здійснення аборту, проте, як показало обговорення цього питання на 12-му Пироговському з'їзді лікарів 1913 року, навіть серед лікарів виявилися прихильники його заборони. На цьому з'їзді йшлося й про контрацепцію як альтернативу аборту. Практика обмеження народжуваності затор-кувала дедалі ширші прошарки населення, й пов'язані з цим проблеми набули значної актуальності.

Табу на втручання людини у неперервність репродуктивного циклу в тому чи іншому вигляді існує й сьогодні. Заборони або значні обмеження на здійснення абортів зберігаються у багатьох зарубіжних країнах. У Західній Європі до 50-60-х років існувала заборона на протизаплідні засоби; до середини 50-х років були заборонені аборти у більшості так званих соціалістичних країн в Європі, включаючи колишній СРСР. І якщо в Китаї та Туреччині заохочують стерилізацію, то в Італії вона геть заборонена.

Демографічна політика в колишньому СРСР не була послідовною. Аборт був легалізований 1920 року й дуже швидко перетворився на широко розповсюджений метод обмеження народжуваності. Легалізація аборту означала зняття традиційної заборони з внутрішньо-сімейного контролю над репродуктивною поведінкою й дала поштовх до використання різних доступних методів такого контролю. 1936 року аборт був знову заборонений законом і був кримінально караним. Через 20 років — 1955 року — цю заборону було скасовано, проте виробництво сучасних засобів контрацепції досі відстає від погреби в них і від можливостей, які створює наука. У цьому розумінні перехід до безпосереднього контролю над репродуктивною поведінкою всередині сім'ї певною мірою стримувався.

Тенденція скорочення народжуваності аж до малодітності — явище не випадкове й не тимчасове. Вона має історичний, об'єктивний характер. Причини зміни репродуктивної поведінки й поширення малодітності слід шукати у змінах взаємовідносин сім'ї та суспільного виробництва мірою розвитку науково-технічного прогресу, у змінах функцій сім'ї та ролі дітей у ній.

В аграрних суспільствах, і зокрема у дореволюційній Росії, багатодітність була економічно виправданою. Діти від раннього віку брали участь у всіх господарчих роботах, а їх утримання було відносно недорогим. У Росії багатодітності сприяло також і общинне землеробство, за якого періодично здійснювалися переділи землі на користь багатодітних сімей. Діти були працівниками, годувальниками й опертям на старість. З відмиранням виробничої функції сім'ї, яка диктувала необхідність у більшій кількості дітей, потреба в такій їх кількості зменшується, на зміну економічним репродуктивним мотивам приходять соціально-психологічні, пріоритетною стає потреба батьків любити, опікати й турбуватися про молодших і слабших, відчувати з їхнього боку любов і повагу, бачити у своїх дітях продовження свого життя та особистості, але й водночас бажання бути таким, як усі, наслідувати прийняті у суспільстві норми поведінки. Проте для задоволення такої потреби з урахуванням сучасних економічних можливостей достатньо й однієї-двох дітей.

У зменшенні потреби в дітях величезну роль відіграла економічна незалежність жінок, їх професійна зайнятість, позасімейні орієнтації та інтереси. Проте емансипація жінок супроводжувалася й шерегом негативних наслідків, які також прискорили перехід до малодітності. У першу чергу — це перевантаження жінок хатнім господарством і недооцінка у громадській думці соціальної значимості сімейних функцій як жінок, так і чоловіків. Неабияку роль у зниженні дітності сім'ї відіграли нерозвиненість сфери обслуговування й вкрай складні житлові умови.

Отже, злиті раніше воєдино докорінні різновиди людської поведінки життєдіяльності — самоохоронна, шлюбна, сексуальна й репродуктивна поведінка особистості — перед лицем сексуальної й контрацептивної революції розпалися й доля народжуваності стала цілком залежною від потреби особистості й сім'ї у дітях. За образним порівнянням А.І.Антонова, ці різновиди поведінки були "мов пальці, стиснені в кулак, який загрожує всьому, що зводили нанівець народжуваність за умов безпорадності людства перед реальність найвищої смертності". Тому, вважав цілком слушно А.1.Антонов, "най серйознішою проблемою є вивчення наслідків того, що відбудеться, коли цей кулак розіжметься". Демографічна історія України люб'язно надала науці таку можливість, і дещо пізніше, у цьому-таки розділі, ми покажемо процес трансформації народжуваності в Україні за останні 100 років.

Нагадаємо, що відтворення населення — це єдність процесів народжуваності та смертності, і що за всієї їх відносної самостійності розвиток цих протилежних за сенсом процесів можливий тільки у рамках цієї єдності. Така точка зору зобов'язує нас розглянути вплив еволюції смертності на репродуктивну поведінку, зокрема, на трансформацію народжуваності у більш широкому розумінні.

Ефективний контроль за смертністю тривалий час був недоступний людині. Поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя, прогрес медицини й розвитку охорони здоров'я здійснили революційний переворот у тенденціях смертності різко знизили її рівень і радикальним чином змінили структуру захворювань, які призводять до смерті. Доглибність змін, що відбулися, й стрімкість, з якою вони відбулися, не могли не справити вплив на процес народжуваності. Людство, діставши здатність безпосередньо впливати на зниження смертності, й, отже, самозбереження й виживання людей, перестає потребувати забезпечення незмінне високої народжуваності, яка компенсує високу смертність.

Ця обставина завдала нищівного удару по системі соціально-нормативна регуляції народжуваності, що існувала впродовж тисячоліть, і перш за все - по системі норм багатодітності. Поширення заходів контрацепції та абортів робить зайвим побічне обмеження народжуваності до та післярепродуктивного циклу. Тому починається відмирання норм пожиттєвого й суцільного шлюбу, норм укладання шлюбу й доступу до нього, пом'якшується процедура розлучення, зникає інфантицид, проте множаться відмови від дітей, допускаються дошлюбні й позашлюбні відносини. Як продовження цих тенденцій відбувається сексуальна й контрацептивна революція. Тепер сексуальна насолода доступна за допомоги контрацепції, ізолюється, відокремлюється від народжуваності, активізуються різні форми сексуальної поведінки, які не ведуть до зачаття. Все, фінал невідворотний: розпалась єдність раніше злитих форм поведінки, кулак розімкнувся. Порушена опосередковуюча роль сім і в протистоянні особистості та суспільства, загострилася невідповідність особистої потреби в дітях економічній потребі суспільства в працівниках, навзамін колишньої гармонії "особистості — сім'ї — суспільства", яка знаходила вияв у взаємному прагненні багатодітності, ми дістали право на індивідуальну репродуктивну поведінку з гіпертрофованими позасімейними орієнтаціями.

Вільний вибір дедалі меншої кількості дітей аж до однодітності й бездітності обтяжений відчуженням сімейних і батьківських ролей, зниженням відповідальності за майбутнє дітей, знеціненням сім'ї як соціальної інституції. И чи не є переможна хода по планеті чуми XX сторіччя — СНІДу — непомірною платою за свободу сексуальних стосунків?

Свідоме обмеження народжуваності й малодітність до нещодавнього часу ініціювали з високим рівнем культури, а багатодітність — з її низьким рівнем "стихійністю розмноження". Така кваліфікація сама по собі є невіглаством, позаяк свідчить про нерозуміння сутності демографічного переходу як історичного процесу.

Як показують дані соціолого-демографічних досліджень, для малодітної репродуктивної поведінки характерне раннє укладання шлюбу, подовження репродуктивного періоду й задоволення потреби в дітях упродовж перших років шлюбу, а також інтенсивне застосування контрацепції та штучного аборту. Потреба у бездітності — явище вкрай рідкісне. Сучасна бездітність, як правило, є результатом первинної або вторинної неплідності, або ж смерті єдиної дитини.

Вивченню репродуктивної поведінки в усіх країнах передували десятиріччя досліджень так званої диференційної народжуваності— соціальних відмінностей у дітності сімей залежно від їх соціального становища та матеріальних умов життя. У дореволюційній Росії такі дослідження були практично відсутні. Перші в Україні праці з вивчення диференційної народжуваності належать до 1919 року, коли в Києві був створений перший у світі Науково-дослідний демографічний інститут Академії наук УРСР, діяльність якого залишила глибокий відбиток в історії розвитку світової демографії. Інформаційну базу цих досліджень утворили дані Всесоюзного перепису населення 1926 року. Вже тоді був зроблений висновок, що відмінності в показниках дітності у сім'ях, приналежних до різних соціальних груп, є результатом поширеності в них практики внутрішньо-сімейного обмеження дітонародження.

1927 року під керівництвом професора Харківського університету С.А.Томіліна було проведене дослідження, в ході якого отримано змістовні дані про народжуваність і практику убезпечення від вагітності. Крім того, вперше до опитувального аркуша було включене запитання, адресоване пошлюбленими жінкам, про бажання мати ще дітей (залежно від уже наявних). На початку 20-х років запитання про кількість народжень включали й до анкет досліджень проваджуваних економістами, які не ставили за мету спеціальне вивчення народжуваності. Дослідження диференційної народжуваності 20-х років були невеликими, локальними, вони не могли бути базою для теоретичних узагальнень. Водночас у цей період були опубліковані доглибні теоретичні праці з проблем народжуваності, які й сьогодні зберігають велику наукову цінність. Їх авторами є відомі українські вчені Ю.О.Корчак-Чепурківський, А.П.Хоменко С.А.Томілін.

Планування сім'ї. Внутрішньо-сімейне регулювання дітонародження, широко відоме під іншою назвою — планування сім'ї, стає сьогодні нагальною необхідністю у багатьох країнах світу в зв'язку з історично неминучим відмиранням норм багатодітності та багатодітної сім'ї. Засадовим стосовно планування сім'ї є свідоме батьківство, прийняття добровільного рішення про розмір сім'ї, яке грунтується на наданому їй праві визначати бажану для себе кількість дітей та проміжки між їх народженням. Реалізація такого рішення здійснюється шляхом контролю над репродуктивними діями й має на меті не тільки досягти бажаної кількості дітей і зберегти їх, але й вибрати також народження дитини з урахуванням віку батьків та соціально-економічних умов регулювати інтервали між народженнями дітей, уникнути небажаної вагітності.

Планування сім'ї допомагає знизити смертність серед немовлят, уникнути або скоротити вторинну неплідність, зміцнити здоров'я матері й дитини. Ефективність планування сім'ї залежить від поінформованості людей про методи контролю дітонародження, від доступності й прийнятності цих методів для різних категорій сімей. Першочерговим завданням стає забезпечення населення ефективними, зручними й безпечними протизаплідними засобами. Відсутність або недоступність контрацептивних засобів призводить до зростання абортів, легальних і кримінальних, і погіршує здоров'я людей, проте зупинити зниження народжуваності вже не в змозі. Проблема народжуваності полягає не в тому, що вона знижується, а в тому, що вона знижується до над низького рівня, який вже не в змозі забезпечити просте відтворення населення. Така проблема є актуальною для країн, в яких демографічний перехід уже завершено. Для країн, що розвиваються, актуальним є інше завдання: якомога швидше добитися зниження народжуваності.

Зниження народжуваності стало головною метою національних асоціації планування сім'ї й створеної 1952 року в Бомбеї (Індія) Міжнародної федерації планування сім'ї. Здійснювані ними програми не були успішними. На думку експертів ООН, це трапилося через недостатнє усвідомлення причин зміни поведінки у царині народжуваності. Якщо зрозуміти цілі Міжнародної федерації планування сім'ї інакше — як надання реальної можливості населенню та допомоги різних контрацептивів реалізувати свою потребу в певній кількості дітей відповідно до установок на інтервали між народженнями, — то діяльність цієї організації буде набагато ефективнішою.

Вплив на народжуваність через репродуктивну поведінку є прерогативою демографічної політики, стратегічна мета якої полягає в створенні на уламках старої системи соціально-нормативної регуляції багатодітності цілком нової, яка надійно гарантує просте відтворення населення. Для його забезпечення, за розрахунками російського демографа В.О.Борисова, необхідний рівень народжуваності, за якого на одну жінку за все її життя припадає в середньому 2-3 народження або, що те саме, 2,6 новонародженого у середньому на одну шлюбну пару, здатну до дітонародження. Значення останньої величини пояснюється необхідністю компенсувати бездітність частини населення, зумовлену різними причинами: безшлюбністю, неплідністю або небажанням мати дітей.

При цьому необхідно мати на увазі, що середня величина кількості дітонароджень є узагальненням "певного розподілу сімей за кількістю дітей. Так, за середньої величини народжених у сім'ї 2,6 дитини як оптимальний розподіл сімей за кількістю дітей слід розглядати такий: 4% — бездітні, 10% — з однією дитиною, 35% — з двома дітьми, ще 35% — з трьома, 44% — з чотирма й 2% — з п'ятьма та більше дітьми. Отже, тільки для простого відтворення населення, коли чисельність населення не зростає, але і не зменшується, необхідно, щоб сім'ї з трьома та більше дітьми становили понад половину загальної кількості сімей. Якщо ж бажане певне зростання населення, то відсоток сімей з трьома та більше дітьми має бути відповідно збїльшений.

Враховуючи депопуляцію, що розвивається в Україні, доцільно проведення у найближчій перспективі демографічної політики, зорієнтованої на підтримання розширеного відтворення населення за таких параметрів: середня кількість народжених дітей у розрахунку на одну шлюбну пару за все життя має бути не менш ніж 3,0, а у розрахунку на одну жінку без урахування шлюбного стану — не менш ніж 2,5 дитини. Цим середнім значенням відповідає розподіл сімей за кількістю дітей, за якого частка сімей з трьома дітьми становить 30%, з чотирма та більше — 31%, тобто разом більш ніж 60%. Отже, для оптимізації демографічної ситуації в Україні необхідне підтримання доволі великого відсотка багатодітних сімей. Без цього подолання депопуляції буде неможливим.

Вимірювання народжуваності. Сучасні методи кількісного аналізу та вимірювання народжуваності об'єднують безліч прийомів та вимірювальних процедур демографічної статистики й демометрії. Вихідними даними для кількісного аналізу народжуваності є, з одного боку, абсолютні кількості новонароджених, а з іншого — абсолютні чисельності груп населення, з якими перші кількості співвідносять. На базі цих вихідних величин будують усю систему показників, використовуваних при аналізі народжуваності. Ми розглянемо тут найважливіші й найменш висвітлені у літературі.

Залежно від використовуваної вихідної інформації, способів її опрацювань та інтерпретації розрізняють поперечний аналіз та поздовжній аналіз народжуваності. Не слід розглядати їх як взаємовиключні методи дослідження народжуваності. Поперечний аналіз спирається на більш доступну інформацію ц дозволяє судити про особливості процесу народжуваності у момент (періоді спостереження, пов'язувати їх з подіями, істотними саме для цього моменті (періоду). Цей різновид аналізу безперечно збереже своє значення й у майбутньому. Проте останнім часом демографи дедалі глибше усвідомлюють обмеженість можливостей поперечного аналізу. Неухильно зростає інтерес до поздовжнього аналізу. Він посідає дедалі значніше місце у сучасних демографічних дослідженнях. У рамках поперечного аналізу первинно найбільш доступним, а часто й єдиним доступним і тому найпоширенішим був загальний коефіцієнт народжуваності. Впродовж тривалого часу цей показник видавався настільки природним мірилом інтенсивності всього процесу, що терміни "народжуваність" та "коефіцієнт народжуваності" вважали синонімами. Сьогодні мірила народжуваності настільки розвинулися та ускладнилися, що це ототожнення втратило сенс, хоча деякі дослідники продовжують на ньому наполягати.

Загальний коефіцієнт народжуваності являє собою відношення кількості народжених до загальної чисельності населення й є важливою підсумковою характеристикою репродуктивного процесу. Разом з коефіцієнтом смертності він визначає темпи природного приросту населення й як такий не може бути замінений жодним іншим показником. Водночас його аналітичні можливості обмежені, позаяк він залежить не тільки від інтенсивності репродуктивного процесу, але й від статево-вікового складу населення. Тому загальний коефіцієнт народжуваності мало придатний для просторових, часових та інших порівнянь. Недоліки загального коефіцієнта народжуваності властиві й іншим показникам, які залежать від статево-вікової структури населення, наприклад, загальному та спеціальному коефіцієнтам шлюбної народжуваності та низці інших.

Інтервальні коефіцієнти народжуваності являють собою відношення кількості народжених у матерів, що проходять через певний (звичайно річний) інтервал віку або стану, до середньорічної кількості жінок, що проходять чере³ цей самий інтервал. Найчастіше застосовують коефіцієнти для однорічних або п'ятирічних інтервалів. Використання інтервальних коефіцієнтів народжуваності в аналітичних цілях пов'язане перш за все з прагненням подолай недосконалість загального коефіцієнта та інших подібних показників народжуваності.

Інтервальні коефіцієнти народжуваності — це кількості народжених, наведені щодо однакової чисельності жінок (наприклад, до 1000 або 10000), котрі характеризує конкретний вік або певна тривалість стану. Обчислення наведних народжень за віком та тривалістю стану передбачає існування розвиненої системи статистичного спостереження демографічних процесів, яка у більшості країн склалася доволі пізно. Сьогодні статистика у розвинених країнах та багатьох країнах, що розвиваються, має дані принаймні для отримання вікових коефіцієнтів народжуваності, придатних для поперечного аналізу.

Інтервальні коефіцієнти народжуваності більш точно, ніж загальні коефіцієнти, відображають інтенсивність дітонародження. Вони не залежать від вікової структури, але залежать від розподілу жінок певного віку за шлюбним станом. У свою чергу, вікові коефіцієнти шлюбної народжуваності залежать дід розподілу пошлюблених жінок певного віку за тривалістю шлюбу. А коефіцієнти народжуваності для шлюбів певної тривалості можуть залежати від вікового складу жінок, що перебувають у цих шлюбах. Отже, назвати Інтервальні коефіцієнти народжуваності абсолютно "чистими" можна з певною часткою умовності. І все-таки вони мають дуже великі аналітичні й прогностичні можливості.

При використанні інтервальних коефіцієнтів народжуваності можуть виникнути труднощі, пов'язані з дуже великою кількістю показників, — у найпростішому випадку їх може бути 35, якщо йдеться про однорічні коефіцієнти, або 7, якщо розглядають п'ятирічні коефіцієнти. Якщо ж уводять ще зведені кількості народжень кожної черговості, то кількість показників зростає у кілька разів. При порівняльному вивченні різних населень або різних періодів залучуваний до аналізу матеріал стає важким для огляду.

Таблиці народжуваності дозволяють певною мірою подолати зазначені труднощі. На відміну від таблиць смертності, вони не мають загальноприйнятої, канонічної форми, включаючи в себе різні набори показників залежно від цілей вивчення та індивідуальних уподобань того чи того дослідника.

Таблиця, пов'язана безпосередньо з власне народжуваністю, включає до себе крім відомостей про вік або тривалість стану ще тільки зведені кількості народжень і нагромаджені зведені кількості народжень до певного інтервалу віку або тривалості стану. Проте нерідко таблицею народжуваності називають те, що правильніше було б іменувати таблицею заміщення генерацій. До неї включають також елементи таблиці смертності, обчислення кількості народжених у стаціонарному населенні та нетто-коефіцієнта відтворення населення. Такі таблиці дуже корисні для демографічного аналізу, але те, що їх побудову Не розглядають як особливе окреме завдання, а ототожнюють з побудовою таблиць народжуваності, тільки заважає розумінню їх самостійного значення.

Знання зведених кількостей народжень та їх упорядковане описання за Допомоги таблиць народжуваності дозволяють істотно поглибити аналіз, але Роблять важчим синтез. Це пояснює прагнення демографів знайти способи Узагальненої характеристики режимів народжуваності за допомоги лаконічних підсумкових показників. Пошуки ведуть за двома напрямками: на одному з них Намагаються використовувати можливості інтервальних показників таблиць Народжуваності, на іншому — кумулятивних показників.

Шлях, що веде від шерегу зведених кількостей народжень в інтервалі пов'язаний з ідеєю стандартизації, яка є типовим методом поперечного аналізу Стандартизація дозволяє усунути вплив на підсумкові показники, наприклад на загальний коефіцієнт народжуваності, відмінностей у віковій або якійсь іншій структурі населення й зробити більш обґрунтованими часові або просторові зіставлення. За поздовжнього аналізу ця проблема звичайно не виникає хоча б тому, що такі показники, як загальний коефіцієнт народжуваності стосовно реальної генерації не мають сенсу. Стандартизацію можна здійснювати за віком, тривалістю перебування у шлюбі, шлюбним станом, рівнем освіти та будь-якими іншими характеристиками, що диференціюють населення.

Стандартизовані коефіцієнти та індекси народжуваності обчислюють різними методами. Найчастіше використовуваними є пряма стандартизація, побічна стандартизація, подвійна стандартизація та індекси Коула.

Метод прямої стандартизації полягає у знаходженні стандартизованого коефіцієнта народжуваності, загального або спеціального, через припущення, що порівнюване населення має однакову, "стандартну" статево-вікову структуру, а розрізняється тільки віковими інтенсивностями дітонародження. Головним недоліком обчислюваних цим методом коефіцієнтів є їхня залежність від вибору стандарту. За різних стандартів по-різному виглядає й динаміка народжуваності.

Метод побічної стандартизації дозволяє усунути вплив структурного чинника завдяки тому, що як базу порівняння беруть штучно конструйоване населення, яке має вікові інтенсивності народжень населення, прийнятого як стандарт, і вікову структуру досліджуваного населення. Побічна стандартизація доцільна тоді, коли інформація про зведені кількості народжень відсутня або викликає сумніви, наприклад, за невеликої кількості спостережень.

Хоч би яким важливим було усунення впливу структурних чинників на загальні коефіцієнти народжуваності, у низці випадків може постати й зворотне завдання: елімінувати вплив відмінностей у самих вікових інтенсивностях народжень і з'ясувати, яким є внесок кожного з двох чинників — структури та інтенсивності — до загальної відмінності. Для його розв'язання використовують метод подвійної стандартизації.

Метод подвійної стандартизації ґрунтується на такій вимірювальній процедурі: спочатку здійснюють стандартизацію за однією ознакою, а відтак отримані часткові стандартизовані коефіцієнти піддають стандартизації за іншою ознакою.

Індекси Коула. Ефективність використання методів стандартизації впродовж тривалого часу залишалась обмеженою невизначеністю у виборі стандарту. Вибір цей, що істотно впливає на результати обчислень, завжди містив елемент свавілля. А набір можливих варіантів такого вибору практично безконечний, і кожний дослідник вільний запропонувати свій власний. Тому порівнюваність результатів (а стандартизація — метод порівняльного аналізу) забезпечувалася в кращому разі в рамках кожного окремого дослідження, але результати різних досліджень виявлялися, як правило, незіставними. Подолати цю перешкоду при застосуванні безпосередньої стандартизації не вдається й досі. Проте з віковими інтенсивностями народжуваності, що їх приймають як стандарт при побічній стандартизації, справа стоїть інакше. Вони змінюються у доволі вузьких межах, ні в якому віці (в межах репродуктивного періоду життя жінок) не падаючи нижче нуля й не піднімаючись вище певної межової, біологічно заданої величини.

Осмислення цього очевидного факту стосовно завдань вивчення народжуваності методами стандартизації показників привело демографів до простої думки про використання горішньої межі змін зведених кількостей народжень в інтервалі для встановлення єдиного горизонту відліку, за образним визначенням А.Г.Вишневського, свого роду загальновизнаного "нульового меридіана", одного-єдиного набору стандартних значень зведених кількостей народжень.

Ідея застосування як стандарту гіпотетичного максимуму вікових інтенсивностей народжень була висунута 1965 року американським демографом А.Коулом. У витоків методу стандартизації коефіцієнтів народжуваності у нашій колишній країні стояв найвідоміший російський демограф С.О.Новосельський, котрий запропонував його прийоми ще 1921 року. Шерег авторів вважає, що розроблена А.Коулом система індексів є розвитком ідей С.О.Новосельського.

А.Коул запропонував використовувати як стандарт вікові інтенсивності шлюбної народжуваності гуттеритів — релігійної секти осіб європейського походження, котрі замешкали в Північній Америці. Члени цієї секти з релігійних міркувань відмовляються від обмеження дітонародження, в результаті чого рівень реалізованої плідності жінок-гуттеритів дуже високий.

Перевага ідеї гіпотетичного максимуму народжуваності як стандартної бази порівняння полягає в тому, що цей максимум можна розглядати як загальнолюдську, видову характеристику, стосовно якої всі емпірично спостережувані населення перебувають в однаковому становищі. Якщо ж прийняти якийсь інший стандартний рівень, явно не максимальний, то інтерпретація результатів одразу ж ускладниться необхідністю враховувати конкретні особливості кожного конкретного населення, наприклад, рівень здоров'я.

Запропонований ним стандарт А.Коул застосував для побудови системи індексів, ґрунтованих на використанні методу побічної стандартизації. Індекси Коула завжди мають значення нижче одиниці й легко інтерпретуються як міра відхилення загального коефіцієнта народжуваності від гіпотетичного максимуму. Якщо ж засадовою стосовно системи індексів буде будь-яка інша концепція, то стає можливою поява значень індексів, які перевищують одиницю, що одразу ж ускладнює їх інтерпретацію.

Сумарний коефіцієнт народжуваності, або сума зведених народжень. Інший напрямок синтезу інтервальних показників пов'язаний з використанням таблиць народжуваності, а точніше, з їхнім показником суми зведених кількостей народжень на початок 'інтервалу. Він, цей напрямок, був відомий ще у XIX сторіччі, проте всезагальне поширення кумулятивні показники дістали на початку XX сторіччя у зв'язку з працями німецького демографа Р.Р.Кучинського. З розробкою кумулятивних показників народжуваності в Україні пов'язані імена Ю.О.Корчак-Чепурківського та В.С.Стешенко.

Сьогодні сумарний коефіцієнт народжуваності — найпопулярніший з усіх синтетичних показників, що спираються на знання вікових коефіцієнтів народжуваності. Він характеризує середню кількість народжень у однієї жінки в гіпотетичній генерації за все її життя за збереження існуючих рівнів народжуваності в кожному віці незалежно від смертності та від змін вікового складу. Сумарний коефіцієнт народжуваності застосовують як у поперечному, так і в поздовжньому аналізі. Він не є коефіцієнтом у строгому розумінні цього слова позаяк його не можна отримати діленням і на нього нічого не множать. Його отримують як суму вікових коефіцієнтів народжуваності в усіх вікових інтервалах у жінок.

Крім сумарного коефіцієнта народжуваності, у демографії використовують кумулятивний коефіцієнт народжуваності, який являє собою кількість народжень у жінок гіпотетичної генерації, котрі досягли певного віку, за все їхнє попереднє життя. Якщо йдеться про кінець репродуктивного періоду, то кумулятивний коефіцієнт дорівнює сумарному коефіцієнту народжуваності.

Коефіцієнт гіпотетичного мінімуму природної народжуваності. Цей показник призначений для виміру внеску внутрішньосімейного обмеження народжуваності в її динаміку. Він розроблений у рамках методу гіпотетичного мінімуму природної народжуваності, автором якого є В.О.Борисов. Цей метод ґрунтований на використанні концепції природної народжуваності, запропонованої французьким демографом Л.Анрі. Згідно з цією концепцією, природна народжуваність зумовлена лише структурними чинниками — структурою населення за статтю, віком, шлюбним станом і станом плідності (біологічної здатності до народження), за цілковитої відсутності навмисного обмеження народжуваності за допомоги протизаплідних засобів та абортів.

Природна народжуваність існує цілком реально у будь-якому населенні у вигляді соціально-біологічного потенціалу, який реалізується лише частково. У сучасному населенні з широким розповсюдженням практики внутрішньо-сімейного обмеження кількості дітей рівень природної народжуваності може бути визначений тільки гіпотетично. А проте вимірювання такого гіпотетичного рівня соціально-біологічного потенціалу уявляється важливим: порівнюючи фактичний рівень народжуваності з його соціально-біологічним потенціалом, можна отримати уявлення про міру поширеності навмисного обмеження народжуваності серед населення, про роль поведінкового чинника взагалі.

Поняття природної народжуваності не тотожне використовуваним іноді поняттям "біологічної" або "стихійної" народжуваності. Відтоді, як існує людське суспільство, народжуваність не була ні "стихійною", ні "суто біологічною". Вона завжди мала соціальний характер, регулювалася соціальними нормами, що регламентують поведінку людини, шлюбні та сімейні стосунки, відносини між генераціями тощо.

Існують різні підходи до вимірювання рівня природної народжуваності. Про використання як стандарту показників шлюбної народжуваності гуттеритів уже йшлося вище. На думку В.О.Борисова, більш точним уявляється стандарт, розроблений на підставі математичної моделі репродуктивного процесу з використанням масових фактичних даних про параметри природної народжуваності сучасного населення.

Оскільки варіація показників плідності вивчена ще недостатньо, В.О.Борисов запропонував визначати не середній рівень природної народжуваності, а її критичний мінімум, тобто ту межу, нижче якої рівень народжуваності не може опуститися за нормального стану здоров'я населення й відсутності масової практики обмеження дітонародження. Він знайшов мінімальні коефіцієнти природної шлюбної народжуваності, що їх можна розглядати як її нижню межу (див. таблицю 3). Нижче цієї межі рівень шлюбної народжуваності може опуститися під впливом тільки таких чотирьох причин: недоврахування кількості народжених, високої частки безплідних шлюбів, високої частки членів подружжя, котрі проживають окремо, й, нарешті, навмисного обмеження народжуваності у шлюбі.

Таблиця З