2. Дитяча література дошевченківського періоду

1. Боротьба за рідну культуру і мову. Створення навчальних посібників рідною мовою

На початок ХУІІ століття припадає виникнення друкарні в Києві на території Києво-Печерської лаври. Її засновником став син дяка львівської Успенської церкви Єлисей Плетенецький. 20 грудня 1616р. Тут був надрукований „Часослов”, якому судилося стати предтечею багатьох нових книжок. Вчені вважають, що лише за 15 років (1616-1630) київська друкарня випустила книг більше, ніж до того їх було надруковано по всій Україні.

В період, про який йдеться, книгодрукування набуло широкого розмаху. Особлива роль тут належала братствам, які захищали православну віру від експансії католицизму, і братським школам. Братські школи і друкарні готували велику кількість навчальної літератури: граматика і тлумачний словник Лаврентія Зизанія (1596), „Слов’янська граматика” Мелетія Смотрицького (1619), „Лексикон словенороський” Памва Беринди (1627) та ін.

В цей час боротьба проти католицизму, церковної унії в Україні різко загострюється. Виникає полемічно-публіцистична проза, одним з найвидатніших представників якої став Іван Вишенський. Захищаючи віру простого народу, І.Вишенський одночасно виступав проти його поневолювачів (польського, литовського, місцевого панства і церковників). Полеміст надавав великого значення друкуванню книжок народною мовою, розробляв методи читання, пропонував їх учителям, якими тоді були переважно представники церкви.

В кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. почалося формування першого покоління національно свідомої української інтелігенції. Вона стала декларувати свої суспільні потреби, висувати нові принципи навчання й освіти. Одним з центральних питань у полі її зору було виховання молодого покоління і створення національної школи. Звідси – її увага до літератури для дітей, дитячого читання, навчання засобами рідного слова.

Українські письменники беруть діяльну участь у створенні нових навчальних закладів, працюють у них викладачами. Згадаймо у цьому зв’язку імена І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, П.Білецького-Носенка, Г.Квітки-Основ’яненка та ін. Вони знайомлять молодь з літературою, історією України, усною народною творчістю. Виникають також перші спроби створити підручники, букварі, читанки, авторами яких стають письменники. Так, 1836 року М.Шашкевич уклав „Читанку для діточок в народних училах руських”, яка двічі виходила під назвою „Читанка для малих дітей”. О.Духнович видав „Книжицю для читающих”(1847).

2. Праці з історії рідного краю та фольклорні видання як джерело виховання національної гордості і патріотизму

У ХУІІ-ХУІІІ ст. поширюються літописи, які знайомили читачів з причинами і перебігом визвольної війни українського народу 1648-1654рр. та з пізнішими подіями. Автори літописів, зокрема Самійло Величко, виступали не лише як історики, а й як письменники. Це, по суті, великі історичні повісті, які своєю патріотичною ідеєю, силою мистецького зображення справляли великий вплив на виховання громадянських почуттів, на розвиток нової української літератури, історичних творів для юного читача.

У школах Запорозької Січі, куди брали хлопців з 9-ти років, посібниками для навчання, окрім релегійних текстів, служили скорописна „Козацька читанка”, а також козацький фольклор: оповідання старих запорожців, історичні легенди, перекази, думи та пісні. Богдан Хмельницький універсалом від 1652 року запровадив в Україні кобзарські школи. Під кінець навчання у такій школі учень повинен був продемонструвати не лише вміння грати на кобзі і виконувати думи, а й складати власні твори. Як бачимо, вже тоді в школах України з метою виховання у молоді національної свідомості використовували фольклор, зокрема історичні пісні й думи національно-патріотичного змісту.

Виробленню нових рис в українській дитячій літературі, а на цій основі вихованню національної гордості читачів сприяли праці з історії рідного краю та фольклорні видання. Зокрема, „Истории Малой России” Д.М.Бантиш-Каменського, „Історії русів” невідомого автора, збірок М.О.Максимовича „Малороссийские песни” (1827), „Украинские народные песни” (1834), „Сборник народных украинских песен” (1849). Своєрідним посібником з історії козацтва стали шість випусків І.Срезневського „Запорожская старина” (1833-1838).

Реалістичному зображенню життя дітей в його українському своєрідному вияві служили не лише національне буття й культурні традиції, а й художній досвід зарубіжної та російської дитячої літератури. Доцільними були теоретичні судження з дитячої літератури В.Белінського, О.Герцена, їх позитивні оцінки творів українських письменників для дитячого читання. Розвиткові національних потенцій в українських митців слова сприяли твори для дітей В.Жуковського, О.Пушкіна, П.Єршова, А.Погорельського тощо.

За цих обставин українська дитяча література дошевченківського періоду набуває нової якості як за змістом, так і за художньою формою, особливістю мови та специфікою жанрів. У її кращих творах відчутний подих нового часу, прагнення її авторів глибше показати народне життя, щедро використовуючи фольклорні джерела. Зразком для авторів дитячих творів стала п’єса І.Котляревського „Наталка Полтавка”.

Значно глибше і багатогранніше, ніж в попередній період, ставиться й художньо осмислюється в українській дитячій літературі проблема виховання молоді. Якщо Є.Гребінка в історичному романі „Чайковський”, що написаний за мотивами фольклору, вперше для того часу показав привабливий образ юного Олексія Поповича й природні особливості дитини, то Г.Квітка-Основ’яненко засудив засобами гумору й сатири потворні методи навчання в поміщицьких сім’ях („Пан Халявський”). Не менш виразно розкрито згубні наслідки поганого виховання дітей у творах П.Гулака-Артемовського „Батько та син”, Є.Гребінки „Доктор”.