5. Порядок визначення у шлюбному договорі правового режиму майна

Стаття 97 СК встановлює загальні правові засади визначен­ня правового режиму майна у шлюбному договорі. В ч. 1 цієї статті насамперед передбачається правило про те, що у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина або чоловік передає для ви­користання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим подаро­ваного подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Таким чином, у наве­деній нормі, по-перше, надається сторонам право встановлювати у шлюбному договорі порядок використання їх дошлюбного майна для загальносімейних потреб; по-друге, встановлювати режим роздільної або спільної власності щодо майна, яке буде подароване подружжю у зв'язку зі вступом їх у шлюб.

Положення про те, що у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні по­треби сім'ї потребує конкретизації. Сам термін «використання» свідчить про можливість лише користуватися спільним майном, а не про право власності на нього. Однак ця норма практично не розрахована на вста­новлення порядку користування дошлюбним майном, оскільки у ст. 98 СК вже визначено безпосередньо користування таким майном. Тож вона, фактично, доповнює і конкретизує право на проживання і ко­ристування квартирою.

Щодо правового режиму майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу, то це положення можна тлумачити по-різному. У багатьох випадках молода сім'я вважає подароване майно спільною сумісною власністю, але при розлученні, коли починається розподіл майна, виникають суперечності, хто, кому і що подарував. Стаття 97 СК надає сторонам право наперед вирішити це питання, щоб у майбутньо­му до нього не повертатися і не залучати до цієї справи. Зрозуміло, що це положення є не обов'язковим, а практично доцільним.

На практиці досить часто сторони усно домовляються, що конкрет­ні дарунки належать тому з подружжя, чиї родичі або інші запрошені їх подарували. Це положення вважається справедливим, так само як і сумісна власність на всі дарунки в тих випадках, коли весілля відбу­вається за кошти батьків, котрі наполягають на спільній частковій влас­ності на дарунки, оскільки бажають зробити своїй дитині коштовний дарунок.

Можливим є розподіл весільних витрат та одержаних дарунків з ура­хуванням кількості запрошених.

Визначальною умовою шлюбного договору можна вважати умову щодо правового режиму майна, яке збуватиметься у шлюбі. Це питан­ня вирішене в ч. 2 ст. 97 СК, яка надає сторонам право домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу про режим спільної сумісної власності щодо набутого за час шлюбу майна та вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною (роздільною) власністю кожного з них. В прин­ципі сторони не позбавлені можливості встановлювати у шлюбному до­говорі «змішаний правовий режим для майна, що набувається у шлюбі: для одного майна — спільну сумісну власність, для другого — спільну часткову власність, для іншого — роздільну власність кожного з них.

У ст. 24 Конституції України гарантується рівність прав дружини і чоловіка, тому для відходу від цієї норми мають існувати об'єктивні підстави. Наприклад, дохід дружини становить на момент посвідчення шлюбного договору 1000 гривень, а чоловіка — 2000 грн. Отже, вони можуть домовитися про те, що вони наживатимуть майно спільним коштом, але право власності на це майно виникатиме у пропорції: 1/3 — дружині, 2/3 — чоловіку, що відповідає їхньому доходу, тобто у них виникатиме спільна часткова власність на спільно набуте майно. Нерівність часток може бути обумовлена й інтересами дітей, наприклад, у шлюбному договорі може бути визначено, що 2/3 від спільно набуто­го майна належатиме тому із батьків, з ким у разі розлучення залишать­ся діти, а іншому — 1/3.

Умови шлюбного договору мають особливо важливе значення для тих осіб, які до шлюбу мали свій бізнес або в період шлюбу його ство­рили, оскільки за ст. 62 СК його результати можуть стати спільною сумісною власністю, якщо інше не буде обумовлене шлюбним дого­вором.

Стосовно інших елементів шлюбного договору слід акцентувати увагу на тому, що ч. З ст, 97 СК передбачає можливість сторін домови­тися про порядок поділу майна, в тому числі і в разі розірвання шлюбу. Це положення дає підстави вважати, що у шлюбному договорі може бути наведено перелік спільного майна і варіанти його поділу за різних обставин, включаючи розірвання шлюбу (ст. 71 СК). Отже, спільне майно за різних обставин може бути поділено різним чином, зокрема, з урахуванням кількості дітей, їх перебування на утриманні одного з под­ружжя тощо (ст. 70 СК). Істотними обставинами підходу до розподілу спільного майна може стати виконання умов шлюбного договору тощо. Наприклад, частка того з подружжя, хто не виконує умов шлюбного договору, може бути зменшена з 1/2 до 1/3; а також через завдання іс­тотних збитків сімейному бюджету та в інших випадках сторони можуть домовитися про зменшення частки одного з подружжя.

Норму щодо можливості передбачити у шлюбному договорі вико­ристання належного обом із подружжя або одному з них майна для за­безпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб можна сприймати в широкому і вузькому розумінні. Потреби дітей не викликають сумніву в більшості батьків, на відміну від питання про інших осіб.

Термін «використання майна» потребує тлумачення, оскільки зазви­чай, він асоціюється не зі споживанням, а з користуванням. Наприклад, якщо на час одруження і чоловіку, і дружині належали квартири, то при проживанні в одній із них іншу можна здавати в оренду й одержані кош­ти резервувати для забезпечення потреб дітей, а також інших осіб.

У шлюбному договорі може існувати умова про визначення частки у спільному майні подружжя як їхніх спільних дітей, так і дітей від ін­ших шлюбів.

Відповідно до принципу свободи шлюбного договору в ч. 5 ст. 97 СК передбачається можливість включення до шлюбного договору будь-яких інших умов щодо правового режиму майна, якщо вони не супере­чать моральним засадам суспільства. Наприклад, до шлюбного договору може бути включено особливості регламентації відносин на період ва­гітності дружини, на період проживання окремо тощо. Сторони догово­ру можуть обумовити штрафні санкції за невиконання його умов, а та­кож інші засоби забезпечення виконання договору тощо. Головним чинником у цій ситуації має бути рівність прав кожного з подружжя, а не їх обмеження. Не можна обумовлювати право на розірвання догово­ру штрафними санкціями, оскільки договір в односторонньому порядку розриває лише суд, і право на звернення до суду не може обмежуватися штрафними санкціями тощо.

У ч. 1 ст. 98 СК ідеться про те, що якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один з подружжя вселяється в жиле приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним, а також про виселення з жилого при­міщення того із подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлю­бу, з виплатою грошової компенсації або без неї.

У цій статті мова лише про користування житлом тим із подружжя, хто вселяється в жиле приміщення, що належить другому з подружжя.

У цьому контексті розгляньмо можливі варіанти та наслідки, що їх матиме одне з подружжя у разі вселення у жиле приміщення другого з подружжя.

Якщо жиле приміщення належить одному з подружжя на праві при­ватної власності й власник не змінив режиму цього приміщення (квартири), то те з подружжя, хто вселився, навіть і після припинення сімей­них стосунків із власником будинку (квартири) не позбавляється права користування цим приміщенням (ч. 4 ст. 156 ЖК). Ця норма передба­чає, що члени сім'ї (за ч. 2 ст. 64 ЖК до них належать дружина наймача, їхні діти й батьки та інші особи, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть із ним спільне господарство) власника жилого бу­динку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про по­рядок користування цим приміщенням. Тому, щоб надалі не виникло проблем, подружжя може закріпити у шлюбному договорі домовленість про користування цим житлом другим із подружжя лише під час шлю­бу. У разі розірвання шлюбу друге з подружжя зобов'язується висели­тись, при цьому доцільно зазначити термін, наприклад через місяць після розірвання шлюбу. В шлюбному договорі подружжя може обумо­вити можливість проживання батьків, дошлюбних дітей того з подруж­жя, яке вселяється, та зазначити термін такого проживання, пов'язати його із настанням певної події. Інакше, якщо такої угоди не було (зок­рема якщо це питання не було регламентовано шлюбним договором), членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) не можна виселити, за винятком випадку, передбаченого ч. 1 ст. 116 ЖК, у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Якщо хтось із подружжя за згодою іншого вселився у жиле при­міщення чоловіка (дружини), яке належить до державного житлового фонду, то для цієї особи можуть настати наслідки, передбачені ст. 64 ЖК: одне з подружжя, стаючи членом сім'ї наймача та проживаючи разом із ним, має право нарівні з наймачем користуватися всіма права­ми і виконувати всі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Отже, якщо порядок користування цим житлом, умови виселення другого з подружжя, його дітей, батьків не буде встановлено шлюбним договором, то вони можуть навіть претендувати на привати­зацію цього житла, якщо ще не скористалися своїм правом на неї. При регламентації прав подружжя у шлюбному договорі потрібно враховува­ти й інтереси того з подружжя, хто вселився, та передбачити умову, що у разі звільнення жилого приміщення тим із подружжя, хто вселився у нього, в разі розірвання шлюбу власник житла може виплатити йому грошову компенсацію. Остання може бути обумовлена тим, що під час шлюбу дружина сама облаштувала квартиру, дбала про її належний стан і така компенсація буде потрібна їй, аби вирішити своє житлове питан­ня. У шлюбному договорі за згодою сторін можна лише регламентувати умову звільнення жилого приміщення тим із подружжя, хто вселився, без грошової компенсації.

За ч. 2 ст. 98 СК, сторони можуть закріпити у шлюбному договорі положення про проживання у жилому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, у разі зміни режиму майна, що належало одному з них на праві приватної власності, чи набуття цього майна внаслідок шлюбу їхніх родичів, наприклад когось із батьків того з подружжя, хто вселяється, його сестер, братів тощо. Але при ць­ому не слід забувати про положення ч. З ст. 64 СК: якщо ці особи пере­стали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати у жило­му приміщенні, вони мають такі ж права та обов'язки, як наймач і члени його сім'ї (зокрема й нової). Щодо неповнолітніх дітей, то под­ружжя також може визначитися, де вони проживатимуть у разі розірван­ня шлюбу батьків. Крім того, той із подружжя, хто вселяється, може мати власних дітей, тому потрібно при укладенні шлюбного договору зважати на положення ч. 2 ст. 156 СК, де сказано, що на вселення до батьків 'їхніх неповнолітніх дітей згоди власника непотрібно.