5.4 Гріх Давида і наслідки його падіння

Давид перебував на вершині своєї могутності і слави. Усі навколишні вороги змушені були підкоритись йому, платити данину і збагачувати Ізраїль. Сам народ насолоджувався мудрим і справедливим правлінням царя. Такі обставини швидше аніж будь-які інші здатні послабити смиренну надію на Бога і пробуджувати почуття самонадіяності і гордині. Цієї спокуси не уник і Давид. З цього часу розпочинається новий період його життя, що являє собою історію його морального падіння. Під час одного з військових походів на аммонитян, котрий очолював полководець Йоав, сам Давид залишився в Єрусалимі. В цей час цар звершує той тяжкий гріх, котрий страшною ношею ліг на його совісті і порушив спокій усього його подальшого царювання. Вийшовши одного разу на покрівлю свого палацу, він побачив у сусідньому дворі красуню, яка миттєво збудила в ньому полум’яну пристрасть. Давида не зупинило навіть те, що нею виявилась Вірсавія, онука першого царевого наймудрішого радника Ахітофела і дружина одного з найхоробріших воїнів – Урії хіттеянина. Цар, після марної спроби приховати свій злочин викликом чоловіка Вірсавії, завершив своє падіння новим тяжким гріхом – віроломним вбивством Урії – котрого він наказав Йоаву поставити його в найбезпечніше місце битви, де смерть для нього була б неминучою. Йоав виконав злочинний наказ свого повелителя і через деякий час сповістив царя про смерть Урії. Так гріх прелюбодіяння був покритий кров’ю невинної людини.

Вчинок Давида залишився б непомітним для будь-якого літописця Сходу. Такі речі вважалися нормою. Але біблійний погляд абсолютно інший: про гріх Давида розповідається набагато детальніше аніж про його перемоги. Моральне падіння помазанника є зрадою завітам Божим. Затьмарений пристрастю Давид забув, що вища, істинна влада належить Сущому, Котрий суворо судить за гріх.

Давид смиренно вислуховує слова Божого присуду з уст Нафана, а смерть сина і всі подальші біди сприймає як заслужену кару.

На жорстоку боротьбу між наслідниками престолу, повстання Авесалома і інших бунтарів священний письменник дивиться як на результат провини Давида. Коли вже літній цар, рятуючись від власного сина, змушений утікати зі столиці, він добре розуміє, що нещастя випало йому не випадково. Родич Саула, Шім’ї, злословить і кидає каміння в Давида, називаючи його кровопивцею. Але Давид забороняє своїм слугам карати його: “Залиште його, нехай злословить, тому що Господь наказав це йому”.

Змальовуючи усю безодню гріховного падіння Давида, Біблія вказує також на глибину його покаяння, виразником якого став покаянний 50-й псалом. Покаяння Давида було навіть сильнішим за почуття його царської гідності. Після битви з повстанцями, коли Авесалом, всупереч волі батька, був вбитий, цар віддається невтішному горю. Він добре усвідомлює, що покараний за своє боговідступництво.

Підсумовуючи усе вище сказане, треба зазначити, що Друга книга Царств у більшій мірі, аніж попередні історичні книги, підкреслює роль волі людини в земних подіях. Хоча Господь і є Владикою історії, вона твориться не без участі людей, котрі вільно обирають шлях добра або зла. Таким чином, Біблія вказує на боголюдський характер історії спасіння.

Запитання до теми:

Які об’єктивні та суб’єктивні причини падіння Давида називає Біблія?

Як Давид сприймає суворе пророцтво Нафана та усі подальші біди?

Вкажіть на історію з родичем Саула, Шім’ї.

Який священний твір став виявом глибини покаяння Давида?

Рекомендована література:

Лопухин А. Библейская история Ветхого Завета. – М., 1990.