Автор книги і час її написання

Хто написав книгу? Сам Ісус Навин чи хтось інший? Розглянемо ті аргументи, які наводять на користь авторства за Ісусом, і ті, що це заперечують.

На авторство Ісуса Навина вказує:

1. конкретна вказівка в самій книзі:

“І написав Ісус ті слова в книзі Божого Закону…” (XXIV, 26), але тут йдеться лише про те, що Ісус написав викладені в ХХIV розд. настанови народу і обіцянка останнього служити Богу. Звідси не можна зробити однозначний висновок про те, що Ісус Навин написав і всі інші розділи, всю книгу;

2. свідоцтво в талмудичному трактаті “Барайта”, який належить до ІІ ст. християнської ери, про те, що Єгошуа написав свою книгу і вісім стихів у Законі (Втор.ХХХIV, 5-12);

3. в книзі детально викладені найменші подробиці описаних подій, осіб і міст. Це міг зробити лише очевидець, а не якась інша особа в пізніший час. Книга досить точна в географічному плані.

Крім того, в книзі спостерігається цілісність плану і ідеї, єдина точка зору на описані події. В композиційному відношенні книга являє собою не просто виклад подій, а гармонійне оповідання за заздалегідь продуманим планом.

У книзі не приховуються помилки Ісуса Навина ( VII, 1- 6; ІХ, 14 – 16) і народу ( ХХIV, 14, 23).

Описання смерті і поховання Ісуса Навина, за переданням, зроблено первосвящеником Елеазаром.

Однак у книзі зустрічаються і такі місця, що наводять на думку про пізнішу редакцію писань Ісуса Навина:

а) письменнику книги відоме завоювання Дановим коліном міста Лешем, опісля названого Даном (XIX, 47). Ця ж подія в подробицях викладена в книзі Суддів (ХVIII), як завоювання Лаїшу, отримавшого назву Дан. Як зазначено в книзі Суддів, сталося це в той час, коли не було ще царя в Ізраїлі (ХVIII, 1), тобто в період правління суддів (XIX, 1; ХХІ, 25);

б) бл.Феодорит, єпископ Кирський, вказуючи на слова: “чи це не написано в книзі Праведного” ( Іс.Нав.Х, 13)?, зазначає: “письменник, вказавши нам на таку силу пророка, що одним словом заборонив продовжувати свій рух великим світилам… і передбачаючи, що хтось може не повірити цьому, говорить, що знайдено це в древньому писанні. Отже, виходить, що книгу написав хтось інший, хто жив пізніше описаних подій і почерпнув це з іншої книги”;

в) в “Синопсисі свящ. книг” св. Афанасія Великого має місце наступне зауваження: “Починаючи з книги Навина, і навіть до книги Ездри, не всі тими написані, чиї мають назви”.

З усіх вищевикладених аргументів легко зробити висновок, що книга Ісуса Навина була написана в ХІ ст., наприкінці періоду Суддів, невідомим редактором, який використовував писання самого Ісуса Навина. Ним міг бути Самуїл або хтось із його сподвижників. Такої версії дотримувались бл. Феодорит Кирський, св.Афанасій, котрі вважали, що письменник книги жив набагато пізніше описаних подій. Однак відомий знавець і перекладач Святого Писання бл. Єроним вважав автором книги самого Ісуса Навина.

Твердження представників західної біблійної критики про те, що книга Ісуса Навина була скомпельована по частинам у період з ІХ по VI ст. не мають достатньо грунтовної наукової аргументації і свого часу були спростовані православними біблеїстами (зокрема в історико-критичних працях Юнгерова П., Єлеонського Ф.).

Запитання до теми:

Вкажіть свідчення з самої книги Ісуса Навина про її автора.

Як питання авторства книги вирішує юдейське передання?

Які аргументи і з чиїх уст наводяться на користь пізнішої редакції записів Ісуса Навина?

До якого висновку приходять православні біблеїсти у вирішенні даного питання?

Які версії щодо авторства книги Ісуса Навина висувають представники західної

біблійної критики?

Рекомендована література:

Толковая Библия А.П.Лопухина (історико-критичні зауваження до книги Ісуса

Навина).

1.2 Географія та кліматичні умови Палестини

Сотні географічних назв у Старому Завіті – міст і країн, річок і долин, гір і морей – роблять Біблію унікальною серед усього розмаїття релігійної літератури. У Біблії нараховано близько 622 топонімів лише назв місць, розташованих на заході від Йордану.

На початку XIIст. до Р.Х. так звані “народи моря” з Криту або з Греції робили спроби військової інтервенції до Єгипту. Зазнавши поразки, декотрі з них, включно з народом відомим під іменем филистимлян, зупинились на півдні Палестини. Так на восьмий рік свого царювання Рамзес ІІІ зробив запис про відбите вторгнення “народів моря”, названих филистимлянами, і ще чотирьох племен. У Vст. Геродот, “батько історії”, називає ці землі “Филистимською Сирією”. Згодом филистимляни досягли такої могутності, що за ними і всю країну стали називати Палестиною (филистимляни – пелиштим, звідси Палестина). Назва “Палестина” увійшла у вжиток лише після Vст. до Р.Х. і в книгах Старого Завіту не вживається. Здебільшого ця земля називається “землею ханаанською”, за назвою її основного населення. Вона також відома як “земля обітована”, земля обітниці, даної Богом Аврааму (Бут. XII,7) і його нащадкам. Після підкорення Ханаану ізраїльтяни цей край стали називати “Ізраїлем” або “землею Ізраїльською” (1Цар. ХІІІ,19). Назва “Свята земля” (порівн. Зах.ІІ,12) увійшла у вжиток лише в середні віки.

Земля обітована, біля кордону якої стояли тепер ізраїльтяни на чолі з Ісусом Навином, являла собою невелику гористу країну, розташовану вздовж східного берега Середземного моря, від Ливанських гір на півночі до Аравійської пустелі на півдні. Не зважаючи на свої невеликі розміри, Палестина займала особливо вигідне і важливе положення в древньому світі. Вона дотикалась усіх трьох частин тодішнього світу. Саме тут зустрічаються між собою Азія, Африка і Європа. Про безпеку країни потурбувалась сама природа: пустеля на півдні, непрохідні хребти гір на півночі, непривітне близ цих берегів море на заході і глибока йорданська долина з великою пустелею Сирійською на сході – робили Палестину стратегічно майже недосяжною для завойовників. Обітований край знаходився посеред наймогутніших монархій древнього світу, але боротьба між ними не обов’язково несла істотну загрозу для його існування. Шляхи завойовників і купців – як суходолом, так і морем – проходили межами Палестини і торкались її окраїн, але ніякого важливого шляху не проходило через саму країну. Саме через таке положення землі обітованої, народ, якому випало на долю володіти нею, ставав спостерігачем і свідком усього ходу історичного життя навколишнього світу. Більш вигіднішого розташування для народу, якому промисел Божий судив бути охоронцем істинного богошанування, світлом для народів, не мала жодна країна.

Палестина – країна переважно гориста. Починаючи від північних меж, від групи гір Ливану та Антиливану, хребти гір безперервно тягнуться до самого півдня країни з обох боків Йордану. Західна смуга гір буквально посередині Палестини переривається великою Ездрилонською рівниною, яка поділяє країну на дві частини – північну і південну. Особливо вражаючими, такими що здіймаються своєю висотою над усією місцевістю, є гори Єрмон, Фавор і Карміл на півночі, та Гаризим, Гевал, Сіон і Єлеонська гора на півдні країни. Найвеличнішою з них є гора Єрмон, вершина котрої в найспекотливіші пори року залишається вкритою снігом.

Природа Палестини є унікальною, якщо зважати на те, що у цій невиликій за своїми масштабами країні зустрічаються вражаючі протилежності. Снігові вершини Ливану та Єрмону немов споглядають на долини і пустелі півдня, де спустошлива спека іноді спалює усе живе. Цей край зосередив в собі найрізноманітніший рослинний і тваринний світ. Тут у близькому сусідстві ростуть і струнка пальма, що любить спеку, і величний дуб, що потребує більш помірного і вологого клімату.

Ріка Йордан бере свій початок у надрах Єрмону. Бурхливі джерела низспадають зі схилів гори, утворюючи притоки Верхнього Йордану, і впадають у Галілейське море, місцевість якого вражає своєю плодючістю і живописністю. В Святому Писанні воно має різні назви: Кінерефське море (кінереф – арфа) в Числ. ХХХІV,11; Генісаретське озеро (Лк. V,1); Тиверіадське море (Ін. ХХІ,1). Воно має 21км за довжиною і 13км за шириною, за своєю формою нагадуючи арфу. Місцевий клімат субтропічний, але іноді трапляються також раптові і сильні шторми. На берегах озера розкинулась найрізноманітніша багата рослинність, плоди котрої завдяки особливо сприятливим кліматичним умовам дозрівають на місяць раніше, аніж по всій Палестині. Тому юдеї завжди говорили, що якщо рай ще існує на землі, то саме тут, на берегах Галілейського моря, двері, що ведуть до нього, а римський історик, юдей за походженням, Йосиф Флавій називав цю місцевість “чудом природи”¹.

Довжина ріки Йордан, якщо міряти прямо від Галілейського до Мертвого моря, складає 97км. Але через хвилястість річки її довжина нараховує бл. 325км .

Повною протилежністю Галілейському морю є Мертве море, в яке впадає Йордан. Лише сам його вигляд створює тяжке і гнітюче враження. Його жовтомутні води настільки насичені сіллю, що в них майже немає ніякого життя. Береги Мертвого моря і сусідня місцевість являють собою пустелю з сірчасто-соляних глиб, позбавлену будь-якої рослинності. Усім цим район Мертвого моря нагадує про страшний суд Божий за гидоти і беззаконня жителів міст, які знаходились у квітучій свого часу долині. Глибина цього моря сягає 396м, а найглибше його місце бл. 765м нижче рівня моря. Довжина його 77км, ширина – 14км в найширшому місці. В Біблії воно називається “морем Соляним” ( Бут. XIV,3; Іс.Нав.ІІІ,16) і “морем східним” (Зах. XIV, 8). Напівкочові арабські племена, які й сьогодні проживають в нечисельних оазисах Юдейської пустелі, називають його “морем Лотовим”. В Новому Завіті Мертве море не згадується.

Палестина розташована на перехідному ступені від поміркованого поясу до спекотного. День і ніч майже завжди дорівнює 12 годинам. І лише в найспекотніші літні місяці і найхолодніші зимові між днем і ніччю з’являється різниця у 2 год. Помітна також надзвичайна швидкість переходу від дня до ночі і навпаки.

Так само змінюються в Палестині і пори року. Їх тут власне лише дві – дощова і позасушлива. На початку осені розпочинаються так звані ранні дощі, які в подальшому продовжуються протягом кількох місяців. В суху пору року, тобто влітку, що охоплює період часу з квітня по жовтень, небо стає абсолютно безхмарним і земля не отримує ані краплі дощу. Однак рослинність не гине завдяки багатим росам, що утворюються вночі, а північно-західний вітер з Середземного моря протягом усього літа істотно пом’якшує денну спеку.

Сучасна Палестина виглядає досить непривабливою, пустельною і безплідною. Але не такою вона була в давнину. Коли цей край був відданий

у володіння єврейському народові, він являв собою немов би штучний сад, турботливо оброблений і насаджений посеред сусідніх пустель. Плодючість його земель давала йому право називатись країною “де тече молоко і мед” (Вих. ІІІ, 8), “красою усіх земель” (Єзек. ХХ,6). Це була, за описанням Мойсея, “земля добра, Край пшениці і ячменю, винограду, фіги і гранату, Край оливкового дерева та меду, Край, де подостаткам будеш їсти хліб, де не забракне нічого” (Втор. VIII, 7–9). Однак і сьогодні сільськогосподарська галузь новоутвореної в 1948 р. держави Ізраїль своїми здобутками доводить, що землі цього краю є такими ж потейційно родючими і нині. Про це свідчить і та велика кількість сільськогосподарської продукції, яку сьогодні можна бачити на ринках Європи, та всього світу.

Запитання до теми:

Яке походження має географічна назва “Палестина”, чи вживається вона старозавітніми письменниками?

Які назви обітованого Краю зустрічаються в книгах Старого Завіту?

Вказати особливості розташування Палестини на фоні географічної карти світу.

Охарактеризувати кліматичну специфіку Палестини.

Рекомендована література:

Лопухин А. Библейская история Ветхого Завета. – М., 1990.

Біблійний атлас. – К., 1994.