15.4 Подвиги Юди Маккавея 166– 160 рр. До р.Х.

(ІІІ, 1 – ІХ, 22)

Юда, який отримав назву “Маккавей” або “Молот” був хоробрим воїном і талановитим військовокомандувачем. Як оспівує його автор книги, “у своїх подвигах він на лева був схожий” (ІІІ, 4). Він планував не лише відновити дотримання Закону Мойсея, але й домогтися встановлення незалежної держави, хоча б на правах автономії. Очоливши боротьбу проти Селевкидів, Юда отримав цілий ряд перемог над полководцями Антіоха Епіфана і Димитрія Сотера. Після цих поразок Антіох ІV доручив придушення повстання своєму наміснику Лісію, який спрямував до Юдеї 47-тисячне військо на чолі з полководцями: Птоломеєм, Ніканором і Горгієм. Передовий загін цього війська під керівництвом Горія потерпів повну поразку в районі Еммауса (6000 проти 3000 юдеїв). Такий само кінець чекав 65-тисячну армію самого Лісія (проти 10 000 юдеїв) в битві при Бетсурі наступного 164 року. Після трирічного запустіння у ньому знову стали звершувати богослужіння ( з 25 хаслева¹ 164 року). З нагоди цієї події (оновлення Храму) були встановлені святкування протягом вісьми днів (ІV розд.). Визволяючи все нові і нові землі Ізраїлю, Юда зі своїми братами воював проти ідумеїв, аммонитян і фінікійців (V розд.).

Після смерті Антіоха ІV Епіфана у Вавилоні 164 року, Лісій проголосив царем його сина Антіоха V Евпатора (164–162). Юда у цей час, ставлячи собі за мету остаточне вигнання неприятеля, взяв у облогу фортецю Сіон, яка знаходилась під контролем сирійців. На допомогу осадженим вирушив новий цар і Лісій зі 120 000 військом 23-ма військовими слонами. В битві при Бетсурі героїчно загинув Елеазар Маккавей, а робитий Юда змушений був відступити і дати собі перепочинок за укріпленням храму. Порятунок для напіврозбитого юдейського війська несподівано прийшов з боку самої Антіохії. Антиох V, дізнавшись про наміри Филипа (регент-царя) заволодіти царським престолом, запропонував юдеям мир і релігійну свободу (VІ розд.) Але зламав присягу і зруйнував мури укріплень. Еліністично налаштований первосвященик Менелай був відвезений до Антіохії і там страчений як ініціатор безпорядків.

У 162 році в Антіохії зацарював син Сеневка IV Димитрій І Сотер (162–150), який утік з Риму. Антіоха V і Лісія було вбито. Якийсь Алкім з Ааронового роду, прагнучи первосвященства, зумів домовитись з новим царем і отримав від нього первосвященство, військову силу й завдання придушити повстання Юди. Після невдач Алкіма Димитрій І вислав проти повстанців велике військо на чолі з полководцем Ніканором. Він також був розбитий юдеями при Бетхороні. Військо було розбите, а самому Ніканору відтяли голову, праву руку і виставили в Єрусалимі на огляд. Після цього Юда фактично очолив країну і намагався укласти союз з римлянами (VІІІ розд.), але у 160 році він героїчно загинув у битві з переважаючими силами Вакхида (20 000 сирійців проти 3 000 юдеїв) (VІІ, 1–9, 22).

15.5 Подвиги Іонафана Маккавея 160-143 рр.

(ІХ, 23 – ХІІ, 49)

Після смерті Юди визвольну боротьбу Юдеїв очолив Іонафан Маккавей. В цей час загинув старший брат Іоан Маккавей, несподівано захоплений “синами Іамврі” – кочовим племенем, яке жило розбоями і грабунками. А Іонафан з братом Симоном змушені були вести боротьбу проти первосвященика Алкіма, який за допомогою військ спромігся у 160 році захопити Єрусалим і Храм. Однак Алкім невдовзі помер від удару, а Вакхид потерпів поразку і змушений був укласти мир з Іонафаном (ІХ, 23-70).

Боротьба претендентів на престол, що спалахнула в Антіохії з новою силою, дала Іонафану можливість не тільки зміцнити свої позиції всередині країни, але й навіть впливати на хід подій в столиці Селевкидів. Обидва претенденти на сирійський трон – Димитрій І і Олександр Валас бажали бачити Іонафана в своїх союзниках і кожен зі свого боку робили йому вигідні пропозиції. Іонафан віддав перевагу Олександру Валасу, а коли останній розбив свого суперника і став царем (150-145 рр.), Іонафан був поставлений первосвящеником, сирійським князем і правителем Юдеї (Х, 1-59). Під час наступного дворцевого перевороту, в результаті якого царем став Димитрій ІІ Ніканор (145-140 рр.), Іонафан відповів облогою Сіонської фортеці в Єрусалимі, яка все ще знаходилась під контролем сирійців. Димитрій ІІ не мав достатньої сили, щоб адекватно відреагувати на ці події в Юдеї, тому він частково відкупив облогу, погодився на приєднання до Юдеї трьох областей Самарії та зменшив податки. Іонафан став підтримувати Димитрія ІІ і навіть надавав йому війська у критичні для царя часи. Однак Димитрій ІІ, врятований воїнами Іонафана під час повстання в Антіохії, не виконав своєї обіцянки вивести сирійський гарнізон з єрусалимської фортеці. Тоді Іонафан приєднався до його суперників – полководця Трифона і юного Антіоха VІ Епіфана (145-142рр.), який оголосив себе царем (Х, 60 – ХІ, 67).

Використовуючи неспокій в імперії Селевкидів, Іонафан завоював цілий ряд стратегічно важливих міст в приморській рівнині і на півдні Юдеї, зміцнив обороноздатність Єрусалиму, ізолював сирійський гарнізон від міста новозбудованими високими мурами. У пошуках союзників Іонафан відновив мирні стосунки з Римом і Спартою. Однак цей впевнений рух до повної незалежності Юдеї був призупинений зрадницьким захопленням Іонафана полководцем Трифоном, опікуном юного Антіоха VІ. Трифон сподівався сам захопити престол і розумів, що Іонафан може йому в цьому перешкодити (ХІІ розділ).