3. Сторони спадкового договору

Сторонами спадкового договору є відчужувач і набувач. Згідно з ч. 1 ст. 1303 ЦК, відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа. Термін «інша особа», що міститься у даній нормі, слід піддати звуженому тлумаченню: юри­дична особа через свою природу не може бути відчужувачем, оскільки ст. 1302 ЦК пов'язує момент виникнення у набувача права власності на майно відчужувача зі смертю останнього.

За загальним правилом, відчужувачем є одна фізична особа. Проте враховуючи той факт, що інститут спадкового договору покликаний, зокрема, врегульовувати правовідносини між подружжям, а також про­довжувати тенденцію щодо закріплення за подружжям спеціальних можливостей посмертної передачі майна іншим особам (ст. 1243 ЦК), новий ЦК надав обом з подружжя право одночасно бути відчужувачами у спадковому договорі.

За ч. 1 ст. 1306 ЦК, предметом спадкового договору може бути май­но, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а та­кож майно, що є особистою власністю будь-кого з подружжя.

Слід відзначити, що дана норма не виключає можливості бути сто­роною лише одному з подружжя, що підтверджується і текстом ч. 1 ст. 1303 ЦК. Разом із тим у разі укладення договору щодо майна, яке належить чоловіку або дружині на праві особистої власності, відчу-жувачем може бути тільки власник, а не обидва з подружжя. Якщо від-чужувачем при укладенні договору має на меті матеріально забезпечити другого з подружжя, він може покласти на набувача виконання всіх або частини зобов'язань на користь другого з подружжя (ст. 1305 ЦК) або скористатися з можливості, наданої нормою ч. 2 ст. 1306 ЦК, і призна­чити другого з подружжя спадкоємцем.

Таким чином, зміст норми ч. 1 ст. 1306 ЦК дає змогу виділити два різновиди спадкових договорів за участю подружжя залежно від пред­метів таких договорів.

По-перше, спадковий договір, предметом якого є майно, що пере­буває у спільній сумісній власності подружжя.

Як відомо, розпорядження таким майном здійснюється за згодою усіх співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК). Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦК, у разі вчи­нення одним зі співвласників правочину, спрямованого на розпоря­дження спільним майном, вважають, що його вчинено за згодою інших співвласників, Водночас при укладенні правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, одним із учасників спільної сумісної власності згода інших співвласників має бути висловлена письмово та нотаріаль­но посвідчена. Недотримання цієї вимоги може бути підставою для ви­знання правочину недійсним судом за позовом іншого співвласника або співвласників (ч. 2, 4 ст. 369 ЦК). Аналогічні правила поширюються і на подружжя як учасників спільної сумісної власності (ч. 1, 3 ст. 65 СК України).

При посвідченні спадкових договорів нотаріусу слід виходити із за­конодавчої презумпції ст. 60 СК, що все майно, набуте подружжям під час шлюбу, є об'єктом права спільної сумісної власності. Підстави ви­никнення права особистої власності кожного з подружжя визначено у статтях 57, 58, 62, ч. 2 ст. 97 СК.

При укладенні спадкового договору може виявитись, що правовста-новлювальний документ оформлено лише на одного з подружжя, проте майно є об'єктом права спільної сумісної власності, адже його придбано подружжям під час шлюбу і немає підстав для виникнення права особистої власності. В такому разі при укладенні договору одним із подружжя, за сучасною нотаріальною практикою відчужувачем може бути тільки той із подружжя, на ім'я якого оформлено правовстановлювальний документ¹. Для посвідчення цього правочину необхідне подан­ня письмової та нотаріально посвідченої згоди другого з подружжя. При цьому другий із подружжя, який є співвласником, проте не зазначений у правовстановлювальному документі, не може бути відчужувачем ні сам, ні разом зі своїм чоловіком (дружиною), оскільки для посвідчення цього договору нотаріусу подається витяг із Реєстру прав власності на нерухоме майно (пункти 61, 63 Інструкції про порядок вчинення но­таріальних дій нотаріусами України), з якого випливає, що дане майно зареєстровано лише на одного з подружжя.

Якщо один із подружжя укладає зі сторонньою особою спадковий договір, предметом якого є його частка майна, що перебуває у спільній сумісній власності, необхідно попередньо укласти і нотаріальне посвід­чення договору між подружжям про виділення цієї частки в натурі або про визначення порядку користування майном (ч. 1 ст. 67 СК України, пункт 173, розділ 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Другим різновидом спадкового договору, що за ст. 1306 ЦК укла­дається за участю подружжя, є договір, предметом якого є майно, за­кріплене на праві особистої власності одного з подружжя. Укладення договору з приводу майна, що є особистою власністю одного з по­дружжя, здійснюється цією особою самостійно. Згоди другого з по­дружжя на укладення такого договору не вимагається. Більше того, дру­гий із подружжя — невласник — не може бути і відчужувачем за таким договором. Відтак, за відсутності спільної сумісної власності обидва з подружжя можуть бути відчужувачами лише за наявності у кожного з них майна, яке є об'єктом особистої власності кожного з них. В цьому разі кожне з подружжя не буде однією стороною, а здійснюватиме роз­порядження своїм майном, отже, матиме місце укладення двох окремих і самостійних спадкових договорів.

Таким чином, при розпорядженні особистим майном одним із по­дружжя «участь» другого з подружжя, про яку йдеться у назві ст. 1306 ЦК, не може виражатися у згоді укласти договір або бути його сторо­ною. Однак відчужувач може покласти на набувача виконання обов'язків на користь другого з подружжя або залишити другому з подружжя дане майно у спадщину з тим, щоб після його смерті, воно перейшло до на­бувача.

Стаття 64 СК не забороняє укладення спадкового договору між по­дружжям, коли одне є відчужувачем, а друге — набувачем. При цьому, згідно з ч. 2 ст. 64 СК, договір про відчуження одним із подружжя на користь другого своєї частки у праві спільної сумісної власності може бути укладено без виділення цієї частки. Дану норму виписано юридич­но некоректно, адже виділення частки у натурі призводить до припи­нення права спільної власності суб'єкта, який виділяється (статті 370, 364 ЦК). Іншими словами, після виділення колишній учасник права спільної сумісної власності вже не може a priori бути якимось чином пов'язаний правилами щодо розпорядження спільним майном. Виді­лення слід відрізняти від такого правочину, як визначення частки, спрямованого на перетворення режиму права спільної сумісної влас­ності на право спільної часткової власності. Тому наведену норму слід розуміти як таку, що надає змогу подружжю укладати між собою дого­вори не без виділення, а без визначення частки.

Водночас питання визначення частки у спільній власності неодмін­но виникне після смерті відчужувача, адже смерть одного з двох учасни­ків спільної власності об'єктивно призводить до припинення відносин спільної власності. Частка померлого визначається винятково шляхом оформлення другому з подружжя свідоцтва про право на частку в спіль­ному майні подружжя. В цьому контексті слід звернути увагу, що до­говір про визначення частки у праві спільної сумісної власності (навіть якщо його й було укладено між подружжям за життя) за наказом Мініс­терства юстиції України «Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно» від 7 лютого 2002 р. не належить до правовстановлювальних документів власника.

Предметом спадкового договору, укладеного подружжям-відчужува-чами, за ст. 1306 ЦК, не може бути майно, яке є об'єктом спільної часткової власності подружжя. Крім того, не можуть бути відчужувача-ми інші особи, крім подружжя, за якими майно закріплено на праві спільної сумісної власності (чоловік та жінка, які перебувають у фак­тичних шлюбних відносинах, члени сім'ї, які набули майна спільною працею тощо).

Згідно з ч. 2 ст. 1303 ЦК, набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа. Хоча зміст даної норми дає підстави стверджувати, що набувачем може бути лише один суб'єкт, немає ні теоретичних, ні практичних заперечень для висновку, що набувачем можуть бути дві або більше особи (причому одночасно — і фізичних, і юридичних).

Набувачем може бути і подружжя. Якщо набувачем за договором с одне із подружжя і ця особа виконує договір за рахунок коштів (майна), що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, для укладення спадкового договору необхідно дістати згоду другого з подружжя у на­лежній формі (ч. З ст. 65 СК), оскільки витрачання таких коштів (май­на^ в інте^песах ві^ч^ж^-'вача за спзпковим логовооом слід vвaжaти cbOD-мою розпорядження спільною сумісною власністю.

Слід звернути увагу і на правовий статус набувача, який перебуває у зареєстрованому шлюбі. Варто підкреслити, що оскільки спадковий до­говір не породжує права на спадкування у набувача і, відповідно, не є підставою для одержання його в особисту роздільну власність відповідно до положень СК (статті 57—59), то у разі перебування набувача у шлюбі на час смерті відчужувача майно вважатимуть об'єктом спільної сумісної власності. Разом із тим набувач може при укладенні договору зазначати, що він виконує договір за власний кошт. У такому разі майно після смер­ті відчужувана перейде в особисту власність набувача (п. З ч. 1 ст. 57 СК).

Юридична особа може бути набувачем у спадковому договорі лише в межах своєї цивільної правоздатності. Незважаючи на проголошення розробниками ЦК ідеї загальної правоздатності юридичних осіб¹, що відтворено у ч. 1 ст. 91 ЦК, згідно якої юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, реальна практика участі юридичних осіб у цивільних відносинах свідчить про велику кіль­кість винятків із цього правила. Тому якщо для юридичної особи зако­нодавством або засновницькими документами встановлено виключні види діяльності і серед них укладення спадкового договору не передба­чено, така юридична особа набувачем за спадковим договором бути не може. Так, цілком очевидно, що не можуть бути ним страхові організа­ції (ч. 7—9 ст. 2 Закону України «Про страхування»), банки (статті 47, 48 ЗУ «Про банки і банківську діяльність») тощо.

Сторони договору повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздат­ності (ч. 2 ст. 203 ЦК). Унаслідок перебування за межами правового регулювання питань дієздатності учасників спадкового договору в юри­дичній літературі не склалося єдиного підходу щодо того, чи можуть малолітні, неповнолітні, недієздатні та особи, дієздатність яких обмеже­на, бути сторонами спадкового договору.

Так, С В. Мазуренко вважає, малолітні та недієздатні можуть бути відчужувачами з урахуванням загальних правил про законне представ­ництво і вчинення правочину від їхнього імені батьками (усиновлюва-чами), опікунами з дозволу органів опіки та піклування. Неповнолітні мають право відчужувати майно за спадковим договором самостійно, а транспортні засоби або нерухоме майно — за згодою осіб та органів, зазначених у ст. 32 ЦК. Особа з обмеженою дієздатністю може укладати спадковий договір за згодою піклувальника².

СЯ. Фурса та СІ. Фурса, аналізуючи законодавство, доходять вис­новку про відсутність прямих заборон для неповнолітнього бути сторо­ною договору і разом з тим наголошують на існуванні випадків доціль­ності укладення договору в інтересах неповнолітнього, тобто в тих випадках, коли неповнолітній не може самостійно розпорядитися майном¹. Цю позицію не можна визнати послідовною, оскільки в цій же роботі автори наголошують на тому, що «спадковий договір, виходячи із зміс­ту ч. 2 ст. 238 ЦК, вважається таким, що не може бути посвідчений через представників»². Однак якщо спадковий договір є правочином особистим, за логікою авторів неповнолітній не може бути його сторо­ною у випадках, коли на його укладення потрібна згода законних пред­ставників та органів опіки та піклування (ч. 2 ст. 32 ЦК).

Шукаючи відповідь на поставлене запитання, слід звернути увагу на те, що мета участі сторін у спадковому договорі різна, а відтак неможли­во висувати однакові вимоги до цивільної дієздатності відчужувача і на­бувача. Відчужувач — це особа, щодо якої (переважно) або щодо третіх осіб, визначених нею (рідше), набувач зобов'язується вчинити певну дію. Отже, цілком очевидно, що законодавець при формулюванні норм щодо відчужувача розраховував на масове застосування їх до осіб з недостат­ньою дієздатністю. Тому, на перший погляд, відчужувачем може бути і недієздатний, і малолітній, і обмежено дієздатна, і неповнолітня особа.

Проте спадковий договір сформульовано ЦК як правочин особис­тий, про що, зокрема, свідчать: 1) припинення цього договору в разі смерті набувача до смерті відчужувача; 2) неприпустимість заміни сторін договору, в тому числі шляхом правонаступництва (спадкування); 3) не­можливість покладення виконання зобов'язання на інших суб'єктів.

Тож можна стверджувати, що малолітні та недієздатні особи, оскіль­ки їх позбавлено права укладати спадковий договір самостійно (ст. 31, ч. 2, 3 ст. 41 ЦК), не можуть бути його стороною взагалі внаслідок за­конодавчої заборони представникам вчиняти правочин, що його може вчинити особа, яку він представляє, особисто (ч. 2 ст. 238 ЦК).

Однак на підставі цієї норми не можна стверджувати про відсутність права бути стороною спадкового договору (відчужувачем) у неповноліт­ніх та осіб з обмеженою дієздатністю. Цей висновок випливає з того, що глава 17 поширюється лише на представницькі відносини, коли пред­ставник вчиняє правочин від імені другої сторони, яку він представляє, тобто охоплює ті випадки, коли законні представники укладають право-чини від імені малолітніх та недієздатних. Заборони на надання згоди законними представниками на вчинення особистого правочину непов­нолітньому та особою, дієздатність якої обмежена, не встановлено.

Оскільки на набувача за спадковим договором покладаються обов'яз­ки щодо вчинення правочинів, слід припустити, що така особа має бути наділена повною цивільною дієздатністю.

У контексті дослідження питання про правоздатність суб'єктів спад­кового договору слід звернути увагу і на теоретичну можливість непов­нолітніх та осіб, дієздатність яких обмежена, бути самостійною стороною даного договору: відчужувачем — якщо їм належить на праві влас­ності майно, яке є предметом спадкового договору, і за умови, що вони можуть ним самостійно розпоряджатись (п. 1 ч. 1 ст. 32, ч. 4 ст. 37 ЦК); набувачем — якщо дії, що їх вони мають вчинити відповідно до догово­ру, не виходять за межі правочинів, які ці особи мають право вчинюва­ти самостійно, згідно зі ст. 32, ч. 4 ст. 37 ЦК.

Водночас, оскільки спадковий договір за ст. 1304 ЦК вимагає но­таріального посвідчення, слід ураховувати і положення Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Вона заборо­няє нотаріусам посвідчувати правочини, укладені неповнолітніми, осо­бами, дієздатність яких обмежена, без згоди батьків, усиновлювачів або піклувальників (щодо неповнолітнього) чи піклувальників (щодо особи з обмеженою дієздатністю) (п. 40 Інструкції).

Доцільно звернути увагу, що законодавство України, яке не містить заборони особі з неповною або обмеженою дієздатністю бути відчужу­вачем, не узгоджується з нормами зарубіжних законодавств, які послу­жили основою для запровадження інституту спадкового договору у віт­чизняному ЦК. Так, абзац 1 § 2275 Німецького цивільного уложення встановлює, що спадкодавцем за договором про спадкування є повніс­тю дієздатна особа. Виняток — лише при укладенні спадкового догово­ру між подружжям або зарученими особами.