Старший дошкільний вік

Зимній ранок. Осінь

7. Казки-мініатюри та поезія для дітей Михайла Коцюбинського

Михайло Михайлович КОЦЮБИНСЬКИЙ

(17.09.1864 – 25.04.1913)

народився 17 вересня 1864 року на Поділлі, у Вінниці, в родині дрібного урядовця. Тут і пройшли перші сім років життя майбутнього письменника, бо наступні – у переїздах на Поділлі: то в селі, то в місті.

Своїм вихованням Михайло зобов’язаний матері, саме від неї успадкував „тонку і глибоку душевну організацію” та „любов і розуміння природи”.

Був улюбленцем матері й пестуном родини. Вечорами всі діти збиралися навколо Михайлика, і він читав їм вголос книжки з бібліотеки. Навчався тоді в початковій школі міста Бара, де й мешкала родина. Вчився добре, завжди готував уроки краще за інших, був уважним і старанним, не по літах серйозним. Захоплювався українськими народними піснями, любов до яких проніс через усе життя.

У 9 років сам пробував писати пісні „на взірець народних”, а в 12 написав велику повість з фінського життя російською мовою. Закінчивши Барську народну школу, хлопець їде в Шаргород продовжувати навчання в духовній семінарії. Там він теж багато читає, відкриває для себе „Кобзар” Т.Шевченка, твори Марка Вовчка, які повністю закохують душу майбутнього митця в красу українського слова.

У 1891 році він склав іспит на народного вчителя і почав учителювати по подільських селах. Учителюючи, М.Коцюбинський знайомив дітей, їхніх батьків з українською літературою, писав оповідання про дітей. Разом з тим молодий письменник записував народні пісні, зокрема історико-героїчні пісні й легенди. Першим друкованим твором М.Коцюбинського став вірш для дітей „Наша хатка” (1890).

Протягом кількох років М.Коцюбинський був активним співробітником журналу „Дзвінок”. Він написав для дітей ряд віршованих творів, кілька казок, що виховували в малечі високі моральні якості, прищеплювали любов до чесної праці. Письменник вважав, що дитяча книга має бути „підручником життя”, засобом пізнання дійсності.

Похований М.Коцюбинський у м.Чернигові.

Для своїх дітей письменник написав п’ять маленьких казок. Вперше їх було опубліковано 1919 року.

У казках-мініатюрах автор уникає повчального тону, даючи дітям можливість самим осмислити їхню мораль.

Казочки „Про двох цапків” і „Дві кізочки” (езопівський сюжет!) добре сприймаються в зіставленні. В них засуджується впертість (цапки побилися на вузенькій кладочці та й попадали в воду) і схвалюються почуття дружні, мирні (кізочки в тих самих умовах розминулися по-доброму).

ПРО ДВОХ ЦАПКІВ

З одного берега йде до річки білий цапок, а з другого берега надходить чорний цапок. І той хоче через річку перебратися, і другий. А через річку кладка. Така вузенька, що тільки один може перейти, а двом тісно.

Не схотів білий цапок зачекати, поки перейде через кладку чорний, а чорний собі не схотів заждати, щоб перейшов білий.

Ступили обидва на кладку, зійшлись посередині та й ну один одного лобами й рогами бити! Бились, бились, та й скінчилося на тому, що обидва в воду попадали і потопились.

ДВІ КІЗОЧКИ

А дві кізочки – то були розумнішими. Стрілись вони на вузенькій стежечці. З одного боку стежечки глибокий рів, а з другого – висока та крута гора. Розминутися ніяк не можна.

Постояли вони, постояли, подумали-подумали, а тоді одна кізочка стала на коліна, перевернулась на бік, лягла на стежці і притиснулась спиною до гори.

Тоді друга обережно переступила через неї, а та, що лежала, встала і пішла собі.

У казці „Десять робітників” уславлюється чесна, самовіддана праця жінки-трудівниці, що за допомогою своїх десяти „робітників” – десяти пальців – створює затишок, красу, достаток. Казка нагадує народну загадку про братів-пальців.

ДЕСЯТЬ РОБІТНИКІВ

Зайшов я колись до однієї жінки в хату – Одаркою звали жінку. Дивлюсь, а у неї в хаті так чисто, гарно так: діти умиті, чисто одягнені, обід зварений.

- Як ви встигаєте все зробити? – питаю я в Одарки.

А вона каже: - Як же мені не встигнути! У мене служать аж десять добрих робітників. Вони мене слухають: що не скажу – зроблять, оден одному помагають!..

- Які ж то у вас робітники?

- А ось вони! – засміялась Одарка і поклала на стіл своїх десять пальців.

Зіставлячи працьовитого Івасика й лінивого Тарасика („Івасик та Тарасик”), письменник спонукає дітей любити чесну працю, зневажати лінощі, безтурботність.

ІВАСИК ТА ТАРАСИК

Івасик ловив рибку. Все, що зловив, склав у кошичок, закинув кошичок на плечі та й іде додому. Побачив його Тарасик та й тихенько, тихенько за ним. Думає, як би витягти рибку.

Тільки Тарасик підкрався до кошичка, а Івасик почув, що хтось ззаду до кошичка добирається, та й озирнувся...

Тарасик одскочив, руки заклав назад, голову задер – іде, наче то не він до кошичка добирався.

Іде Івасик далі. Йде собі спокійно, а Тарасик знов підкрався, заклав в кошик руку – та як заверещить!

Великий рак вчепився йому в палець! Бо в кошику не тільки рибка була, а й раки. А Тарасик аж скаче, так йому болить.

Івасик обернувся, побачив та сміється з Тарасика: ага! Попався!

Насилу Івасик одчепив од пальця рака. Одчепив, поклав у кошичок та й пішов собі додому. А у Тарасика палець розпух, кров з його капає... Плаче, бідний.

Надзвичайно актуально звучить лірична мініатюра „І чого зраділи?”. Справді, чого зраділи хлопчики, коли Данилко спіймав на гачок рибку, а та б’ється, страждає. Адже гине жива істота!

ЧОГО Ж ВОНИ ЗРАДІЛИ?

Прийшов Данилко до річки рибу ловити. Сів коло мосту, скинув брилик. Скрізь тихо, нікого нема. Закинув Данилко у воду вудку, чекає, чи зловиться рибка?

Бігла по мосту собачка Мушка. Стала і дивиться: чи зловить Данилко рибку?

Йшли через міст два хлопчики, теж стали, дивляться, що то зловить Данилко?

Скакала на березі жаба – і вона сіла та й дивиться: що воно буде?

Проходять по мосту ще діти. Бачать, що Мушка і два хлопчики на щось дивляться, - та й собі поставали:

- Подивимось і ми! – кажуть.

Данилко тихенько сидить, а дітей все більше та більше збирається. Ось уже мало не на голову йому лізуть.

Та ось клюнула рибка! Витяг її Данилко. Б’ється бідна рибка на гачку, а діти радіють, кричать, скачуть, собаки гавкають. Жаба налякалася галасу і шубовсь у воду!..

І чого ж зраділи? Нерозумний хлопчик замордував бідну рибку. Чого ж тут радіти?

В поезії „Наша хатка” виявилась характерна риса творчої манери М.Коцюбинського: уміння в невеликий за обсягом твір вкласти багато думок, глибокий підтекст.

НАША ХАТКА

Назносим каміння, назносимо глини,

Збудуємо хатку з дверима у сіни

Та зробимо в хатці яснеє віконце,

Щоб сяло над нами, мов золото, сонце.

А з житніх сніпочків нашита покрівля

Рівнесенько вкриє те наше будівля.

Та бузькові треба гніздечко зробити,

Щоб чудно курлюкав, годуючи діти.

Та зробимо в хатці низенькі пороги,

Щоб нас не минали дідусі убогі,

Щоб, в хату вступивши, на лаві сідали,

Про дива колишні нам думку співали.

За хаткою буде зелений садочок,

Навколо із квітів рясненький віночок,

Та жито посієм за садом на полі,

Щоб хліба вродило голодним доволі.

ВЕЧІР

Скотилося сонце з високого неба,

За день утомилось – спочить йому треба;

Й, прощаючись любо з небосхилом синім,

Всю землю залляло рожевим промінням.

І вітрові в полі гуляти несила:

Згорнув свої вільні, широкії крила.

Зелений садочок в прозорую воду

Заглядає стиха на пишную вроду,

А пташка на вітах калини співає –

Своїх пташеняток в гнізді присипляє.

Аж ось заскрипіли тесові ворота:

Йде матінка з поля – скінчилась робота –

І листя в ряденці несе лопухове –

Смачненьку вечерю голодній корові.

Замекали вівці... От курява встала...

Вже череду з поля сестричка пригнала,

І матінка стала корову доїти,

Щоб було поїть чим маленькії діти.

А в хаті бабуся й собі хазяйнує:

Сім’ї на вечерю кулешик готує.

Від полум’я з печі бабусині лиця

Здаються червоні, як та полуниця.

Стемніло й зробилось так тихо надворі...

На небі зоріють, мов іскорки, зорі...

Заквакали жаби в болоті гурбою...

Легеська пара знялась над водою.

А в хату біленьку заглядують з плота

Братко – сон хороший й сестриця-дрімота,

Що дітям маленьким усе проти ночі,

Мов медом солодким, заліплюють очі.

Перелік творів для дітей дошкільного віку